Розділ 2

По дорозі додому, Владислава грала в мовчанку з матір’ю, а потім прикриваючись справами, вислизнула з квартири. Євгенія не тиснула на доньку, адже знала, що так не дізнається правди, тому почала вичікувати. Що правда очікування видалось для неї нестерпним, тому вона взявши до рук ноутбук загуглила «каблучка на мізинці», але з виру інформації нічого до пуття не зрозуміла, тому зі злістю захлопнула кришку ноутбуку, та почала дивитись турецький серіал, що саме йшов по телевізору, вирішила дочекатись доньку.

Влада повернулась близько десятої, та намагалась не шуміти. Зайшовши до зали, помітила матір, що задрімала, на дивані. Вкривши жінку ковдрою,вимкнула телевізор та хотіла було вийти, але опустилась на колінна біля дивану, дотронулась холодною рукою до її щоки, та ледь вагомо, поцілувала її в лоб. Женя відрила очі, та в напівтемряві дивилась на сумне обличчя доньки, що тепер гладила її долоню:

– Мам, ти ж знаєш, що я завжди все тобі розповідаю. Ні не перебивай. Поки я наважилась, дай я сажу. – коли жінка на дивані збиралась щось сказати. – Я вже… Ні не так. Я зрозуміла, що мені подобаються не тільки чоловіки. Майже півроку у мене стосунки з дівчиною. – вона не дивилась на матір, тому не знала як та відреагувала. Жінка взяла обличчя доньки в свої долоні, та повернула до себе, витерла гарячі сльози, що котились у тої по щоках:

– Лада, дуренька. Чому ти плачеш? Ходи сюди. – вона потягнула дівчину до себе і та залізши під ковдру, притислась до матері, поклала голову їй на плече. Женя гладила доньку по спині. – Ти ж залишилась моєю маленькою донею? – дівчина пробурчала щось на кшталт «угу». – Ну от. Не бачу причин для сліз, але б дуже хотіла познайомитись з тою мадемуазель, яку ти вже півроку приховуєш від мене. – дівчина тихо розсміялась.

– То ти не злишся що я от така в тебе? – притислась до матері ще сильніше.

– Ти у мене найпрекрасніша, моя маленька доня. Ти та ким я тебе виховала. Ти моє все. І я боюсь, що якщо не буду достатньо розумною щоб прийняти це в тобі, то втрачу тебе, або ти не зможеш бути собою. – вона чмокнула її у світлу голівку.

– Ти знаєш яка ти у мене чудова? – підняла погляд своїх блакитних очей на матір, жінка тихо розсміялась.

– Здогадуюсь. Так думаю нам час спати, що скажеш? – на що Влада підвелась, та потягнула за собою матір. Їй однозначно стало легше після розмови з мамою. Але вона не знала ще як та відреагує на Марину. Жінки розійшлися кожна у свою кімнату. Але жодна не могла заснути. Владислава відписувала повідомлення коханій, яка хотіла дізнатись як все пройшло. А Євгенія ж не могла опанувати думки. Вона не могла засуджувати доньку за те ким вона є і за її вибір. Зрештою вона і сама колись в студентські роки думала що закохана в одну з викладачок, це було захоплення яке також можна було легко сплутати з закоханістю. Але багато в чому, саме це,ще підліткове захоплення визначило те,ким вона є зараз. І чомусь обмірковуючи розмову з Ладою, все частіш поверталась до Богдани. Жінка чимось вабила її і це факт. А те що вона «розкусила» блондинку. Невже вона також? Та ну, не може бути.

Вівторок пролетів майже непомітно. Євгенія, майже весь день просиділа в кабінеті, лише провела два уроки алгебри в своєму улюбленому 9-«Б», що з її допомогою, вивчав математику більш поглиблено ніж «А» чи «В» приміром, а за «Г» вона взагалі і не згадувала. Чи то через погодні умови, чи через втому, але старі травми давала про себе знати. Більшість уроку, вона провела сидячи. Ще жінка хотіла поговорити з Богданою, але якось не вслідкувала за часом, тому, коли попросила секретаря запросили нову вчительку,та повернувшись сказала, що Богдана Броніславівна провела уроки та пішла додому. Женя засмутилась, вловивши себе на тому, що хотіла побачити цю загадкову жінку.

