Розділ 24

Що я можу сказати… Я не могла написати цю главу більше 3-х місяців. І те що вийшло мені не подобається, і те що буде далі виглядає для мене так ніби я зішла з розуму за цей час… Але що поробиш, цілком можливо… Або це просто дія антидепресантів, хто знає.
Єдине що можу сказати – вибачте за таку довгу затримку.

Також я нещодавно замовила у @violet.shyy (https://www.instagram.com/violet.shyy) арт своєї ГГ. https://twitter.com/Lepriko23611884/status/1678138920737943552 ось результат.

______________________________________________________

Зупинилась я, лише на улюбленій прихованій галявині. Кущі пропустили мене важче ніж завжди, наче навмисно поставивши гілки переді мною. Перечепившись і втративши рівновагу, я зробила незграбний крок вперед, але ноги підвели мене підкосившись. Приземлившись обличчям в траву, я тихо видихнула.

Що ж, принаймні тут мене ніхто не знайде.

Повільно, але невпинно, в моїх грудях наростала біль. Дихання ставало все більш уривчастим і лежати обличчям вниз було дуже незручно. Я повільно повернулась на бік і скрутилась калачиком намагаючись якось заспокоїти біль що розривав мене десь в районі легенів.

Сльози самі потекли з очей, дихання збилось остаточно і я нарешті не стрималас,  тихо заридавши.

Чудово. Тепер він все знає. Знає, що його сестра мертва, а я лише самозванка, яка дурила його весь час. Навіщо я тут взагалі? Можливо, краще б мене тут не було. Я ж збиралась змінити майбутнє. Але, схоже, вже все зіпсувала.

∞

Коли я відкрила очі – світало, хоча брат приїхав ближче до середини дня. Невже я заснула? Дивно, що мене ще ніхто не знайшов. Хоча, інколи, мені здавалось, що цю галявину взагалі ніхто не міг знайти. Навіть я вперше тут опинилась лише тому, що спотикнулась і впала в кущі, з яких потім вилетіла сюди.

Системо, котра година?

«04:55»

Хаа…

Рухатись сил не було зовсім, але й сидіння на охоловшій за ніч землі, могло принести більше проблем ніж в мене вже було. Додому повертатись теж не хотілось. Хоча, чи можна було тепер це назвати домом, коли Шисуі знає, що я самозванка?

Раптом, мені прийшла ідея. Давно хотіла це зробити, але не було нагоди.

Відкрила книгу навичок і обрала «Перенесення в Форум». Ніяк не могла знайти доречного моменту, все таки це не було підземелля, там час не сповільнювався. Тож тепер, коли я хотіла «зникнути», це здавалось хорошим рішенням.

∞

Форум, нагадував якесь стереотипне місто в ММОРПГ грі, де завжди, у будь-яку погоду, є купа гравців та НПС. Навіть так рано вранці, всюди були люди, і не тільки, які або кудись поспішали, або розклали свої торгові лавки і гучно закликали до себе покупців. Навколо були будівлі в стилі казкового середньовіччя, повно магії, і звичайно велика площа з фонтаном по центру.

Фонтан був якраз. Раптово я відчула наслідки від вчорашнього сплеску емоцій: в очі наче піску насипало, а шкіру на щоках стягувало від засохлих сліз. І видок у мене був, напевно, той ще. Я занурила пальці у воду і зригнулась, вона була холодна, наче щойно набрана із вкритої льодом річки, а не плескалась у фонтані посеред міста. Та це було добре, холодна вода допоможе мені зосередитись. Я швидко вмилась, потім набрала повні долоні води затримала дихання і опустила обличчя в долоні на декілька секунд. Це не несло якоїсь конкретної мети, але мені нарешті полегшало.

Натовп був ще колоритніший ніж пейзаж. Здавалось, хтось зібрав всіх найкращий косплеєрів, всіх можливих персонажів, всіх фендомів, і висипав сюди. Тепер цей надзвичайно різноманітний натовп гуляв вулицями, наче так і потрібно, і нічого незвичайного тут немає. Коли я помітила Бульбазавра, який стояв на стільчику за прилавком однієї з торгових лавок зі зброєю, вирішила більше нічому не дивуватись.

