Розділ 2

“I raised myself, my legs were weak

I prayed my mind be good to me”

Чому?

Це те, як він ніколи не мав би чинити.

Драко рухався напівпорожніми коридорами. Він рухався напівпорожніми коридорами, напружуючи щелепу до скрипу зубів. Його ноги важчали з кожним кроком, а пальці стискали паличку так сильно, що видавались зовсім білими.

Що він щойно зробив?

Молодший Мелфой ніколи не йшов наперекір інтересам батька. Можливо, подумки висловлював нерозуміння, безмовно не погоджувався, але завжди діяв так, як мусив діяти, діяв так, як було сказано діяти. І нехай навіть цю дурницю із Квієтусом, із відмовою користуватись ситуацією, можна було списати на непорозуміння.

Найгірше було у тому, що Драко не вважав, що зробив щось неправильне.

Розум охоплювала паніка.

Суцільне розчарування.

 

***

Минуло вже близько тижня з початку навчання.

З кожним роком першокурсники здавались все меншими й меншими. Гаррі вперше озвучив це на третьому курсі, і повторював у своїй голові на початку кожного наступного навчального року.

Ця ситуація з Мелфоєм у бібліотеці швидко забулась — у світі було безліч інших важливих речей. Беззаперечно дивна історія, але на цьому все. Причин слідкувати за Драко було багато, адже ходило немало чуток про мітку на його руці, але поки що усі трійця була зайнята іншими справами.

Рон вчора сказав, що зло втрачає хватку. Безглуздо звучить у контексті цілком успішних викрадень сквібів? Саме так Гаррі й відповів. Виявляється, мова йшла про більш приземлені речі. Тут у пам’яті й піднявся спогад про бібліотеку.

Драко Мелфой, людина, що обожнювала перетворювати їхнє життя на пекло від першого курсу. Він геть не наближався до них. Рон бачив, як “покидьок” багатозначно штовхнув Пенсі, коли та вже роззявила рота із голосними зауваженнями. На питання „чому тоді покидьок?“ Рон відповів просто: „Бо в загальному.“ 

Гаррі погано засинав на початку навчального року. Так було завжди, з моменту його вступу до Гоґвортсу. Сон відновлювався десь під кінець вересня. Може, реакція на кількість нових яскравих переживань. У будь-якому разі, вчора вночі було багато часу подумати про цю розмову.

Мелфой наклав на них Квієтус і відмовився підслухати інформацію, що точно була б йому корисною. Він не намагався заважати їм, не ліз із їдкими коментарями на спільних уроках, навіть зупинив від цього Пенсі. Нерідко з ним доводилось перекидатись гострими фразами у класі, але за цей тиждень не було жодного прецеденту.

Тепер це не схоже було на випадковість. Драко, здається, не був зацікаленим у них більше. Або просто змінив своє ставлення, як би це дико не звучало. Навіть сама лише думка про це була абсолютно абсурдною, але Гаррі схильний був допускати найрізноманітніші варіанти.

А що як Драко не має мітки? Хіба їх не залишав на руках смертежерів сам Волдеморт? Хіба що у них з’явився новий лідер.

Новий лідер. І цього не можна виключати.

На сніданку було не до цих теорій. Справ сьогодні по горло. Поттер відклав вчорашні роздуми на кращі часи. Добре знав, що ані Рон, ані Герміона не оцінять його ходу мислення. Молодший Мелфой зробив їм трьом немало того, за що його можна було б взагалі викреслити з людей, що заслуговують на другий шанс.

Гаррі озирнувся на стіл Слизерину. Драко дивився прямо на нього, але і ту ж секунду знову повернувся до Пенсі, що говорила з ним, вдаючи, що це випадковість.

Можливо, ці здогадки звучали як марення, майже на рівні теорій змови. Але Гаррі добре пам’ятав час, коли й у магію він також не вірив. Драко не виглядав, як зазвичай виглядає Драко, коли щось планує. Він просто трохи не був схожий на себе, якщо вдивитись.

— Що там? — спитала Герміона, озираючись після Гаррі, але він відвернувся назад до тарілки.

— Ще сам не зрозумів, — чесно відповів хлопець, поки дівчина також поверталась до своєї їжі.

— Як би я хотіла, щоб на гербології в цьому році нас об’єднали з Рейвенклов, як і минулого, — зітхнула вона. — Там є з ким працювати. Не хотіла б отримати проєкт з кимось зі Слизерину.

— Вибач, Герміоно, — включився у розмову Рон, — але вони також не схожі на тих, хто хотів би об’єднуватись з нами.

— У тебе їжа з роту випадає, — спокійно помітила Герміона, — але ти маєш рацію.

— А хіба цього року у нас не самостійні проєкти? — через стіл до них заговорив Невіл і незручно усміхнувся. — Я не хотів влізати у вашу розмову, але професорка Спраут казала про це.

— Справді? Коли?

Герміона виглядала напруженою, але Невіл виставив уперед долоні, наче намагаючись зупинити її хід думок.

— Це було на додаткових заняттях, ти не відвідуєш їх.