У середу, дізнавшись що у класі де вона планувала провести відкритий урок, першим уроком за розкладом є фізична культура. Перед уроком, вона передала секретаркою Богдані Броніславівні повідомлення, що б та відпустила дітей з уроку. Але отримала відмову. Що не стільки її розлютило, вона шокована. Богдана не змусила себе довго чекати, менш ніж за три хвилини, вона стояла у кабінеті директора, у який до речі увірвалась без стуку. Насупившись, схрестила руки на грудях і тихо почала:

– Знаєте, я думала у вашій школі все інакше. Але нічого дивного, що ви дозволяєте собі таке, я навіть і не здивована. Нехай мій урок і не допоможе їм добре здати екзамени, чи вступити на фізмат. Але це мій урок, я за нього отримую зарплатню. Могли б подумати про це вчора, я б без проблем переставила уроки. Мене це обурює, хоч би самі прийшли та попросили. Так ні, підіслали, свою цю, – вона кивнула головою в сторону приймальні. – Чи важко вже, двадцять метрів до спортивного залу пройти? – Євгенія, яка до цього сиділа і ошарашено вислуховувала все це, обпершись на стіл, повільно піднялась з крісла:

– Ви все сказали?

– Так. – грубо.

– Дякую. Вибачте, що вас потурбувала. Просто не хотіла, щоб діти виморені та червоні сиділи на уроці. А тепер попрошу вас покинути мій кабінет. – холодний погляд «не брав» цю жінку.

– Та будь ласка. – виплюнула Дана, виходячи.

Образа засіла Євгенії в душу. Ні не на відмову, а на те як Богдана говорила з нею. Знову хотілось на холод.

Урок пройшов добре. Діти гарно себе показали, зауважень не було. Та і власне які зауваження, хто б зміг висловити їй свої зауваження. Всі знають, що цей урок вона проводить для «галочки». Але це був справді гарний урок. Як виявилось, і Боголюбова не сильно «ганяла» дітей, і відпустила за десять хвилин до кінця, щоб вони встигли змінити форму.

Зараз, коли Євгенія Максимівна з деякими колегами, хто мав вікно, сиділа в учительській та обговорювали останні шкільні новини. До учительської залишити журнал зайшла Богдана. Що якось зверхньо окинула поглядом Женю:

– Кажуть хороший урок був. Вітаю. Схоже хоч кудись ви не полінувались прийти.

-У вас якісь проблеми? У вас поганий настрій і ви вирішили зіпсувати його всім? – втомлено відказала директор, вчителі принишкли і перелякано спостерігали за дійством.

– О, мою проблему ви чудово знаєте. А ваша проблема в пихатості та егоїзмі. – жінка стояла біля шафи для журналів, спираючи на неї одною рукою.

– Мене це вже дістало. Якщо вам так хочеться з кимось посваритись – будь ласка, але не в моїй школі і не зі мною. – вона підвелась окинула поглядом, притихлих вчителів. – Прошу вибачення панове. – вона взяла акуратну чорну тростину, що була схилена на стіл праворуч від неї та ні на кого не дивлячись, вийшла сильно шкутильгаючи на ліву ногу, при кожному кроці припадаючи на тростину.

Коли директриса вийшла, в учительській стояла цілковита тиша. Всі перелякано дивились на Боголюбову. Жінка стояла і відчувала як ком засів у горлі. На душі винувато скребли кішки. Тишу порушив Сергій Васильович:

– Браво, – він почав театрально хлопати в долоні, – тепер вона гнівається на вас, а на нас всіх зганятиме. – Дана не хотіла вислуховувати, цього і поспішила покинути кабінет, та сховалась у себе в комірчині, поруч зі спортивною залою. Сиділа за столом обхопивши голову руками. Завжди вона говорить, а потім думає. Вона хотіла вже було збиратись додому, коли в кабінет постукали:

– Так, – в дверях показалась, Людмила Миколаївна.

– Ну і натворила ти справ. – констатувала жінка, ставлячи свою чорну сумку на стіл перед Богданою, та займаючи стілець навпроти.

– Думає варто вибачитись? – Людмила скептично підняла брову.

– Сумніваюсь що у тебе вийде. Якщо Женя образилась, то це надовго. – попеляста блондинка закинула ногу на ногу.

– Я ж не хотіла все те говорити. Відкрила просто рота в воно само полізло.

