Розділ 3

Коли Герміона повернулася через тиждень, вона побачила, що він стоїть біля каравану й курить сигарету. Снейп не здавався особливо здивованим, побачивши її, єдиною реакцією було те, що він злегка звузив очі, коли вона підійшла до нього.

– Я не знала, що ви палите, – прокоментувала вона, не знаючи що й сказати.

– Я почав, коли мені було чотирнадцять, – відповів він. – Потім зрозумів, що це був напад мелодраматичної підліткової дурості, і невдовзі кинув цю справу. Я почав знову в останні роки війни, зрештою, був під сильним стресом, – сухо додав він. – Здається мені, що ви прийшли поставити додаткові запитання?

– Боюся, що так. Проте я ще нікому не сказала про вас. У вас є час?

– Останнім часом у мене немає нічого, крім вільного часу, – протягнув він. – Вам доведеться почекати, доки я закінчу. Я не палю всередині, а мої сусіди – маґлівські відпочивальники, яким не варто підслуховувати такі розмови.

Вона кивнула й прихилилася до борту трейлера, спостерігаючи за ним краєм ока. Він виглядав краще, ніж під час їхньої останньої зустрічі, набагато бадьорішим. Видихнувши тонкий клубок диму, його очі глянули на неї й трохи заскленіли. Схоже, він був у меншому настрої співпраці.

Через пару хвилин він загасив сигарету на узбіччі каравану, що стояв поруч із ним, і викинув недопалок у щось схоже на пляшку вина біля сходів, наполовину наповнену водою. Розвернувшись, він увійшов всередину, навіть не дивлячись на неї. Стримуючи зітхання, Ґрейнджер пішла слідом і зачинила за ним двері, розмірковуючи, чи він забув елементарні хороші манери за останнє десятиліття, чи їх ніколи не мав.

– Що ви ще хочете знати? – пролунало питання. Її вхід привітало постійне граюче радіо. Він трохи відрегулював гучність, перш ніж сісти на диван. Сівши на той стілець, як і тієї зустрічі, Герміона глянула на радіо.

– Нам потрібно завжди це слухати?

– Так, – коротко відповів він, неохоче зменшивши гучність ще на одну сходинку, перш ніж нетерпляче озирнутися на неї. Очевидно, цього разу він не збирався пояснюватися так легко. – Які у вас ще запитання, міс Ґрейнджер? Хоч я маю необмежений вільний час, але я точно не хочу витрачати його на розмови з вами.

– Тоді з ким ви хотіли поговорити? – дівчина вирішила кинути виклик. – Хто, по вашому, вас знайшов би?

Його губи скривилися: “Я вважаю, що було помилкою не очікувати, що нестерпна всезнайка продовжуватиме мучити мене”, – кисло відповів він.

Герміона закотила очі у відповідь, відмовляючись лякатися, і він холодно запитав: “Звідки такий раптовий інтерес до мого життя?”

– Він не раптовий, – тихо виправила вона, відчуваючи, що це важливе питання. – Ми довго вас шукали. Коли не вдалося знайти жодних слідів, пошуки припинили, поки я не побачила вас у Лондоні і не зрозуміла, що ви живі, і, можливо, вас не так складно знайти. Хоча я не розумію чому… Чому саме зараз, після всіх цих років?”

Він знизав одним плечем, не дивлячись на неї.

– У мене є причини.

– Чому ви раніше до нас не приходили? – тихо поцікавилася дівчина.

Снейп закотив очі: “Навіть я визнаю ваш інтелект, міс Ґрейнджер, хоч і неохоче. Використайте його. Як ви гадаєте, якою була б реакція, якби я повернувся? Навіть коли б нарешті стали відомі мої справжні мотиви? Якби мене не стратили відразу, я б невдовзі опинився в Азкабані. Оскільки я був там після попередньої війни, я абсолютно не хочу повторювати цей досвід”.

– Гаразд, – погодилася вона. – Але пізніше?

– Реакція була б такою ж. І, безсумнівно, такою буде, коли ви вирішите, що маєте всі свої відповіді та попередите решту світу.

