Розділ 26

Всім привіт. Я виявила, що відсутність коментарів досить сильно мене пригнічує. Будь ласка, напишіть в коментарі щозавгодно, якісь зауваження пропозиції, свою якусь думку стосовно мого твору.
Я починаючий письменник і хотіла б ставати кращою, але як це робити коли ніхто нічого не коментує, а я навіть не розумію чи цікаво це комусь взагалі. Тож, напишіть будь який коментар, із вашою думкою про цей фанфік, будь ласка.

___________________________________________________________

Мій внутрішній хом’як плакав і намагався мене задушити. Те, скільки я витратила Кристалів всього на дві функції, мало не змусило мене плакати, але вони того варті.

За досить значну суму, в системному магазині можна було придбати розширення на будь-який смак. Серед них були різні види зв’язків між користувачем та персонажем, які давали різні бонуси. Для нас із Хаку я обрала Учень-Наставник, який дасть нам збільшення отриманих очків досвіду. Зазвичай, некористувачі не можуть отримувати XP, але спеціально для цього можна купити дуже обмежену версію доступу до системи, що я і зробила. Хоча, Хаку і не матиме доступу до більшості функцій системи, окрім Рюкзака, Статусу персонажа та Книги навичок. Були також й інші обмеження, наприклад, відстань між нами не може бути більшою за 10 кілометрів, інакше його система відключиться, а за її відновлення потрібно буде знову платити (на цей раз вдвічі більше). Або те, що він міг підвищувати свої характеристики лише тренуваннями, бо його система не могла впливати на його тіло, а лише підраховувати показники. Очки навичок, також були для нього недоступні, тож «купував» він дозвіл на різні джутсу за мої.

Бачити, як хлопчик звикає до інтерфейсу було трохи весело. Спочатку бідна дитина постійно падала, смикалась, і робила якісь випадкові рухи, через миготіння перед очима. І в цілому, більше нагадував оленятко, що ще не навчилось ходити. Звісно, якби ж тут посеред лісу був іще хтось, міг би подумати, що хлопець хворий. Однак хто, окрім нас двох, ще міг бути в цих хащах?

А коли він нарешті звик, я перенесла нас у «Вежу».

Знайомити Хаку із «Вежею» та її поверхами, дивитись як він звикає до місцевих НПС, робить свої перші покупки, перше вбивство монстра, отримання першої здобичі, все це викликало легке тремтіння від емоцій, що переповнювали мене. Збудження, радість, гордість і море очікувань. Я не відчувала такого хорошого настрою з тих пір, як посварилась із Шисуі.

Один раз Хаку спитав мене про систему. Але відповісти йому я могла лише похмурим поглядом. Побачивши мій вираз обличчя, хлопчик наче зменшився у розмірі, розвернувся і побіг битись із монстрами. Я лише зітхнула. Якби ж я могла йому розповісти, то зробила б це без роздумів. Але навіть від думки про це, виникало відчуття ніби слова застрягли в горлі, не даючи ні сказати щось, ні дихати.

Хаку – чудова дитина. Він талановитий, слухняний і добрий. Був би на його місці Саске, він би всіма можливими способами намагався дістати з мене інформацію. Маленьке помідоро-залежне чортеня плювати хотіло на всі авторитети, накази та правила, якщо вони були йому невигідні, або не були пов’язані з Ітачі і його батьками (яке щастя, що він син голови клану). Про Наруто і казати не треба. Цей енерджайзер доконав би мене ще в перші хвилини нашого спілкування.

Вже декілька днів ми із Хаку просуваємось по новій «Вежі», яку мені довелось створити для прокачки хлопця. Це було порівняно маленьке підземелля, всього десяток поверхів. До того ж, із монстрами низького рівня. Тож, я навіть не приймала участі в битвах, лише наглядала. Хаку швидко піднімав всій рівень і опановував нові техніки. Однак, мені все ще доводилось слідкувати за ним, щоб вказувати на помилки.