– Як би у неї не було проблем з ногою, ти б так побивалась?

– Ні. Ну можливо не так сильно. А зараз почуваю себе паршиво просто. Я ж не знала. – блондинка уважно вивчала жінку перед собою.

– От бачиш. Ти її жалієш. Якщо підеш вибачатись зі словами «Я ж не знала», то зробиш ще гірше, вона не любить коли її жаліють.

– А що з нею сталось? – Богдана уважно дивилась на не молоду жінку навпроти, чекаю чи на відповідь, а та ніби навмисне тягнула час.

Дістала з кишені хустинку ретельно протерла окуляри, та одягла їх назад. Важко видихнула та почала:

– Це сталось десь рік тому. Незадовго до цього Женю саме призначили на місце директора. Це справді місце для неї. Вона гарна людина, вимогливий керівник, але це також швидше плюс. Ми в один рік прийшли в цю школу тому я не погано її знаю. Так от виїжджаючи одного дня з парковки біля школи, вийшло так, що її авто на великій швидкості підрізала іномарка. Іномарку декілька разів перекинуло, водій навіть сам зміг вилізти і звичайно ж був напідпитку, а авто Євгенії припечатало до стовпа. Вона отримала серйозні травми, навіть декілька днів в комі була. Тривале відновлення, потім ще раз оперували травмоване коліно цього літа. А з вересня вона повернулось до роботи. Ну так от. Коли вона була в лікарні і лікарі не давали багато шансів, що вона буде жити. Владислава ледь виходила її тоді. Після чого наша Максимівна зовсім закрилась в собі. – блондинка закінчивши, уважно дивилась на вчительку фізкультури, що сиділа відкинувшись на скрипучому стільці, та дивилась у невелике вікно, що вело у внутрішній двір школи. Навпроти її вікна як раз знаходилась шкільна парковка. І саме зараз вона бачила як Євгенія під руку з донькою покинули школу.

– Можливо варто вибачитись?

– Не сьогодні. І точно не при Владі. – Дана подивилась і василькові очі навпроти, звичайно ж їхня власниця мала рацію.

– Ви не хочете випити чогось? – Дана повернула собі звичку посмішку, проте Людмилу не оманиш.

– О третій дня? – вона поглянула на годинник, – посеред тижня? З жінкою яку я не знаю? – зробила вигляд що міркує. – А чому б ні. Тільки давайте до мене. Десь по барах сидіти я не хочу, та потім додому добиратись також нема великого бажання. – Дана погодилась, хоч це і означало, що авто вона залишить біля школи.

Уже через п’ятнадцять хвилин жінки взявшись під руки, щоб часом не впасти на підступній слизоті, або якщо це вже станеться зробити це разом, крокували до зупинки. Морозне повітря позитивно подіяло на Богдану. З усміхнених уст жінки виривались клуби пари. Вона знайшла Людмилу доволі цікавою жінкою, яка до того ж добре знала Євгенію, можливо це і підкупило її найбільше. Жінки час від часу повертались у розмові до директорки. Купивши пляшку білого сухого, як виявилось смак у них схожий. Жінки окупували затишну кухню Людмили, яка розмовляла з Даною, не упускаючи можливість пожартувати з тої, попивала вино та готувала вечерю для чоловіка. Коли той повернувся, познайомившись вирішила не заважати, поспішила відкланятись. Замовила таксі до школи, щоб встигнути вивітри алкоголь зі свого тіла, в цій короткій прогулянці. Квартира зустріла теплом та напівтемряво. Самотність липкими щупальцями заповзала в душу.

***

Першим що зробила Дана прийшовши наступного дня в школу, пішла до приймальні директора. Але там її зупинила вороже налаштована секретарка. Що крізь зуби процідила, щось типу «Євгенія Максимівна у відділі освіти». Настрій у Богдани помітно впав. Виходячи їй у спину прилетіло:

– Наступного разу як будете тут скандалити, майте на увазі що стіни тут тонкі. – вона уже не стала нічого відповідати. Пішла перевдягатись та проводити уроки.

Наприкінці п’ятого уроку, вирішивши відпустити дітей раніше, швидко передягтись та вислизнути зі школи. Але коли вона стягнула з себе спортивну кофту, залишившись в одному спортивному топі стояла в кабінеті зайшла Влада, що відразу накинулась на жінку:

-Я тебе попереджала? – вона затисла Дану в куток.

