Кревні зв’язки

Не знаю, що змусило мене написати листа. Мені здається, щось станеться, і ми не зможемо вибачитись перед тобою особисто. Можливо, так навіть краще. Коли ти дізнаєшся правду – а ти обов’язково дізнаєшся – я не зможу дивитися тобі у вічі.

Отже, почну з початку. Ми вдочерили тебе немовлям, у грудні. Нам сказали, що знайшли тебе біля Відділу соцзахисту в Лондоні. Певно, та жінка була в скруті абощо, не знаю.

Минуло кілька місяців і наше нове життя ненадовго потривожив невідомий: у поштовій скриньці ми знайшли твої документи. Нам усе це здалося дурним жартом: свідоцтво про народження з неіснуючої, як ми вважали, лікарні, якась грамота з рядком про безліч поколінь магів. Що ми могли тоді подумати? А потім з’ясувалося, що ці документи у вогні не горять! Вагомий доказ існування іншого світу десь зовсім поряд. Попри все, ми чесно намагалися знайти містера Снейпа — хтозна, що там за історія? Раптом він теж тебе шукає? Звісно, ​​наші спроби зазнали невдачі.

Роки потому ми отримали підтвердження, що ти і справді інша. Ми дізналися про твій світ, але все тягли з правдою. Якось ти обмовилася про ворожнечу чистокровних і маґлонароджених, а ми малодушно змовчали, не відкрили тобі, хто ти є насправді. І це ганебно з нашого боку. Господи, ти з такою зневагою говорила про чистокровних, а я дивилася на тебе, і мені було страшно вимовити хоч слово. Адже ти мала право знати цю головну правду. Вибач нас.

Джін Грейнджер

Герміона практично вивчила цього листа напам’ять, марно намагаючись за його допомогою якимось чином привідкрити завісу невідомості над своїм минулим, над своїм народженням. Хто лишив її у маґлівському Лондоні? Її матір? І чому тоді, на думку Дамблдора, Снейп взагалі не знає про неї? Чому та жінка не сказала йому? І хто, зрештою, така та Ґіневра Морров? Де вона зараз? На жодне з цих питань не було відповідей, а Дамблдор наче в Лету канув, залишивши її у «свого давнього друга» на ймення Теодор Стівенсон.

Почувся стукіт у двері. Герміона згорнула листа й гукнула:

— Так?

На порозі замість домашнього ельфа стояв сам господар. Герміона підвелася зі стільця. Вона почувалася незручно у товаристві пана Стівенсона, якому її доволі безпардонно нав’язав директор.

— Маю гостей для вас, — сказав він найменш очікувану фразу.

— Гостей? — Герміона подумала про Гаррі з Роном.

— Пан та пані Снейп прийшли, — пояснив Стівенсон. — Якщо буде ваша ласка, звісно.

Герміона відчула щось віддаленно схоже на жах. Довелося нагадати собі, що треба дихати. Вона відвернулася до вікна, намагаючись погамувати почуття. Вона була не готова до такої зустрічі. З іншого боку, колись їм слід поговорити. І чомусь їй зовсім не хотілося говорити на цю тему в Гоґвортсі.

— Ходімо, — вирішила вона і рушила за паном Стівенсоном.

Сама вона погано орієнтувалася в цьому старому величезному особняку, щоразу вдаючись до допомоги домашніх ельфів. Це, без сумніву, був родинний маєток багатих чистокровців, що теж викликало в Герміони ніяковість. Так близько з цією «кастою» вона не перетиналася, і хотіла б, щоб так було і надалі. «Пан та пані Снейп, — нарешті звернула вона увагу. — Професор жонатий? Це і буде та сама Ґіневра?»

Але у вітальні на них чекала літня чорноока жінка. Герміона, яка не пам’ятала своїх дідів і бабусь, зрозуміла, що геть забула про цю опцію родинних зв’язків. Під пильним поглядом старої леді вона пройшла до канапи і, сідаючи, крадькома зиркнула на Снейпа. Той дивився кудись у простір. «Еге ж, дочку декана Слизерину виховали маґли, який жах», — кисло подумала Герміона.

