Розділ 2

Вони шукали зустрічі опісля, от тільки тепер головною метою не була випадкова розмова або контакт. У них була ще одна спільна особливість — спостережливість. Хісока схильний був до методу збору інформації, і тільки потім варто діяти. В той час, як Іллумі не любив одразу встановлювати прямий контакт, йому хотілося зробити свої тихі висновки, підібрати певний підхід, проте для чого саме… Ця риса додавала їм обережності, от тільки тепер вона має роль злого жарту.

Хісока пройшовся поглядом по присутнім в аудиторії.
Ні, нема.
Руки м’якими, точними рухами замішали колоду майже несвідомо, що лише більше погрузило парубка в роздуми. Це стало механічною звичкою, для нього було цілком нормально дістати карти і не згадати, коли він почав їх тасувати, та поки це не заважало, Моров було байдуже. От тільки звичайні карти легко затирались.
Іллумі уважно подивився на Хісоку, котрий стояв біля дверей аудиторії, сторопіши від такої несподіванки. На щастя, Моров навіть не помітив, схоже, наполегливо видивляючись когось в аудиторії. Золдік обійшов Малинника так, наче не помітив, а то і не запам’ятав з одного перекуру, зайнявши місце, де довелось, поки Шибенику довелось завзято стримати себе, щоб не сісти прямо позаду чорноокого одразу, як місце стало вільним, все ще граючи так, наче він когось чекав. Театральний видих невдоволення, і Моров займає бажане місце. Той, хто попереду, легко вловлює чужі солодкі парфуми.
Саме так починає виглядати їх буденність. Іллумі не повертається, йому не треба чужа увага, поки він не закінчить зі своїм спостереженням, та нуда все одно легко ковзнула в думках. Все будувалось на дрібницях, цього було замало їм обом, а пройшов всього тиждень з першого та, здається, останнього діалога. Хісока зробив невтішний висновок — позаду сидіти така сама провальна ідея, як і з боку, бо видно тільки потилицю, а якщо конкретніше, то одне волосся.
Воно було довшим, нижче плечей, вже діставшись до лопаток. За ці сім з чимось днів Моров не бачив сильної різниці між одягом, здебільшого це були комфортні речі, часто в стилі оверсайз, і чогось різноманітнішого він ще не бачив. Іллумі підбирав приємні кольори, що вже зачепило увагу. У Хісоки не було якихось запитів до одягу чи чогось подібного, лише просте нотування когось іншого, і стиль не був виключенням. Яким би задирою він не був, але завжди чепурився, куди б не виходив. Макіяж, одяг різного плану, лише обмежений улюбленими кольорами, задля зручності, охайність — все це було невід’ємною частиною образу. Цю деталь Золдік встиг помітити чи не одразу.
Вони були на одному потоці, от тільки в різних групах. Минулого року їх було цілих три, тож не дивно, що вони нечасто пересікались, ще й хтось любив зайвий раз прогуляти.

Та, як і зазначалось, лише дрібниці, які все більше дражнили уяву, звідки мета дізнатись більше.
Моров мав невеличку перевагу над Іллумі: соціальні зв’язки, що не один раз його рятувало. Правда, окрім того, губило з рівноцінною силою. Крадькома, наче до слова, він встиг дізнатись від компанії на перекурі, що одна з його знайомих вчилась в групі з об’єктом останніх роздумів. О, його не менш рожева знайома!
Хісока ступив в наповнену людьми їдальню, з легкою посмішкою на вустах. Він любив час від часу докучати їй ще з церемонії посвяти в студенти. Невисока фігура з наослаб зібраними пасмами насиченого рожевого кольору сиділа за столиком, якраз сама.
— Раночку, — грайливо прозвучало привітання, вже передвіщаючи чергові біди.
Баламут одним рухом поставив стільчик навпроти «подруги» під пильним, невдоволеним поглядом. Лікті на стіл, складені руки і безтурботно-задоволений вираз обличчя говорив сам за себе. Трагічно-чудово, що їх відділяє лише простір столу, ложка і солодке в пластиковій скляночці.
— Хролло обіцяв написати тобі сам, коли візьметься збирати всіх, — Мачі відповіла стримано, майже байдуже, продовжуючи кутуляти магазинний марципан.
— Я прийшов не для цього, ладо, — улесливо прозвучало чужим м’яким тенором.