– Слухай, мені правда шкода що так вийшло. Я хотіла вибачитись, але її сьогодні немає. – відірвавши від себе блондинку.

– Тобі пощастило, що мама зупинила мене вчора, не давши зайти сюди. Щоб ти знала, ти повільно але вірно перестаєш мені подобатись.

– Я попрошу вибачення. Але і ти – перестань кидатись на людей. А то мене уже страшно пізно ввечері повертатись додому.

-Добре. Я слідкую за тобою. Але за одне я можу тобі подякувати. Як би не ти, я б мабуть не наважилась розповісти їй про стосунки з дівчиною. – здавалось дівчина хоче ще щось сказати, але лише оглянула жінку з легким прищуром, ніби скануючи, повернулась на підборах та вийшла.

***

І знову ранок. Ранок п’ятниці, для Богдани він був кінцем першого тижня на новому місці. Загалом їй подобалась ця школа і не лише тим, що була ближче до дому. На диво для себе вона відмітила що переважна більшість вчителів, добродушні та відкриті люди. В колективі справді не було конфлікту. Ну не рахуючи її дискусію у методах виховання з Віктором Івановичам, та ситуацію яка склалася з директоркою. Дана яка вже було відвикла від доброти людей намагалась відповідати їм тим же. Діти також були щирими та відкритими. Ну діти дітьми загалом. Вела вона переважно у середньої школи тому разом з ними по дитячому та щиро раділа за всі здобутки та заспокоювала коли якась команда програвала, у їхніх невеличких матчах по десять хвилин, наприкінці уроку. Зайшовши в школу, рішучим кроком попрямувала сходами на другий поверх, до кабінету директора. Восьма ранку, в п’ятницю у цій школі вигляділа тихо та спокійно. Так як уроки почнуться лише через пів години, вона йшла дзвінко вистукуючи підборами порожнім коридором.

Дійшовши до приймальні перевела подих та відкрила двері. Секретарка побачивши жінку в чорному пальто, відразу підскочила з місця та вороже, вийшла на зустріч.

– Євгенії Максимівни ще немає. І не думаю, що вона захоче з вами бачитись. – Дана звузила погляд прискіпливо оглядаючи маленьку жінку з каштановими локонами.

– Ну добре. Я ще зайду. – розвернулась на масивних підборах та пішла. Пригадуючи чи було авто Владислави на паркові чи ні, адже вона уже знала, що вони з Євгенією завжди приїздять разом. Віктор Іванович, як тільки вона зайшла кивнув та поспішив вийти. Через їх конфлікт, чоловік майже не показувався в спільному кабінеті, а ще один молодий вчитель фізкультури,весь вільний час проводив у кабінеті своє дружини. Тому Богдана розпоряджалась комірчиною на свій розсуд і могла спокійно перевдягатись.

Другий раз зайти до директора вона наважилась після третього уроку, адже якщо розмова затягнеться, можна розраховувати на велику перерву. І знову секретарка підірвавшись з місця, своїм маленьким тільцем перегородила їй дорогу.

– Я ж казала, що Євгенія Максимівна не захоче вас бачити. Вона просила не турбувати. І взагалі у неї приватна розмова. – горда захисниця Снігової королеви не відступала.

– А ви одне одного варті. – м’яко відсунувши жінку, вона була настілки маленькою, що це не вартувало великих зусиль. Широко відкривши двері, зустрілась з ходом, що стояв в кабінеті, від якого здавалось, очі Євгенії і стали льодинками. Жінка справді говорила по телефону:

– Так. Добре, Толь, давай я тебе пізніше наберу. Добре, ти ж знаєш. – натиснула відбій, відклала телефон в бік, склавши руки на грудях вперлась поглядом в оливкові очі жінки.

– Я слухаю. – холодно.

– Я хочу поговорити. – Богдана буравить поглядом секретаря. – Сам на сам.

– Оль, все нормально. Дякую. – з явною недовірою, секретарка вийшла прикривши за собою двері.

– Я вас слухаю. – повторилась власниця кабінету.

– Я хочу вибачитись.

– Хочете? Чи будете? – скептично.

– Я прийшла вибачитись. – поправилась Дана, відчуваючи як холод повільно покриває тіло мурашками. Вона було зробила крок до вікна, аби прикрити його але побачивши як директор вигнула ліву брову, вирішила що витримає.

