Розділ 27

З середини вежа освітлювалась маленькими копіями літаючого кришталю. Хто б це не зробив, він розпихав світильники всюди. Навіть під стіл. Жодної тіні не залишилось.

Та й тіні в цих руїнах були досить химерні. Ніщо живе їх не відкидало. А самі вони, наче боролись із світлом за територію. Якщо добре придивитись, можна було помітити, як вони смикаються і димляться під світлом кришталю.

В середині вежі було досить цікаво. Бібліотека, лабораторія, спальні, вітальні, і навіть декілька кімнат із розвагами. А на кухні і в коморі все ще лежало повно свіжих продуктів. Ця вежа точно належала магам. Хто ще міг би так якісно зачарувати приміщення на зберігання продуктів?

Ми з Хаку облазили все. Точніше, я зазирнула у кожну кімнату і вигребла з відти все, що здавалось мені хоч трохи цінним, а хлопчик обережно ходив за мною кидаючи на мене дивні погляди. Я лише знизувала плечима коли ловила їх. Бідна дитина ніколи не грала в Skyrim, і йому не знайомо відчуття, коли виносиш з печери все можливе барахло, навіть якщо персонаж вже ледь іде.

Величезну купу часу я витратила на дослідження бібліотеки та лабораторних записів. Історія цього місця була мені геть не цікава, все заради скарбів. Знайшлось небагато, лише декілька цікавих магічних розробок, які навряд мені знадобляться, але най буде. Я також знайшла інструкцію до цих сяючих кристалів, навіть їхній рецепт.

А коли я нарешті завершила огляд вежі (і забрала все що могла), то схопила Хаку на руки і побігла в сторону руїн палацу. Судячи по мапі з бібліотеки скарбниця була десь під ними.

∞

POV Хаку

Будівля в якій ми знаходились була, напевно, єдиною цілою в усьому місті. А в середині, вежа виглядала навіть чарівніше ніж зовні. Кімнати були заставлені найбільш розкішними меблями які я тільки бачив, полиці із книгами сягали стелі, а лабораторії заставлені химерними магічними інструментами.

Сецуко-сама майже не звертала увагу на все це. Її більше цікавив вміст цих столів, шаф, скринь, та, чомусь, ваз. Підленько хихоча вона вигрібала все що там знаходила. Я спочатку вагався, однак, коли сенсей читаючи черговий товстенький зошит, якось особливо зловісно розреготалась, то вирішив, що нічого жахливого не станеться, і запхав собі в Рюкзак м’якеньку подушку і красиву теплу ковдру.

Ми ходили по вежі годинами. При чому я ходив, а Сецуко-сама, здається, лазила. То під стелею, то по підлозі. І весь час ухитрялась знаходити щось, що кидала в свій Рюкзак.

Нарешті, ми дістались до останнього поверху. Сенсей лише мимохідь кинула погляд на величезній кришталь та товстенні цепи, що утримували його на місці. Однак я не зміг відвести погляд.

[Суть живого світла

Потужність: 100%

Міцність: 100%

Поки Вас торкається його світло Тіні Володаря мертвих не матимуть над Вами влади]

О! Але… Куди тоді поділись всі жителі міста? Захист на них не подіяв?

Раптом мене підхопили на руки. І не встиг я скрикнути від несподіванки, як Сецуко-сама, разом зі мною, перестрибнула перила і полетіла вниз. Більше ні одна думка не завітала в мою голову. Єдине, що я міг це чіплятись за сорочку сенсей, сподіваючись, що вона мене не упустить. На велике щастя, по всій довжині вежі, то тут то там зустрічались виступи: балкони та еркери, які вона використовувала для спуску. На землю дівчина вирішила не повертатись, перестрибнувши з балкону однієї з кімнат відпочинку, на найближчий будинок.

Обережно, але швидко, переступаючи по залишкам дахів, сенсей рухалась в напрямку величезного комплексу будівель.

∞

POV Сецуко

Палац від всього іншого міста відділяла висока огорожа. Раніше вона, напевно, була вкрита вишуканою різьбою, і була справжньою прикрасою, як для міста, так і для палацу. Однак зараз вона лише в окремих місцях залишалась цілою, майже повністю перетворившись на руїни.

