Розділ – 3. Чого ще чекати?

Я спеціально пірнув досить глибоко, щоб мене випадково не помітили на березі в світлі місяця. Під водою було погано чути, но крики я вловлював. Вони все ще ходили по близу, про щось сперечаючись. Мені кошмар як холодно. Кисню ще хватало но чи на довго? Виринати зараз щоб набрати повітря я боявся. Гарантій, що не зловлю кулю в лоб – не було. Все було не настільки погано до того моменту, як я вловив, що поруч з ногою пропливло щось довге й велике… Може то була лише риба але я так перелякався, що половина повітря бульбашками піднялася на поверхню.

«Матінко… Забери мене звідси… Забери.» – я зажмурився, молячись, щоб хтось на верху не помітив бульбашок, що виринали з під води… Через 10 секунд все було тихо і я вже думав виплисти, но, як добре, що я цього не зробив… Раптово пролунали приглушені постріли. Я заліг на саме дно, торкаючись піску ногами, і з останніх сил стримував подих, затискаючи рота руками. Хотілося на повітря… Хотілося бути під захистом не лише Бога, а й за чиєюсь спиною… Постріли стихли і я, нарешті, винирнув на поверхню. Озираючись з’ясувалось, що нікого не було і я з полегшенням глибоко вдихнув і видихнув, а тоді, повалився спиною на траву, та дивився на ясний місяць. В голові було пусто так само, як і в шлунку, який, здавалось, от-от мене з’їсть з середини. Його невдоволене бурчання не дало мені довго пролежати серед поляни, тому я з зусиллям піднявся на підкошені, ослаблі від холоду, ноги, но раптом ззаду мене заворушилося щось велике… Не встиг я озирнутися як мене зловили за руку і притягли спиною до себе. Я почав вириватися і навіть зарядив поганцю потилицею об ніс, но несподіване мигання зі сторони автостради змусило мене на мить завмерти.

«Поліція?..»

– Хлопче, що ти робиш на місці злочину ще й весь мокрий до нитки?.. – заговорив чоловік у мене за спиною.

Я обернув голову і зустрівся поглядом з невідомим мені поліцейським з носа якого стікала доріжка крові.

Мене привезли в один з найближчих відділків самого Манхеттена.

Місцеві поліцейські виявилися більш відповідальними та з уважністю прислухались до моїх слів щодо нападу. Вони знали, що мене мають перевести, і деякі виїхали на зустріч таким чином і зіткнулись зі злочинцями. Виявилося, вистріли, які я почув, були спричинені їх з вбивцями перестрілкою. На жаль, нападникам вдалося втекти, адже за ними під’їхала підмога: два здорових джипа-пікапи, які відволікли обстрілами поліцейських, пошкодили машини, і дуже скоро зникли. Наче розчинилися в темряві…

Мене прийняли з турботою. Нагодували, оглянули, переодягли та вклали в одному з кабінетів накривши чиєюсь курткою. Мені нічого не снилось, а отже, сон був здоровим та спокійним. Проте ранок видався галасливим… А що я хотів? Я ж у поліцейському відділенні в якому робота не стоїть ні в день, ні в ночі, ні на ранок. Проте я був радий виспатися. Всі ці події викликали в мене нерви і безсоння… Я так і головою міг полетіти…

Після обіду мене ознайомили з суттю справ, а також з біографією вбивць. Зокрема я дізнався і про божевільну блондинку — Катерину Нейронову. Їй 24. Родом з Греції. Наполовину американка. На її совісті 5 замахів на життя, 2 вбивства, 7 крадіжок і 4 викрадення автомобілів. Також мені розказали про деяких молодиків та чоловіків причетних до масового вбивства та підпалу мого дому зі сім’єю. Но мене більше хвилювала…

– Висока брюнетка років 20-ти?.. – поліцейський почухав потилицю з кислою міною переглядаючи за столом списки з розшуку жінок. – Ви можете скласти фоторобот?

– Ні… Я не бачив обличчя… Лише її постать.

– У такому разі ми перевіримо всіх підозрюваних за наданною вами інформацією та передамо вам всі найбільш точні відомості з фотографіями щоб ви могли звірити їх з памятью, а також розглянемо списки затриманих та осіб в розшуку. Це займе день. На вечір ми звіримо ваші показання зі знайденими результатами.