– Я не мала говорити тих прикрих слів. Відверто скажу, що тоді день у мене не задався. Вибачте. – вона нарешті подивилась на Євгенію, що зараз сиділа з ледь помітною посмішкою. Але це не була посмішка тріумфу. Кутики її губ потягнулись догори, спостерігаючи як до цього впевнена та можливо зверхня Богдана, зараз стояла дивлячись під ноги. Зараз вчителька справді була схожа на винуватого школяра, яких на цьому таки місці Женя бачила десятки.

Директор обпершись на стіл, хотіла було підвестись, але неправильно ставши на ногу відчула різкий біль, від чого в очах потемніло,почала відступати назад, осідаючи в крісло. Але натомість опинилась в обіймах сильних рук вчительки фізкультури, яка сама не розуміла як так швидко опинилась поруч, щоб підхопити Євгенію. Серця обох жінко, трепетали як замкнуті в клітці дикі пташки. Якесь незрозуміле відчуття для Євгенії витісняло біль зі свідомості. Під холодними пальцями відчувалась тонка тканина спортивної кофти, яка зовсім не приховувала напружених м’язів. Від гарячого подиху червоніли щоки, і Женя не могла підвести погляд.

Богдана ж, притискала до себе жінку, ніби боячись, що якщо відпустить її та знову відчує біль. Їй подобалось як принишкла жінка. Як її руде волосся, приємно, лоскотало шию. Обидві втратили відчуття часу. Нарешті Дана опанувала себе, м’яко відсторонившись поглянула в блакитні очі, що виглядали якимись розгубленими:

– Вам боляче?

– Вже ні. – Євгенія прикусила язик «чому не можна було сказати просто – ні»

– Добре. Давай присядемо. – все так же тримаючи жінку, допомогла їй сісти. – Можна я погляну? – невпевнено запитала Богдана, показуючи на хвору ногу.

– А чим ви допоможете? Ліпше подайте мою сумочку, я вип’ю знеболюючого.

– По-перше знеболююче шкодить серцю.

– А по-друге? – перебила Євгенія, яка уже починала злитись.

– А по-друге, як би ви краще читали мої документи, то знали б, що б там в додатку вказано,цитую – «фахівець з фізичної реабілітації». – вона помітила недовірливий погляд. – Вважайте, мене просто медиком. – поки директор вела діалог у своїй голові, Дана опустила свої тонкі пальці на її ліве коліно, ощупуючи:

– Бандаж? – невпевнений кивок. – Можна я подивлюсь? – ще один кивок, руда важко видихнула. Здавшись почала підіймати штанину. Поки вона займалась цим, Дана таки закрила кватирку і тепер розтирала долоні, сподіваючись хоч трохи зігріти їх.

Перед жінкою опустилась на коліна, помітивши здивований погляд якої вирішила віджартуватись:

– Хочете щоб я ще й на колінах попросила у вас пробачення?

– Давайте залишимо це для наступного разу.

– А ви думаєте наступний раз буде?

– Я вірю у ваш потенціал. – на цей раз здивувалась Дана.

– А ви цікава. – щиро посміхнулась жінка.

– Можливо мені просто сподобався ваш такий вигляд. – прищуривши погляд та трохи схиливши голову на бік, оглянула русяву, яка важко дихаючи сиділа в її ногах, тонула в зелених очах:

– Добре, – Дана нарешті опустила погляд на коліна, обережно ощупувала еластичний бандаж, – а вам його лікар призначив?

– Ні. Не було часу. Та і навіщо турбуватись зайвий раз. Вони ж всі однакові. – по тому як похитала голову жінка, Женя зрозуміла, що не все так просто.

– Я б порадила тут більш міцний. Зі шпицями, на рухомому з’єднані і зі стяжкою. Він більш громіздкий, але дозволяє зменшити тиск на колінний суглоб. Якби робили все правильно, уже давно бігали б. А взагалі з цим треба проконсультуватися у ортопеда. Я так розумію тут був відрив сухожилля, а коли консервативне лікування не допомогло, оперували? – почала стягувати пов’язку донизу, але її зупинила холодна долоня поверх її власних.