∞

Повільно блукаючи вулицями я вийшла на площу на якій не було жодного торговця. Це було дивно, раніше, навіть в найбезлюдніших провулках хтось щось продавав. Саме місце було круглим наче найідеальніша пласка тарілка, викладена бруківкою, з замками та вежами по краю, і всі вони мали свій стиль.

Я повільно пройшлась по колу, уважно роздивляючись обстановку. На кожній будівлі була велика вивіска, що містила назву: «Гільдія Магів», «Гільдія торговців», «Гільдія Алхіміків» та інше. Здавалося, є хоча б одна гільдія, для кожної важливої у фентезі-світі професії. Найбільшою спорудою, безумовно, була «Гільдія Найманців».

Людей на площі також було багато, та на відміну від «торгових» вулиць, вони не ходили туди-сюди в хаотичному натовпі, а зібрались окремими групками біля дошок з об’явами, які стояли поруч із кожною гільдією.

В центрі площі також знаходилась стенд. Але навколо нього зібрались не такі «солідні» персонажі, як навколо інших. Там стояла невелика компанія розгублених молодих людей в досить простій шкіряній броні, якщо вона в них взагалі була.

Підійшовши до дошки, я побачила зверху напис: «Путівник для новачків». В її центрі знаходилась дуже детальна мапа Форума та його околиць. Одного погляду на неї вистачило, щоб моя власна системна мапа звільнилась від «туману». Я почала роздивлятись інші колонки. Там було все, і поради щодо фарму підземель та крафту, і інформація про зілля, артефакти, зброю, комплекти, навички, квести і фамільярів. Якщо коротко, все що я дізнавалась шляхом спроб і помилок, було прямо тут на цій дошці. Тьфу. І чого я раніше сюди не прийшла? Була також інформація про Тимчасові контракти і переселення між світами, про що мені колись розповідала Система.

А внизу, в лоточках лежали бланки. «Анкета для заповнення. Заява про надання наставника для новачка». Я взяла один такий в руки і хвилин 5 сверлила його поглядом. Потім достала з Рюкзака ручку і почала заповнювати. Деякі пункти було легко заповнити, такі як гендер, поточний світ, рівень, нинішнє ім’я, ім’я/нік бажане для використання. Були також колонки в яких просто треба було поставити галочку в потрібному місці, наприклад, в статусі персонажа треба було обрати один із варіантів між: головним героєм, другорядним героєм, злодієм, анти-героєм, чи інше. З іншими розділами було трохи складніше. Треба було зазначити свою IP-адресу (на щастя це був лише номер системи, яка була прив’язана до мене), а також обрати профіль майбутнього «наставника». Простіше кажучи, я застрягла на тому, що не могла обрати в чому саме мені потрібна допомога. А звідки мені це знати, якщо я не знаю чого я не знаю, і через що виходить, що я не знаю у чому я погана? Ну, окрім того, що я облажалась, і тепер мій брат мене ненавидить.

Прокачка? Я і сама чудово справлялась весь цей час, та й з гріндом у мене проблем немає. Квести? Звідки цей напрям взагалі взявся? Хоча, можливо не у всіх Боги настільки ж прості, як моя. Ресурси? Тут теж, у мене наче все добре. Врешті-решт, я обрала собі наставника, який спеціалізувався на роботі системи.

Тепер, коли я заповнила анкету, виникла інша проблема. Куди її діти?

Пройшло ще декілька хвилин, поки я нарешті помітила поштову скриньку біля дошки оголошень. Не довго думаючи я засунула анкету туди.

[Ваша заява прийнята.

Очікуйте запрошення в групу від наставника.]

Чекати, довелось не довго. Всього через 5 хвилин, з’явилось нове повідомлення.

[Користувач системи 8451 запрошує вас до своєї групи.

Прийняти/Відмовити]

∞

Я сиділа в невеликому кафе, очікуючи на свого наставника.