– Дякую вам за вашу роботу. – я потиснув чоловікові руку, не зводячи сумних очей з його носа. – І вибачте за той випадок…

– Ахах, нічого. Бувало і гірше… Не переймайся юначе, краще гарненько напруж пам’ять що до цієї дами в капелюсі, і тоді ми зможемо знайти її по базі данних або через її знайомих.

– Добре. Ще раз дякую!

Цілісінький день я провів сидячи на дупі рівно у кабінеті офіцера. Це втомлювало… Я відпросився посидіти біля відділка на дитячому майданчику, але мене відпустили тільки у випадку якщо зі мною піде наглядач, задля моєї ж безпеки. Як тут не погодитись? Особливо коли до мене відіслали таку чарівну молоду дівчину з неймовірно яскравим, як полум’я, червоним розплетеним волоссям. Здається… Я попав під її чари, хоча, впевнений, не тільки мене заворожила ця висока красуня в облягаючій спідниці та розстебнутій по бюст, сорочці.

Ми вдвох прогулялися навкруги відділу, та посиділи на ланцюжкових гойдалках. Мені було неймовірно комфортно поруч із нею.

– Містере Райт? Про що задумалися? – її усмішка появилася в мене перед обличчям від чого я похитнувся та впав спиною назад, з гойдалки.

– Ахах, ви цілі? Нічого не болить? – вона простягла мені руку і я, згоряючи з сорому, підвівся.

– Все добре…

– Справді? По моєму ви трохи сонні. Втомилися?

– Алісо… Не могли би ми з вами… Перейти на “ти?”.. Якщо вас це не затруднить…

Дівчина мовчки кивнула мені все так само всміхаючись. Якийсь час ми насолоджувалися заходом сонця, поки Аліса Уотсон не промовила пошепки:

– Мені шкода, що таке… Сталося з твоєю сім’єю. Я… Розумію тебе, адже і сама сирота.

Я поглянув на неї, а вона на мене. Наші очі не можливо було відірвати один від одного.

– Алане, ти повинен бути сильним. Ні в якому разі, чуєш? Не показуй страху перед цими нелюдами якщо їх коли-небудь зустрінеш… Але і не старайся геройствовати. Будь на крок розумнішим за них і звішуй свої плюси і мінуси в конкретній ситуації. Постарайся… Не попадатися їм в руки, Алане… Будь обережним. Я вірю, що ти повернеш свого братика… – на очах Аліси заблистіли сльозинки, які так і хотілося стерти долонею, но вона швидко відвернулася, а тоді, помітивши щось, підвелася з місця. – Ах, там фургон з морозивом. Не хочеш кульку? Я пригощаю. Тобі з яким смаком?

Я лиш розгублено посміхнувся їй, та кивнув:

– Дякую, я не проти шоколадного…

– Чудово. Одне шоколадне і одне полуничне. Я скоро буду! – вона відійшла на сім кроків до білого малесенького фургончика.

Я подивився їй в слід, а тоді сховав очі, червоніючи як рак. Все було так добре. Так добре! Мені так пощастило познайомитися з Алісою, і у загальному з усіма поліцейськими. Тут чудові люди. Я розумів, що я тут не надовго… Але навіть якщо мене відправлять на інше місце проживання, я все одно зможу відвідувати Алісу поки ще вестимуть діло з вбивством та переслідуванням.

Я качнувся ногами, широко всміхаючись, як малолітній закоханий дурник.

«Схоже… Я й справді закохався в неї… Боже, зараз й справді не найкращий час для кохання!! Але в моєму серці стало хоч трохи тепліше завдяки посмішці Аліси… Навіть якщо вона мені відмовить я буду радий просто вітатися з нею і зберігати у спогадах цю світлу посмішку та червоне волосся…»

Сонце вже сіло. Пусті вулиці освітили ліхтарі. Стало трохи прохладно… Я обернувся до фургончика з морозивом, но не зміг натрапити очима на червоне волосся Аліси.

«Де ж вона…» – не довго думаючи я підвівся з гойдалки та зробив сім кроків. Серцю стало неспокійно… Але коли я помітив розплетені локони поліцейської то натягнув на обличчя посмішку, підбіг, та торкнувся її спини.

– Алісо. Чого ти так довго? Я вже злякався.

