Королівське бюро. Розділ 3: Тяжка розмова

Гліб похмуро спостерігав, як хмарки сигаретного диму швидко розвіюються від сильного вітру. Позаду нього тихо стукнули двері балкону. Декілька кроків рипучих кросівок, і Джеймс сперся на поручень поряд з ним. Він нічого не казав, бо знав, що зараз Глібу потрібна тиша і хтось поряд. Вони стояли мовчки, поки занурений у свої думки Гліб докурював сигарету.

– Твій вчитель вже пішов? – викинувши недопалок, спитав він.

Джеймс щось ствердно промимрив у відповідь.

З кишені вже вп’яте за сьогоднішній вечір виринула пачка цигарок. Одна з цигарок незабаром опинилася затиснута поміж губ Гліба.

– Я не розумію, чому ти не поїхав в коледж. Купа друзів, знайомі вчителі, незалежність від батька, урешті-решт…

Джеймс знову нічого не відповів. Лише коли брат кинув на нього косий погляд, він спромігся на декілька слів.

– Нічого особливого, просто припускав, що таке може статися.

Гліб пирснув.

– Вибач, що?

Похмура тиша лікарняного балкона перетворювалася на напружену.

– То це через мене. Так. Я міг би здогадатися.

– Я ні в чому тебе не звинувачую, – одразу відповів Джеймс.

– Ну і чудово. Себе звинувачую я.

– Брешеш. Ти досі на мене злишся, що я знайшов тебе.

Гліб повернувся спиною до зимового пейзажу. Глянув на цигарку, що тримав у пальцях.

– Заперечувати не стану.

* * *

Ерік Мартін покинув маєток Джонсів лише пізно ввечері. Він досі вагався, чи правильне рішення він прийняв, погодившись не арештовувати Реймонда. Проте, зрештою, якщо би він не пішов на поступки, йому нізащо б не вдалося випитати у Джонсів стільки інформації.

Він ненадовго затримався біля дверей лікарняної палати, щоби трохи вгамувати свою злість на Ніка та зібратися з думками.

– Тут я попрошу тебе залишити мене наодинці, – промовив він Домініку Бакстеру.

– Ваша Величносте, ви вважаєте, що Ніколаса Шелдона вже зможуть виписати з лікарні? Сумніваюся…

– Ні, я прошу тебе піти геть, щоб ти не підслухав нічого зайвого, – відрізав директор, злісно блиснувши очима на свого тимчасового охоронця.

Бакстер вже відкрив було рота, щоб щось відповісти, але стулив його, ображено відвівши погляд.

– Гаразд, Ваша Величносте.

– Дякую, – холодно відповів Мартін.

Ніку саме принесли їжу, і тепер він з підозрою розглядав шматочки м’яса перемішані з нарізаним листям салата. Він, здавалося, видихнув з полегшенням, коли побачив Еріка, але одразу після того змінив свій вираз обличчя на менш приязний. Мартін заговорив, лиш тоді, коли пересвідчився, що нікого немає поблизу.

– Можеш не робити таке кисле обличчя. Я вже випитав все у Джонсів.

– Ну тоді чого на мене так дивишся?

Ерік Мартін посміхнувся кутиком губ. Проте, погляд залишився серйозним.

– Ти вважаєш, що ти ні в чому не винен? Не думав, що тебе потрібно буде тикати носом у твої помилки.

– Я тобі неодноразово виказував свої хвилювання щодо Безликих…

Мартін підняв руку, і Шелдон замовк.

– Де твої манери? До короля звертаються “Ваша Величність”.

Ніколас насупився. Він відчув, як по його обличчю розповзається жар.

– Ну ж бо, повторюй “Ваша Величносте”.

– Досить, – тихо сказав Шелдон, – Чому ти замовчуєш, наприклад, те, що вчора було арештовано вісім членів угрупування “Відродження”?

– … і вбито трьох робітників Бюро.

– Годі! Це ж очевидно, що вони готувалися до нападу. А ти мене не слухав.

– Це ти повинен мене слухати, – процідив крізь зуби Мартін, – Так діло не піде. Ти дуже ризикував. І втратив більше, ніж здобув. Ці восьмеро Безликих лише другорядні гравці… пішаки. Через тебе ми за волосину від громадянської війни.

Нік нервово засовався в ліжку. Пройшло декілька секунд, перш ніж він наважився заговорити.

– Ну то що, арештуєш мене?

– Ні, це буде на твоїй совісті, – невимушено відповів Мартін і попрямував до дверей, – Як і смерть твого товариша.

* * *

– Це що, цигарки?

Гліб аж підскочив, як неочікувано прозвучав голос батька у нього за спиною. Ховати докази маленького злочину було запізно, тож він, як було завжди при розмові з батьком, втупив погляд у підлогу.

