Форматування

Розділ 2

від Айлин Руж

Прокинувшись після нестерпної, тяжкої агонії, постраждала спробувала придивитися і зрозуміти, де опинилася. Але через непроглядну темряву нічого не було видно. Спочатку дівчина подумала, що померла, але помутнілий зір покращився, побачивши тьмяно-горячі канделябри. Вона спробувала підвестися і розглянути навколишнє приміщення. Але тугий головний біль не дозволяв підняти голови з подушки, і юна леді почала лежачи розглядати все, за що могла вхопитися: палаюче світло і тріск свічок на настінних канделябрах, комод, шафу і вікно, яке виходило на галасливу вулицю. З-за прочиненої кватирки почувся цокіт з-під копит і п’яні пісні одного перехожого бідолахи. Повіяв холодний вітер. Він пронісся приміщенням, несучи за собою нотки закінченого дощу. Скрипнули двері, і дівчина перевела погляд у бік дверного отвору.

— Прокинулася, — почувся хвилюючий голос Сальвадора. Серед приглушеного світла показалися жовто-помаранчеві очі та котячі вуха циннамонового забарвлення. Сальвадор поставив маленький канделябр на широкий розкішний комод і застрибнув на стілець, який розташовувався поруч біля ложа. — Як ви почуваєтеся, міс?

— Де я?

— Удома в пана Доктріана. Це він урятував вас. Ні, не вставайте, — різко затараторив Сальвадор, помітивши спробу постраждалої встати, і жестом вказав, щоб дівчина лягла назад. — Вам прописаний спокій. Тож, прошу, дотримуйтесь інструкцій господаря, — гігантські, бурштинові очі спалахнули блискавкою зі спогадів, і дівчина скривилася через головний біль. — Щось не так? Що з вами?

— Голова… Болить.

— Ох, ох, — неспокійно простогнав Сальвадор. Заметушившись на місці, він схопився лапками за вовняні пухкі щоки. — Я зараз же покличу господаря, — зістрибнувши зі стільця на килим, котячий силует зник за дверима. Постраждала задумалася. Вона спробувала згадати те, що сталося кількома годинами раніше. У спогадах виразно долинав шум дощу, сльота і моторошна вогкість під ногами. Те, як дощ обливав її з голови до ніг. Вона тікала. Бігла щодуху, але коли втечу було здійснено… Тут то все й обірвалося. Згадався холодний дотик і заспокійливий голос, що зігрівав зсередини. Але очі… Жахливі, але такі стурбовані, дивилися немов у душу, поки вона стікала кров’ю в руках Доктріана. Вона довірила життя чудовиську, який по суті не повинен мати людських рис. Але як так можливо? Безликий врятував їй життя? Скрипнули мостини і на порозі стояв Доктріан.

— Добрий вечір, — тихо, майже пошепки, привітався він. Пройшовши плавним кроком, він сів на стілець і почав стежити за реакцією пацієнтки. — Як ваше самопочуття? Мені Сальвадор повідомив, що вам стало зле.

— Я…. — дівчина намагалася сфокусувати погляд, але нічого не виходило. — Я… Так, голова просто розколюється… — вона заплющила очі й сильніше втиснулася в подушку.

— Може нудота? Слабкість чи сонливість присутня?

Заспокійливий голос чувся луною, протискуючись крізь неприємний дзвін у вухах.

— Води…

— Я зрозумів. Сальвадоре! Теплої води і сироватку від болю!

— Буде зроблено, хазяїне!

Доктріан сумно припустив надбрівні дуги, побачивши ту, хто так боїться і не бажає дивитися в його бік. Приховуючи очі, сповнені відчаю і жаху, дівчина кривилася від болю і кулаками трималася за ковдру. Сальвадор вбіг до спальні й передав господареві склянку води та пляшечку з рідиною і шматочками трав, а сам залишив приміщення. Кілька крапель розчинилося в прозорій рідині. Привівшись, Доктріан підійшов і схилився над пацієнткою. Вона боязко розплющила повіки й побачила над собою лікаря. Його шкіра обличчя не те, щоб виявилася блідою, вона була порівнянна з першим снігом. Бурштинові очі дивилися на неї все з тією самою стурбованістю і турботою, як це було в екіпажі.

— Випийте, — Доктріан підставив склянку і сухі тонкі губи насторожено пригорнулися до води. Приємна волога поширилася по сухому горлу. — До дна, — підсумував він, і склянка спорожніла.

— Дякую, — низьким голосом подякувала юна леді й розвернула голову в бік вікна. Запаморочення припинилося, а біль почав потроху відступати. — Навіщо ви мене врятували?