– Все нормально. – руда, прибрала руку, але продовжила уважно стежити, за зосередженою Даною. Наступної миті вона відчула тепло від рук, що м’яко погладжували відкриту шкіру. По спині пробігли мурашки. Коли рухи стали більш вагомі, Женя з шумом видихнула. Русява все так же зосереджено масажувала. А Євгенія прикусила губу та подалась вперед.

– Ви дуже напружені. У м’язах спазми. Схоже ви давно припинили лікувальну фізкультуру, а це лише затягує одужання. – Богдана масажувала ногу директора, акуратно проводячи пальцями по місцях де ще виднілися рубці. Коли вона необережно зачепила нігтями один з них, Євгенія видала якийсь здавлений стон, та ще більше подалась в перед. Дана подумавши що причинила біль, почала вибачатись. Але Євгенія лише торкнулась її плеча:

– Шрами все ще мають чутливість, нічого страшного. Продовжуйте, а то не вибачу. – Дана раділа побачивши посмішку на гарному обличчі жінки, злегка покритому рум’янцем. Вона подумала про те що жінці дуже личить такий злегка розтріпаний вигляд.

І звісно куди ж без Владислави. Дівчина за доброю звичкою увірвалась до кабінету і застигла. Перед нею відкрилась шикарна картина. Зніяковіння матері, обличчя якої залилось рум’янцем. У неї в ногах Богдана, що робить жінка вона насправді не бачила, оскільки дійство частково закривав стіл, але творчої фантазії блондинки вистачило, щоб намалювати все собі в найяскравіших фарбах. Декілька секунд вона мовчки дивилась на це все. Закрила очі мотнула головою, картина не зникла. Закрила двері, перевила подих, відкрила знову. Все так само. Жінки не змінюючи поз дивились на неї.

– Я мабуть пізніш зайду. Ви хоча б двері закривали. – дівчина вийшла лише з одною думкою «Що то в біса було?!».

В кабінеті директора, повисла мовчанка, жінки переглянулись. Холод блакитних очей зустрівся з теплом оливкових навпроти, їх власниці почали сміятись. Спочатку тихо, але оцінивши весь абсурд ситуації, залились сміхом.

Заспокоївшись Богдана повернула бандаж на місце і допомогла жінці поправити брюки. Женя чомусь уникала її погляду.

– Я б могла допомогти вам з цим. Мені не важко.

– Це ви до чого?

– Я б могла робити вам масаж і проводити лікувальну фізкультуру. Повноцінно спокутую провину так сказати. Ну признайтеся, вам же сподобалось. – русява грайливо заграла бровами, від чого директор не втримала смішок.

– Добре. Здаюсь. – у відповідному жесті підняла руки. – Було приємно, але не скажу, що мені прямо таки сподобалось.

– Значить мені є куди рости. – підморгнула Дана, руда не втримала посмішку.

– Ви поговорите з донькою, а то мені здається вона щось не те могла подумати. – Богдана обережно примостилась на бильце бежевого дивану, що стояв біля вікна у комплекті з невеликим журнальним столиком та коричневим килимом, що хоч якось надавали затишку офіційному приміщенню.

– Думаю буде не легко, але я зроблю це. – її перебив дзвінок на перерву. – Ммм, взагалі то я б хотіла дещо з вами обговорити. Лада розповіла мені, дещо. – жінка важко видихнула та відвела погляд. – Але відверто скажу, мені нема з ким про це поговорити. А ви ніби як… як би це сказати.

– Не хвилюйтесь. – перебила її Дана сміючись з ніякового виду директора. – Я все розумію. У мене зараз урок, але потім я б задоволенням пообідала у вашій компанії і поговорила. Що скажете?

– Я не проти. Але ви маєте знати що я обідаю в кабінеті.

– Ще ми ще побачимо. – Дана пішла до дверей. – Я тоді не прощаюсь. – жінка вийшла, а Євгенія ще довго дивилась їй у слід. У грудях тепліло, і на душі чомусь було відчуття полегшення.

Дана ж, вислизнувши з кабінету, побрела коридором з легкою посмішкою, яка так їй личила. Зайшовши в кабінет, сіла, та витягнула перед собою долоні – вони злегка тремтіли. Від тоді як вона торкнулась Євгенії, пальці приємно поколювали. Обійнявши себе за плечі, почала злегка покачуватись. Зайнявшись «самозаколихуванням», запізнилась на урок, всі сорок п’ять хвилин її думки були точно не в шумній спортивній залі.