Сам же палац виглядав так, ніби його вкрили темною тканиною. Навіть те, що світло від кристала падало прямо на будівлю, ані трохи не заважало тіням, вони лише трохи диміли.

Це змусило мене задуматись. Як мені потрапити в середину? Зовні, завдяки світлу великого кристала, я могла спокійно стояти прямо на цій тіні, однак як тільки я зайду в середину, мені пізд… кхм… станеться щось погане. Що саме, я поки не знаю.

З рюкзака я дістала журнал записів, той самий в якому описувався тутешній «місяць». Десь тут був спосіб створення.

– Сецуко-сама, а куди ми йдемо? – почувся позаду мене голос Хаку.

Ах. Я ж йому нічого не розповіла.

– Це палац. Під ним повинна бути скарбниця. А в скарбниці повинно бути щось цінне.

– Хіба це не робить нас крадіями?

– Е… Кхм… Технічно, тут вже нікого немає, тож ми ні в кого не крадемо. А якщо раптом хтось з’явиться, найближчим часом, то я можу повернути те що їм належить.

Не те щоб хтось міг з’явитись. Судячи із записів, пройшло десь пів тисячі років, з тих пір як тут хтось жив. І я точно не збиралась розповідати комусь про мої знахідки.

Проігнорувавши незручне мовчання, я продовжила шукати рецепт створення чарівного кристала. Зробити його було не важко, потрібен був коштовний камінь певного розміру, на ньому треба вирізати декілька рядків, магічними рунами, і, нарешті, наповнити енергією. Крупного каміння в мене не було. Та й на складі в магічній вежі я знайшла лише кришталь розміром не більше моєї долоні. За мірками звичайних людей, це був би до біса великий камінь, однак для створення магічного артефакта, в якому сам кришталь був би основним матеріалом (а не другорядним, як в більшості випадків), він був досить малим. Залишалось лише сподіватись, що заряду вистачить на довго. Зробивши декілька таких штук, я причепила до них по міцній нитці, щоб можна було одягнути на шию, і передала один Хаку.

∞

POV Хаку

Я повісив на шию кришталь, взяв протягнуту руку Сецуко-сама і пішов за нею. Мене все ще мучили сумніви з приводу всього цього. Сенсей вже вкрала з вежі все що могла, а тепер, здається збиралась пограбувати ще й королівську скарбницю.

Ми йшли довгими темними коридорами. Навіть світло від кришталю не допомагало. Підлога і стіни були наче розмальовані чорною фарбою. Я мимоволі намагався йти ближче до Сецуко-сама.

Однак пройшовши крізь чергові двері ми потрапили в простору залу.

– Схоже на залу боса, – пробурмотіла собі під ніс дівчина. – Не подобається це мені.

Мені теж. Але я лише мовчки міцніше стиснув її руку. Тут було навіть темніше ніж в будь-якому з минулих коридорів. Навіть кришталь не допомагав, тіні наче всмоктували його світло.

Сецуко-сама на секунду стиснула мою долоню, а потім, відпустила і пішла вперед.

– Будь обережним. І не підходь, що б не сталось.

Вона рішучим шагом йшла прямо до кам’яного трона, поки, нарешті, не зупинилась на відстані десяти метрів від нього. Я завагався на декілька секунд, але в той момент коли вже вирішив все впорядку, дівчина раптом ткнула вказівним пальцем вперед і крикнула:

– Я викликаю тебе на бій! Лише ти і я! Один на один! – вона навіть тупнула ногою для демонстрації своєї рішучості.

Чому, зазвичай тиха дівчина, раптом закричала? На кого? Вона когось бачила Шарінґаном? Вихор питань набирав силу в моїй голові. Але перш ніж я встиг знайти відповідь хоч на одне, земля здригнулась. Неймовірно гучний голос пройшовся хвилею по кімнаті, змусивши мене підстрибнути.

– НАВІЩО МЕНІ ПОГОДЖУВАТИСЬ? ЩО ТАКА ЯК ТИ МОЖЕ МЕНІ ЗАПРОПОНУВАТИ? НАВІЩО МЕНІ ОСОБИСТО ІЗ ТОБОЮ БИТИСЬ?

