Розділ 2

                          Розділ 2

Я б сказав, що Ольга, чудова героїня моєї розповіді, засоромилася й почервоніла, як маків цвіт, коли зрозуміла що накоїла. Та ні – як і всі українці, вона була з тих людей дії, що не звертають увагу на короткочасні падіння, невдовзі виринаючи з прірви, як тії соколи. Будь се татарська навала, облога Києва чи десятиметрова черга на гречку під час карантину.

І ні, вона не почала милуватися собою у дзеркалі. Ну може зовсім трохи .. Шкіра у Верховенського була хвороблива, бруднувато-світлого кольору з нездоровим квітучим рум’янцем на щоках. Вуста не яскраві, як у незабутнього Всеволодича, наче обезкровлені.

Щічки виглядали так дивно, що мимоволі захотілося торкнутися і перевірити, чи справді такі вони болісні як виглядають. Ольга вирішила не відмовляти собі у сіїм скромнім бажанні і зрозуміла, що шкірою доведеться займатися.

” Вмиватися треба, Верховенський, і пити менше”

Очі, що дивилися на неї з дзеркала, виглядали виразно, забарвлені блакиттю волошок створювали прекрасну унію з білокурими прядками, нагадуючи такий рідний прапор.

Зацікавившись, Льоха не посоромилася обдивитися і зуби. Ті були не снігової білизни, але доглянуті.

Вдосталь накривлявшись Ольга прийшла до рішення обміркувати своє положення, бо не можна українцям задивлятися на чужу вроду, коли така дивина коїться.

Зараз Олешка думала про свою нелегку долю, що завела її у ці зовсім не лісові нетрі.

Вона, звичайно, припускала, що бачить мариво, себто компот був не першої свіжості. А якщо ж і неправда – на її совісті два побиті глеки,

відлупцьований незнайомцець та …. відремонтована шафа.

“Твоє щастя, що ти ще когось не стріла, а то б прибавилось до відлупцьованих незнайомців штук зо п’ять”

Вона ще раз обдивилась свої руки, припускаючи скільки мішків з цим тілом вона зможе тягати і розчарувалася – навіть мозолей не було. Грузчиком у разі втечі вона точно не попрацює.

Але не дивлячись на сії незгоди, ноги були в просто чудовому стані – як у сніг після парилки.

“Ну, три дні може й витримаю, а далі? Чи, може, перекладачем влаштуватися? Англійську, французьку знаю – далі як піде. Але всі ці старі слова… Чи, може, хіміком? Тільки щоб не спалити нічого”

Вона спохмурніла, склавши руки на коліна.

За намовленням свого батька вона подалася б у козаки. Одначе, той прогадав – остання січ була звуйнована років зо дев’яносто тому.

Тут Ольгу і осяяло:

“А що, як зібрати українців докупи і побудувати нову січ? Як Скоропадський вчинив?

Стан Петра Степановича у суспільстві дуже допоміг би дістатися до влади”

Ці русичі навряд випустили б її у рідну країну без видної користі для себе. Одначе зараз пора відкриттів, тож непогано було б вдавати з себе шукача знань. Велике діло – москаля обдурити.

Згадавши про Ставрогіна Пшенична не могла вирішити – стукнути його чарівною паличкою-забувалочкою щоб не пригадував потім, чи все ж таки вибачитися?

Ні, жоден з цих варіантів її не влаштовував. Можна було просто зробити вигляд, що нічого не трапилось, а якщо вже й пригадає – то вдавати, що була не в своєму глузді.

Тим часом сам обговорюваний з превеликою цікавістю дивився на обличчя Верховенськоно, відмічаючи неочікувану мінливість його виразів. Він навіть і не підозрював, що той здатен до такого широкого спектру почуттів.

Небезпеки Миколай не відчував – у випадку чого він міг би спокійно вгамувати білокурого, хоча дрючок і вказував загрозливо на нього металевим кінцем, покоячись у руці Петра Степановича.

Героїня ж вирішила, що враховуючи її знання щодо поведінки Петрушки вона може зараз спокійно вирушати на пошуки нових знань. Тобто вивідувати подробиці життя місцевих і різноманітні плітки.

” Щось я забарилася з цими кривляннями у дзеркалі”

Ольга відвернулась від дзеркала і враз насторожилася, помітивши пронизуючий погляд чужих очей.