– Ви не можете цього знати.

– Ой, леле! – його очі різко блиснули. – І все-таки мій дім згорів дотла.

 

Вона не стримала здригнення, і він посміхнувся: “Так, я знаю. Я намагався повернутися за припасами і знайшов його рештки”.

– Пробачте.

– За що? – запитав він. – Це зробили не ви. Усе одно це місце мозоль на оці.

Душа його, здавалося, не лежала до сарказму. Йому й справді було боляче: “У будь-якому випадку, не було жодних причин руйнувати будинок, окрім особи його власника. Я сприйняв це як попередження про загальну думку світу про мене й сховався”.

– Я можу це зрозуміти, – неохоче сказала вона. – Але якщо ви й досі вважаєте, що ваш прийом буде таким ворожим, навіщо взагалі виходити з укриття? Як би сильно ви не втомилися від власного товариства, напевно ви не вважаєте, що варто ризикувати?

– І, звісно, ​​ви така знавчиня у тому, про що я думаю, – протягнув він, в його очах блищав гнів. – Ви була однією з тих, хто найбільше діяв проти мене. Ви одна з тих, хто зробив моє життя дещо складнішим, ніж воно було. Ви була тією з тих, хто був готовим повірити в найгіршого мене.

 

Ну, це Снейп, на якого я очікувала.  

 

– Ви маєте рацію, – тихо визнала вона. – Але ви також ускладнили ситуацію для себе, сер. Зробили так, щоб нам було дуже легко повірити в найгірше з вас.

На мить лють у його очах погрожувала насильством, коли він кинув на неї погляд майже чистої ненависті. Раптом напруга покинула його, і він грубо засміявся, скреготучим, різким звуком, сповненим гіркої іронії: “Так, я думаю, що я так і зробив, чи не так? Під’ємник власнї петарди*, гадаю, по цій самій приказці мене судили”.

Переконавшись, що він не такий злий на неї, як здається, вона знову зібралася з розумом. Його різкі зміни настрою, м’яко кажучи, бентежили, і їй потрібно було зосередитися.

– Ви не відповіли на моє запитання, сер.

– Ні, не знав, – погодився він. – Пам’ятаю, я просив вас перестати називати мене «сер» під час вашого останнього візиту. Я давно не ваш учитель.

– Тоді мені звати вас Тобіасом? – спитала, штрикнувши його.

Він скривився.

– Безперечно ні, – відповів він, не коментуючи надзвичайно очевидний вибір псевдоніма.

Герміона вагалася.

– Тоді… Северус? – обережно запропонувала вона, не впевнена щодо близькості,що свідчила, але знаючи, що не може називати його містером Снейпом, не відчуваючи при цьому себе трохи дурною.

Щось на мить промайнуло в його агатових очах, хоча вона не могла сказати, що саме. Він зневажливо знизав плечима, відводячи погляд від неї, наче це було зовсім неважливо: “Це все ще моє ім’я”.

Злегка кивнувши, вона подумала, що запитати далі. Очевидно, він не збирався розповідати їй, чому вирішив вийти з укриття.

– Ви знаєте, що сталося наприкінці війни?

– Частково. Я прийшов до тями, мабуть, за хвилину до смерті Темного Лорда, і дізнався одразу ж. Це було б важко пропустити, – додав він замислено, знову неуважно потер ліву руку – їй стало цікаво, чи він взагалі знав, що робив це.

– Ви це відчули?

Він похмуро кивнув: “Так, відчув”.

Через мить він змінив тему, повернувшись до її попереднього запитання.

– Я вкрав копію «Щоденного віщуна» незабаром після того, як усе сталося, можливо, через тиждень або два. Я знаю, хто загинув, а кого ув’язнили, не більше того. Після повернення до Британії я знову підписався, тому я не погано проінформований про поточні події.

– Ви хочете щось знати про те, що сталося після того, як… ваша участь закінчилася? – запитала вона невпевнено.