— Вітаю! — засяяла посмішкою літня жінка. — Я пані Ейлін Снейп-Принц. Можете називати мене Ейлін. По-перше, ми надто мало знайомі, не хочу фамільярничати, а по-друге, звання «бабуся» моторошно нагадує про мої роки, а я ретельно намагаюся про них забути.

Вона простягнула Герміоні долоню для потискання.

— Дозволите називати вас Герміоною? — привітно посміхнулася вона, коли Герміона потиснула їй руку.

Герміона кивнула, а Снейп пробубонів:

— Хтось тут не хотів фамільярничати.

Пані Снейп проігнорувала його.

— Що ж, — натомість зітхнула вона. — Нам є про що поговорити.

Герміона вже відкрила рота, щоб запевнити, що ні на який спадок абощо не претендує, але леді продовжила:

— Альбус казав, що вам поки що потрібні зілля і невеличкий нагляд, тож якщо вам раптом буде зручніше, ви могли б побути у нас.

Герміона заклякла.

— Серйозно, мамо? — їдким тоном відгукнувся Снейп. — Хіба це не суперечить нашим безпековим міркуванням?

— А хто в нас буває? — наїжачилась пані Снейп. — Ніхто б не довідався, що Герміона гостює в нас…

— О, я зовсім не… — спробувала вставити свої п’ять кнатів Герміона.

— Ціную твою віру в усемогутність моїх ментальних щитів, — саркастично кинув Снейп до матері, а тоді повернувся до Герміони. — Хтозна, що вам відомо про мене, але я добуваю певну інформацію у певних осіб, — він зважував кожне слово, — і для вашої безпеки буде краще надалі прикидатися маґлонародженою.

— Гаразд, — радо погодилась Герміона і аж потім зрозуміла, що їй, виходить, загрожувала б не так смерть, як Чорна мітка. Чомусь це вразило її чи не більше, ніж все решта. Або вона тільки зараз почала усвідомлювати, що не є маґлонародженою. Боже, та вона ж з чистокровців!

— Отже, ми блискавично досягли згоди, — з сумішшю іронії та чогось підозріло схожого на радість оголосив Снейп і зібрався вставати.

— Стривайте-но! — обурилася Герміона. — А як же решта історії?

Снейп зробив вигляд, наче не дуже-то й розуміє, про що йдеться.

— Хто така Ґіневра Морров? — вимогливо спитала Герміона. — Чому ви про мене не знали? Чи таки знали?

— Ні, не знав, — роздратовано відказав Снейп.

— Справедливі питання, Северусе, — докірливо зауважила пані Снейп.

Він якусь мить помовчав і Герміона вже подумала, що він зараз стрибне в камін, щоб уникнути подальшого спілкування, але зрештою Снейп перестав чіплятися за бильця свого крісла й опанував себе.

— Ми не бачилися тривалий час у той період, коли вона, по ідеї, була вагітна. Десь півроку чи близько того, — з непроникним виразом обличчя сказав Снейп.

— Ви розійшлися? — уточнила Герміона, відчуваючи зловтіху від того, що може поставити йому таке приватне питання.

— Ні, — він помовчав, добираючи слів. — Часи були бентежні.

Герміона обміркувала ці слова і зробила логічне припущення, хоча й сподіваючись помилятися:

— Вона теж була Смертежеркою?

Снейп кивнув. Герміона прикусила щоку зсередини. Здається, ще трохи, і з неї буде годі як для одного дня.

— По короткому часі після вашого народження її спіймали і посадили в Азкабан, — рівним тоном додав Снейп.

«Що гірше, мати, яка тебе покинула, чи яка покинула тебе, бо, можливо, знала, що от-от потрапить у тюрму?» — спитала себе Герміона. Якесь божевілля.

— У неї були родичі? — уточнила вона, далі не розуміючи загальної картини.

— Так, її мати, наразі вже мертва, і сестра.

— І ніхто з них про мене не знав?

Снейп знизав плечима.

— Не маю відповіді на це питання.

Герміона спробувала пригадати, чи було прізвище Морров серед втікачів з Азкабану.

— Де Ґіневра зараз?

— Досі в Азкабані, минулого разу Темному лордові не вдалося її звільнити.

Герміона напружено шукала на обличчі Снейпа сліди емоцій, але їх не було. Він наче маску яку вдягнув.