Хісоку не раз вже називали перелесником через його розважливе ставлення до дівчат, не те щоб з хлопцями було щось інше, він був таким зазвичай, незалежно від того, подобається це жертві його ігор чи ні. Він любив цю яскраву реакцію на його слова, саме за це Мачі потрапила в його лист-фаворит, стільки відмов і ґречного невдоволення він ще не отримував не від кого. Можливо, лише тому що у них було більше можливостей перетинатися. Вони познайомились ще на церемонії вступу, точно. Дівчина правда була гарна на вигляд, її профіль прикрашав милий кирпатий ніс, хоча багато хто зазначав суворість в характері. Вона не могла серйозно сприйняти Моров, окрім того, це було б достатньо згубно і нерозсудливо. Так названа “лада” мала достатнє розуміння, з ким вона вела справу. Хісока межував з поняттям блазня, такий, що сам чорт в ступні не влучив би. Навіть зараз, розводячи розмови про пусті будні, було дивне відчуття підозри. Зачепа не любить, коли все тихо. Звісно, виключати можливість простого бажання поспілкуватись за обідом теж не варто, от тільки Хісока давно не випробовував долю, приходячи саме до неї. Байдуже, бо поки вона доїсть, стрілки годинника якраз сповістять про кінець перерви. Опісля її буде вже не дістати.
— Знаєш, я не так давно був на перекурі, ти раптом нічого не знаєш про Золдіка?, — фраза раптом вибилась з їх розмови.
— Ти почав курити?, — Мачі відпила трохи йогурта, навмисно уникаючи питання.
— Вже почала хвилюватись за моє здоров’я?, — грайливо відповів він, властиво зіщурившись, і панна забажала його заткнути.
— Ні, чому ти питаєш про Іллумі?
— Ми вступили в невелику сварку під час розмови, варто визнати, він цікавий суперник, — звернення було кинуте наче не думаючи, та це була наживка, яку Мачі точно проковтнула.
Тепер не було сумнівів в цій версії — Хісока шукає лише нових розваг, іграшок, ворогів, що завгодно, але не має іншого роду зацікавленості. Жовті очі дивились на співрозмовницю живим поглядом, проте він певен: вона думає, що він гайдабура, у якого все ще в думках як би оббілувати щиколотки рук та зі сміхом.
— Не більше твого. Сім’я Золдіків на слуху в кримінальному світі також, але вони багаті, не виключено, що це лише чутки. Ти як завжди поцілив вище своїх можливостей, Хісока.
— Точно хвилюєшся.
Задоволено підбив підсумок парубок, чиє обличчя знов нагадало писок лисиці, яка збиралась поласувати тим, що виходило за межі звичного раціону. В цій сумній п’єсі Мачі відчула себе рожевим дикобразом, якого питають, куди пішов чорний кіт. Моров одним рухом став біля дівчини, спершись на стіл, та дістав карти. Погляд спочатку пав на лікарку, і тільки потім він перевів його на руки.
— Хочеш фокус?
— Ні, вже час іти — карти живо перемішались в руках, як їх рух спинився на одну мить.
— Чого ж так, серденько?
З награним сумом не стихав Хісока, поки Мачі вже піднімалась. Почувся звук падіння, і карти розлетілись під ногами. Це була лише незручна випадковість, наче шибеник хотів завадити, почулось розчароване “ох”, що перебив дзвін. Шум відбирав увагу і він нахилився, прийнявся збирати карти, поки дівчина без прощань поспішила до натовпу, що пробивався на вихід. От тільки її телефон опинився вже в чужих руках. Ось і весь фокус. Парубок знов піднявся, видно, спираючись на стіл, та легко набрав пароль. Він давно вже підгледів його, хоч останній раз налякав дівчину зі спини.
Чотири числа, що діляться на три. Пальці гарячкувато забігали в пошуках месенджера і потрібної групи, від чого перехоплювало дихання. Лише цифри, йому потрібно лише один-єдиний контакт, заради якого він тут все підлаштував. Моров змусив себе видихнути, беручі емоції під контроль, він перечитав чужий номер з декілька разів, після чого швидко почав набирати дещо інше.
— Гей!, — лютий голос хозяйки телефону таки повернув вішальника до реальності, дармовиси сумно видали своє “дзвонь”, коли пристрій стрімко видернули з пальців юнака, Хісока різко посунувся, щоб ненароком не отримати ще в бік на додаток, — Що тобі взагалі знадобилось в моєму телефоні?!
— Раптом зрозумів, що не залишив тобі нового номерку, ладо, не забудь подзвонити~
Зайдиголова вихором крутнувся навколо, посилаючи поцілунок в повітря через долоню та зникаючи якомога скоріше. І от, як і не було, не дивлячись на натовп біля дверей. Тепер запізнюйся до аудиторії й думай: чи заграє так малиновий лис із тобою, чи лише шукає контакти чорної тіні. Мачі ще з хвилину роздумувала над цим всім, та байдуже до всього. Її це не стосується.

