Розділ 28

Я знайшла Ісобу.

Вийти з ним на контакт виявилось складніше. Велетенська трьоххвоста черепаха була ну дуже недружньо налаштована. Біджудама, удари хвостами і голосне нецензурне бурчання, це те, що переслідувало мене кожен раз коли я намагалась із ним поговорити.

На дворі була вже пізня осінь. А через високу вологість в країні Води ставало до біса холодно. Як на зло я змушена щодня ходити до озера, де оселився Біджу. В одні дні він мене обливав, в інші – створював жахливі вибухи і пориви вітру. Коротко кажучи, я змушена була використовувати вогняну чакру 24/7.

Хаку такої розкоші не мав. Тому, я закутувала його в теплий одяг, і наказувала триматись подалі від озера. Одного разу він вже вимок до нитки і захворів, а в мене не було жодного бажання лікувати запалення легень знову.

Я проявивши надзвичайне, для себе, терпіння, вже декілька тижнів намагалась мирно поговорити із Біджу. Але, бачить Аматерасу, це був запас на декілька років.

В наступну нашу зустріч, я використала на Ісобу Шарінґан. Створювати якість реалістичні, або навпаки, психоделічні ілюзії я так і не навчилась. Але, як виявилось, залізти в голову комусь можна і без цього. Моєї впертості, і вміння з делікатністю носорога вштовхувати свою чакру в чужу голову, було достатньо.

Розмовляти в підсвідомості трьоххвостого було значно простіше. Він все ще сварився на мене, але вже не намагався вбити (бо я його стримувала, хоча це було досить тяжко).

– Я хочу спокійно поговорити…

– КЛЯТА УЧІХА! ЯК МОЖНА ГОВОРИТИ З ЛЮДЬМИ ЯК ТИ?! ВИПУСТИ МЕНЕ!

– Якби ти мене вислухав із самого початку, до цього б не дійшло.

– Я НЕ ЗБИРАЮСЬ ВАС ЛЮДЕЙ СЛУХАТИ!

– Трясця, ти замовкнеш колись чи ні?! – рявкнула я у відповідь.

Він все ще незадоволено бурчав, але вже не так голосно. Я пильно подивилась в його єдине видне око.

– Ситуація така: є організація Акацукі, вони через декілька років почнуть збирати Біджу, щоб відновити десятихвостого…

– ЩО?! ВИ ЛЮДИ З РОЗУМУ ПОСХОДИЛИ?! ТА ЯК ВАМ ВЗАГА…

– ЗАМОВКНИ ДО БІСА! – крикнула я так голосно, що аж горло заболіло. – Як я збиралась сказати раніше, поки мене хтось не перебив. Кхм. Я хочу їм завадити, відновлення десятихвостого ні до чого доброго не призведе. Кхе. На даний момент, ти єдиний вільний Біджу. Якщо я тебе сховаю, то і чакру твою вони не дістануть.

– І ЯК ТИ ЦЕ ЗРОБИШ МАЛЯВКО? ЗАПЕЧАТАЄШ МЕНЕ В СУВІЙ? В ГЛЕЧИК? А МОЖЕ В СЕБЕ? Я НЕ КУПЛЮСЬ НА ЦЕЙ ДИШЕВИЙ ТРЮК!

– Я не володію печатями достатньо добре, аби запечатати Біджу. Тим паче, це принесе більше проблем ніж користі.

– ТОДІ ЩО ТИ ЗРОБИШ?

– Перенесу тебе у інший вимір.

– ЩО? – він здивовано кліпнув оком.

– Я можу перенести тебе в інший вимір. Там природа, свобода, і ніхто не збирається тебе запечатувати. А якщо зі мною щось трапиться, то ти повернешся сюди.

– НЕ РОЗКАЗУЙ МЕНІ ФІГНІ. ЛИШЕ РІННЕҐАН ЗДАТНИЙ НА ЦЕ. А ЙОГО В ТЕБЕ НЕМАЄ!

– Технічно так. Але я все одно можу. А якщо не довіряєш тоді можна заключити договір, – я дістала і розгорнула сувій.

– ЩО МЕНІ З ЛЮДСЬКИХ ПАПІРЦІВ?

