Розділ 2 (Alia dimensio, alia regula…)

Чи складно існувати у невідомому тобі світі. Чи важко жити одному без підтримки рідних. Хтось скаже, що так, а хтось що ні. Кожна людина різна та унікальна. Хтось залишиться в пам’яті на вічно, а хтось зітреться наче його ніколи й не було. Але кожного пам’ятатимуть по-різному…

··———·—––····–––———·——––––······––––··—————–––·····– –—–—··–––––––···——––

Сонце хилилося на захід. Небо потроху набувало ніжних фіолетово-рожевих відтінків. Поступово почали з’являтися зірки. Ніжний прохолодний вітерець обдував біле наче сніг волосся. Дівчинка зіщурилася. Дивне відчуття. Цей світ також просякнутий магією як і весь Мультивсесвіт, але не так сильно. На відміну від інших світів, у яких усі мешканці можуть користуватися магією будь-якої хвилини, а тут навпаки. Тут люди використовують магію за іншим підходом.

«Хм… Я десь читала, що люди мають ману. Потрібно згадати… Мана — магічна природна сила , що існує в природі, носіями якої можуть бути окремі люди, тварини, різні предмети, а також «духи». Начебто воно.»

Дівчина обережно пішла. Адже не знаєш, що може статися. Особливо у невідомому для тебе світі. Абсолютно вірно тут все нове. Звичайно є схожість з її рідним світом, але дуже мала.

Помітно холоділо. Вітер ставав суворішим. А на небі з’явився білий мов молоко місяць, навколо якого танцювали зірки. Дівчина трохи затримала на них погляд. Зараз потрібно бути точно на поготові відбити будь-яку атаку. Вночі завжди небезпечно. Попри інший світ, все одно будь-яка не бачена погляду істота може напасти через кущі.

Дівчина рушила вперед. Дивне почуття переслідувало її скрізь. Через деякий час на світанку на горизонті з’явилося невелике поселення.

··———·—––····–––———·——––––······––––··—————–––·····– –—–—··–––––––···——––

Вона оглядала будинки. Старенькі нахилені будиночки. Люди дивно на неї дивилися. Ну звичайно ж. Не кожен день до них приходить брудна дівчинка. Багато людей шепотіли і дивилися косо на Ебі.

– “Подивися на неї” – хтось ледь помітно шепнув іншому.

– “Ага. Яка не акуратна дівчина. Чия вона така.” – Негайно почувся відповідь.

Ебігейл намагалася не слухати цього, але було складно. Її слух цього не дозволяв. Вона намагалася заглушити їхні голоси своїми думками, але нічого не виходило. Демонічний слух дозволяє чути на кілометр. Дорослі легко приглушують його. Ебігейл також вміла робити так, але зараз вона у тілі дитини, а не у своєму. Тільки одного погляду вистачало, щоб по спині пронісся холодок.

-“Подивися на її очі.” – Хтось шепнув іншому.

– “Точно. Як таке можливо?Вона не людина якщо має такий колір очей!.” – відповів інший.

– “Це дівчисько точно відьма!”- Вже не затримуючись ледь не крикнула одна жінка.

Ебігейл скривилася.

“Ха … Відьма. Та ким ви себе уявили що називаєте мене так. Я ні як не відьма. Погані люди.”-Про себе говорила дівчина. Це так дратує, коли хтось говорить за твоєю спиною. Жахливе почуття. Ебі стиснула кулаки. Пазурі впивалися в тіло, але рани швидко згоілися.

– “А ти бачив її волосся?!Вона точно відьма!Такі чисті і рівні. Білі наче сніг.” – Хтось шипів у натовпі.

Ебігейл зігнулась. Вони що заздрять їй чи що. Люди дивні. Чому вони взагалі зібралися тут? У них немає іншої роботи?

«Думала люди розумніші»

Промайнула думка в голові маленького демона. Але не здійснилася у реальність. А шкода. Було б весело подивитися на людей, що горять у яскравому вогні. Але й цього плану не бути реальністю. Чому ж так, га? . Хоча … люди дуже праведні. Фу.., а ж мурашки по шкірі пробіглись.

Дівчина йшла заглибившись у свої думки. Так тривало б до кінця села, поки вона не врізалася в когось. Піднявши погляд, Ебі побачила хлопчика десь років під дев’ять. Каштанове волосся і карі очі. Шкіра була трохи смаглява. Одягнений був у білу сорочку та штани. Ноги були босі. Ебігейл подивилася на нього з якоюсь ненавистю. Хлопчик не розумів її погляду.

«Ти тупий або ним прикидаєшся»

Промайнуло в її голові. Ну точно. В очах дівчини читався лише один напис. «Звали від сюди або буде гірше».

— Яке зухвале дівчисько! — грізно промовив він. Але в той же час підморгнув їй. Ебі вигнула брову. – Я зараз провчу її.

··———·—––····–––———·——––––······––––··—————–––·····– –—–—··–––––––···——––

На віки запам’ятовуються знаменитості, а звичайні люди живуть у пам’яті своїх близьких. Багато хто ніколи не звертає на це особливої ​​уваги, а багато хто намагається запам’ятатися на віки. Але й найкращих знаменитостей або письменників коли-небудь та і забудуть і не згадають ….