Іллумі мав справжній хист до перебування в тіні, це гарно зазначено. Саме зараз він збирався користуватись цим, якщо не більше. Люди ніколи не були точним джерелом інформації в більшості випадків, точніше, легше було порахувати, в яких ситуаціях Золдік вважає, що вони не брешуть. Випадок був зовсім делікатний, бо інформацію про його об’єкт перекрутити легше, ніж здається. Вхопити на кутні натовп здатен, а як дати хоч крупицю потрібного, то лише під страхом тортур чи на межі. Проте подібні похмурі роздуми і розрахунки Іллумі відклав майже одразу — ніхто не повинен знати; його особисте життя хотілось зберегти при собі, як це заведено з самого початку. Плітки оминали більшу частину минулого Хісоки, а якщо щось випливало серед слів, то лише згадка про коледж. Та все не так сумно, як здається, в цій будівлі було одне надійне джерело — документи, справи на кожного студента. Чорноокого цілком задовольняв такий початок.
Коридор. Секретарський кабінет і директорська. Все, що йому потрібно. Невеличка бібліотека, що знаходиться в директорський, а, може, якщо пощастить, то в кабінеті секретаря і потрібний файл, який виглядає яскравіший за інші. Нудний, білий чи-то сірий файлик з обережно надрукованими листами, потрібне місце проживання з номером та можливо навіть фото без фарбованого волосся. Останні думки легко могли взбаламутити воду. Інтерес до Малинника був зовсім неприроднім, анормальним, від чого ставало лише цікавіше.
Стукіт в двері, перехід з мерехтячого світла в стабільне місце для роботи — піднімайте штори, бо сценка розпочалась.
Секретар, що буденно кинув “увійдіть”, застиг, як і студент, що тільки-но з’явився з-за дверей. Тихо, не починаючи з порога, як це прийнято у молоді, та явно по справі. В голові ж Іллумі було інше, він намагався відділити свою брехню від клятих роздумів про фотографію, яку він не побачить за мовчазних обставин.
— Добрий день, мені потрібно передрукувати заяву про оплату, бо моя копія загубилась.
Його роль була дотошна, і при житті, загубись у нього той нещасний документ — він не приходив би взагалі, бо квитанції існують не у повітрі, а в паперах бухгалтерії. Вперше його оспівування як тихого відмінника з закидонами грало йому на руку, та погляд співрозмовника прикипів до вигляду студента. Секретарі, чим йому не подобались, як і директора з вчителями, завжди намагались щось угледіти то у виразі на обличчі, то в омуті очей. Байдуже.
— Добридень. Дивлюсь, Ви доволі відповідальний юнак, чи вже встигли влізти у борги та університетський скандал?
— Ні.
Чоловік, що сидів перед ним, був одним з найнеулюбленіших типів Іллумі. Найгірше те, що погляда чоловік не зняв з нього, грали нотки підозри. Напруга починала відчуватись все чіткіше. В своєму невеличкому плані Золдік вже повинен був сказати, що з секретарем хотів поговорити бібліотекар, що було напівправдою, та він утримався від цієї ідеї. Інші дні існують, а атмосфера різко піднялась в градусах, змушуючи студента опуститись на стільчик навпроти якомога природніше.
Пальці чоловіка зашаруділи папером знов, зкріплюючи їх степлером, сортируючи по місцях. На столі панував бардак, який не мав ніякого сенсу, судячи з нервових рухів. Сортування виходило нелогічним, на погляд Золдіка, однак це його не мало стосуватись, якщо б людина навпроти не витрачала його час. Робітники, як і вчителі з директорами, в більшості були дещо зверхніми, ставлячи свої справи в пріоритет. На щастя, сучасна думка пропагандує ідеї учбових закладів орієнтованими саме на тих, хто вчиться. І як би Іллумі не поважав людей старших за нього, а точніше здебільшого ігнорував, витрачені впусту хвилини ніхто йому не повернить.
Очі вп’ялися з дій на самого секретаря, в очікуванні, коли він закінчить, правда чоловік був не з чуттєвих, тож навіть не помітив цієї ввічливо-погрозливої зміни. Часоїд протягнув білий аркуш, чим неочікувано привернув увагу Іллумі.
— Напишіть, що втратили свою копію і офіційно звертаєтесь по копію. Сподіваюсь, ручка у Вас є.