Замість пояснень вона простягнула мені шоколадний ріжок. Я з радістю прийняв морозиво, а тоді… Взяв її за руку. В вечірній темряві я не міг розглянути її очей, ще й фуражка мішала… Але я помітив, як вона посміхнулася. Я мовчки дивився на її посмішку, але чомусь зараз… Ця посмішка… Не зігрівала мені серце. Навпаки: від неї пішов мороз по шкірі. Губи Аліси розтягнулися, але на посмішку ця гримаса точно не була схожа. Щось змусило мою руку, що тримала її, затрястися. Я остовпіло дивився на обличчя під фуражкою, і не розумів, що зі мною діється…

Переді мною ж стояла Аліса. Аліса… Хіба ні?.. Висока… з пишним бюстом в білосніжній сорочці та синій спідниці… З червоним волоссям, і…

Ріжок морозива сам по собі випав у мене з руки… Вона підняла мою тремтячу долоню, що все ще крепко тримала її за руку. Я опустив погляд на наші долоні, і тільки зараз помітив те, що… Її руки були забруднені у чомусь… Темно-червоному…

“Біжи, Алане. БІЖИ!!» – знову в голові заволав жіночий голос…

– Ти… – я підвів округлені очі на вже зовсім не знайому мені особу.

“Аліса” повільно стягнула з себе поліцейську фуражку, а вслід за цим і… Перуку. Червоні локони впали на асфальт, і були втоптані в нього черевиком на високій підошві.

Я витріщався на такі ж чорні, як і в мене, очі, які сміялися наді мною, і не міг поворушитися, наче мене не за руку тримають, а мотузкою зв’язали.

Довговолоса брюнетка провела правою рукою по моїй щоці, та, схиливши голову на бік, тихо запитала:

– Вирішив по гратись зі мною в доганялки?

Ця потвора сплюнула мені під ноги та додала:

– Який ж ти проблемний. Через тебе мої люди мало не попалися, хоча… Вони самі винні, що настільки тупі. Навіть з другої спроби не могли тебе зловити, но подивись. – вона підняла мою руку. – Я так легко впіймала тебе без особих зусиль.

Я стиснув зуби та смикнув рукою, намагаючись вихопити її.

– Хочеш втекти, Алане? – вона невідривно спостерігала як я роблю два кроки назад і зі злістю в погляді вириваю з її захвату долоню. – Но що стане з тою дівчиною, якщо ти втечеш?

«Аліса?..» – я розширив очі, припинивши вириватися.

– Відпусти… – я в гніві крикнув їй в обличчя:

– Відпусти її живою зараз же!! – за цей раптовий викрик я получив по обличчю. Мені сильно запекла щока і…щелепа.

– Не вказуй мені, що робити… – вона витягла з пояса пістолет і втикнула його мені в живіт. – Ти прямісінько як батько… Ще одна помилка і сьогодні ніхто з вас не виживе.

Я замовк, але продовжив обпалювати її ненависним поглядом готовий в будь яку секунду вихопити в неї пістолет, навіть якщо получу одну кулю…

– Часу мало, песику. Хочеш, щоб вона жила прямуй за мною, або втікай. Мені без різниці.

Я слухняно попрямував за нею до дверцят тісного фургончика, і побачив… Мою Алісу… Вона сиділа в одній спідній білизні, без свідомості, спершись об стінку плечем. З її чола струменіла кров.

– Що ти з нею….

– Вона все ще дихає.

Мене впихнули в фургон, а тим часом Алісу витягли з нього за ноги.

– Обережніше! – я хотів підтримати бідолашній голову але в мою сторону направили пістолет.

– Забери лапи.

Я перевів погляд на відділок. Зовсім не далеко…. Потрібно лише голосніше закричати або…

– Вистрілиш в мене?

Темноволоса злочинниця з байдужістю поглянула мені в очі.

– Ти ж не вистрілиш, правда? Навіть в ногу не зможеш. – губи самі собою розплилися в посмішці. – Боїшся, так? Якщо ні то стріляй. – раптом посмішка в раз стерлася з обличчя коли інша зробила крок та увійшла в фургон.

У мене серце втекло в п’ятки. Я витріщився на холодні, повні презирства оніксові очі, роблячи два кроки назад, поки не підсковзнувся та не присів.

Схилившись, чорнява вивчала обличчя Алана, а тоді вирівнялася та сказала:

– Я попереджала. Не вказуй мені, псина. – вона заманхулась пістолетом…

…..і відправила мене в нокаут.