– Чого ти б побажав? Якщо я зможу дістати те що ти хочеш, я це зроблю. Особисто я хочу повну владу над цим містом. Щоб всі ці тіні забрались геть. Ти це можеш?

– ЦЕ В МОЇХ СИЛАХ. ТОДІ Я ХОЧУ ТОГО Ж САМОГО. КОЛИ Я ПЕРЕМОЖУ, ВИ ЗНИЩЕТЕ КРИШТАЛЬ НАД ВЕЖЕЮ. ЯКЩО, РАПТОМ, ПЕРЕМОЖЕШ ТИ, ТОДІ Я ПІДУ.

– Погоджуюсь. Почнемо?

Раптом тіні зі всієї кімнати почали стягуватись в одне місце перед троном. Досягнувши певного місця вони, наче по краплям, злітали у повітря, збираючись в одну кулю. А коли, нарешті, всі тіні були зібрані в одному місці, вони вибухнули. Ударна хвиля пройшла повз нас із сенсей, однак викликала сильний землетрус. Я, навіть, почув, як тріснула стеля.

Перед Сецуко-сама з’явилась величезна фігура, одягнута в загрозливого вигляду обладунок. Обличчя було закрито шоломом, прикрашеним різьбою та рогами, а фігуру ховав панцир, вритий рунами і вихрястими візерунками. Наплічники, у вигляді черепів, палали синім полум’ям. Вся броня цього чоловіка була геть чорна, здавалось, що світло від чарівного кришталю на ній не відбивалось зовсім. Навіть меч у нього в руках виглядав, як плаский хребет, що вирізали з чорного металу.

Лише декілька секунд тому у мене не було жодного сумніву в перемозі сенсей. Однак зараз, мене поглинав страх. Чи впорається Сецуко-сама? Чи виживе вона? Аура, яку випромінював чоловік, вселяла в мене відчай. Хотілось тікати, ховатись. Але голос в моїй голові, який сильно нагадував голос Сецуко-сама, казав мені заспокоїтись, повірити в неї і зосередитись на супротивникові.

– ВПЕРЕД.

І вони кинулись назустріч один одному.

∞

Мечі зіткнулись, і я майже очікував іскор, або скрежетіння металу, однак, замість цього, блакитний меч Сецуко-сама, здається застряг між «хребцями» зброї гіганта.

Дівчина роздратовано зітхнула, на видиху відправивши у велетня кулю полум’я, наповнила себе чакрою блискавки і знову кинулась в атаку, однак на цей раз намагалась уникнути його меча. Гігант, наче граючись, відбивав удар за ударом. Але це, здавалося б, ані трохи не хвилювало сенсей. Плече, зап’ястя, коліна, ребра, спина. Всі удари були заблоковані. Йому було достатньо лише повернутись. Він досі не зробив ані єдиного кроку в сторону.

Раптом дівчина перестала стрибати навколо супротивника скаженим зайцем, і зупинилась.

– ВЖЕ ЗДАЄШСЯ МАЛЯВКО? – знущався чоловік.

– Ні. Лише обираю, як тобі наваляти, – пирхнула у відповідь Сецуко-сама.

Під ногами у велетня почали виростати кам’яні шипи. Він навіть не спробував ухилитись, чи зійти з місця. Лише розмахнувся мечем, і одним ударом зламав їх всі. Але здається сенсей тільки цього і чекала. Прискоривши себе блискавкою вона рухалась так швидко, що я втратив її з поля зору. Сецуко-сама з’явилась справа від велетня. Її меч лише на секунду спалахнув білим кольором. Але вона встигла нанести удар.

Відволікшись на шипи, гігант не встиг відбити атаку. Гучний крик пролунав у залі.

– ТИ!.. НАХАБНЕ СТВОРІННЯ!..

– Що є, того не відняти.

Тоді велетень замахнувся уже на Сецуко-сама. Удар був швидкий, але дівчина легко ухилилась відстрибнувши трохи далі. Чоловік на це лише пирхнув. І замахнувся вдруге. На це раз його меч спалахнув темною енергією і розтягнувся. Енергія наче з’єднувала між собою хребці його зброї та збільшила їх кількість, перетворивши меч на гострий батіг.