Ставрогін справді був особливим, якщо українка здригнулася всередині од того погляду, однак подробиці замовчують.

Ніяк не проявляючи своєї збентеженості Пшенична вирішила дотримуватися свого плану і привітно посміхнулася.

– С пробуждением-с, Николай Всеволодович. Вы даже представить не можете, как я волновала..лся! На сегодняшнем приёме, стало быть, вам поплохело. Аж серце хватило. Нельзя же так пренебрегать здоровьем – залепетала вона і похитала головою, нібито розговорившись, і розвела руками – А кто же я, чтобы оставить вас в трудную минуту? Вот и решила…л – с сопроводить.

Говорячи вражою мовою Надіївна як можна достовірніше відобразила самого Петрушу. Цей довірливий, переконливий тон був не настільки огидним, як в оригінала, що, однак, можна було списати на втому. Благо, що психологічними прийомами була обдарована, бо наукою цією займалася Любка, то ж і підівчила трішки подругу. Говорити швидко, багато і впевнено, з сумнівними, але аргументами – і співбесідник у ваших руках. Лишилось тільки вчасно кудись податися.

– Раз уже вам полегчало, вынужден откланяться, время уж позднее. При случае позовите Фомушку, коль изволите чего-нибудь. Эдак, по пустякам.

Надіївна уже збиралася культурно накивати п’ятами і навіть встигла швиденько прослизнути до дверей.

За хвірткою хтось був – тінь ледве-ледве майоріла під тьмяним світлом недогорівших свічок.

Миколай Ставрогін і сам збентежився – невже й правда біла гарячка знов напала? А він і не пам’ятає нічого?

Та болючи синці, не стільки від тренованих ніг, а більше від невдалого перетягування його тушки, давали про себе знати. Чи може це так на нього діяла чужа кривувата посмішка?

” Ну-ну, Пётр Степанович. Неужто хотите столь подлой ложью добиться моего расположения? Якобы помогли? Нет – вы действуете изящнее. На всё не похоже. Говорите ли вы скрытно, что я безумец? Но если кто из нас болен, то это вы.”

Остання думка дуже його заспокоїла.

Він уже збирався викрити обман, але щось знову, як раніше, зупинило його. Помітивши побілілі кісточки руки, судомно стискаючу руків’я ціпка, Ставрогін все ж таки вирішив почекати (повременить).

– Вечер добрый, Пётр Степанович.

Ольга від такого спокійного тону мало не присіла. І присіла б, якби не стілець, який так великодушно подав їй міцну ніжку допомоги.

“Невже повірив? Ні, не може бути. Хоча може біла гарячка його переконала”

Миколай, не дочекавшись ані красного словечка від Петра, продовжив:

– Мне кажется, вам пора уже возвращаться. Совестно, что так задержал. Возвращайтесь – на приёме все вероятно уже заскучали. Только вас и ждут.

– Вы совершенно правы, но не могу же я уйти без вас? Ставрогиг, нас ждут куда пуще, чем меня одного – одвітувала на те Ольга.

” Ну, з тобою я хоч знайома. Побудеш моєю компанією на бісовомі прицомі”

Ставрогін нахмурився розуміючи, що так просто відпускати його не хочуть. Ну що ж, розповідь Верховенського дуже укріпило його позиції.

– Не хочу вас огорчать, но мне всё-ещё не хорошо. Будьте добры, позовите Фомушку. Я бы хотел промочить горло.

– Обезвоживание знает своё дело. Ну что ж, как скажете. Выздоравливайте – промовила, як борщ зварила Ольга і була така.

Хто цей загадковий Фомушка вона знала лише з книжок, служка то був, а де його місце проживання – не мала жодного уявлення.

Проте спробувати було варто – осоюватися в новому середовищі, так би мовити.

Тому, як не дивно, Льоха, яка спочатку йшла від людей, відправилася на їх пошуки.

****

– Вечер добрый – звернулася вона до першого, кого стріла. Впізнати в невисокому чоловікові з рідкими рудуватими кучериками Лямшева було нескладно.

– Добрый – зляканою птицею відповів той.

– Что же это вы не со всеми? Наскучило их неизменное либеральное общество? Иль опять старые анекдоты? – пролунали сії слова доволі загрозливо, бо жид аж зтиснувся під веселим поглядом світлих очей.