– Яке це має значення зараз? – тихо відповів він, очевидно, заглиблений у вивчення свого рукава. Через деякий час він підвів очі на неї, і вона побачила, що він дійсно хоче знати, але ніколи не питатиме. Глибоко вдихнувши, вона знову почала переповідати історію, починаючи з моменту їх виходу з Халупи.

 

Протягом усієї історії Снейп ніяк не реагував. Здавалося, він майже не слухав, але вона була певна, що він зосереджений на кожному слові. Коли вона замовкла, він деякий час задумливо дивився на стіну, та миттю його губи викривилися в тонкій посмішці: “Я хотів би побачити обличчя Белли, коли вона зрозуміла, що її вбив зрадник крові”, – тихо сказав він.

Не дивлячись на себе, Герміона тихо засміялася: “Мушу визнати, це було неймовірне видовище”, – погодилася вона. Він злегка кивнув, все ще дивлячись на стіну.

– І я б хотів, щоб я бачив його обличчя, коли він дізнався, що я його зрадив, – додав він з раптовою лютістю в голосі, очі його запалали. Не було потреби питати, кого він мав на увазі. – Якщо я шкодую про щось у тому, що сталося, так це про те, що я не зміг кинути йому виклик і сказати, що я насправді про нього думаю.

Розчарування й ненависть чітко відчувалися в його голосі, який знизився майже до гарчання. Вона навіть не могла уявити, як це було — служити тому, кого ти так сильно ненавидів і боявся.

– Гаррі переконався, що він знає, – тихо сказала вона, пам’ятаючи горлаючий голос свого друга – Северус Снейп був не з твоїх!

Він не відповів, жахливий лютий гнів потихеньку зникав, або був відштовхнутий, й залишив його обличчя таким же безвиразним, як і раніше.

– Дякую, що розповіли, – нарешті відповів він трохи скуто.

– Ви заслуговуєте знати, – тихо відповіла дівчина. – Цього б ніколи не сталося, якби не ви.

Його очі злегка розширилися, щось безіменне заворушилося в їхніх темних глибинах, перш ніж він посміхнувся: “Як це зворушливо. Будь ласка, перестаньте бути сентиментальними до мене, міс Ґрейнджер. Я майже встиг забути, що ви Ґрифіндорка”.

Підозрюючи, що йому потрібен час, аби обдумати розмову, вона встала: “Мені час йти. Чи можу я відвідати вас знову?”

– Є ще запитання? – похмуро запитав він.

– Да так, один-два. – вона зробила паузу і обережно додала. – Гаррі хотів би поговорити з вами пізніше, я думаю.

Нерв підстрибнув у нього під оком, коли він майже непомітно напружився, і вона зрозуміла, навіть якщо він нічого не сказав, це поки не вихід. – Проте, ще занадто рано, – продовжила вона. – Гаррі також потрібен час, щоб звикнути. Я повернуся наступного тижня, якщо все буде нормально?

– Робіть, як знаєте, – уїдливо відповів він. – Ви все одно прийдете.

Вона вирішила не відповідати на його шкулькість, бо якби він справді був проти розмови з нею, її було б дуже легко зупинити.

– Тоді, до побачення… Северусе.

 

***

Наступного тижня, Герміона побачила його надворі, Снейп возився з одним колесом побитого джипа. Побачив її наближення, чоловік кивнув головою в бік трейлера. Зрозумівши натяк, Герміона пішла всередину та скористалася нагодою, щоб вимкнути радіо й спостерігати за його працею надворі, присівши всією вагою на ліву ногу та майже нерухому праву, яка незграбно витягнулася вбік.

Через кілька хвилин він повільно підвівся, розгинаючи спину й плечі, перш ніж накульгувати до неї. Роздратовано глянувши, він знову ввімкнув радіо, і вона зітхнула.

– Ви не могли б це вимкнути?

– Ні, – він коротко відповів й через мить сухо додав – Це… необхідно.

– Необхідно? – запитала вона спантеличено. – Ви навіть не чуєте його як слід.

Він кивнув і через деякий час неохоче пояснив: “Я не люблю тишу в ці дні. Фоновий шум допомагає, як би це сказати… відволіктися. Він… не дає мені думати про те, про що я не хочу думати”. Герміона взяла це до уваги. Зіллявар ніяково додав: “Якщо вам не до вподоби музика, так я можу змінити станцію”.