– Не зовсім людських, скоріше божественних, – Я тряхнула сувоєм і він засвітився. – По договору, я зобов’язуюсь надати тобі безпечне місце для перебування, на невизначений термін. У разі, якщо ти захочеш, я зобов’язуюсь повернути тебе назовні, а також, якщо зі мною щось станеться ти повернешся автоматично. Ти, в свою чергу, нічого мені не винен. У разі невиконання своїх зобов’язань, я отримаю прокляття, яке на декілька років знизить мої стати і рівень на 90%.

– ЩО ТАКЕ СТАТИ?

– Не важливо. Тобі достатньо знати, що без них я ослабну. Сильно.

– ЦЕ ЗВУЧИТЬ НАДТО ДОБРЕ. ДЛЯ ЛЮДИНИ.

– Ні, якщо від цього залежить тисячі життів. Надавши тобі місце, я або не дам відновити десятихвостого зовсім, або хоча б затримаю це.

∞

Через три дні я нарешті перенесла Ісобу в спеціально створений для ного данж, без різниці у часі.

Всі наступні наші «переговори», були вже в реальному світі, без Шарінґану. Він вимагав гарантій, я тикала йому в обличчя сувій із контрактом. Він вимагав деталей, я ледь не влаштувала йому театральний виступ.

В результаті, Ісобу нарешті трохи заспокоївся, і погодився на переселення. Місце йому, до речі, сподобалось. Хоча він і не сказав цього, він все одно виглядав надто задоволеним. Ну, наскільки задоволеною може виглядати велетенська черепаха.

∞

Коли я нарешті знайшла сліди Данзо, минуло вже пів зими.

Це була досить стандартна (тепер) для мене ночівля на території країни Блискавки. Хаку і Кін тусувались з Ісобу в його підземеллі. Вони йому подобались явно більше ніж я. Вже з перших зустрічей він сам запрошував їх до себе і влаштовував імпровізовані вечори історій часів Хагоромо. Мені туди заходити заборонялось. Це була одна з вимог Ісобу. Порушивши наш із ним контракт я б заробила 20 років дебафу, а цього допустити не можна.

Спочатку я трохи сумувала, залишаючись сама. Але Кін спробував відмовитись від їхніх посиденьок, і я раптом переповнилась впевненістю, що в мене все супер, краще не буває, і взагалі «ви мені тут нафіг не потрібні я і сама прекрасно вправляюсь».

На той момент я, напевно, забула, що Кін взагалі-то може відчувати мої емоції. Я прикусила язик побачивши біль в його очах.

– Це не… Я б хотіла приєднатись до вас… Але якщо Ісобу не хоче, то я не можу піти проти його волі. Але це стосується тільки мене. Ти маєш повне право проводити час так, як ти хочеш, а не сидіти зі мною лише тому, що я виявляється надто слабка щоб знову залишитись самою.

Ти не слабка, Сецуко. Це нормально сумувати, якщо дорогі тобі люди… еее… створіння, приділяють увагу комусь іншому, особливо якщо цей хтось тебе так явно не любить. Твої емоції це нормально. 

– Я і не кажу, що ні. Але прямо зараз я хочу побути сама і покопирсатись в спогадах про часи самотності. А тепер геть. Залиш мене на моїй вечірці жалю саму.

Повертатись до перебування один на один із собою було жахливо. З часів сварки із Шисуі, аж до знайомства із Хаку, я проводила час або в компанії котів або на самоті. Здавалось, що вже звикла. Тільки, як виявилось – ні. Кін тренувався з іншими драконами в їхньому вимірі, і, не бажаючи відволікати, викликала я його лише в данжі. Хаку був поруч майже весь час, окрім випадків коли я ходила в розвідку якихось підозрілих місць. А тепер, я тусуюсь із ними щовечора, за винятком того, що після короткої вечері і обміну новинами ці двоє радісно заскакують у вимір Ісобу, а я залишаюсь сама. Знову.

Щось в усій цій ситуації гнітило мене.

Але повернемось до Данзо.

Знайшла його я через дітей. Хто б міг подумати, що навіть покинувши Коноху він вирішить продовжить набирати солдатів таким способом. Серйозно? Вирощувати двох сиріт разом, а потім змушувати вбивати один одного. Мудак.

Залишившись ввечері сама, я пішла оглядати прилеглу територію, в надії знайти щось цікаве. Що ж, знайшла. Будиночок був маленький, і побудований на скору руку. Ще й продувався всіма вітрами.

