Розділ 3

– Джінні. Хм, знову старий приходив чи що? – Хьонджін пробубнив собі під ніс риторичне питання. Потерши очі, він стягнув пом’яте простирадло і сів на край матрацу. За вікном вже яскраво світило сонце. Ще зарано для пробудження, але вдруге заснути навряд чи вдасться. Хван відкрив вікно для щогодинного ритуалу спокою душі. Зимне повітря вже не обпалювало щоки, змушуючи їх покриватися рожевими барвами. По закінченню обряду з очистки думок, видихнувши дим, хлопець обійшов свої скромні володіння:

-Цю картину точно треба перекрити. Тут ваза не дихає. Замало в ній життя. – Очі плавно переплили до матрацу.

– Щоденник? Хіба не дивно в чужому будинку залишати таке. – Руки потягнулись самі, Хьонджіну здавалось, що все особисте Фелікс йому вже розказав. Замість записів сторінки прикрашали замальовки. Усе-таки, спільне було. Проте тут, на відміну від власних картин, портрети посміхались. Напевно, це друзі, тільки близьких людей можна зобразити настільки тепло. І його обличчя тут було. Хван спокійно спав, а м’яка тканина подушки підпирала впалі ланіти. Таким він себе наврядчи колись бачив. Цей ідилічний, безтурботний вираз обличчя.

Здобутий трофей ще близько двох тижнів смиренно лежав на підвіконні, споглядаючи тютюнові ночі. Пилом він не припадав. Хван переглядав його за кожної вільної можливості провести витонченими пальцями по паперу, щоб відчути те саме тепло, яке вклав туди знайомий незнайомець.

За вікном рясний дощ намагався пригальмувати появу справжньої весняної погоди. Сонце не визирало вже декілька днів. Як по будильнику, о пів на п’яту ранку дзвінок у двері.

– Навряд чи мати могла повернутися без попередження з гастролів, що тільки розпочались. Але без потреби ніхто о такій годині не турбує.

Відкривши двері, Хван побачив його – сонце прийшло до нього саме, стояло як при першій зустрічі, щиро посміхаючись, проте його губи тремтять, як і він весь. Змоклий до останньої нитки юнак не наважується зайти. Чекає. Руки хлопця скреслені на грудях і обіймають самого себе, намагаючись хоч трохи зберегти жар свого тіла. Хьонджін нічого не питає – хапає другого за руку і затягує в квартиру.

– Іди на кухню, я зараз принесу тобі сухий одяг.

– Ні-ні, ти чого, мені нічого не треба. Можна я просто у тебе трошки зігріюсь і піду? – Фелікс продовжує стояти в коридорі. – Я ненадовго, я просто …

Хьонджін, не бажаючи слухати відмови, пхає змінний одяг прямо йому в руки:

– Я чекатиму тебе на кухні, можеш переодягнутися де хочеш – вдома все одно нікого немає.

За кілька хвилин, синхронно зі свистом чайника, Фелікс заходить до кухні. Речі власника трохи завеликі на нього, що змушує кутки губ Хьонджіна піднятися.

– Будеш каву чи чай?

– Чай, якщо можна, і 2 ложки цукру. – Фелікс сідає на один з великих дерев’яних стільців за обіднім столом, підтягуючи до себе ноги так, щоб покласти голову собі на коліна, – Не люблю каву, вона ж гірка. – хмикає.

Хван не питає нічого, ставить на довгий стіл дві чашки – солодкий чай і гірку каву. На вулиці ще досі темно і штори, що скоріше нагадували гобелен, тільки підкреслювали це. Єдиним джерелом світла є дивакувата люстра, наче сплетена з тоненьких гілок, розкинувшись над більшою територією над столом. Такі маленькі деталі і створювали цю казкову атмосферу. Якщо це казка – Фелікс був би чарівною феєю у цьому всьому або ельфом. На мить Хьонджін задумався якби йому пасували трохи загострені кінчики вух і це взагалі не здавалося дивним чи недоречним. Думки збігалися в їхніх головах. Фелікс – лише гість цього палацу, для нього ж Хьонджін не переставав мати королівський вигляд, хоч у спортивних штанах і домашній футболці. Елегантні манері і тихий сміх, навіть те, як гарно сигаретний дим залишав його вуста і прямував за протягом.

– Я не хотів до тебе йти, точніше хотів, але не сьогодні, я маю на увазі, що не так, як це сталось. Я просто знову загрався в кафе, а тут ще й дощ. Вибач, я не хотів тебе будити.

– Все нормально, я не спав. – Ковток кави обпалює горло, – Приходь, коли хочеш, чи коли треба. Я ніколи не зможу тебе вигнати. – він дивиться прямо в очі Феліксу, намагається перехопити його погляд хоч на секунду, але його співбесідник продовжує старанно розглядати вирізьблені на столі візерунки, водячи по ним пальцями.

– Я знову без подарунку. – Хлопець вже не так тремтить, потрохи зігріваючись напоєм, але так і не наважується подивитися на Хвана.

– Який подарунок?

– Я знаю, що в день, коли ми познайомились, ти святкував день народження.

– Можеш не переживати, я не святкую дні народження.

– І свічки не задмухуєш? – Фелікс наче не міг повірити в почуте.

– У мене немає тортів на дні народження.

Фелікса це дуже задіває. Він ніколи не жив у шикарних покоях і не мав чогось особливого, але відсутність такого простого моменту щастя і дива в когось, нестерпно засмучує його. Він не знає чи правильно це, але він просто підходить і обіймає Хьонджіна. Зараз немає вірного варіанту – вірне те, що відчуває серце, а воно бажає надати любові і тепла тим, хто цього потребує. Довга мить тиші. Хван застиг. Він дійсно не знає, як має реагувати, але щось всередині його душі підказує охопити Фелікса з такою ж міцністю. Прості обійми так були йому потрібні. Він не плакав, а сльоза сама скотилась по правій щоці. Ця кавово-чайна церемонія закінчилась холодними напоями. А в квартиру на восьмому поверсі тепер періодично пробирався малий ельф, що так бажав додати кольорів у нудну буденність Верховного короля.