Тепер сенсей була змушена стрибати, вертітись і бігати, бо меч-батіг, наче змія, переслідував її. Вона, однак, лише розвеселилась.

Ляскання і гуркіт від ударів мечем-батогом, то об стіни то заблоковані Сецуко-сама, тріск блискавки, капання крові з пробитої руки велетня. Все це зливалось в дивну симфонію, яку мені ніколи раніше не доводилось чути. Я бився стільки разів, підняв стільки рівнів. Але чи був хоч один мій бій схожий на цей? Коли ворог настільки сильний, що ноги підкошуються? Ні. Такого не було ні разу. Різке розуміння, що єдиною перепоною між ним і мною є Сецуко-сама, яка тепер не наглядає, а сама бере участь у битві, вдарило по маківці кувалдою. Битви, в яких я викладався на повну. Спаринги, коли сенсей вчила мене новим прийомам, а потім вбивала мене в землю, поки я їх не відшліфую до ідеалу. Все це не йшло ні в яке порівняння з нинішньою битвою.

Сила, яку випромінював гігант, змушувала мене тремтіти від жаху. Впевненість, яку випромінювала Сецуко-сама, змушувала мене залишатись на місці.

Чоловік знову і знову розмахував мечем-батогом, однак сенсей цілком вправно від кожного з них ухилялась. Раптом, вона змінила напрямок, ще більше прискорилась, її меч спалахнув білим я вона направила його в бік гіганту.

Велетень встиг зреагувати. Він відхилився з напрямку атаки. І замість лівого боку, меч пройшов крізь ліву руку. Пройшов, і, як тільки біле світло згасло, застряг.

Він знову заревів. На цей раз навіть гучніше ніж раніше. Земля знову здригнулась, і я ледь встояв на ногах. Сецуко-сама вже в другий раз випустила вогняну кулю в свого супротивника, однак, як і раніше вона нічого йому не зробила. Але на цей раз велетень не зволікав і різким помахом правої руки спрямував меч-батіг прямо в дівчину.

Сенсей вміла, і любила, міняти зброю під час бою, тож я очікував від неї того ж самого зараз. Як же я був не правий. Замість того, щоб дістати з Рюкзака новий меч, і повернутись до минулої тактики «очікування-раптовий удар», Сецуко-сама продемонструвала чудеса гімнастики, ухиляючись від гострих частин батога. А як тільки чоловік спробував розмахнутись зброєю ще раз, вона крутнулась на місці, і підсилившись чакрою, вдарила в навершя меча. Лезо спалахнуло білим, і нарешті пробило бік, в який цілилась дівчина із самого початку.

На цей раз вона все таки змогла витягнути свій меч. Але на цей раз не встигла ухилитись від атаки. Гігант вдарив її лівою рукою. Нарукавником вкритим шипами. Короткий вигук болю, і тихе скиглення, єдине, що передало почуття Сецуко-сама. Вона відхитнулась назад, і навіть зробила перекид, аби повернутись у врівноважену позу. Однак, передпліччя, якими вона частково заблокувала атаку, і ребра, на які прийшовся основний удар, були сильно поранені. На моє здивування, сенсей почала лікувати себе чакрою, через що її рани засвітились м’яким зеленим кольором. Але чому не зілля?

Однак бій продовжувався. І навіть став інтенсивнішим. Атаки велетня стали більш цілеспрямованими. А Сецуко-сама зосередилась на блокування атак, а не ухиленні від них. Лише інколи роблячи спроби прорватись крізь вихор лез.

Стиль бою сенсей, зазвичай, був досить різноманітним. Володіння всіма п’ятьма стихіями, велика кількість зброї, яку вона може замінювати прямо в бою, зілля зцілення і відновлення чакри, а також інші підлі прийомчики, які вона не цурається використовувати. Зазвичай цього було більш ніж достатньо, аби збити з пантелику більшість її супротивників. Однак зараз, вона по якійсь причині або не хотіла, або не могла користуватись всім цим. Можливо, вона не бачила сенсу використовувати чакру на стихійні техніки, бо вони, як видно, не працювали на велетня зовсім. Але, що зі зброєю і зіллям? Вона не хотіла чи не могла їх дістати? Знаючи Сецуко-сама, яка у більшості випадків забуває про зілля, але завжди пам’ятає про купу однакових мечей в рюкзаку, то навряд чи вона вирішила ризикувати лише заради меча, яких у неї не один десяток. Все таки, щось їй заважає. А те біле світло, яким спалахував її меч. Я опустив голову, аби подивитись на кришталь що висів у мене на грудях. Точно таке світло.