Я потерла долонями обличчя, продовжуючи мугикати якусь набридливу мелодію під ніс. Куточки губ сіпались, а щоки боліли. Останнім часом я надто багато посміхаюсь. Успіхи Хаку робили мене надзвичайно щасливою. Я б хотіла сидіти так днями і дивитись, як ця дитина стає сильнішою з кожною годиною, але на жаль, у мене все ще була місія.

Не просто так я вже близько місяця обшукую країну Води. Коли нарешті змогли допитати цих таємничих нападників у чорному, виявилось, що місця де вони залишали викрадених Учіх, хоча і були розташовані в різних країнах-сусідах із країною Вогню. Більшість знаходилась саме в країні Води. На жаль, точного місце знаходження я не дізналась. І це б не мало сенсу, бо судячи з того що ні один з посланих Хокаґе шинобі нічого не знайшов, здається Данзо залишив в селищі шпигуна, і напевне, не одного. Тому тепер, я гуляла по країні Води, в надії натрапити на хоч якусь зачіпку. І вже не важливо до кого саме мене ця зачіпка приведе. Обіто, Акацукі, Ісобу, Орочімару чи Данзо, в мене були плани на всіх них. Єдиним, кому я не хотіла попадатись на очі, був Зецу. Я не знала як перемогти цю чорну пляму без печатки Хагоромо, або хоча б Ріннеґана.

І хоча зараз більша частина часу йшла на Хаку, що затримувало мене, але я не переймалась. Краще так, аніж тонути в своїй печалі і самотності.

Я потрусила головою. Не варто відволікатись. Сьогодні зранку прийшла нова посилка. По правді кажучи, я гадки не маю хто їх збирав, але таке враження ніби всі мої знайомі, і ще пів клану на додачу. Отримавши свою першу «передачку», я неслабо так прифігіла. Здавалось, що не в усамітнення пішла, а відкрила дитячий будинок, і всі небайдужі вирішили пожертвувати мені, що могли. Купа одягу, на різний смак і розмір. І кольорові, і з малюнками, і сукні, і юкати. На щастя, там був і звичайний повсякденний одяг темних кольорів, без якихось знаків. Були також тканини, як для шиття так і для вишивання, книги, ігри-головоломки, фарби для малювання та набори для каліграфії. А їжі поклали стільки, ніби я збиралась готувати банкет на весь клан. Не знаючи, що мені із цим усім робити, я склала все непотрібне мені, назад в просторовий сувій, в якому мені це все принесли і ховала в Рюкзак. А з продуктів я приготувала різні смаколики, для своїх друзів і родичів.

І так було щоразу. На поріг мого будиночку для усамітнення приносили сувій, ніннеко передавали його мені, я витрачала купу часу на сортування його вмісту, а на наступний день передавала назад купу готових страв. Які, по словам котів, Какаші особисто розносив всім адресатам.

Тож і зараз я була зайнята сортуванням посилок, поки Хаку вбивав монстрів та піднімав свій рівень.

∞

POV Хаку

Місце, куди привела мене Сецуко-сама, було надзвичайно дивним. Спочатку був густий зелений ліс, потім, пройшовши через портал ми опинились серед вкритих снігом гір і замерзлих ставків, наступна зупинка – випалена пустка, з ріками магми і руїнами, що визирали з під попелу. І так кожного разу, коли ми проходили крізь портали, пейзаж радикально мінявся.

Інколи ми заходили в невеликі поселення. От тільки в них до нас відносились не як до брудних безхатьок, а як до справжніх шинобі. Хтось хотів нас найняти, інші намагались запропонувати свої товари, а треті навпаки хотіли щось купити у нас. Я ніяк не міг зрозуміти чому так, адже поки ми не оселились в таверні, не вимились і не вдяглись у чистий одяг по розміру, нас ніяк не прийняли б за когось крім бродяг.