— Я лікар і це моя робота. І зараз вам потрібен спокій, — такий спокійний, але водночас суворий голос лікаря немов притягував і просив звернути на нього увагу.

— Я не хочу спати, — дівчина все ж таки наважилася знову подивитися на Доктріана.

— Сальвадоре! Принеси снодійного і простеж, щоб міс Перрайн заснула.

— Одну хвилину, хазяїне!

— Як ви… — очі місс Перрайн розплющилися в подиві.

— Поговоримо вранці, — турботливо промовив Доктріан, крокуючи геть за двері. — На добраніч, міс Перрайн.

***

Дівчину розбудив гуркіт каструль і сковорідок. Прокинувшись від міцного і здорового сну, першим, що спало на думку, була висока і велика біла стеля. Люстри не було, але за те безліч канделябрів, розставлених по спальні, перевершилася при світлі дня. Повітря виявилося просоченим воском і дубом. Очі стали розглядати саму спальню: флізелінові шпалери ніжно-зелених забарвлень, вкриті геральдичними, бежевими символами, вінтажні тумбочки. У кутку кімнати розташовувалася світло-коричнева ширма і високе, накрите тканиною, дзеркало. Біля ліжка так само стояв стілець, а біля стіни, праворуч, розташовувався розкішний комод, на якому стояв згаслий свічник. Прикинувшись міс Перрайн спробувала пробратися крізь однотонну ковдру і ступити на бежевий килим. Голову здолало різке запаморочення і дівчина прийняла позу сидячи, як раптом усвідомила одну ганебну деталь – вона перебувала в спідній білизні. «Хто мене роздягнув? І де мої речі?», — це виявилися перші два найбільш неспокійних запитання. Адже дівчина не мала наміру залишатися надовго в будинку того, з ким не повинна була стикатися. Потрібно було скоріше покинути дім. Запаморочення припинилося. Міс Перрайн щільно підвелася на ноги і, одягнувши в лляні шкарпетки ступні, взула свої, на диво, чисті туфлі чоловічого крою. Вона озирнулася на всі боки. Погляд зупинився на вікні, накритому щільно-кремовими шторами з тафти. Сонячні проблиски променів ледве помітно визирали з-за перепони, розпливаючись по стінах спальні та дерев’яному паркету. Холод наспів до рук і ніг, і дівчина, вдягнена в довгу сорочку і панталони (4), боязко виглянула зі спальні – попереду простягався широкий довгий коридор із дверима. Обхопивши себе руками, міс Перрайн неспішно почала йти вперед у бік сходів.

— Ах, ви прокинулися, — різко пролунало над головою. Від несподіванки здригнувшись, місс Перрайн скрикнула. Вона ошелешеними очима глянула на Сальвадора, який левітував над нею в абрикосовому костюмі. — Як ваше самопочуття?

— Бувало й краще, — стримано зронила міс Перрайн. — Мені хотілося б дізнатися, де зараз… — вона зам’ялася від думки, що забула ім’я безликого.

— Хазяїне? Він залишив будинок і повернеться до пізнього сніданку. А поки що вам варто прийняти ванну.

— Я дуже вдячна вам за допомогу, але мені потрібно піти. Де мої речі?

— Вам варто прийняти ванну. Так велів, хазяїне, — наполягав на своєму Сальвадор, і схопився передніми лапками за кінець крохмального коміра, довгої сорочки, в яку була одягнена міс Перрайн.

— Гей! А ну відпустіть мене! Та як ви смієте! — вона почала чинити опір, але Сальвадор не став довго няньчитися і, відкривши дверцята ванної кімнати, перемістився до великої неглибокої цинкової ванни. — Стійте! Гаразд, добре! Ваша взяла! Далі я й сама можу впоратися, — процідила крізь зуби міс Перрайн, коли зрозуміла, що Сальвадору не було тягарем роздягнути її.

— Тоді піду принесу гарячої води, — і Сальвадор немов розплився в повітрі. Поки знайшовся час, місс Перрайн швидко оголилася і, залишивши на кахлі сорочку, торкнулася пальцями водяної гладі.

— Х-холодна, — незадоволено поморщившись, вона обхопила себе руками, коли почула позаду дверний скрип.

— Прокинулися б ви ще годину тому і встигли б, коли вода була ще гарячою, — докоряючи, вимовив Сальвадор і підлетів до води, підливши окропу. Міс Перрайн зніяковіло прикрилася руками від котячих очей. — Можете приступати до процедур, а я поки що займуся іншими справами.