Полегшене зітхання. Нічого не впустила.

Професорка Спраут проводила час окремо з учнями, що бажали знати більше у свій та їхній вільний час, і Невіл був одним з небагатьох, хто відвідував ці заняття. Герміона також відвідувала б, але вона і без того набрала максимальну можливу кількість факультативних предметів, аби просто фізично на них встигати. 

Заняття, де Ґрифіндор і Слизерин опинялися разом, завжди ставали випробуванням для викладачів. Гучні суперечки й дрібні капості були тут неминучими, але уникнути цього змішування також було неможливо. Учнів різних гуртожитків доводилося зіштовхувати разом, і викладачі могли лише сподіватися на мирну співпрацю. Можливо, гербологія була не найгіршим варіантом для цієї вибухової суміші. Краще ніж захист від темних мистецтв, але і тут не обходилось без відверто хуліганського використання заклять на однокурсниках.

Проте зараз вони вже п’ятий курс, і кожному хотілось вірити, що дурних сутичок більше не траплятиметься. Сьогодні професорка Спраут була у хорошому гуморі. Ймовірно, також мала віру у це.

У теплиці було волого і трохи спекотно у мантії. Аромати диковинних квітів, що викладачка тут доглядала, змішувались в один заспокійливий трав’яний запах. На жаль, насправді ніякого заспокійливого ефекту він не мав, але усі учні, відгукуючись про теплицю, описували його саме так.

Невіл широко усміхався і Гаррі, помітивши це, також усміхнувся. Ця щира чужа радість тішила. Здається, лише тут, у теплиці, Лонґботтом впевнено розпрямляв спину. 

— Можливо, комусь з вас вже доводилось бачити Диявольські сильця, — щебетала Помона Спраут, поправляючи брудну від землі спідницю не менш брудними руками. — Я віднедавна маю один екземпляр, — вона махнула рукою кудись у глиб теплиці, де стояв окремий вазон, накритий чорною тканиною. Не торкайтеся його, і все буде гаразд.

— Тягнете небезпеку для учнів у Гоґвортс? — спитав Драко зі звичною посмішкою, яку він останнім часом так рідко натягував на обличчя. — Це хіба не загрожує вам звільненням?

— Він зовсім слабкий, — помітив Невіл, голос якого звучав дуже невпевнено, але якби не гербологія, він би зовсім не посмів щось відповісти Мелфою. — Професорка досліджує його на предмет лікувальних, — слова хлопця ставали все тихішими під цинічними поглядами слизеринців, — властивостей…

— Що? — глуздливо, театрально голосно перепитала Пенсі. — Лонґботтоме, ти геть як з людьми говорити забув?

Вона гордо озирнулась на Мелфоя, наче очікуючи похвали, але той задумливо дивився в протилежний бік, наче вже зовсім не слухав.

— Ти може за своїм язиком послідкуєш? — почулось з боку ґрифіндору.

Професорка шикнула, приклавши до вуст вказівний палець.

— Рослини люблять тишу, — сказала професорка Спраут, прикладаючи палець до губ. Її слова спершу викликали лише кілька стриманих хіхікань.

— Навіть мандрагори? — спитав хтось з учнів, згадавши другий курс, і цей тихий смішок пройшовся повз всіх присутніх.

— Сьогодні їх тут немає, — м’яко усміхнулась жінка.

Поттер уважно дивився на слизеринця, поки той не бачив, наче намагався прочитати його думки. Легіліменцією він поки не володів, навіть не думав про це раніше, але зараз був би не проти мати цю навичку.

Ось воно. Ось ця дивна поведінка. З ним і справді щось не те. З Мелфоєм. Він би ніколи не замовк на одному лише реченні, не стримав би переможної усмішки, коли Пенсі вторила йому. Але він зупинився лише після одного колючого зауваження, і те не дотягувало до того, що можна було почути від цього хлопця.

Інтуїція казала дурні речі. Вона шепотіла: “А що як він не хоче бути зі смертежерами на одному боці?” й звучала через це надто вже наївно. Але інтуїція Гаррі рідко підводила, а якщо і підводила, то так само і виводила з неприємностей, у які він через неї потрапляв.

Попри доволі негативний початок уроку, між слизеринцями та ґрифіндорцями не виникало більше суперечок. Креб і Ґойл лізли до інших лише тоді, коли дозволяв Драко, поки той був поруч, і то не здатні були зробити це достатньо інтелектуально, а Пенсі, також здатна підняти кіпіш, трохи засмучено сконцентрувалась на роботі.

Дівчина із легкою огидою нервово дивилась на предмет своєї сьогоднішньої роботи, вочевидь навіть не надто звертаючи увагу на стан рослини, якої торкались її пальці. Вона набрала повітря у легені, наче наважуючись заговорити та повернулась до Драко.

— Що з тобою не так? — Пенсі говорила неголосно, але кожне слово бриніло відчутним роздратуванням. Її голос розчинявся у загальному гомоні, але інтонації були достатньо чіткими, щоб зрозуміти: вона збентежена і розгублена.