– Не переймайся за них, – лише махнула рукою на моє питання Сецуко-сама. – Вони звикли до таких, як ми. Можу побитись об заклад що навіть якщо до них підійде хтось весь в крові і з мечем в животі, вони навіть не поцікавляться що сталось.

Інше, що мене здивувало – це, так звані «монстри». Чому саме монстри? Сецуко-сама лише пожала плечами: якось так повелося. Але ж це були звичайні вовки, кабани та олені. Таких повно і в інших лісах, не тільки на першому поверсі «Вежі». Думав я, поки мені не показали, як з ними битись. Коли вовк одним помахом лапи залишив на стволі дерева зарубки наче від сокири, або коли кабан з розгону розколов камінь на частини. Це були точно не звичайні тварини. Далі все ставало ще гірше. На наступних поверхах почали з’являтись справжні монстри. Велетенський вогняний ведмідь, або статуя з льоду, що викликала хуртовину, або шматок водоростей зі щелепами акули.

– Тобі треба буде їх вбити щоб стати сильнішим.

Я не хотів когось вбивати. Навіть щось таке як ця незрозуміла кулька слизу.

– Для того вони і створені. Ти їх вбиваєш, а вони з’являються знову, і знову, і знову. Постійно.

Як це працює взагалі? Хотів би я спитати, але згадував вираз обличчя Сецуко-сама коли спитав про дивні таблички. Вона з радістю розповідала як ними користуватись, але ні слова не сказала що воно таке.

Навчатись тут було простіше. Я постійно практикувався то в бою із монстрами, то в дуелі із Сецуко-сама. Нові техніки я вивчав за допомогою цієї дивної «Книжки навичок», або сувоїв які давала мені дівчина. Чи тепер мені треба називати її сенсей? Сецуко-сенсей? Як би вона на це відреагувала? Можливо проігнорувала б так само як і звертання «-сама».

Зараз ми знаходились недалеко від найбільшого міста, яке я колись бачив. Воно було досить похмуре, як і весь поверх, де він знаходився. Ніч тут була постійно, а факели палали потойбічним зеленим вогнем. На відміну від попередніх двох поверхів «Вежі» тут не було якихось екстремальних умов. Звичайний ліс, хоча і досить похмурий, монстри тут схожі на звичайних тварин але із палаючими зеленими очима. А на спині в них броня, схожа на хребет із ребрами. Точніше, це були слова Сецуко-сама.

– Наче хтось їм хребта видрав та зовні причепив, – сказала вона, трохи божевільно посміхаючись.

Що їй здалось веселим, я зовсім не розумів. Але її наказ виконав. Вбивати цих тварин, використовувати на їхніх трупах навичку «Збір», а потім приносити здобич Сецуко-сама.

Сама дівчина в цей час сиділа неподалік, перекладаючи якісь речі із одної купи в іншу. Біля неї зібрались вже п’ять холмиків одягу, книг, і якихось незрозумілих речей, які було важко розгледіти з того місця де я стояв.

– Не відволікайся! – крикнула вона.

Досить вчасно. В ту ж секунду я відстрибнув в сторону. Неподалік відродився монстр-ведмідь, і, помітивши мене, одразу напав.

Звір був величезним. Напевно, якщо поставити його поруч із одноповерховим будинком, він лише трохи не буде доставати до даху. Однак, я бився із такими, як він, тижнями. Навіть, якщо перемогти було важко через його товсту шкіру і кістяну броню що вкривали вразливі ділянки монстра, від мене вимагалось лише трохи швидкості, терпіння і точності, аби перемогти. Спочатку, ухилитись від атак ведмедя, просуваючись ближче до нього, а потім, вилучити момент і створивши в руці крижаний спис, пробити одну з незахищених кістками ділянок біля голови. Можливо, повторити все це ще раз, якщо ведмідь не помре з першого удару.