В середині сиділи два хлопчика. Чакри від них майже не відчувалось. Що і не дивно, бо вони були приблизно того ж віку що й Хаку. Одягнені в заношені, але непогані речі. Діти розпалювали маленьке багаття в спеціальній виїмці на підлозі. Судячи з відсутності будь-яких кухонних принадь, або їжі, вони намагались просто зігрітись.

Діти рідко жили настільки далеко від будь-яких поселень. В таких місцях було забагато небезпек. Вони просто не виживали. Однак ці жили тут досить довго, судячи по облаштованому двору. І звірів тут не було. Наче їх хтось прогнав.

Тож, я вирішила почекати. Кін відчує, що зі мною все добре, і пригляне за Хаку, якщо що. Тож, я могла тут стирчати скільки завгодно.

Я обережно оглянула територію будиночку. Нічого дуже цікавого не було. Тут і там валялись різні речі, як для садівництва так і для ремонту. Слідів, окрім як від дітей більше не було. І загалом, огляд залишив мене досить розчарованою.

Ці речі цілком могли бути вкрадені. А діти однієї ночі склали їх в тачку (яка валялась за будиночком), і приїхати сюди. Будинок? Ну таких кинутих халуп я зустріла далеко не одну. Тож, вони могли просто привести його в порядок і оселитись. Один з хлопців був виглядав старшим на декілька років зі іншого, то може він все це ініціював.

Приблизно через годину, діти, влаштувавшись на старому футоні, нарешті заснули, а я залізла в дім. В середині виявилось набагато цікавіше. Облазивши все, я знайшла сховок з підручниками, сувоями і кунаями. Ось це вже цікаво.

Ходити було важко. Дурні дошки постійно скрипіли, і мені доводилось по декілька секунд обирати місце куди поставити ногу. Тож обшук проходив повільно. Один раз старший хлопець ледь не прокинувся, але побачивши сплячого брата, притягнув його поближче повернувся до сну.

Останнє, що я перевірила, була комора. Дуже маленька, і їжі там залишилось мало, можливо на два дні. Тож, залишилось почекати, що вони будуть робити коли їжа скінчиться.

Слідкувала за ними я чотири дні. Старшого, виявляється, звали Шин, а молодшого – Сай. Досить знайоме ім’я, однак, це був зовсім не перши Сай якого я зустрічала. Тому я і не поспішала із висновками.

Їли вони мало, і переважно молодший. Мабуть старший розтягував їжу як міг.

– Скоро нам принесуть ще їжі, – казав він.

Їжу і нові речі дійсно принесли. Людина в плащі та масці АНБУ. Саме тоді я зрозуміла що зірвала джек-пот. Відправивши Кіну команду наглядати не лише за Хаку, а й за цими двома, я пішла за людиною в масці.

Ми пройшли ще два таких самих будиночки з дітьми, перш ніж нарешті дістались печери.

Далі мені довелось знову витратити купу Кристалів, щоб закупитись амулетами. Обвішавшись ними я зайшла в печеру. Звісно ніхто не збирався полегшувати мені задачу, і замість прямого коридора була серія заплутаних тунелів. Але я збиралась йти до кінця. Надто довго я Данзо шукаю.

∞

Я офіційно ненавиджу місії по проникненню в лігва якихось секретних організацій. Я ВИТРАТИЛА ВЕСЬ ДЕНЬ! І на що?! Я нічого не дізналась! Навіть половину всіх цих тунелей не облазила. На ніч довелось шукати якесь непримітне місце і відправлятись в підземелля.

В голові не залишилось жодного цензурного слова. Чому Данзо не може тихенько здохнути і не морочити нормальним людям голови?

Добре відпочивши в підземеллі, я повернулась до обшуку печери. Чесно кажучи… Здається тут накладене якесь ґенджутсу лабіринта. Я по десятку разів проходила один й той самий коридор, поки шукала прохід в наступний. В якийсь момент мені, навіть, довелось йти дивлячись лише в мапу. Не дуже приємний спосіб пересування, я декілька разів ледь не потрапила в пастки.

На другий день теж нічого знайти не вдалось. А на третій вони зрозуміли, що в їх лігві є хтось зайвий. Піднялась тривога, а всі входи й виходи були заблоковані.