Після того, як я натиснула «прийняти», справа, в полі зору, з’явилась іконка з полосами здоров’я та мани. Сама іконка виглядала, як фото на паспорт, оточене кружечками із різними позначками в них. Один з них був зеленого кольору, в іншому було число 126, і в останньому – корона. Виходячи з мого досвіду ММОРПГ ігор, я могла припустити значення цих кружечків: статус online, його рівень, а також, що він лідер групи. Саме ж фото зображувало симпатичного чоловіка у федорі. В мене з’явилось туманне відчуття впізнавання, але я не була впевнена.

Хвилин через 10 до мого столика підійшов чоловік, і я нарешті зрозуміла, чому він здався мені знайомим.

– Індіана Джонс.

– А Ви, Сецуко, як я зрозумів, – посміхнувся він.

– Приємно познайомитись, – я піднялась і простягнула руку для привітання.

– Взаємно, – чоловік пожав мені руку.

Він сів навпроти мене і ми нарешті перейшли до того, чому ми взагалі зустрілись.

– Ви давно стали Користувачем?

– 11 років, як система активувалась.

– Зрозуміло. Чи, є якісь конкретні питання, на які Ви хочете знати відповідь?

– Що означають кружечки, навколо вашої іконки?

– Ви мали досвід гри в ММОРПГ?

– Так. Але ця система, не дуже схожа на стандартні ММОРПГ, в які я грала.

– Це так, але є як і схожі моменти, так і відмінні. Скажіть мені, що на Вашу думку означають ці кружечки?

– Зелений – це online, число – це рівень, а корона – лідер групи.

– Майже вірно. Зелений, означає, що я знаходжусь із Вами на одній локації, або в одному світі, якщо завгодно. Якби я був в своєму світі, і просто нічого не робив, тобто не брав участь у якихось сюжетних подіях, кружок був би жовтим. Якби ж я був в своєму світі, але був в процесі виконання сюжетних завдань, або навколо б відбувались якісь сюжетні події, кружечок був би червоним.

– А якщо я, наприклад, буду в підземеллі, а Ви тут, у Форумі?

– Жовтий. Червоним кружечок стане тільки коли я, або Ви не матимемо змоги покинути свій світ, а таке стається тільки коли відбуваються сюжетні дії.

– Добре, я зрозуміла.

– З рівнем, і з головою групи – все правильно. Ще якісь питання?

– Мене цікавить все, що можливо. Я можу розуміти, як працює система виходячи зі свого досвіду, з минулого життя, але я не знаю нічого конкретного, розумієте?

– Тоді чому б нам не почати з невеликої лекції?

– З історії?

– Майже. Все почалось з групи богів, які намагались врятувати власні світи пересиливши душі з інших всесвітів у свої. Це не закінчилось добре. Як показала практика, висмикувати випадкову душу із чужого світу, може бути небезпечно. Деяким богам не подобалось, що їхні душі крадуть, і вони починали війни, ті ж душі, які віддали без бою, не завжди підходили для порятунку світу. При переселенні душ, найбільше ризикує саме душа. По-перше, це величезний тиск і стрес, коли душу, без фізичної оболонки, переміщують через міжсвітовий бар’єр. По-друге, душі також бувають різні, деякі надто слабкі, деякі надто сильні. Частіше за все душі просто розривало під час переносу. Бувало й таке, коли переселенець, навіть, якщо витримав перехід з одного світу в інший, сходив з розуму, або навіть кінчав життя самогубством. Інколи міг постраждати і сам світ, бо душа виявлялась надто сильною, і мала при собі якісь здібності з минулого світу, що призводило до руйнувань у новому світі. Тож боги вирішили, що треба з цим щось робити. Вони створили Адміністраторів, які шукають підходящі душі, і домовляються з іншими богами. Але і цього було недостатньо. Душі все ще були надто непередбачуваними, а самі боги не мали на них майже ніякого впливу. Тоді, і був створений перший прототип системи. Його головною задачею було підтримувати зв’язок між душею і богом, однак, це досить швидко обернулось проти самих богів. Деякі душі дуже скоро отримали доступ до артефактів, і сил, які не були доступні для звичайних смертних. Це порушило баланс. Тоді, систему переробили кардинально. Вона набула такого виду, який ти бачиш зараз, а її новими задачами були: контроль, стримання та нагляд за душами.