Яка педантичність. Лишень би побільше зайвого паперу, і чорнявий точно знав, що це зовсім не обов’язково, його точно затримують з якоїсь причини. Його припущення підтверджував недовірливий вигляд виконавця обов’язків секретаря. Списати папір було легше за безглузді суперечки про умови, які запроваджує тут не Іллумі, тож рядок за рядком з’явились поспіхом виведені слова. Великі відступи і дрібний почерк, щоб було швидше, контрастно доповнений в кінці заковиристим підписом, перша літера та промовисте прізвище, знане куди більше за ім’я.
— А у Вас доволі розбірливі закорючки, як для медика, —- чолов’яга все намагався розговорити його, настрою від цього, правда, не з’являлось, —- Не пригадую, коли б студенти звертались за копією документів для себе, доволі приємна несподіванка. Ви справді справляєте вигляд перспективної людини, маєте задатки. Я бачив за життя студентів побільше за Вас, це легко визначити, повірте мені, з роками таке вміння лише покращується. А молодь зараз доволі строптива та вільна у самоствердженні, не вистачає стриманості.
Писати в тиші могло бути легше, але балаболів це зазвичай цікавить в останню чергу, як і думку співрозмовника чи хоче він взагалі вислуховувати чужі слова. Юнак механічно протягнув лист, мовчки ховаючи ручку. Секретар прискіпливо пройшовся очима та нарешті схвально кивнув. Він явно щось має у себе на думці. Радість була в тому, що принтер був в іншій частині корпусу, і, крім тих, що були в бібліотеці, офіційні документи можна роздрукувати тільки відповідним персонам. Згідно за припущеннями чорнявого, це повинно було виграти йому трохи часу, цілком достатньо для його невеличкої забаганки. Чоловік непевно піднявся, все оглядаючи непривітного студента вже з більшою прихильністю. Він пройшовся до світлої шафи і, хоч там були заглиблення для ключа, закривали їх ліниво, судячи з усього, тільки ввечері.
— Розумієте, останній раз я застав одного, який лазив у моєму столі, щоб віднайти файл дівчини. Певен, ти, — фамільярність, — не схожий на того, хто став би таким займатись. По-чесному, я все одно спитаюсь для морального спокою, ти тут не для того, щоб шукати файл студентки?
— Ні.
Лишень задля інформації про парубка, який вчиться у місцевому університеті та до якого дістатись легше, ніж до зірок, просто він потенційно перспективний і небезпечний за особистою суб’єктивною оцінкою Іллумі. Ще тут є його рання фотографія, а так, документ, який в нього й так є, важливіший, саме так. Попри це, голос Іллумі звучав твердо і певно, не даючи підстав не вірити. І вся ця ситуація легко прояснила разом з тим дивну поведінку секретаря.
— Ну-с, тоді зачекай-но тут.
Двері зачинились, тихе відлуння кроків і чорні очі крадькома оглянули наявність камер. Ні однієї, щоб робітники почували себе не як герої антиутопій. Золдік неспішно встав та натягнув рукавицю, обережним рухом відкриваючи першу-ліпшу шухляду шафи з файлами.
Довгі пальці швидко перебирали файли, шукаючи потрібний курс, группу, а зрештою папку. Іллумі не сильно переймався тим, що його міг побачити секретар, окрім гарного статусу, передбаченого бажання вчителів приписати це до дурнуватих витівок юні, до всього перечисленого, він мав незвичайну сім’ю. Невдача діловода така, що він не знав, хто перед ним сидить, і кому варто було капати на мізки. Хоч Сільва був головою сім’ї, “Хрещений батько” явно не той фільм, який відображав стиль ведення сімейного бізнесу. Бажаний файл здався під пальцями гладшим за інші, бажанішим за будь-що зараз. Самокрутки і близько не стояли з цим задушливим засмаком, більше нагадуючи про першу калюжу крові під ногами. У нього менше хвилини, не варто зволікати.
І, звісно, синє волосся без наймешого натяку на натуральний колір, як і легкий макіяж, на жаль, чи використовував Хісока тональний крем, було неможливо визначити. Та це дрібниці. Іллумі оглянув номер телефону і адресу, чітко фіксуючи потрібну інформацію, допоки він не добереться до нотаток свого телефона. І нарешті — невеличкі дані про життя до університету.
Окрім того, що Моров закінчив колледж, значить, вони були одного віку, про це також свідчила дата народження, його зацікавило інше — Хісоку частково забезпечувала держава. Дитячий притулок. Нарешті. Іллумі вдихнув, відчуваючи присмак інформації, яку не знав вже ніхто, окрім нього в цьому закладі, поки в голові вже зароджувались думки. П’янка посмішка з’явилась на обличчі юнака, от тільки нічого доброго це не значило. Він хотів володіти набагато більшою кількістю інформації. Ба більше, Хісока Моров повинен бути його власністю.