– Ні, все в порядку. Я просто не звикла до фонового шуму і все.

Він знову кивнув відвши погляд та підійшов до раковини, щоб помити руки. Через деякий час він запитав зі своєю звичайною порцією сарказму: “Тож про що сьогоднішня серія запитань?”

Глибоко вдихнувши, вона поставила запитання, яке цілком могло все зіпсувати: “Що з вами було, коли я вперше прийшла?

Він нахмурився.

– Я не розумію, що ви маєте на увазі.

– Думаю, знаєте, натиснула вона. – І я думаю, ви сподівалися, що я не помітила.

– Я не хочу про це говорити, – коротко сказав Снейп. Його репресивний тон підкреслив ці слова. Поцілила в небезпечну тему.

Протягом багатьох років її, як і всіх інших студентів Гоґвортсу, змушували беззаперечно слухатися цього тону й негайно припинити розмову. Сьогодні їй знадобилася вся сміливість, щоб сміливо відповісти: “Ну, рано чи пізно ця тема спливе, тим паче, якщо це не одиничний випадок, тож вам доведеться комусь розповісти”.

– І це маєте бути ви? – посміхнувся він.

– Я поставила запитання, – зазначила вона.

Під час гулкої довгої тиші, єдиний шум доносився від радіо в кутку. Після, здавалося, цілої вічності, він мовчки налив їм обом напій і знову пройшов повз неї у вітальню. Ґрейнджер слідом вмостилася в кріслі й чекала.

– Це був не єдиний випадок, – нарешті визнав він, дивлячись повз неї на стіну з віддаленим виразом обличчя. – Ризикую здатися тривіальним, але ви спіймали мене в поганий день. Хоча гадаю правильніше сказати, що ви спіймали мене після кількох поганих днів.

Він ніби не звертав уваги на те, що говорив. У неї склалося враження, що він над чимось дуже замислився: “Припускаю, що сьогоднішні запитання стосуються лише мого здоров’я?” – віддалено запитав він.

– Так, – зізналася Гермі.

Він зітхнув і замружив очі, вщипнувши перенісся: “Чому мене завжди треба заганяти в кут?” – пробурмотів він. Це зауваження явно було спрямоване не до неї, тому Герміона мовчала, чекаючи, поки він розбереться з тим, що його турбує. Не відкриваючи очей, він заговорив до неї відривчастим різким голосом.

– Я збираюся бути чесним з вами, тому що я не бачу іншого вибору. Перш ніж почати, я хочу, щоб ви сказали, що ви не будете поширювати те, що я збираюся розповісти.

– Мою обіцянку? – невпевнено повторила жінка.

– Так. Мені не потрібна клятва, лише ваша обіцянка, що ви нікому більше не розкажете. Якою б не була моя думка про вас, ви принаймні чесні, – додав він у слабкій спробі висловити свою звичайну зневагу.

– Я не можу пообіцяти, не знаючи, що ви збираєтеся сказати, – запротестувала вона.

– Я запевняю вас, що це стосується тільки мого здоров’я та причин, чому я вийшов із схованки, нічого більше. Ваше слово, міс Ґрейнджер, або ця розмова закінчена.

Нехтуючи його попереднім коментарем про відсутність вибору, хоча якщо це правда, він не мав права встановлювати умови, вона кілька хвилин подумала. Замість дратування через затримку, блиск у його очах, здавалося, радше схвалював її обережність, ніж будь-що інше. Що б він не хотів сказати, це було для нього дуже важливо, і він явно не хотів ні з ким про це говорити. Чому я? Це просто тому, що я тут? З цим можна було б розібратися пізніше.

– Обіцяю, – нарешті сказала вона йому.

Снейп кивнув.

– Добре. Жодних переривань, поки я не закінчу, будь ласка. – глибоко вдихнувши, він ніби розмірковував, з чого б почати. Звісно ж, він ще не планував вести цю розмову, якщо взагалі мав намір.

