Розділ 3

І зробив…

Зашепотів на вушко, зариваючись носом в волосся:

— Так чекав на тебе, так боявся, що не побачу більше. Чорт, так хочу забрати тебе собі… — що це? Що ллється саме просто з серця?

— Бери, — я чую, а руки гладять гарне обличчя, і губи тягнуться самі, голодні, спраглі. Беру… Я беру…

Зрозумівши, що мої зголоднілі поцілунки- то вже щось зовсім непристойне, а головне, відчувши тремтячий відгук взаємності, я взяв його руку і рішуче вивів із закладу. Геть від сторонніх очей, від нашого порожнього чомусь столика, на свіже повітря, під світло ліхтарів та прохолодний вітерець.

— Треба подИхати, а то я зовсім не володію собою, ти такий… — і далі не можу йти, бо знову бачу ті його заціловані губи, підтягую за руку — і я знову в раю. Хто б мені сказав, що я можу таке відчувати від чоловічих губ… Щоб так глибоко забурювався в мене чийсь образ, запах і смак, дістаючи до якихось таємних струн…

Стоп. Не можна так. Не можна. Треба зупинитися, поговорити, пояснити, попитати, і я зазираю у вічі.

— Пробач. Не можу відірватися, не можу відпустити,— знов коротко, але м’яко цілую. Я ж трошки, — і повірити не можу…

Посміхається одним куточком.

— Так не отпускай, — такий низький голос, і, здається, мій організм це оцінив, бо здригнулося усе так, що стало незручно. І знову я торкаюся губ, прошу впустити, зчитую реакцію і сам лякаюсь того, як же добре. Раптом помічаю, що тримаю його за шию, а під великим пальцем дві м’які горбинки, я пам’ятаю тії темненькі плямки. І ледь встигаю стриматися, бо за спиною чую придушені смішки довбаних перехожих.

— Марік! Ей, Марік! — почувся здаля різкий оклик. Марк загальмував, вирвав свою руку з моєї, озирнувся. В нашому напрямку переходив дорогу високий хлопець спортивної статури, з наплічником розміром з місто, махнув рукою, отримавши те ж у відповідь. Марк пішов назустріч, а мені стало так вогко і зимно самому. Але погляд опустити не міг. Спостерігав, як він сперся рукою об дерево і розглядував щось у його телефоні. І, чорт, мабуть там було щось таке… Марк закрив рукою собі рота, на обличчі проявилося страждання. Але він і далі дивився, аж поки почав трястися. Навіщо? Ти ж тільки очуняв… Я зробив кілька кроків до нього, але побачив міцну чоловічу руку на його спині, яка притискала до себе моє… Моє?

І ноги не пішли далі. А Марк, забувши, здавалося, зовсім про мене, пішов слідом, шморгаючи і не відпускаючи телефона.

— Марк…

Він розгублено озирнувся, очі зупинилися на мені, і я побачив там… розпач. Він ледь вичавив із себе тихе “Я позвоню” і, кульгаючи, пішов, пришвидчуючись, щоб наздогнати друга.

Усю ніч було душно, ліхтар за вікном світив точнісінько в око, довбана постіль сбивалася і муляла у боки. Я почувався зрадженим, покинутим і жальогідним водночас. Уява малювала мозолисті руки на блідих щоках Марка. Темні кути дратували, підливаючи масла у вогонь невиразних ще, але дуже сильних почуттів. Врешті довелося заварити кави, як привід увімкнути світло, розігнати примар та повернутися у живих фарб. Медитуючи на сиву пару над кавою, я все ж тонув у думках про нього. Уві сні чи наяву, аналізував, що в біса це було. Однозначно, це був конект. Я відчував його шкірою і усима органами. Це воно… Щось неймовірне, магічне, надприродне. Чи відчував те саме Марк? Чи мав він на увазі “відчепися від мене, пєдік”, коли казав “Не надо”? Але “Бери” і всі його реакції… Мурахи побігли шкірою… Бери…

Як таке взагалі могло статися зі мною? Що мені захотілося узяти…

Може, він експериментував просто? А я? Що я робив, окрім того, що йшов за інстинктами? Що зробив би далі? З хлопцем? Тіло реагувало однозначно. Щось би та робив. Картинки попливли перед очима, відверті, звабливі образи манили, показували, що в ньому мені цікаве усе: і очі, і руки, і вся його чоловіча фізиологія. Який він, мабуть, солодкий…

А може, вирішив, що я збоченець, і якось непомітно набрав того хлопця? Не знаю… Стільки питань. І що там в його довбаному телефоні, що він став такий… Можна здогадатися, що. Сам не можу спокійно дивитися на понівечені рідні вулиці, розбиті сусідні доми, відео полонених знайомих. І не дивитися не можу.

Ранок стандартний, прозвони, розпач, що виїдає душу, дві сонні моськи, свіжа, зібрана,як до балу , фрау, яка дала нам притулок у своєму домі, вже зробила тости й какао. Заробляє плюсики у карму, а я не проти, віддячити все одно ніколи не зможу. Бо в мене нічого немає. Хто я? Де моє місце?