Можна було почути її з кількох метрів, якщо мати бажання, і був дехто, зацікавлений у цій розмові, кого турбувало те саме питання.

Мелфой здивовано глянув на неї, не приховуючи претензії до тону, з яким вона звернулась.

— Пенсі, тебе щось не влаштовує? — риторично запитав Драко.

Він відверто хотів би уникнути цієї розмови, але вона точно неминуча. Проте, вона могла спитати будь-коли. Вона могла спитати те саме, коли навколо не буде такої кількості людей, могла запитати його особисто із меншою емоційністю. Могла, але питала зараз.

— Не влаштовує, — вона мало не схрестила руки на грудях, але згадала, що щойно торкалась рослини, і можливо землі, тож утрималась від цього жесту. — Ти наче розм’як.

Драко зверхньо фиркнув.

— Я просто кажу тобі, що останнім часом ти наче інша людина, — із натиском продовжила Пенсі, роблячи крок до Мелфоя.

— Я не в настрої.

— Весь час? — вона зробила ще один крок і Драко відступив від неї, намагаючись тримати дистанцію.

Справді, щось було не так. Він і сам добре відчував, що діє не так, як варто було б. Діє не так, як має діяти Драко Луціус Мелфой. Він має поставити її на місце.

— Я маю сміятись, коли мені не смішно? — спитав він.

Неправильна відповідь.

— Тобі має бути смішно, — нахмурилась Пенсі.

Ще один крок дівчини вперед і Мелфой вперся спиною у накритий чорною тканиною вазон. Ніхто не звертав на них уваги окрім тих, хто стояв поруч. Хлопець підняв погляд на двох розгублених масивних хлопців, що мали б бути надійними тілоохоронцями, та вони просто дивились. 

— Креб, Ґойли якого бі..! — вже голосно почав він, але не встиг завершити.

Драко зробив необережний крок, і носок його взуття зачепив чорну тканину. Лише мить — і рослина ожила. Її лози, мов змії, блискавично обвили його ногу, тягнучи вниз. Драко впав, із горла зірвався приглушений вигук.

І лише секунда знадобилась глядачам, яких раптово побільшало, аби отримати продовження.

— Люмос Солем! — голосно викрикнув Поттер.

З кінчика палички, направленої на диявольські сильця, зірвався яскравий сонячний промінь, від якого хтось з присутніх просто прижмурився, хтось взагалі відвернувся. З боку рослини почулось шарудіння, вазон затремтів, і її паросток сховався назад під темну тканину.

Мелфой сидів на підлозі, затуляючи очі тильною стороною руки. Навколо почувся шелест: учні відсахнулися від нього, перемовляючись пошепки. Падіння, спалах світла — все сталося так стрімко і швидко закінчилося.

Гаррі Поттер, хлопчик, що вижив, стояв над ним, простягнувши руку. На його вустах була легка усмішка, і це не була усмішка того, хто робить послугу ворогу. Він виглядав до огидного по-ґрифіндорськи: героїчно, впевнено і щиро.

Мелфой дивився на нього, широко розплющивши очі. 

“Чому?” — прозвучало питання у його зовсім порожній голові.

Він перевів погляд з виразних зелених очей за скельцями окулярів на простягнуту йому руку. У горлі пересохло.

“Чому?” — повторив він про себе, але не промовив, лише знову глянувши в очі Поттерові.

Страшно було уявити себе з боку. Геть розгублений, стривожений.

Хіба Поттер не мав би насолоджуватись цим приниженням? Хіба не мав сміятись, так само як колись сам Драко сміявся з його невдач? І навіть, якщо Гаррі не властиво зловтішатись, то тут у будь-якому разі не мало б бути шляху назад.

— Драко, вибач, я… — щось тихо і швидко промовляла Пенсі.

Мелфой не чув її. Він зробив рух рукою, наче вже згоден був простягнути її, але в останній момент зупинив себе. Була надія, що ніхто не помітить цього жесту. Не можна. 

Професорка Спраут опинилась поруч майже одразу, і Гаррі забрав руку, відступивши від слизеринця. Його погляд не став холоднішим, хлопець не виглядав розчаровано. Навпроти — зацікавлено. Він побачив те, що й очікував, хоча досі не мав жодного уявлення, що змушує Драко вести себе так. 

— О, Мерлін, — бурмотіла пані Спраут, поки Ґойл допомагав Мелфою піднятись. — Хлопці, відведіть його до мадам Помфрі. Все ж, не місце тут диявольським сильцям… Не місце…

Учні у теплиці зашуміли, напівшепотом перемовляючись. Дехто одразу повертався до роботи, хтось супроводжував постраждалого поглядом до самого виходу.

— Гаррі, що ти робиш? — прошипіла Герміона, схопивши друга за передпліччя.

— Не знаю, — задумливо промовив хлопець, занурюючи руку у густе чорне волосся. — Мені здається, так було правильно вчинити.

Рон казав, що не варто давати таким, як Драко другий шанс, але Гаррі не пам’ятав, коли взагалі давав перший.