– Хіба система не передбачає можливість необмеженого розвитку? Як це може бути стриманням?

– А так, що цей розвиток проходить плавно і не безоплатно. Ті ж навички, можуть коштувати копійки, якщо дивитись на те скільки ти отримуєш очків навичок, але це лише до тих пір, поки ти не виходиш за рамки свого світу. Якби ти спробувала вивчити якусь техніку з іншого світу, наприклад, Серо арранкара із Бліч, він би коштував не 50 очків, а 500. Тож чим далі ти будеш віддалятись від канону свого світу, тим дорожчими для тебе буде твій прогрес.

– Я зрозуміла. Але які функції у системи? Вона ж не може, просто бути інструментом нагляду за тим, щоб Користувачі вели себе добре?

– Ні, звичайно ні. Її основною функцією, була і залишається, захист душ при переселенні. Якщо твій початковий світ був однією з версій Стандартної Землі, де у людей немає якихось суперздібностей, то коли тебе переселяли з твого світу до світу Наруто, тобі довелось би пройти від трьох до шести міжсвітових бар’єрів, що за звичайних обставин розірвало б твою душу на шматки. Система зберігала твою душу неушкодженою, а також допомогла їй «прижитися» в новому світі.

– «Прижитися»?

– Переселення душ більше схоже на пересадку органів. Якщо душа буде непідходяща, то або світ постраждає, або душа. Система, допомагає цього уникнути. Вона робить так, щоб твоя душа була буквально вписана в новий світ і його сюжет. Це, звичайно, має наслідки. Наприклад, те, що ти, як вписаний, але не передбачений елемент, можеш впливати на сюжет будь-якою своєю дією, або навіть випадковим словом. Також, жителі світу ігнорують будь-які прояви системи. І, на останок, це те, як відносяться до тебе персонажі твого світу. Ти викликаєш у них не обґрунтовану довіру і відчуття, ніби ти саме на тому місці де маєш бути, навіть якби тебе там ні за яких обставин бути не повинно.

– Це багато чого пояснює.

– Це також, дуже допомагає на початку сюжету. Але, чим більше ти будеш змінювати сюжет, тим меншим буде цей вплив на інших персонажів. Дехто може почати помічати дивацтва системи, а дехто, навіть, втратити довіру, тож тобі краще бути уважнішою до свого оточення.

– Система говорила щось про те, що вона може бути недоступна деякий час при переселенні в новий світ.

– Період адаптації системи. Він потрібен для того, щоб безпечно і повноцінно вписати тебе в сценарій світу. Система перемикає всі свої ресурси на захист твоєї душі і переписування світу, тож вона недоступна деякий час. В залежності від світу, період адаптації може бути різним.

– А, якщо я вирішу виконати Тимчасовий контракт, то вже буду мати фізичне тіло, яке захистить мене при переході між світами, а система не буде вписувати мене в сюжет того світу, і саме цьому період адаптації не потрібен?

– Саме так.

∞

POV Фугаку

Останні декілька місяців були якоюсь карою для мене, невідомо за що.

Старійшинам наче дахи позривало, на кожному зібранні, а іноді, і поза ними, вони видавали все нові і нові ідеї та вимоги, і кожна наступна була божевільніша за попередню. Окрім команди Сецуко, ще одній групі вдалось схопити нападників. На цей раз, печатку мовчання зуміли зламати раніше, ніж закінчились полонені, але навіть так, багато інформації ми не дізнались. Хто б їх не посилав, він приховував від них все, окрім того, що їхня задача – це спіймати Учіх живими або мертвими. Або навіть якщо не вдається принести ціле тіло достатньо лише очей. Окрім цього вони знали лише місця куди вони повинні були їх доставити, звідки, потім їх забирали інші люди, а самі вони відправлялись на полювання знову.