По дорозі до роботи я зовсім неуважний. Ледь встигаю застрибнути до автобуса, ледь не забиваю пальці цеглою, ледь не падаю разом із драбиною. І все через те, що у голові якийсь туман, щось муляє, крутить, ріже на шматки. Просить усе кинути і бігти, щоб щось зробити, сказати, просити…

З роботи пішов у центр, на бульвар, у натовп, вдивлятися у море байдужих очей. Вітер гнав темні хмари, гігантські будівлі відкидали зловісні тіні, вулична їжа нестерпно смерділа. Наче кругом мене якісь зомбі, що жеруть свій фаст-фуд, плямкаючи масними ротами, ржуть, запиваючи гірким пивом, і посилено роблять вигляд, що ніхто не вмирає сотнями у сусідній країні, що їх зовсім не стосуються тисячі бомб, раз вони до них не долітають. Гидко… Навпроти російського посольства чергують поліцаї. Стережуть, щоб не образили мразей. Гидко, гидко… Та навпроти, на бульварі, майорять рідні кольори, прикрашають жахаючі фото… Піздєц, але так треба. Треба, щоб всі знали, повз якого уйобіщного посольства вони проходять. І куди треба кинути , якщо є шо.

Задзвонити Оксані я навіть не вирішував, руки самі смикнули єдину ниточку, що може хоч якось привести до бажаного — залити пустку в душі морськими хвилями чаклунських очей. І я набрав.

— Ало…

— Привіт, — стало незручно, тому заходимо с пішки: — Вибач, що турбую.

Оксана зітхнула.

— Нічого. Я сама винна, що не помітила. Замьотано.

— Я теж винен. Просто не міг нічого сказати.

— Я розумію. Важко отак просто випалювати усім знайомим, хто ти є.

— Та я ж не… — я і слово це не говорив, мабуть, ніколи, так просто совпало , що людина, потрібна мені до усрачки, це чоловік, — нехай… Ти не знаєш, де він?

Вона якось дивно помовчала.

— Його немає, але кімната відкрита, і там купа амуніції, торби… Певно, збирають щось на передову…але…

Є якесь “але”? Усе волосся стало дибки. Моє нутро відчувало, що буде “але”.

— Його мама вранці не вийшла на зв’язок…

Чорт. Чорт. Це пиздець як погано, а вголос:

— Певно, немає зв’язку. Відновлять — задзвонить.

— Я йому теж так казала.

— Дай мені його номер.

— Ти не маєш? — здивування у голосі… А хто я, щоб мати?

Телефон я все ж отримав. Дзвонив скромних разів 10. Написав кілька смс з тупим текстом. І під накрапаючим дощем побіг додому.

Думки перервав тихий стук у двері. В такий час? Котра зараз взагалі? Піднявся тихенько, зазирнув до сусідньої кімнати. Хлопці мирно посапували у ліжках. Точно не вони. А стук повторився. Зібравшись з духом, відкриваю двері, і одразу потрапляю у теплі обійми.

— Иди ко мне…

— Шо? Звідки?

Темно, я майже нічого не бачу, осліп та оглух, та й не розумію. Я сплю чи що? Пахучі кучері лоскочуть обличчя, а шиї торкається тепле і вологе, і б’є мене, наче струмом.

— Тшш, разбудишь всех, — між поцілунками шепоче і штовхає навпомацки, допоки я не натикаюся на свої речі і ліжко. Клацає дверима за собою. Застиг на хвилину, і я мовчу, придивляюся у світлі вуличного ліхтаря крізь вікно, тягнуся до щік руками, знімаю окуляри і тремчу… від краси, як ніколи. Добре, що він ховається за ними, бо він, бляха, ідеальний, такі блискучі очі… А губи … Мабуть, він щось побачив, не знаю, що за прибалдєвший вигляд я мав, та він стер відстань між нами і пірнув на глибину, одразу розстібаючи і знімаючи усе з мене. А я, розпалений настільки, що крім його м’ятного язика в мені, не здатен був помітити нічого, був кинутий та притиснутий зверху найприємнішою вагою ever. Одразу ж відчув його руки скрізь, потім футболку, що притиснулась теплим тілом до мого, а потім… Я більше не розумів, де і як він мене торкається. Просто хвиля відчуттів, мої руки на гладкому гарячому тілі, його голос, що зривався, але щось шепотів.

— Где ж ты взялся?… Почему сейчас?…

Я несвідомо, у повному роздраї і розфокусі чув свій голос, що міг тільки повторювати його ім’я.

— Что?… Что ты хочешь?

Я зрозумів, що я в його руці, що рухає нас із ним… разом… Повільно, зачіпаючи чутливі точки… Тепер сповільнуюючись зовсім.

— Скажи… — це що шантаж? Я все скажу.

— Тебе… Хочу тебе собі… назавжди…

У відповідь тиша, і тому так чітко звучить:

— Бери…

Пронизливий погляд і щось відкинуло на подушки, а знизу охопив жар, гарячий, вологий, казковий… Що ж він робить?… Я в ньому, між моїми улюбленими м’якими губами, кожен рух наче грає на моєму тілі невідому мелодію, сплітає таким простим способом дві долі. Я відчував, що на краю… серцевого нападу, смерті — похуй… Тільки будьласка…

— Будьласка…

Тіло вигнуло солодкою судомою, і я впав у якийсь космічно-гормональний підпростір з неземними вібраціями, де кожна клітинка дзвенить щастям, змушує хникати переповнене емоцією тіло, хникати мантру, єдину можливу:

— Марік…