– Нет, что вы. Я лишь хотел… – він раптово затнувся, ніби от-от видав би щось, не призначене для вух Верховенського.

Лямшин нервов глипнув на двері, з яких і з’явився цей біс. Щось таке ламке промайнуло в його випучених очицях, що Пшеничній -Верховенському, та, видно, і самому трусливому жидку Лямшину зразу стало усе ясно. Ну не любила вона цього персонажа, про якого можна було сказати ” тварина дрижаща”, а не революціонер. Саме він зразу видав усю корисні свідчення про гурток, тільки-но його притисли до стінки. То ж Ольга знала всі його мотиви як усі двори у рідному селі.

” За Ставрогіном же йшов, нутром чую”

– Не беспокойтесь. Нашому общему другу вдруг поплохело, поєтому я сопроводил его в покои. Не тревожте его, он сейчас не в состоянии вас принять – відчеканила Надіївна.

– Неспроста ведь вы здесь проходили – с – впівголоса прошепотіла вона.

Жид як почув, так і поблідішав, наче полотно на рамі.

” Неужто в чём-то меня подозреваете?” – спантеличено розмислював він.

– Но если уж хотите ему угодить, тогда уж, будьте добры – с, позовите Фомушку. Пусть принесёт графин с водой и проследит – красива і привітна посмішка була доречна як ніколи.

” Но кто такой этот ваш Фомушка?” – не встиг запитати Лямшев, як Петро Степанович уже кудись подався (след простыл).

Чи слід зазначити, що бідний жид оббіг усе помістя, шукаючи загадкового, доки не зрозумів, що Фомушка – зовсім не прибиральник і узагалі не живе у Скворешниках? А Ставрогін – вельми здивований, що в помісті таки проживає хтось, названий Фомушкою дружнім гуртком? Не менш дивним було і те, що Степанович виконав його прохання. Ну що за вечір?

А ось, каюсь, що так багато, вам ще одне запитання – а куди ж подалася сама Ольга? Кажу вам – вона і сама того не відала. Рушила навпростець, намагаючись знайти завітне місце збору за рівнем шуму – першою кімнатою виявилася кухня, далі – вбиральня…

Таким чином обслідувавши усі кімнати

цього поверху вона нарешті зрозуміла, що треба спуститися нижче.

“Або піднятися”

Однак, наче за наказом (по мановению чьей-то руки), з-під низу залунали квапливі нотки “Марсельези”.

Судячи з натхнення, з яким музика барабанив в по столу і досвіду Ольги – це був лише початок чогось величавого. Та й справді – невдовзі залунав надривно – урочистий квартет, за звучанням як спів павича у линьку. Так голосно і велично!

Вирушила Льоха на голоси достеменно

як відважний моряк з бірушами на спів сирен.

Кроком сміливих і відчайдушних шукачів правди!

Ручка, достоту як гібрид круглик А-14, відрізнялася від звичайної лише зловісним духом. Відполірована численними руками дрібних чиновників і генералів, вона неначе вишкірялася темними плямами

Вона було обережно простягнула руку, але вчасно згадала про особливу манеру Верховенського невимушено заходити туди, куди його не кликали.

” А може краще з ноги?”

Ольга знала, що для впевненості має вибрати який-небудь образ себе самої. Однак грубість була ні до чого, бо цивілізована спілка достатньо оволоділа подібними маневрами.

Голосний, скрипучий голос прогорлав про прибуття гостя, ледве вона штовхнула двері.

На секунду її осліпила темрява кімнати, а вуха заклало дзвоном тиші.

Скажемо так – приміщення було надзвичайно затишним і не дуже світлим. На фортепіано в кутку стояв зі свічками, тому не зразу можна було розгледіти зніяковілі обличчя присутніх. Якби тут були порване покривало на великому вікні, ковбойський капелюх, поблизу старих добротних плащів, які і вогонь не бере, макраме і парус на стіні… Вона відчула себе майже як удома.

– Вечер добрый, господа. Я услышал ваше прекрасное пение и решил зайти.

– Ну что же, Петруша, присоединяйтесь.

Вони уже було хотіли продовжити свій, скажем, спів, але Льоха не дозволила.