Знайти мене їм все одно не вдалось. Навіть тоді, коли я користувалась їхніми ванними кімнатами і кухнею. Ну а що? Мені приємно, я була чиста і сита, ще й їм напакостила. Частіше за все, я просто прокрадалась повз АНБУ, використовуючи амулети невидимості і маскування чакри, в інших випадках я діставала амулет сну, щоб розчистити собі шлях. І, не зважаючи на те, що АНБУ Кореня тепер бігали по коридорам втричі активніше ніж раніше, продовжувала свої дослідження.

Знайшла лабораторію. Краще б не знаходила. Треба було не обшарювати весь комплекс, а просто знайти Данзо, вбити і повернутись до Хаку і Кіна. Серед записів була купа експериментів по схрещенню геномів різних кланів для їх посилення. Було б досить цікаво, і навіть корисно, якби їх не проводили над дітьми, бо «молоді краще пристосовуються до змін». Настільки краще, що з усіх цих експериментів вдалими виявились приблизно 2%. Діти можливо краще пристосовувались, і різні геноми не часто вступали в конфлікт один із одним, але все ще були занадто слабкими для таких раптових і кардинальних змін. Піддослідні виживали рідко, і ще рідше залишались дієздатними. Майже всі вони плавали у великих колбах з рідиною, якими була забита лабораторія.

Зібравши всі записи я поклала їх в Рюкзак. З дітьми довелось повозитись, але колби я також змогла розкласти по ячейках. Добре, що стазіс працював на будь-що, навіть на щось живе. Дивно було таскати в просторовій системній сумці живих дітей в колбах, але я здається давно з’їхала з глузду. І звісно, головною причиною пограбування лабораторії, були проблеми для Данзо.

Всього в декількох метрах від входу в лабораторію, я знайшла вхід на склад із геномами. Тут, на полицях в баночках, були розставлені різноманітні шматки тіл. Вони навіть підписані були. Про деякі клани я навіть в аніме не чула.

Звідки вони їх дістали, теж було питанням. Деякі баночки підписувались лише назвою клану. Деякі – крім назви клану були також помічені надписами «вимерлий» або «майже вимерлий». Але особливе місце знаходили баночки які були підписані іменами. Хаширама Сенджу, Тобірама Сенджу, Міто Удзумакі, Ашіна Удзумакі, Ханзо Саламандра. І ще багато досить відомих осіб.

Окремо, був цілий стенд заповнений колбами з Шарінґанами. Мене почало нудити.

Учіха Кумо, веселий хлопець, що жив за три будинки від мене. Його сім’я володіла пекарнею, і хоча він пішов у шинобі, все одно часто допомагав в магазинчику. Їхні яблучні пироги були просто райською насолодою. Кумо, навіть приносив випічку на наші щотижневі посиденьки.

Учіха Сора, холодна і розумна жінка. Вона постійно сварила свого молодшого брата за несерйозність і необережність. «Ти так себе вб’єш», ­– казала вона.

Учіха Ацуши, зовсім молодий хлопець, молодший брат Сори. Незадовго до свого зникнення, він збирався зробити пропозицію одній безклановій дівчині.

Учіха Хару, Учіха Рю, Учіха Міко, Учіха Нобу… Учіха Чі і Учіха Такао. Мама і тато. Вони вже теж тут. Учіха Кагамі. Дідусь. В його колбі було лише одне око. І я, здається, знала де інше.

Руки ходили ходуном, але мені все ж вдалось обережно перенести кожну баночку в Рюкзак. Мене трясло, шлунок смикало, а горло стискалось, заважаючи нормально дихати.

Я заповзла в найближчий куток і закрила очі руками, намагаючись заспокоїтись. Не спрацювало. Вся кімната тхнула мертвечиною і формаліном. Чи це були мої руки? Я не була впевнена, і хотіла забратись звідси. От тільки коли спробувала піднятись, мої ноги підкосились. Мене все-таки знудило.

До трупного смороду додався ще й кислий запах блювоти. Чудово. Я повинна забиратись звідси. Вже на виході з кімнати, розвернулась і випустила струмінь полум’я. Навіть якщо вона вже пуста, її спалення трохи полегшило важкість в моєму тілі.

На наступний день я знайшла Данзо.