– Ти зовсім хочеш звести мене з розуму? Що далі? Заборонені речовини? Ммм, уявляю, як будуть смакувати такі новини пропагандисти. Це буде на перших шпальтах!

– Я кину, обіцяю, – пробурмотів Гліб.

Ерік Мартін роздратовано закотив очі.

– Що це за бинти? – вказав він на зап’ястя Гліба.

– Це… від крапельниць, – випалив він давно приготоване виправдання.

Батько, здається, повірив, бо одразу повернувся, щоб відчинити двері балкону.

– Бігом у ліжко, бо якщо застудишся, то маринувати тебе тут на лікуванні не стану. І припиняй палити… Може менше будеш свідомість втрачати.

В коридорі Мартін наштовхнувся на Джеймса. Коли той побачив поряд з ним Гліба, його усмішка стала трохи фальшивою.

– Тату! Що ти тут робиш? – удавано здивувався Джеймс.

– Не хвилюйся, вже йду, – крижаним голосом відповів Ерік.

Круто розвернувшись на підборах, він покрокував до виходу.

– Все нормально? – запитав Джеймс, коли за батьком зачинилися двері.

Гліб не відповів. Зсутулившись, він пішов у напрямку своєї лікарняної палати. Джеймс послідував за ним.

– Вгадай, що в мене в сумці? – загадково посміхнувся Джеймс.

– Безлад? – припустив Гліб, зручніше влаштовуючись на ліжку.

Рука Джеймса на секунду потонула в його бездонній сумці, а за секунду звідти виринула книжка “Заклиначка коней”. На обличчі Гліба з’явилася легка усмішка. Вперше за довгий час.

– Дякую.

Джеймс, задоволено кивнувши, протягнув книгу братові. Потім він, ще трохи покопавшись в сумці, дістав блокнот в темно-зеленій обкладинці та олівець. Кинувши швидкий погляд на Гліба, що гортав сторінки, він перевернув блокнот та струсонув ним. Коли звідти нічого не випало, він струсонув ще раз, вже сильніше.

– Ти щось загубив?

– Ні, певно десь лежить у рюкзаку, – стараючись приховати хвилювання, відповів Джеймс.

Але коли декілька хвилин ретельної перевірки всіх відділів та кишень сумки не дали результату, він безнадійно відкинув її вбік.

– Може все-таки загубив? – не відриваючи погляд від книжки, перепитав Гліб.

– Не переймайся.

Декілька хвилин Джеймс просидів, наче заціпенілий. Аж поки з-під палітурки “Заклиначки коней” на коліна Гліба не випав складений вчетверо папірець. Він підняв його на рівень очей та трохи покрутив. Але розгортати не став.

– Це твоє?

Джеймс мовчки протягнув руку і стиснув папір в пальцях. Потім, полегшено зітхнувши, заховав його поміж сторінок свого блокноту. Гліб якийсь час вагався, перш ніж спитати.

– Щось важливе?

– Не переймайся, я ж кажу.

Він вдумливо глянув на Джеймса. Сам хлопець рідко переймався якимись важливими документами. Зазвичай, подібні ситуації загладжував батько чи Гліб.

– Якщо ти думаєш, що в мене немає часу, щоб вислуховувати про твої проблеми, то ти помиляєшся, – кінець кінцем вимовив Гліб.

Джеймс вдруге нервово засовався в ліжку, здавалося, він був неабияк стурбований. Гліб терпляче чекав, поки він підбере слова.

– Не турбуйся ще й про мене. Цю справу я вирішу з… батьком. Тобто з ними обома.

Очі Гліба розширилися від здивування.

– Що це значить?

– Він приїхав.

* * *

– Упевнений, Ваша Величносте, ваш син скоро видужає, але мене напружує його психологічний стан. Якщо в нього буде такий песимістичний настрій, то тут ліки навряд чи допоможуть.

Ерік Мартін кинув на лікаря довгий, пильний погляд.

– Ви могли попрохати мене підвищити вам зарплатню в другий спосіб. Я не люблю натяків.

– Боже збав, Ваша Величносте! Я ні на що не натякаю, – лікар енергійно замотав головою, – Останнім часом Гліб зовсім погано харчується і годинами стоїть на балконі. Медсестри, які за ним спостерігали, казали, що він ніби-то чимось стурбований і часто з головою поринає у роздуми.

– Що ви мені пропонуєте з цим робити? – відкинувшись у кріслі, спитав Мартін.

– Саме вам, просто поговорити з ним, а я запишу Гліба на курс психотерапії. З його згоди, звісно.

– Я вас зрозумів, лікарю, дякую. Тепер, якщо у вас не виникає до мене питань, можете йти. Тримайте мене в курсі справ.

