Розділ 2

Прокинулась я доволі рано, о дев’ятій, лежала на спині і дивилась в стелю, я не могла збагнути, що сталось.

-Еххх….це напевно був сон, мій вимучений мозок показав мені це щоб я почала жити як нормальна людина – мовила я в пустоту і затулила лице руками – але як я змогла підсвідомо створити таку шикарну дівчину – я замахала ногами і запищала. Відірвавши руки від лиця я глянула на свою праву руку і побачила там тату в формі персня з ланцюга. Я втупилась на свою руку і різко сіла – це був не сон… – події того вечора знову прокрутились в мене в голові – це було насправді – на моєму лиці засяяла посмішка якої там давно не було. В моїй голові роїлись сотні думок, що тепер робити, можна не боятися смерті і робити все те, що й інші. Що ж зробити в першу чергу? Я сіла на ліжку в позі лотоса і склала руки поставивши одну до підборіддя – напевне спершу треба поговорити з батьками, а то вони хвилюються – я глянула в кут своєї кімнатки де стояло дзеркало – треба привести себе в порядок і піти до них, хоч я знаю, що не помру в аварії, але багаторічний страх за одну ніч не перебореш – я глибоко вдихнула і видихнула, помалу підійшла до дзеркала і глянула на своє відображення. Таке враження ніби я не бачила себе вічність. Айрін мала рацію, я виглядаю так, ніби вже померла. Бліда шкіра яка роками не бачила сонця, худі руки і ноги, майже одні кістки, все ж таки я нормально не харчувалась, боялась отруїтись і померти від цього, зараз думаю про це і розумію яка це була дурня. Я похитала головою. Помалу підняла очі і глянула на своє лице, худе і бліде, синці під очима, опалі щоки. Колись у дитинстві яскраво блакитні очі посіріли і тепер втомлено дивляться на своє відображення, волосся, колись блискуче і сніжно-біле, дуже відросло, досягало сідниць, було сухе і втратило свій блиск. Це справді я? Не дивно, що батьки так хвилювались. Треба з цим щось робити.

Я пройшла у свою крихітну ванну кімнату, скинула з себе піжаму і залізла під гарячий душ. Не пам’ятаю коли востаннє приймала повноцінний душ. Я вимила своє брудне волосся, мусила намилювати його тричі щоб змити весь бруд. Після душу пішла чистити зуби. Я вирішила, що спочатку піду до батьків з ними поговорю і вони допоможуть мені привести себе в порядок. Я вдягнула блакитний спортивний костюм з білими смугами, він єдиний був чистий, зав’язала волосся в гульку, взяла телефон і написала мамі коротке  “Я буду через 30 хвилин” , вийшла з дому не забувши замкнути двері. Було дивно виходити з дому без маски і не в день закупів, але, як на мене, це величезний крок до мого одужання, можна так сказати.

-Хуух.. мама напевно дуже здивується коли прочитає повідомлення – я вдихнула повні груди свіжого ранкового повітря і впевнено пішла в бік батьківського дому.Я йшла помалу, насолоджуючись кожною секундою, це було дивно, йти і не хвилюватись, що на тебе впаде дерево, або накинеться собака, або зіб’є неуважний пішохід і ти полетиш у річечку яка тут протікає….і так далі. Я здивована, що ці страхи мене так швидко покинули, можливо це через контракт?

Через пів години я дійшла до батьківського дому, перевірила телефон, мама прочитала повідомлення, отже вони на мене чекають. Я стояла перед дверима з піднятою рукою не наважуючись постукати, глибоко вдихнувши я вже хотіла постукати як двері відчинились і в проході я побачила свою стурбовану маму, таке враження ніби вона ще більше постаріла. Невже це через хвилювання за мене? Я далі стояла з піднятою рукою і боялась поворухнутись. В кутиках очей мами заблистіли сльози, в мені ніби щось обірвалося. Вона кинулась на мене з обіймами