– Коли ви вперше побачили мене, – повільно почав він, – я щойно пройшов курс дуже сильнодіючих ліків для лікування основного захворювання. Ліки створені мною власноруч і мають низку побічних ефектів, які ви побачили, це впливає на мій настрій і мою мову. Певним чином, ці побічні ефекти є причиною, чому я більше не ховаюся. Ліки тепер не настільки ефективні. Якщо говорити прямо, то мені потрібні ресурси для розробки кращого лікування.

Він коротко глянув на неї, перш ніж повернути погляд на стіну: “Вам, безсумнівно, цікаво, що це за хвороба. Я не можу вам сказати, тому що й сам гадки не маю. Вона вразила мою нервову систему і, може, певні ділянки мого мозку. Здебільшого я почуваюся так само добре, як і будь-коли. Час від часу у мене трапляється те, що я називаю епізодами: легкий епізод може бути не чим іншим, як слабким спазмом м’язів у лівій руці та кисті й деякою скутістю пальців. Важкий епізод, такий як той, від якого я оговтувався, коли ви відвідали мене, може бути втратою свідомості, тимчасовим локалізованим паралічем, сильними м’язовими спазмами, які можуть перерости в судоми, повною втратою концентрації та мови, сильними мігренями або будь-якою комбінацією цих симптомів”.

Знову настала пауза, але він, здається, не закінчив говорити. Через деякий час він продовжив: “Ці епізоди зараз не частіші, ніж після війни, але зілля, які я використовую для лікування, більше не діють належним чином. У мене виник опір. Я намагаюся створити альтернативу, але мені потрібен доступ до належної лабораторії та широкого асортименту інгредієнтів, а не обмежуватися тим, що я можу виростити сам. Ось чому я вийшов із схованки, міс Ґрейнджер. Тому що в мене немає вибору”.

 

Герміона не знала, що гірше: те, що він їй щойно розповів про це абсолютно беземоційним тоном, або похмурий погляд у його очах, коли він дивився на стіну. Тремтячи, вона намагалася придумати щось розумне: “Ці… спазми, – обережно почала вона. – Вони схожі на наслідки прокляття Круціатус. Чи могла ця… хвороба бути спричинена ним? Ймовірно, ви були піддані йому більше, ніж будь-хто”.

– Напевно, – погодився він, кивнувши. – Я вважаю, що це основна причина, разом із сукупною шкодою від інших проклять і травм. І Лонгботоми є живим доказом того, як Круціатус впливає на мозок.

– Френк і Еліс померли сім років тому, – негучно поправила Герміона. – з різницею в усього кілька тижнів.

– Добре, – різко відповів він через мить. – Ніхто не повинен так жити.

Це прозвучало бездушно й безчуттєво, але наодинці Герміона вважала, що погоджується з ним, принаймні трохи. Їй спало на думку, що, можливо, він був поруч, коли Белатриса та Барті Крауч тортурами довели двох аврорів до божевілля, і вона здригнулася, відволікаючись від цієї теми. Перш ніж дівчина встигла придумати інше запитання, він перевів погляд зі стіни на неї, його очі раптово стали пильними.

– Ви знаєте про наслідки Круціатуса. Такі наслідки трапляються рідко, міс Ґрейнджер… – його очі звузилися, вдивляючись у її обличчя. – Так-так, це не Поттер, якщо комусь і вдасться пройти через Непрощене неушкодженим, то це буде він… — Він різко вдихнув. – Коли тебе катували?

 

Що ж, це дратувало. Було неприємно, бо вона навіть не може нічого приховати від нього. Герміона не думала, що він використовував Легілімент, просто він дуже добре розбирався в людях.

– На останньому курсі, – тихо сказала вона. – Коли нас тримали в маєтку Мелфоя. Це був лише один раз, але, схоже, цього було достатньо.

– На людей воно діє по-різному, – розгублено пробурмотів він, його очі все ще дивилися з цікавістю. – Хто це був?

– Це так важливо? Белатриса Лестранж.