— Дякую, Сальвадоре, — у ніжних блакитних очах вбачалося смирення і прийняття доброзичливості лакея (6). Той лише у відповідь вклонився і залишив ванну кімнату.

***

Проведена ніч здалася тортурами. Доктріан усе ніяк не міг зімкнути очей від неспокою. І не через міс Перрайн, а все тому, що він не знав, як чинити далі: погоджуватися на співпрацю з його величністю і Франком Ліфевром або ж чекати на той день, коли члени гільдії (7) увірвуться в його дім з орденом на арешт і конфіскацію всіх лабораторних досліджень. Провівши час на самоті до самого світанку, Доктріан все ж вирішив вибратися назовні.

— Хазяїне? — з-за дверей спальні, яка слугувала житлом для слуг, визирнув Сальвадор у костюмі та зі свічником у лапі. — Ще навіть не розвиднілося, — він помітив у руках лікаря тростину і рукав плаща. — Уже йдете?

— Не можу заснути. Піду подихаю свіжим повітрям, — яскраво-золотисті очі Доктріана промайнули у вогнику палаючого ліхтаря і зникли в темряві, ставши спускатися сходами донизу. — Коли міс Перрайн прийде до тями, потурбуйся про неї і не випускай з дому.

— Так, але… — Сальвадор поспішив за господарем униз. — Коли мені вас очікувати?

— До пізнього сніданку. Мені треба вирішити одну справу, — надівши плащ, Доктріан кінчиком тростини, де був дзьоб крука, вихопив з вішалки свій циліндр і прикрив лисину. — Покладаюся на тебе, Сальвадоре.

— Звичайно, – він слухняно кивнув головою. — Буду на вас чекати, господарю.

Вибравшись назовні, першим, хто наважився привітати Доктріана, виявився ранковий, крижаний і густий туман. А так само неподалік, перші-ліпші, вартові-будильники (8), що стукали довгими палицями то у вікна, то у двері напередодні нового дня. Упевнено крокуючи вздовж сирих, брудних вулиць, Доктріан ховав очі під лініями головного убору і вітався виключно з тими, кого знав. Це міг би виявитися його пацієнт, місцевий продавець бакалії (9), аристократ або навіть бідний перехожий, який просить милостиню. Перші проблиски теплого світла виглянули з чорних хмар, поступово освітлюючи собою Креймут. З пари-трійки людей або безликих, з кожною хвилиною провулки і вулиці заповнювалися дедалі більшою кількістю городян і міського транспорту. Тепер недавня тиша все більше розросталася, розчиняючись під шум карет, омнібусів (10), іржання коней, сміх і плач дітей, а також плітки й розмови місцевих. Помітивши літню жінку з дитиною, Доктріан кинув їм пару срібників у дерев’яну пошарпану посудину з підношенням. Бідняки вдячно вклонилися лікарю майже до самої бруківки, і він продовжив шлях далі. Поки не почув дзвінкий голос маленького газетяра: «Свіжі новини! Свіжі новини всього за монету!».

— Що нового цього разу обговорюють, юначе? — Доктріан непомітно підкрався до хлопчика, одягненого в безпритульний одяг. Хлопчик здригнувся, але не став показувати, що виявився наляканим.

— А ви купіть газету і дізнаєтеся, сер, — він простягнув Доктріану надрукований чорнилом, складений папір.

— Твоя взяла, — лікар опустив руку у свою застебнуту на ґудзик кишеню штанів і дістав один срібник. Клацнувши пальцями, монета полетіла прямо в долоні хлопчика, і він віддав Доктріану газету. Відійшовши вбік, щоб дізнатися про перші новини, Док залишив висіти тростину на правому лікті, а сам взявся вивчати інформацію.

І заголовок першої-ліпшої новини шокував його, звучавши, як: «Відкриття століття або ж прокляття смертних?». Неспокійно зашуршавши газетою, Доктріан почав швидко пробігатися рядками на потрібній йому сторінці. Очі починали заливатися густою, помаранчевою фарбою, і коли він дочитав статтю до кінця, то ледь не зім’яв і не розірвав аморальну новину про артефакт Франка Ліфевра і його прийняття самим королем.

«Ні, ні. Так не повинно бути. Це неправильно!», — злість, що виникла в грудях, не стала розростатися далі під контролем Доктріана. Адже все ж таки він усвідомлював, що зараз не слід було піддаватися почуттям, і він спробував узяти себе в руки, відклавши газету на потім. «Розберуся з цим пізніше. Зараз потрібно вирішити інше питання».