І, на жаль, полювання було досить продуктивним. Кількість зниклих зросла до трьох значного числа. І побачивши, як папка звітів про зникнення Учіха зростає, Старійшини вирішили, що немає зараз більш термінової справи, окрім як відновити чисельність клану. Ідеї вони подавали різні. Були і дурні, як, наприклад, віддати наказ, як главі клану, терміново почати зачаття нових дітей для всіх одружених пар. Навіть не хочу уявити собі реакцію клану на це. По-перше, не у всіх пар є можливість, або бажання, заводити ще одну дитину, або хоча б першу, по-друге, в компетенцію глави клану не входять такі накази.

Наступною ідеєю було повернення «в лоно клану» всіх тих, хто, по якійсь причині, наш клан покинув. Будь то одруження, і як наслідок, перехід в інший клан, вигнання, або добровільне відчуження, Старійшини вимагали повернути всіх. Навіть спроба цього, могла б спричинити скандал такого розміру, якого не було з часів Мадари.

Найадекватнішою ідеєю (моєю), було, поки обмежити членів клану завданнями або в межах селища, або досить близько від нього, і продовжити пошук будь-яких зачіпок щодо викрадень. Однак, Рада Старійшин (навіть коли я змусив їх погодитись на мій план) не облишили ідеї збільшення популяції клану. За що і взялись.

Старійшини, а також їхні прихильники, досить швидко знайшли підходящих партнерів для своїх дітей, та інших незаміжніх родичів. Зазвичай, вони перегризли б один одному горлянки, сперечаючись про доцільність шлюбу за розрахунком, коли в клані завжди, перед усім іншим, цінились кохання та сім’я. Але саме зараз, вони раптом відкинули всі суперечки, і вирішили, що відновлювати клан треба прямо тут і зараз, відібрали кращих з кращих (в основному серед безкланових, щоб додати нову кров, і позбутись зайвих політичних перепон), і досить скоро організували декілька шлюбів, і один величезний банкет. Декому з молодих людей пощастило, в них вже були кохані, до яких вони залицялись, інші були змушені одружитись із незнайомцями. Дійшло до того, що Старійшини заявили (зі всім своїм консервативним снобізмом), що оскільки після набуття звання геніна шинобі вважається дорослим, то і заміж виходити можна. Деяких їх послідовників мені вдалось відмовити від видання тринадцятирічних хлопчиків і дівчат під вінець, але дехто з онуків Старійшин, все таки, були змушені послухатись їх.

Це дійсно дратувало. Я був главою клана, і моє слово більшу частину часу мало значно більше ваги ніж у будь-кого з клану, але коли в діло вступали всі Старійшини разом узяті, навіть всього мого авторитету не завжди вистачало. Навіть змусити їх замінити когось з Ради було неможливо без згоди хоча б третини з них.

Все це неймовірно дратувало, як і всі ті рази коли Старійшинам раптом терміново знадобилось зробити щось дурне. Навіть, якщо більшу частину часу вони могли здаватись досить поважними і мудрими старцями, насправді ,  вони були старими і закостенілими політиками, які будь-якими методами готові були отримати те, що бажають.

Врешті решт, влаштувавши шлюби всім, до кого Старійшини змогли дотягнутись, вони простягнули свої загребущі старі руки і в сторону моєї родини.

Лише близько місяця тому, мені разом із новими повідомленнями про зникнення Учіх, звалились на голову звіти про зникнення шурина та невістки, а разом із ними опіка над моїми племінниками, Шисуі та Сецуко, що стало ще однією причиною для головного болі.

Шисуі ходив, як чорна хмара, майже випромінюючи жаль і тугу навколо себе, а Сецуко дома не з’являлась взагалі. При чому, вона не пропустила жодного тренування із своєю командою, але додому не явилась ні разу, з тих пір, як повернуся з екзамену на чуніна Шисуі. Мікото намагалась дізнатись що сталось, але хлопець не сказав нічого зрозумілого, врешті решт, ми обоє зробили висновок, що вони посварились, і мабуть дуже серйозно.