– Тобі просто щастить, що ці звірі не вчяться на своїх помилках. Були б вони трохи розумніші, так просто ти б не переміг.

Це була правда. Щоразу коли ми спарингувались із Сецуко-сама, вона міняла манеру бою. Змінювала послідовність комбо, навичок, навіть деякі рухи іноді міняла.

– Ти стаєш передбачуваним. Це проблема. Не використовуй кожного разу одне й те саме, вигадуй нові комбінації. Тут в тебе є достатньо часу, щоб відточити їх.

Я дійсно намагався. Потроху опановував стихію льоду, а разом із нею воду та вітер. Сецуко-сама, також намагалась навчити використовувати вогонь, але в мене не було спорідненості із ним.

Зібравши здобич з ведмедя, я відправився далі в ліс. Сьогодні мені треба було вбити, щонайменше, 50 кістяних пум, а для цього доведеться зайти в дуже глибоко хащі.

Сецуко-сама зайнята, тож доведеться піти самому. Раніше мені теж доводилось вбивати їх самотужки, однак вона завжди була десь поруч і наглядала. Я відчував себе захищеним. Але зараз в грудях поселилась легка тривога.

Ще б кілька тижнів тому, цей темний і похмурий ліс злякав би мене. Однак зараз, це було щось таке ж звичне як щоденна їжа, або використання стихії льоду.

Навчатись різним джутсу, без страху використовувати стихію льоду, бути ситим, спати в ліжку або у зручному спальнику, носити теплий і чистий одяг по розміру. Все те, що зараз для мене нормально, лише пару місяців тому здавалось недосяжною мрією. Тепер, я можу вбивати монстрів розміром з будинок, а раніше ледь відбивався від собак.

Такі суттєві зміни наповнювали мене впевненістю.

– Не розслабляйся, – прозвучав у мене в голові голос Сецуко-сама. – Завжди зберігай пильність.

Я кивнув уявній наставниці і зосередився на навколишньому середовищі. Вона вчила, що треба бути уважним навіть до жуків і дерев.

– Клан Абураме контролює різних комах. Атака, захист, шпигунство, яд і зцілення. Їхні жуки здатні на все. І ти ніколи не знаєш, для чого виростили саме цього жука перед тобою. Так дратує, – тяжко зітхнула Сецуко-сама.

– Стихією дерева володів Перший Хокаґе – Хаширама Сенджу. Його вважали найсильнішим шинобі. Навіть називали – Богом Шинобі. Саме він виростив найнебезпечніший ліс в країні Вогню. Однак, він поки єдиний відомий користувач мокутона.

– Якщо він єдиний, тоді нащо стерегтись дерев?

– Єдиний ВІДОМИЙ, – наголосила вона. – А скільки їх можуть приховувати? Після смерті, труп Хаширами розтягли по шматочкам різні експериментатори. Тож, хоча його єдиний прямий нащадок – Цунаде, не володіє мокутоном, цілком можливо, що десь на світі десь бігає один, або декілька шинобі із стихією дерева.

Я на це лише розгублено кліпав очима.

– Ото ж бо. Заспокоює лише те, що мокутон надзвичайно вибаглива стихія, аби хто нею не оволодіє, і чакри вона вимагає багато, – Сецуко-сама зітхнула, а потім рішуче випросталась. – Одного разу я навчусь маскуватись під вогонь, як деякі ніндзя маскуються під воду або ховаються в землі!

Я прислухався до її уроків і був дуже пильним. Навіть незначні зміни не повинні проходити повз мою увагу. На щастя, по словам сенсея, у мене був талант до сенсорики.

∞

Добивши нарешті останню пуму, я зупинився.

Куди тепер?

Повернутись до Сецуко-сама?

Сенсорикою відчути сенсея не вдалось, але це було і не дивно, я ніколи її не знаходжу коли вона ховається. Можливо, вона все ще зайнята? То чи не краще буде піти і зібрати більше матеріалів?