Обійшовши кілька наступних кварталів, кількість перехожих украй зменшилася, як і транспорту загалом. Доктріан уповільнив хід. Повітря різко змінилося зі свіжого і легкого, на запах крові, втрати і відчаю.

— П’ятнадцять срібняків за одного! Забирай розкуповуй! — голос належав купцеві, який продавав людські життя. Жадібність тут також була постійним гостем. Місце це звалося загубленим ринком або провулком заборонених товарів, де як давно вже ніхто не знає такого слова, як «надія». – П’ятнадцять срібників за одного! — знову почувся голос того самого купця. Доктріан відгукнувся на поклик. — А, милостивий пане, — огрядний чоловік розплився в мерзенній усмішці. — Бажаєте придбати кого-небудь?

— Мені б тільки дізнатися, кому належить це, — Доктріан простягнув цінникову бирку, де було написано: «Сільвіана Перрайн. Одинадцятий день, першого місяця Сатуса, тисяча сьомого року народження».

— Так тут же все вже вказано, пане.

— Хто власник? — з натиском уточнив Доктріан.

— А, так це вам треба до Шмофеля, пане. Він о-о-о-о-там, — вказав пальцем купець по інший бік провулка. Доктріан обернувся і, пройшовши трохи вперед, опинився поруч із повненьким чоловіком у бакенбардах (11).

— Доброго вам дня, пане, — Шмофель шанобливо вклонився.

— Вам що-небудь відомо про це? — Доктріан не став затягувати з люб’язностями і простягнув цінник.

— Оце так справи, — взявши папірець, пробухтів Шмофель і «заграв» вусами.

— Щось не так? — занепокоївся Доктріан.

— Товар, який ми зараз із вами обговорюємо, пане, є… — Шмофель злегка зам’явся. — Недійсним.

— Недійсним? — засумнівався Доктріан.

— Загубленим, пане, — нервово вимовив Шмофель, озираючись на всі боки. — Проходимка втекла тільки вчора, і я збирався звернутися до гільдії, щоб…

— Не потрібно гільдії, — перебивши, з натиском прорік Доктріан. — Я прийшов до вас, щоб розплатитися. Скільки я повинен?

Шмофель прозрів.

— Ем… П-почекайте. Я не розумію…

— За скільки ви зазвичай продаєте? За п’ятнадцять? Тридцять? А може п’ятдесят срібняків? Я заплачу стільки, скільки буде потрібно, — Доктріан дістав із внутрішньої кишені плаща мішечок із монетами, ставши тримати навпроти очей Шмофеля. Той, побачивши гроші, нервово задер вусами. У його очах почали літати іскри. Угода має відбутися.

— Шістдесят, — обережно вимовив Шмофель.

— Я даю вам сотню. І жодного слова більше про зникнення, і ніякої гільдії, — Доктріан кинув скупому Шмофелю мішечок із серябряниками.

— Звісно, звісно, —,синхронно закивав купець, спіймавши гроші й попутно розглядаючи кожну монетку. — Я буду ним, як риба, пане.

— Чудово, — Доктріан випростався і задоволено примружив очі. — Приємно мати з вами справу. Всього доброго, — він припустив лінії головного убору і вирушив, якомога швидше, геть із похмурого місця.

4. Панталони – довгі, широкі труси, які обтягували ногу до щиколотки або навіть коліна. Вони зазвичай виготовлені з льону, бавовни або вовни і носяться під штанами.

5. Кахель – плоский керамічний матеріал, що використовується для покриття підлоги, стін або інших поверхонь у ванній кімнаті, кухні або інших місцях із високою вологістю.

6. Лакей – слуга, який працює в будинку знатних городян.

7. Гільдія – організація, місцеві правопорядки, що стежать за порядком у місті.

8. Вартові-будильники – це люди, які займалися тим, що будили городян, яким потрібно було, вранці, йти на роботу. Будили вони виключно тих, хто їм за це платив.

9. Бакалійник – торговець, який продає різноманітні товари першої необхідності, як-от борошно, цукор, олія, сіль, чай, кава, спеції, консерви, сири, ковбаси та інші продукти, які не швидко псуються.

10. Омнібус – популярний вид громадського транспорту. Омнібуси були двоповерховими або одноповерховими і зазвичай мали відкритий верхній ярус і закриту нижню частину.

11. Бакенбарди – типовий елемент чоловічої моди, що полягає в нарощуванні волосся на бічних частинах обличчя від вух до підборіддя.

0 Коментарів