У його чорних очах спалахнув гнів, і він відвів погляд: “Я шкодую про багато речей у своєму минулому”, – сказав він нарешті. – Найбільше я шкодую про те, що не вбив її, коли мав нагоду”.

Северус повільно видихнув, гнів зник у його звичній беземоційній масці.

– Жертви Бели мають більше шансів на жахливі наслідки, якщо вони виживуть.

– Вона вас проклинала? – здивовано запитала Герміона.

– Часто, – категорично відповів Снейп. – Вона була катувальницею Темного Лорда, коли він не хотів брати на себе особисту роль. – Небезпечний тон голосу повернувся. Цього разу Герміона слухала. Це не та тема, яку б вона хотіла розвивати далі.

– Наскільки сильні ваші напади?– запитав він.

– Після того, що ви описали, не дуже. М’язові спазми, іноді легкий головний біль. Вони ніколи не тривають довго і трапляються не дуже часто. Вони…

– Неприємні, – сухо припустив він. Вона скрушно кивнула, оцінивши іронічну недомовленість у виборі слів. Він неспокійно поворухнувся, а потім підвівся й пішов на кухню, щоб обшукати шафу та дістав маленький скляний флакончик, наповнений молочно-блакитним зіллям, і простягнув його їй. – Це допоможе. Якщо напади легкі, це зможе їх повністю припинити.

 

На якусь мить очі Северуса зиркнули на неї, оцінюючи. Вона пізнала мить збентеження, коли думала, що він робить, перш ніж він заговорив знову: “Для людини з вашим зростом і вагою достатньо трьох крапель на день, доки флакон не спорожніє. Якщо напади триватимуть, я зможу дати більше. Насьогодні це зілля мало приносить мені користі”.

– Дякую вам, – тихо відповіла вона, обережно виймаючи з його прохолодних пальців флакон. Обережно відкривши флакон, вона понюхала вміст, перш ніж піднести піпетку до губ. Воно мало дивний смак і нагадував фенол.

Розтлумачивши її вираз, він сардонічно зауважив: “Смак — це ще одна прикра властивість, яку я не мав можливості змінити”.

– Усе одно дякую, – повторила вона, ретельно закриваючи флакон і кладучи його до кишені. – Ваші нападки… – нерішуче почала дівчина. – Вони… прогресують?

– Ви маєте на увазі, чи врешті-решт вони вб’ють мене без кращого лікування? – спитав він прямо. – Я не знаю. Напевно. Звідси й моя присутність там, де мене можна знайти.

Він мав попросити про допомогу. Але вона розуміла, чому він цього не зробив. Його погляд сам розказав про все. Він був надто гордим, щоб визнати свою слабкість. Якщо перспектива смерті його і турбувала, він ретельно цього не показував.

– Що вам для цього потрібно? – запитала вона також прямо.

В нього помітно встало дибки волосся, на мить з’явилося дивний вираз обличчя. Майже здивований, ніби він не очікував її допомоги, зворушений чимось, майже схожим на жаль. – Лабораторія. Доступ до будь-яких інгредієнтів, які мені потрібні. Захист під час роботи.

– Захист?

– Більшість людей, якби почули, що я живий, не відреагували б злегка дратівливою цікавістю, міс Ґрейнджер, – сухо відповів він. – Вони були б набагато більш схильні до неконтрольованої ворожості: спочатку проклясти, а потім задавати запитання. Запевняю вас, боротьба зі спробами вбивства дуже швидко втрачає свою чарівність.

– Але як…

– Я не знаю. Ось чому я перестав ховатися. Я зробив ставку на те, що мене Орден знайшов, а не Міністерство, яке, я підозрюю, все ще не в змозі зібрати себе до купи.

– У Міністерстві зараз чимало орденців, – м’яко відповіла вона, намагаючись не реготати на його зауваження.

– І тільки подивіться на таку значну різницю, – відповів він із саркастичною посмішкою.

Визнаючи це, вона знизала плечима.

– Що вам потрібно, аби ви були в безпеці?

– Й гадки не маю. Я припускав, що якби член Ордену знайшов мене, він мав би достатній вплив, щоб знайти рішення, якби просто мене не вб’ють на місці – що, звісно, ​​значно спростило б справу.