-Ох, Еліс, люба! – вона схлипнула – я так за тебе хвилювалась – вона трохи відсторонилась від мене і глянула на моє лице – яка ж ти худенька, золотце моє- вона погладила мою щоку, з мого ока скотилася сльоза – що ми тут стоїмо в проході, ходи люба, тато нас чекає у вітальні – вона потягнула мене за собою, переступивши поріг свого рідного дому я не втрималась і схлипнула сказавши :

-Я вдома – зі сльозами на очах ми зайшли в вітальню, коли тато побачив нас він підірвався з дивану і затиснув мене в обіймах

-Ти навіть не уявляєш як ми хвилювались – він теж схлипнув – я казав тобі продовжуй жити з нами, нам би так спокійніше було, ти стала ще худішою, зіронько моя – він оглянув мене і в його очах я бачила сум і хвилювання. В мені бушував фонтан почуттів, як я не помічала, що мій стан робить з батьками, найціннішими для мене людьми

-Пробачте мені…я не знаю чого так поводилась і боялась так сильно чогось настільки не минучого, як смерть. Але тепер все зміниться, не одразу, але потроху я буду бороти свій страх і буду жити як всі люди – я посміхнулась і глянула на батьків. В їхніх очах побачила стільки теплоти, що серце аж защеміло, як я могла довести цих прекрасних людей до такого стану. Ми ще трохи постояли обнімаючись і плачучи. Заспокоївшись ми сіли на диван, мама дала всім гарячого чаю і печива. Що ж, першим кроком після розмови з батьками буде поїсти, я надкусила печиво і запила чаєм, всередині розлилось приємне тепло, як я могла боятися цього, але спокійно пити літри енергетиків?

-Що ж сталося, що ти так різко вирішила змінити своє життя і перестати боятись неминучого – лагідно спитала мама погладжуючи мене рукою по спині. Я втупилась у своє горнятко роздумуючи, що їм сказати. Не буду ж казати напряму що я обрана душа і до мене прийшов провідник душ, іншими словами смерть.

-Я…мені приснився сон…Мені наснилось, що до мене прийшла смерть…і вона сказала, що мені залишилося жити три дні, але якщо я почну жити нормально не боячись її, то зможу прожити набагато довше…- я зупинилась роздумуючи наскільки це дивно прозвучало, і чекаючи реакцію батьків. Вони нічого не сказали і продовжили мовчки на мене дивитися – коли прокинулася то вирішила, що це знак, і треба перестати боятися неминучого, і жити. І вирішила, що для початку треба прийти до вас – я підняла голову і глянула по черзі на батьків і всміхнулась до них – це дивно правда? Після стількох років страху і ізолювання від світу отак просто перестати боятися через сон. Хахх – я засміялась, це справді дивно, але я рада, що так сталося. Батьки лише всміхнулися, але ці усмішки говорили набагато більше ніж тисячі слів. Ми продовжили сидіти в вітальні на дивані, пили чай і розмовляли  про все. Я розповіла  про свої плани на майбутнє, що я хочу нормально почати харчуватись, сходити до перукаря підстригтися і, найважливіше, вступити  до університету і завести друзів. Батьки дуже зраділи моїм планам і сказали, що допоможуть всім чим зможуть і, що я буду жити з ними поки повністю не відновлюсь. Мама пригрозила, що буде мене відгодовувати. Я багато сміялась, набагато більше ніж за останні 15 років, хоча я за ці роки взагалі не сміялась, і я вперше стільки говорила з батьками. Це прекрасне відчуття. Цікаво як буде проходити моє життя далі? Чи зможу я після стількох років ізоляції жити як всі? Чи зможу вступити  до університету  подружитися з кимось, можливо навіть завести хлопця? Дізнаюся про це згодом, а зараз, буду насолоджуватись товариством батьків в цьому прекрасному домі, де попри всі мої істерики і страхи мене любили і люблять досі.

Цікаво, чим зайнята Айрін? І чому мене це цікавить? Дивно…відчуття таке ніби ми скоро зустрінемось, і що в нас буде багато пригод…