Я зайшов так далеко в ліс, що майже пройшов його наскрізь. То може мені піти далі і подивитись що там?

На цьому поверсі панувала нескінченна, але безхмарна ніч. Місяць високо в небі освітлював усе навколо, але завжди стояв на одному місці. Я б повірив, що тут спинився час, однак вітер все ще шуршав листям, а полум’я на смолоскипах палало, освітлюючи все навколо потойбічним зеленим кольором.

Це вийшло не спеціально, але здається я таки знайшов місяць. Тіні, що відкидаються від його світла скорочувались, чим ближче до нього підходиш. І ось я дійшов до місця, де тіні майже не було.

Однак, чим ближче я підходив, тим складніше ставало дивитись вгору. А врешті решт, навіть очі тримати відкритими стало боляче.

∞

POV Сецуко

Коли я нарешті закінчила сортувати все що мені прислали, а також прочитала всі звіти, то помітила, що Хаку вже кудись втік. Датчик відстані, на щастя, показував лише 8,49 км.

Не те щоб це мене хвилювало. Тут у «Вежі» було цілком безпечно. І якщо зовні я могла боятись нападів Данзо або Зецу, то тут не було нікого, з ким би я не впоралась. А грошей у мене було більш ніж достатньо, на нову системи для Хаку. Тож я зовсім не поспішаючи пішла в його сторону, по дорозі, вбиваючи вже встигнувших відродитись, монстрів.

Наздогнала я Хаку аж на іншому краю лісу. Далеко ж його занесло. Мене він не помічав зовсім, намагаючись розгледіти щось за деревами. Зробити це було непросто.  Я стояла в тіні дерев, однак все за межами було залите яскравим білим світлом. Навіть просто дивитись на це було боляче.

Однак, я не була б собою, якби у мене в Рюкзаку не завалялись сонцезахисні окуляри, поруч із купою інших речей, які я придбала «про всяк випадок».

Крізь темні лінзи дивитись було значно легше. Я визирнула з-за дерев.

Ого.

Подивитись було на що. Десь за пів кілометра від нас розкинулись руїни міста. Я б сказала що вони якісь ну дуже стародавні, бо серед них точно вгадувались останки храмів і замків, але вони були білосніжні (наскільки я могла розрізнити в темних окулярах). Бруду, землі чи ще чогось, що могло хоч якось натякати на їхню давнину не було зовсім, однак, то тут то там були частини, настільки щільно вкриті зеленню, що під нею нічого не можна було розгледіти.

В центрі міста стояла вежа. Скоріш за все це була якась магічна гільдія або лабораторія. Тяглася вона аж до самісінького неба, а на її верхівці було те, що я помилково вважала місяцем. В небі, прикріплений до даху вежі цепами, плавав величезний, сяючий кришталь.

Бонусна зона. Вони могли утворитись на деяких поверхах Вежі. Вони не відображались на мапі, тож її можна було знайти або випадково, або за підказками по завданню. В них також можна було знайти щось неймовірно круте. Наприклад, яйце, з якого вилупився Кін, я знайшла саме в бонусній зоні.

Однак з’являлись вони ну дуже рідко. Це була лише друга моя бонусна зона. Якби Індіана мені про них не розповів, я б, напевно і далі думала що це просто везіння.

– Тримай, – я кинула Хаку іншу пару темних окулярів.

Він лише трохи здригнувся, коли я з’явилась позаду нього. Це не зовсім входило в мої плани (це взагалі сталось випадково), але він навчився розрізняти небезпеку спиною. Я просто звикла від всіх ховатись, і зовсім забувала подати хоч якийсь знак що я тут, перш ніж до когось звернутись. Це, до речі, було досить грубо. В суспільстві шинобі вважалось, що поки вони знаходяться на території свого селища, або іншій «безпечній» території, поруч із союзниками, треба хоч якось означити свою присутність. Учихи до моєї безтактності, хоча б звикли. А от деякі селяни, якщо я починала говорити із ними не перебуваючи у їх полі зору, сильно лякались, та й шинобі ставали досить грубими. Хаку, перший час, теж. А тепер, здається, звик. Хоча це мені треба було позбавлятись такої звички.