– Звичайно, – повторила вона з таким сарказмом, наскільки могла з себе вичавити. Слабенький блиск в його очах грав розвагою. Вона обдумала про його вимоги, і в її голові почала розвиватися чудова, але досить жахлива ідея. Це було б майже неможливо, але якби вона постаралася…

– Ви щось надумали, – сказав він, пильно спостерігаючи за нею.

– Можливо і так, – повільно відповіла Гермі. – Але це може бути неможливим. Насправді, це, мабуть, так і є. Будуть… заперечення. Я подивлюся, що зможу зробити.

– Я вірю, ви ж розумієте, що будь-хто інший на вашому місці просто пішов би геть.

– Будь-хто інший, се… Северус, – ніяково виправила вона себе, побачивши його докірливий погляд. – Принаймні, не в Ордені. Ми вам надто багато винні. Я спробую знайти спосіб. Чи це… я маю на увазі, скільки в мене часу?

Мені не загрожує безпосередня небезпека, – сухо сказав зіллявар. – Гадаю, у мене залишився, мабуть, рік, перш ніж зілля взагалі перестане бути корисним, і не обов’язково напади можуть вбити мене після цього моменту.

– Це не займе у мене так багато часу. Однак мені доведеться повідомити деяких людей про те, що ви вижили, а це займе час.

– Справа викличе дуже багато суперечок, – сардонічно погодився він. – І звинувачення у брехні чи божевіллі, за якими слідують вимоги доказів; і нескінченні суперечки про те, що робити з цим новим знанням, і взагалі колективне божевільне метання за здогадами.

Вона знову суворо стримувала бажання захіхікати: “Щось на кшталт цього, безперечно, – дипломатично відповіла вона, її губи здригалися, намагаючись не посміхнутися. – У будь-якому разі, я думаю, мені треба йти. Багато в чому треба розібратися”.

Підвівшись, вона подивилася на нього.

– Дякую за зілля. І дякую, що довірилися мені.

– У мене не було вибору, – сказав він, скинувши задерев’янілу ногу з дивана й встав. – Тим не менш, я вважаю, що були й гірші представники, ніж ви, – додав він майже неохоче.

– Вельми дякую, – саркастично відповіла вона, ледь помітно розтягнув губи в посмішці, на яку він зовсім не звернув уваги. – Не знаю, коли повернуся, але впевнена, що ви житимите аж до самих п’ят.

– Докладу героїчних зусиль і, мабуть, зможу впоратися з кількома днями, – хмикнув він, і його голос повернувся до звичного глузливого протягування. — У будь-якому випадку, у мене є мобільний телефон.

– Справді?

– Авжеж, – відповів він із прохолодною потіхою. Видобувши з кишені клаптик паперу, він знайшов олівець і нашкрябав на ньому номер, перш ніж простягнути його їй. – До побачення. І… дякую, – ніяково додав він, очевидно, не звик так говорити.

– До побачення.

 

 ***

Замість того, щоб піти до Гаррі та Джіні, аби доповісти про бесіду, Герміона повернулася до своєї квартири та впала на ліжко, вона емоційно виснажилася. Сльози виступили на її очах, коли подумала про те, що вона дізналася. Про це було надто жахливо думати, не кажучи вже про те, щоб жити з цим кошмаром. Усе, що він зазнав, усе, що він витримав, заради них, заради всіх них, і це завдало йому такої жахливої ​​шкоди, можливо, смерті.

Трохи подумавши, вона зрозуміла, що похмурість його обличчя була найгіршою: ці мертві, смирені очі будуть переслідувати її сни ще багато ночей. Здавалося, він змирився з тим, що продовжуватиме страждати і що ніхто не захоче йому допомогти, ніби це була його доля в житті.

Немов це не так? Це продовжується й досі! О, Боже… 

Їй стало недобре, і вона миттю повернулася обличчям у подушку. Це був не перший раз, коли вона плакала через Северуса Снейпа, і вона відчувала, що не востаннє.