– А чего ж это Лямшин не с вами? Неужто наскучили вы ему?

За нетверезими обличчями “а-він-не-з-нами?” Ольга зрозуміла, що ловити тут, окрім бокалів з шампанським, нічого.

Їй навіть стало трохи шкода жида.

” Забембали вже бідного музику грати одне й теж по п’ять разів”

Прихопивши одиноке яблуко зі столу, вона вийшла.

****

Була уже десята година, якщо вірити цьому старовинному годиннику на стіні. Ольга згадала про полишену домівку і сім’ю, аптеку… Хто ж тепер ламінарії захищати буде? Хто просюсюкає “пацючарка мій” під презирливий погляд блакитних очей? Хто урочисто заграє гімн України на скрипці?

Батьківщина моя рідна, на кого ж ти мене полишила?

А куди українці було податися вона не знала.

Тиняючись поміж дерев власної свідомості думка натрапила на спогад про Верховенського у самому початку історії. Ось він сидить у брічці і посміхається своєю мерзотною посмішкою, коло нього похмурий Ставрогін. Обидва мовчать, напевно з великих веселощів, а кучер усе підганяє шкапу.

Можливо Петрушу уже в місті знають і зможуть підвезти куди треба? Треба лише вийти з-за тих кущів, що видніються з вікна і зразу буде дорога.

У всіх українців з орієнтацією у просторі, яку частенько плутали з удачею, були чудові відносини – ті її любили і поважали, а вона у свою чергу частенько допомагала у Карпатських лісах мандрівникам.

Тож знайшовши вихід зі Скворешників вона зразу ж таки натрапила на брічку, правда довго не могла зметикувати, куди їй треба.

– К поместью Верховенских. Тоесть Верховенского.

– Стало быть, к имению Варвары Петровны, господин? Но вы только что оттуда вышли.

– К Верховенскому. Тоесть мне.

– А где?..

– Неважно. Довезите меня до ближайшего отелю.

– Отелло? Да вроде время уже…

– Гостинца.

Пшенична роздратовано видерла занозу під деревом.

– Так бы сразу и сказали – пробурчав кучер, – но ближайшая.. А, бог с вами, мне же лучше.

Дідькова сонливість тим часом лише підсилювалась підсилювалась. Незвертаючи увагу на слова кучера, вона вмостилася на сідалі

і задрімала, як після бою з флягою горілки.

Побачила Ольга дивний сон…

Рідні безкрайні степи милували око, ховаючи обрієм червонясте сонце. Ще ледь-ледь не розвиднілося довколо – свіжа роса приємно лоскотала ноги, залшаючи після себе відчуття ніжного доторку зелені. Десь у сутінках, з боку далеких плакучих дібров, виспівував соловейко. Трелі розносилися вітром по усьому степу, неначе вітаючи загублену душу.

Відчуття свободи розлилося приємним теплом від кінчиків пальців до самого серця.

Хотілося крикнути з радощів, але було трохи боязно зруйнувати ту гомінливу тишу, що м’якою периною устлала все довкола.

Он уже й сонце показало свій жовтогарячий бік, а два слова все не хотіли бути вимоленими.

Прості все вертілося на язиці.

Довкола усе неначе прокинулося: зазеленіли лани, зажовтіла пшениця, загуділа комашня.

Сонце зовсім піднялося і дівчина побачила лазурове небо, а потім і пшеницю. Блакитний і жовтий переплелися разом непорушними силами, являючи такий знайомий прапор.

Рідна, рідна Україна-ненько, як же тебе не любити?

Я…! – крикнула вона, вкладаючи в голос всю свою любов до рідного краю – Вдома!

Слова луною прокотилися по широких степах, по зелених ланах, по плакучим дібровам, але найгучніше вони лунали у душі…

 

Відчуття несильних поштовхів зупинило, десь, ні, не тут, на її батьківщині, хтось, приречений роллю неприємного незнайомця, кличе “господіна”, а чомусь штурхає її.

” Ну я тобі зараз дам…”

 

Як же не любити тебе, мій рідний краю?

 

Пшенична різко встала, від чого в неї трохи потемніло перед очима, а чоловік зістрибнув з брічки – видно, що навчений.

– Приехали.

– Та бачу, що “прієхалі”, дорогень.. – Ольга злякалася власного голосу.