[Маленька суть живого світла

Потужність: 10%

Міцність: 95%

Поки Вас торкається його світло Тіні Володаря мертвих не матимуть над Вами влади]

Чи було це єдиним, що могло завдати шкоди цьому гіганту?

Я зосередив всю свою увагу на кришталі, що бовтався на шиї у сенсей.

[Маленька суть живого світла

Потужність: 10%

Міцність: 42%

Поки Вас торкається його світло Тіні Володаря мертвих не матимуть над Вами влади]

Вона якось витягувала енергію з кришталю і направляла в меч?

Поки я розмірковував, бій продовжувався. Зелене світло, як і рани Сецуко-сама зникли, однак сама вона ставала лише похмурішою.

Дівчина кинулась вперед, створивши з десяток кам’яних шипів. Тепер вона націлилась на праву сторону. А шипи, викликала для того, щоб заблокувати рух мечу-батогу. Спалах блискавки, лязкіт леза об метал, гуркіт розбитого каміння, білий спалах і ще один гучний крик.

Сама ж сенсей приземлилась далеко за спиною велетня. Вона затискала рукою, що світилась зеленим кольором цілющого джутсу, рану на нозі, з якої рясним потоком текла кров. Я не знав скільки часу піде на її загоєння. Секунд десять піде хоча б на те, щоб зупинити кров. А поранена нога, лише сповільнить її.

Чоловік тим часом, також страждав від поранень. Перевага його зброї була в тому, що йому було достатньо рухати однією рукою. Тепер же, серйозні травми були на обох руках. Мабуть, світло, яким вони були нанесені, лише погіршувало їх стан. Рани кровили, і трохи підсвічувались з середини.

Однак, гігант побачив скрутне становище Сецуко-сама. Він заревів від болю, але розмахнувся батогом знову. У сенсея не залишалось вибору, окрім, як ставити кам’яні стіни, знову і знову. Але всі вони були розбиті мечем-батогом.

За пилом і уламками, я не міг нічого розгледіти. Лише чути гуркіт, лязкіт і болісні стогони Сецуко-сама. Все моє єство кричало кинутись до неї. Але голос в голові, вперто наказував стояти на місці. Вона сильна. І впорається значно краще за мене.

Гуркіт скінчився. Як і будь-які звуки. Секунду я напружено вдивлявся в хмару пилу, посилаючи молитви Аматерасу, аби із сенсей було все добре. І тоді я помітив дивне. Гігант смикав свій меч-батіг, але витягти його не міг. Він застряг? Раніше йому це не заважало. Але тепер, через поранену руку, він не міг зібрати достатньо сили для ривка?

Спалах і тріскотіння блискавки відволікли мене від аналізування поранень велетня. Сецуко-сама з’явилась позаду нього. Брудніша, ніж я бачив її за весь час нашого знайомства, вся в крові і пилюці, з порваним одягом, але з надзвичайно рішучим виразом обличчя, оточена блискавками, тримаючи сяючий білим меч, а в очах з шаленою швидкістю крутились томое Шарінґана. Сильним ударом, вона поцілила прямо під ребра, а потім різко висмикнула меч.

На цей раз гігант не кричав а вив, впавши на коліна. Він випустив з рук меч, і той, втративши джерело енергії, повернувся до початкового вигляду.

Сецуко-сама теж осіла на землю. Однак тепер вона виглядала розслабленою і дуже втомленою. І нарешті дістала пляшечки із зіллями, випиваючи одну за одною. Я навіть побачив, як затягуються її рани.

– Ти програв.

– ЯК ТАКА МАЛЯВКА, МОГЛА ПЕРЕМОГТИ МЕНЕ?! – розлючено прогарчав чоловік.

– Роки тренувань, – втомлено відповіла дівчина.