Вже коло дверей, він запевнив Мартіна:

– Упевнений, в наш час психотерапія ні для кого не буде зайвою.

Опісля візиту лікаря Ерік Мартін на кілька годин з головою занурився у перегляд чималої купи документів, що безладними стосами були розкладені в нього на столі. Коли вже геть звечоріло, він почав перевіряти звіти.

Після того, як Мартін вже всьоме заплутався в числах, він трохи сильніше ніж потрібно, захлопнув ноутбук і втомлено поклав голову підборіддям на стіл.

Він скоріше відчув, ніж побачив, як на нього опустилася чиясь тінь. Рвучко крутнувшись в кріслі, він побачив позаду себе постать свого кузена Фреда. Його руки, як завжди, були засунуті в кишені.

– Нарешті ти з’явився. Щоправда, було б цікаво знати, в який спосіб.

– Через двері, – крижаним голосом відповів він, – Ти не чув?

Ерік, не відводячи погляд, повільно похитав головою.

– Мабуть, задрімав, – криво посміхнувся Фред.

– Сядь і не стій у мене за спиною.

Пирснувши, він виконав прохання Еріка. Гостьове крісло коло столу рипнуло, коли Фред опустився в нього. Він був змушений дістати руки з кишень. Натомість, сховав їх, склавши на грудях.

– То навіщо ти пишеш Джеймсові листи, коли ти тут?

– Тому що я й не не планував з ним розмовляти.

– Чому? Боїшся?

– Не бачу сенсу. Ти думаєш, він переймається моїм приїздом? Він ніколи зі мною не спілкувався. Впевнений, в нас немає спільних тем для обговорення.

Трохи повагавшись, Ерік висловив думку, що давно засіла у нього в голові.

– Мені здається чи ти… ображений на нього? Чи може на мене? – обережно спитав Мартін.

– Чому ти питаєш?

У відповідь Ерік іронічно засміявся.

– Ти, скільки себе пам’ятаю, хотів сім’ю, а тепер відхрещуєшся від Джеймса. В нього є багато запитань до тебе, а ти не хочеш відповісти на них.

– Сам розумієш, що для мене занадто ризиковано мати сім’ю. Я вкотре впевнився у цьому після того випадку.

– Я почав цю незручну для тебе розмову тому, що минулої неділі ти сказав мені, що готовий до зустрічі з Джеймсом, – неначе виправдовуючись, сказав він.

– Ні, я сказав, що Джеймсу тепер безпечно знаходитися поряд зі мною. Це дві різні речі.

В двері тихо постукали. Обидва цього не очікували, тому що одночасно здригнулися та повернули голови в бік дверей.

– Джеймс? – самими губами промовив Фред.

Ерік у відповідь кивнув. Фред з усієї сили замотав головою, та було вже пізно.

– Відчинено, – високим від хвилювання голосом сказав Ерік.

Джеймс спочатку просунув голову у дверну щілину і окинув напруженим поглядом всіх присутніх. Після цього він, зсутулившись, попрямував до батькового столу. Навіть коли він зупинився і очікувально подивився на Еріка, ніхто не проронив ні слова.

– Думаю, спочатку… Мені треба спитати, як до вас звертатися, – роздивляючись свої кросівки, промимрив Джеймс.

– Як завгодно, – сухо відповів Фред.

Джеймс натужно зітхнув. Він зараз виглядав, наче напружений згусток, який от-от вибухне від надлишку емоцій.

– Добре. Ти, мабуть, не знав, але я почав ще змалечку називати мого дядька Еріка татом, – Ерік стрепенувся, почувши таке незвичне для себе звертання, – Тому… тепер я буду називати вас обох татом.

Фред у відповідь кинув на сина байдужий погляд.

– Ніхто не проти? – це питання було адресовано скоріш Еріку, ніж Фреду.

– Гаразд, – відізвався той.

Джеймс замовк, в очікуванні від свого батька хоч якоїсь реакції. Зрозумівши, що він її не отримає, він вирішив продовжити говорити самому. Його голос зазвучав більш розслаблено.

– Як ти себе почуваєш?

– Нормально, але не хочу нічого чути про лікарню,- одразу відповів Фред.

Ерік і Джеймс зустрілися поглядами. Джеймс побачив в його очах стальний блиск, який означав, що він вже починає злитися на свого кузена за таке ставлення.

– То на скільки ти приїхав? – спершись на письмовий стіл, спитав Джеймс.

– На кілька днів.

– Добре. Тоді, ти мабуть, стомився. Зустрінемося пізніше, – промовив Джеймс і рішуче вийшов з кабінету.

– Він… такий, як ти, – немов, не вірячи у свої слова промовив Фред.