І от, Старійшини націлились саме на Сецуко.

Вона була досить популярна серед дітей та однолітків, але Старійшини, а також більш консервативні члени клану, її ненавиділи. Вона була сильна, талановита і абсолютно негнучка. У більшості випадків вона ігнорувала те, що її не цікавило або не влаштовувало, в інших випадках, вона відверто сперечалась із старшими, коли її намагались змусити робити те, що вона не хоче.

Коли її намагались відправити на жіночі уроки, які проходять всі куноічі, вона на відріз відмовилась. А на всі спроби вмовити, наказати або примусити відповідала різко і грубо. Це було лише перше зернятко, яке вона посіяла. Деякі молодші дівчата, побачивши її приклад, зуміли зубами і нігтями вибороти собі право не ходити на ті жіночі уроки, а замість цього відвідати бойові, медичні, або інші курси. Консервативна частина клану спалахувала гнівом, кожного разу, коли з’являлась нова послідовниця «бунту Сецуко».

Наступним зернятко, був випадковий хлопець з нашого клану. Вони навіть не були знайомі, просто випадково зустрілись в парку Учіха. Він, здається, поскаржився на те, як несправедливо, що дівчатам дозволили відвідувати деякі «хлопчачі» уроки, а хлопцям не дозволено займатись тим, що їм подобається. Сецуко на це відповіла фразою, яка потім розлетілась по всьому клану: «Кожен має право робити те, що він хоче, поки це не шкодить навколишньому середовищу, суспільству, і не йде проти загальноприйнятих норм моралі і законів. У кожного з нас є вибір, яким би поганим він не був, але, врешті решт, за те що ти зробиш, рано чи пізно відповідати доведеться тобі, а от з наслідками, жити доведеться всім навколо».

Після цього, консерватори посходили з розуму. Деякі хлопці також приєднались до «бунту Сецуко» і тепер відвідували деякі жіночі курси. Наставники звісно були в шоці з таких нововведень, але врешті решт змирились. Деякі менш консервативні клани, також дозволили хлопцям і дівчатам, по бажанню, відвідувати курси які їм подобались. Старійшини ж були готови розірвати Сецуко голими руками за «порушення вікових традицій і устоїв». На щастя, Сецуко рідко з’являлась в клані, і ще рідше перетиналась із дорослими членами клану, обмежуючись спілкуванням з дітьми, однолітками і нашою сім’єю. Не хочу навіть уявляти який скандал вчинили б Старійшини, якби все таки зустрілись із нею.

І чим більше молоде покоління бунтувало проти старших, тим більше зростала ненависть консерваторів до Сецуко. І от зараз, вони здається знайшли як їй помститись.

Все почалось як завжди, зі сварки між мною і Старійшинами. Тема, через яку почалась сварка, піднімалась вже давно, але на той час мені вдалось переконати їх в недоречності всього, що вони збирались зробити.

Какаші Хатаке та його Шарінґан.

Хоча те, що око Обіто передав добровільно підтвердили і сокомандниця Хатаке – Рін, і Яманака (якого привели Старійшини), за нього навіть поручився Намікадзе, але все це не зупинило їх від влаштування галасу, при чому такого, наче Обіто був не одним із хлопців, на яких не покладали великих сподівань, та у якого з родичів залишилась лише стара бабуся, а найталановитіший з їхніх онуків.

От і зараз, вони повернулись до цього. Але тепер, їхня причина була не «викрадений Шаріґан», а якась незрозуміла маячня про можливість викрадення Шарінґану у Хатаке, оскільки на нього мої накази не розповсюджуються. Звісно, як завжди, коли Старійшини хочуть чогось, але не мають жодної адекватної аргументації, вони використали стару тактику – об’єднались і спочатку по черзі, а потім всі разом почали завалювати мене купою безглуздих аргументів, з приводу того, що нам от прямо зараз і дуже терміново треба ввести Какаші в клан Учіха. І звичайно, їм байдуже, що він взагалі-то останній офіційний представник клану Хатаке, і можливо, простіше було б просто забрати в нього око, а не розбиратись потім із всім цим політичним безладом. Я протримався три тижні, перш ніж в силу вступила тяжка артилерія. Старійшини, звернулись напряму до Какаші. Щоб вони йому не казали, до мене він прийшов весь блідий і напружений.