— Он як, — зрештою видихнула вона, вмить відчувши себе дуже втомленою. Що ж, принаймні це не її рідна мати вбила її прийомних батьків.

Запала нетривала мовчанка.

— Отже, згоди ми досягли, — Снейп підвівся. — Ви продовжуєте носити своє старе прізвище і мовчите про своє походження.

— Звісно, це тимчасовий захід, — з притиском мовила пані Снейп, кинувши на сина роздратований погляд.

— Еге ж, — гмикнув той. — Поки Темний лорд не зникне. Всього-на-всього.

На це пані Снейп не мала що відповісти.

— Що ж, — Снейп завагався, а тоді, здавалось, сказав не те, що збирався: — На все добре.

І він рушив до виходу. Герміона зиркнула на нього через плече, спіймавши на собі короткий погляд перед тим, як двері зачинилися за зіллєваром. «Чи схожа я на нього?» — несподівано спало їй на думку. Та ні, нічого такого вона за собою не помічала. В неї рівний ніс.

— Співчуваю вашій втраті, — пані Снейп, схоже, ще не планувала йти.

Герміона кивнула. Вкотре не вірилося, що вони не були її батьками. «Тобто були, звісно, — виправила вона себе, — найкращими. Просто… не біологічними. Яке дурнувате означення».

— У вас лишились родичі з вашої маґлівської сім’ї? Перепрошую, що так висловлююсь, — спохопилась пані Снейп. — Просто все це так дивно. Ви моя єдина онучка… а я вам ніхто.

Вона виглядала засмученою. Герміоні стало її шкода.

— Ні, родичів не лишилось.

Вони знов помовчали.

— Гадаєте, інші Морров теж нічого не знають про мене?

Пані Снейп закотила очі.

— Ваша друга бабця і дід вже мертві. Вона терпіти не могла Северуса, — вона презирливо фиркнула. — Не здивуюсь, якщо вона вас і позбулася.

Герміона округлила очі. «Ото сімейка. Смертежери, які викидають своїх дітей».

— Щодо вашої тітки гадки не маю, — продовжувала пані Снейп. — Вони з Ґіневрою наче не були близькі, тож, — вона розвела руками, — хіба що питати в неї самої, але, як висловився Северус, «з безпекових міркувань» краще це не робити.

— Вона теж Смертежерка? — спитала Герміона. Хоча чого вона очікувала, дурна.

Пані Снейп мала такий вигляд, наче бовкнула зайвого.

— Ну, пов’язана з ними через свого чоловіка, пана Забіні.

Герміона мало не вилаялась.

— Блейз мій кузен?

Пані Снейп кивнула. Герміона звернула увагу, що про Смертежерів та сказала «вони», а не « ми».

— А чому ваш син став одним зі Смертежерів? — прозвучало як претензія. Зрештою, це вона й була.

Стара леді зітхнула з іронічним виразом обличчя.

— Багатим діточкам — гаразд, не тільки діточкам — часом здається, що коли в них забирають частину привілеїв, то це справдешній наступ на їхні права. В цю мить на сцену виходить харизматичний дорослий, який каже їм «Так, так воно і є». І крутить ними, як хоче.

Герміоні згадався Мелфой. Що ж, принаймні він їй не родич, і на тому спасибі.

— Якщо ви багаті, — в голові з’явилося допитливе «наскільки», — то нащо професор Снейп працює у школі? Він не скидається на людину, яка любить викладати.

— Альбус свого часу особисто поручився за нього, тож має наглядати. Для цього Северус мусить бути десь поблизу.

Герміона мало не закотила очі. Хотілося пожартувати про зруйновану дитячу психіку, але не варто «фамільярничати». Натомість вона втомлено сперлася на спинку канапи.

— Певно, мені теж пора йти, — помітила її стан пані Снейп.

Як хороша дівчинка, Герміона мало не ляпнула «Лишайтесь, якщо хочете», але вчасно припнула язика. Їй потрібен спокій. І перетравити цю історію.

— Одужуйте, — посміхнулася стара пані. — Ви в надійних руках Стівенсонів. І якщо буде ваша ласка, пишіть мені іноді.

— Гаразд, — таки взяла верх хороша дівчинка.