– ПФ. НЕХАЙ ТАК. Я – ЧОЛОВІК СЛОВА. ТЕПЕР ЦЕ МІСТО НАЛЕЖИТЬ ТОБІ. Я ЗАБИРАЮСЬ. ЧЕРЕЗ ТЕБЕ, МЕНІ ТЕПЕР ПОЯСНЯТИ ВОЛОДАРЮ, ЧОМУ МИ ВТРАТИЛИ НОВІ ТЕРЕТОРІЇ.

– Ну, то удачі тобі, – відмахнулась сенсей.

Гігант хитаючись піднявся і розбив об землю якийсь темний камінчик. Перед ним відкрився портал, в який за декілька секунд засмоктало всі тіні, які ще тут залишались, а потім і він сам туди зайшов.

Я знову оглянув Сецуко-сама. Все ще брудна та втомлена, але рани затягнулись, а сама вона тепер лежала на землі, розкинувшись зірочкою.

– Трохи відпочину, і підем у скарбницю.

Кого саме вона запевняла, себе чи мене, я не зрозумів.

∞

POV Сецуко

Бляха. Давно я не була так виснажена. Викликаючи на дуель «Генерала тіней» я не очікувала стільки обмежень. Рюкзак заблоковано, зілля заблоковано, куча дебафів від його дурної аури. І це вже не кажучи про його меч. Ооо. Це окрема тема. Атакувати мечем як батогом, я б теж так хотіла. А те яку сильну кровотечу він залишає? Уф. Аж заздрощі беруть. Теж такий хочу.

А коли виявилось, що нічого крім живого світла не ранить його, то я готова була кричати на всіх матом. І нехай, якби в мене на руках було хоча б 3-4 кришталі, я б стиснула зуби і продовжила бійку. Але був лише один. Тому прийшлось точніше обирати місця для ударів.

Умови перемоги були прості: знизити здоров’я суперника до 50%. На щастя, одного кришталю мені вистачило. Інакше б довелось чекати, поки кровотеча з рани на лівому зробить достатньо. Мені просто пощастило, що це світло залишає рани, які просто так не загоюються. На відміну від ударів його тіньовою зброєю та обладунками. Але й так у мене залишалось лише 57% здоров’я. Ще б пара хвилин і програла б.

Трохи полежав і відпочивши, я нарешті пішла в скарбницю.

Ох. Скільки тут було всього. І прикраси, і дорогоцінне каміння, і золото. Але все було досить нудно. Деякі артефакти були, звичайно, але в магічній вежі було більше і крутіше.

Я навіть трохи розчарувалась. Витратила майже всю чакру, старалась, виснажилась, а де профіт? Нагорода де?

Але всі питання відпали одразу, як я дісталась королівської зброярні. Тут було все. Всі види зброї, всі види зачарувань, навіть декілька станків для магічного підгону зброї та броні по розміру. Це була найкраща винагорода.

А коли я дійшла до залу із бойовими трофеями, так ледь не впала де стояла. Ким би не були тутешні воїни, я готова побудувати їм вівтар, і поклонятись. Серед трофеїв був не один меч-хребет-батіг, а всі десять. І ще стільки ж повних наборів броні. Відрізнялись вони лише малюнками. Я одразу ж запхала в рюкзак всі мечі і один набір броні.

Чудово. Залишилось лише підправити їм рівень і буде ідеально.

Розібратись, як працювала та машина з підгонки, було трохи важче, але шляхом спроб і помилок (а також з десяток зіпсованих старих мечів), я нарешті зробила, як треба.

[Вітаємо! Вітаємо! Вітаємо!

Тепер Вам належить місто ________ ! Ви, як повноправний його володар і правитель ви можете керувати містом як забажаєте. Всі ваші можливості будуть відображатись в меню «Моє місто».

Удачі Вам, в розвитку Вашого міста, шановний Користувач]

[Увага!

Оскільки місто було зруйновано, і в ньому вже давно ніхто не живе, назва міста була втрачена, Вам доведеться вигадати нову назву.]

[Увага!

Оскільки місто було зруйновано, і в ньому вже давно ніхто не живе, Вам доведеться відбудувати місто.

Необхідну інформацію, щодо будівництва дивіться в меню «Моє місто».]

Ну чудово. Лише цього не вистачало.