– Якщо я не ввійду в клан Учіха вони відберуть Шарінґан. Я не можу, це єдине, що в мене залишилось.

Ця фраза пролунала від нього через годину, коли він нарешті випив достатньо заспокійливого чаю, щоб колір повернувся на його обличчя, а сам він перестав бурмотіти про «бажання» вступити в мій клан.

Але це звісно, було не єдиною вимогою Старійшин. Все-таки Какаші був останнім з клану Хатаке в Коносі, а також його лідером, то і Старійшини вимагали відповідного союзу. Інакше кажучи, всіма правдами і не правдами вони намагались позбутись двох своїх давніх мозолів: повернути «вкрадений» Шарінґан Учіхам (навіть у такий спосіб), і насолити Сецуко, сподіваючись що це якось її зламає. Хто кого ще зламає, це питання залишається відкритим, і щось мені підказує, що Сецуко це так не залишить. Але вона все ще була моєю племінницею, і мені треба було повідомити її про всю цю ситуацію, а також придумати як пояснити Какаші, що скоріш за все Сецуко пошле Старійшин довгими квітастими фразами (за які неодмінно отримає прочуханки від Мікото), а мені все таки доведеться, вигадати спосіб не дати Старійшинам відібрати у хлопця його Шарінґан.

Зловити дівчину було не дуже важко, якщо знати де її шукати. В голову мимоволі заповзло питання: наскільки сильно посварились Сецуко з Шисуі, якщо жоден з них не намагається помиритись? Навіть якщо дівчина може бути впертою, то що її брат? Він завжди першим намагався наладити контакт після їх рідкісних, невеличких сварок.

На новини Сецуко відреагувала на диво спокійно. Щось, останнім часом в ній змінилось. Неприємні думки про те, що я недооцінював масштаб їх з братом сварки, підняли голову.

– Я хочу спочатку поговорити з Хатаке, – заявила вона.

Це був перший раз, за останні три місяці, коли вона зайшла в наш дім.

З Какаші вони говорили не довго, але за закритими дверима із печаткою проти підслуховування. А коли вони вийшли, Сецуко заявила що вона згодна, але весілля повинно відбутись до кінця тижня.

POV Сецуко

Я, насправді, не зовсім розуміла скільки часу пройшло з тих пір, як Шисуі мене розкрив.

Раз на декілька днів я відправлялась у Форум, проходилась по торгових лавках, шукаючи щось цікаве для себе, і слідкуючи за зміною цін, декілька разів ходила в місцеві підземелля, і навіть ще пару разів зустрілась з моїм наставником – Індіаною Джонсом – він, допомагав мені виставити зручні для мене налаштування в системі.

Весь інший час, я проводила в своїх власних «Вежах», підвищуючи рівень і статок. Рюкзак тепер мав приблизно тисячу клітинок, а зброї, броні, ресурсів і навіть кристалів було стільки, що я могла собі купити маєток для безпечної зони, але це було б марною тратою грошей.

Час від часу, я виходила в реальний світ, щоб зустрітись із командою для тренувань або місій. Дякую Системі за постійні нагадування про це.

Інколи, я блукала вулицями клану Учіха і в місцевому парку. Значно рідше, я гуляла вулицями Конохи.

І ось одного разу мене зловив Фугаку.

Судячи по його незадоволеному обличчю, Старійшини знову капають йому на мізки. Для цього у нього був спеціальний вираз обличчя. Але це зазвичай ставалось лише після того, як хтось зі Старійшин ловив мене і починав свою лекцію про традиції і устої, які я ламаю. Це, зазвичай, бувало рідко, бо я ховалась від них, як могла, але кожен раз коли їм це вдавалось – закінчувався сваркою, бо з їхніми середньовічними устоями, я миритись не збиралась.