Вигляд у хлопчика був трохи смішним. Одяг японських бідняків, століття, напевно одинадцятого, шкіряна броня та сонцезахисні окуляри. Я навіть пирхнула.

– Давай дізнаємось що там!

∞

POV Хаку

В темних окулярах було значно краще. Але одного разу Сецуко-сама доведе мене до інфаркту. Була в неї дурна звичка, раптово вистрибувати невідомо звідки. А тепер вона ще й і сміялась з мене. Не довго правда, бо майже одразу кинулась в напрямку руїн.

Наступну годину ми навіть не зайшли на територію зруйнованого міста, бо сенсей ходила туди-сюди біля уламків стін і роздивлялась малюнки на них.

– Це якась місцева мова. «Не заходьте…», «Тримайтесь подалі…», «Стережіться…». Вони явно не хотіли щоб тут хтось був.

Як вона дізналась, що там написано? Сенсей вражає все більше і більше.

– Некро-шо? Тут не вистачає частини символів. А тут у нас «розширення територій», «землі мертвих», «тінь», «Володар». Я навіть не впевнена що переклад правильний бо частини стіни не вистачає, – Сецуко-сама раптом повернулась до мене. – Зачекай тут. Я подивлюсь що там.

Я, звичайно, зробив як вона сказала, але чим довше стояв тут сам, тим сильніше нервував.

– Йди за мною, – Сецуко-сама раптом визирнула з-за однієї з брил, які раніше були стіною. – І не заходь в тінь.

Тіні тут, до речі, не було. Лише руїни. Однак, поки я йшов, роздивляючись розвалені будівлі та різні малюнки на них, сенсей раптом смикнула мене в бік.

– Не заходь у тінь.

Що? Я не розумів чого вона мене зупинила. Однак подивившись вниз я нарешті зрозумів що не так.

Через світло кришталю в небі, тіней майже не було, хіба що біля самісіньких руїн. Навіть ми, якимось дивом, тіні не відкидали. Однак була одна, малюсенька, яку сворював листик, що стирчав на зруйнованому даху. Саме від нього мене відвела Сецуко-сама.

– Якщо коротко, – раптом прошепотіла вона. – То на кожному будинку написано майже одне й теж саме. «Тіні затягнуть вас у землі мертвих, бо їх Володар захопив нас, щоб розширити свої території.» І так всюди.

– А, куди ми прямуємо? – також прошепотів я. Всі ці історії із мерцями мене дуже нервували.

– Туди, – дівчина тицьнула пальцем у вежу, над якою світився кришталь. – Напевно там були якісь вчені, які створили те світило. Або принаймні є інструкція по його використанню. Пішли, тільки обережно.

Дістатись до неї не було не важко. Тільки довше ніж я думав. Нам довелось ходити і шукати незавалені вулички, щоб пройти, не задівши жодної тіні. Навіть по дахах стрибати було неможливо, бо майже всі вони було зруйновані.

Зблизька, однак, вежа здавалась ще більшою ніж була. З лісу вона виглядала настільки тоненькою, що її майже не було видно. А, стоячи прямо перед нею можна зрозуміти, що будувалась для кількох тисяч людей, які могли б тут вільно розміститись.

Ворота були відчинені, а в середині – настільки непроглядна темрява, що здавалось вона всмоктувала в себе світло. І тільки я відкрив рота, щоб запитати як саме ми зайдемо в середину, як по вежі пройшов гул, а через секунду з проходу полилось світло.

– Ха! Схоже нас запрошують.