Найприємнішою зі всієї Ради Старійшин була Кіоко. Вона одна із наймолодших членів Ради, а також досить жвавою бабусею. Її лекції були сповнені сарказмом, по відношенню до інших Старійшин і деяких інших людей, які не дивлячись на те, скільки в клані сильних куноїчі, все ще стверджували, що жінкі слабкі, а їхня межа це, так звані, медові місії. Сама Кіоко була дужою, і в тайджутсу могла, напевно, потягатись із Гаєм (хоча ніхто не здолає в тайджутсу Зеленого звіра Конохи, навіть Мадара визнав його найкращим в цьому), але вона все ще була досить консервативною.

Що ж, принаймні тут у жінок є право голосу, бо моє життя перетворилось би на суцільний жах. Хоча, сексизм тут квітнув, навіть не дивлячись на таких представників «слабкого полу» як Кушина, Цунаде, і сама Кіоко. А коли жінка була сильним ніндзя, це все одно, в першу чергу, розглядалось з боку того, що вона сильна, здорова і витривала, а значить і діти у неї будуть сильні, і народити вона зможе багато. Принаймні, якщо вона взагалі може народжувати. А не дай Боги не зможе? То це вже не те що людина другого сорту, там відразу третій сорт. З таким відношенням, яке я спостерігаю тут і зараз, мене дивує, як Цунаде взагалі стала Хокаґе? Хоча навіть зараз, до неї в першу чергу відносяться як до медика або однієї з Легендарних Санінів, ніж до жінки, або навіть якоїсь людини з особистістю. Бо, коли розмова заходить про неї, це завжди або повага або презирство.

Новини, що Фугаку-сама мені передав, були, м’яко кажучи, цікавими. Ні, ну дійсно, лише ці старі маразматики могли до такого додуматись. Хто, в біса, видає дванадцятирічну дитину заміж за двадцятирічного хлопця?!

Не сказати, що я цього не очікувала. Майже все що я робила бісило Старійшин, а вони, в свою чергу, намагались всіляко зіпсувати мені життя. Починаючи з лекцій, незначних обмежень і постійних спроб переконати всіх як неправильно йти проти «традиційного навчання», закінчуючи симпатичними хлопцями (старшими за мене, і які зазвичай приходились Старійшинам якимись багатоюрідними племінниками/онуками), які усіляко намагались привернути мою увагу. Таке відношення дратувало, але насправді, як би я не намагалась щось із цим зробити, я не могла, тому вирішила їх уникати, або, якщо не виходить, то ігнорувати.

Тепер вони вирішили використати шантаж, при чому не на мені, а на іншій людині.

Після розмови із Какаші, який чесно намагався не видати, своїм єдиним видним оком, що Старійшини йому погрожували, я запропонувала йому угоду: ми одружуємось, але я заявляю, що надто молода, і йду в усамітнення (в нашому кварталі для цього навіть були спеціальні відокремлені будиночки), він, візьме на себе обов’язок раз на тиждень приносити мені їжу та необхідні речі, і прослідкує, щоб до мене ніхто не намагався проникнути, а також за моєю родиною. Угода була досить одностороння, бо вимоги виставляла саме я, а сам Какаші здається був згоден майже на будь-що, аби Старійшини залишили його в спокої. Але, я не вважала, що мої умови були якимось занадто важкими, ми навіть жити разом не будемо.

Старійшини завжди були закостенілими, радикальними і досить жорстокими, тож те, що вони погрожували Какаші мене не здивувало. Єдине чого я не могла зрозуміти, це чим саме вони могли погрожувати Хатаке? Я маю на увазі, такого пофігіста ще пошукати треба. Та і після всього що він пережив, не думаю, що боятись він може багато чого. З іншого боку, можливо саме через те що він пройшов він міг стати надто вразливим. В будь-якому випадку, поки він, хоча б для вигляду, притримується умов Старійшин, вони будуть думати, що він у них на крючку, і знизять свою пильність.