– Вы часом не бывали в Малороссии? – зацікавлено глипнув той.

– Нет, я из Украины – відказала Надіївна, простуючи до найближчої будівлі. Просто щоб роздивитися. Такого в її Україні не побачиш…

 

– Что? Дык какая же это страна? Стало быть, Украйна? – доносилося у далині.

 

 

Отель налічував усі п’ять зірок і красиве виліплене на стіні слово “Эвропейська”. Здається поруч була й дата її заснування. Дерев’яна, здається з дубу веранда чудово вписувалася. Вечоріло.

” Гм… Європейська? А чи це не до Петербурга мене виперли?” – Ольга відчула себе так, як почувається людина, що знаходиться трохи не там.

Сад, напевне, справді був чудовий. Кущі троянд, які невідомо як зацвіли, дерева з величними кронами милували б око, якби сонце сіло хоч на годинку пізніше. Гадаю, навіть якщо б їх можна було розгледіти, Ольгу б те не хвилювало – квітучий запах безкрайнього поля не полишав її.

Підлетівши, ніби на хмаринці, до дверей, українка була зупинена двома швейцарами доволі приємної слов’янської зовнішності і мовлення.

Щоб не робити дурниці, Надіївна відвернулась і побачила його…

Подряпане відро не відбивало світло настільки, що впадало в око своїм нещасним виглядом. Красоти архітектури були забуті, а Ольга – щиро вражена.

“Сударь, мне необходимо” – почав уже один швейцар.

” Принести ведро” – закінчила вона.

” Йой, міль підколодна!”

Той самий чоловік, бувалий солдат на вигляд, багатозначно подивився на іншого.

Помовчавши п’ятнадцять секунд, вони закінчили свій діалог подумки і , видно, щось для себе вирішили.

Приймали Ольгу вельми гостинно.

Володар готелю теж якось дивно на неї п’ялив і дав знижку. Хоча де б узялися гроші? Тільки спритні руки й нічого більше.

Переночувавши там мало що задарма, попросивши кімнату на двох, Ольга вляглася на гідне її міцне ліжко, і зразу ж скотилася на підлогу. Голова безжалісно боліла і Пшенична безпорадно зщулилася.

“Знову починається..” – подумала вона.

Марення зустріло її теплими обіймами сонячного ранку. Красиво мерехтіло сонечко на травичці, в той час як білокурий хлопчик сидів в кімнаті за столом і старанно щось писав. Ольга подивилася на лист, і побачила якусь диявольську писанину, яку не змогла прочитати. Хіба що розібрала два слова “..проведайте…” і “…сложно..”.

“Бідна дитина, їй би надвір погуляти”

Місце проживання маленького Верховенського трохи нагадувало її власну хату, однак було набагато більш занедбаним. Сухі дерева і зарості високої трави.

Таким чином Пшенична розуміє, що заснути – справа марна. Вона по – швидкому, наскільки швидко підійшла до умивальника, ополоснула нездорову шкіру.

Опустимо подробиці цієї цікавої і необхідної процедури.

Вийшовши, вона пішла дивитися на місто і вивчати незнайомі мовні виверти і інтонації. Карта, щоб дати незнайомцю, була, на жаль, не у кожного. На неї дуже дивно косилися, не визнаючи, однак, у веселому, пахнувшому свіжістю молодому чоловікові Петра Верховенського.

Попитавши людей, слідуючи народній мудрості “язик до Київа доведе”, Льоха дісталася таки своєї теперішньої домівки, котрою виявилася така собі діра, ніби господар хотів повикребенюватись і зробив штори ззовні, а не всередині. Ні, ну право, таких жахіть там не було, а то Петра Степановича припинили б терпіти у поважному суспільстві.

Але страхіття, у вигляді невичищиних кутів, куди б ніхто і не глянув би, та й садок не доглянутий: онде сливу дикий виноград душить, десь стара абрикоса з неспиленими гілками лізе у вікно, де-не-де засохлий барвінок…

Побачивши як у Верховенського там усе занепало, в Ользі раптово прокинулася внутрішня бабуся.

” І це ви так за садком доглядаєте?” – докірливо подивилася вона на служку в дальньому кутку садиби, що старанно робив вигляд, що вимітає сухе листя.

Якщо хочеш змінити своє життя – зміни своє оточення. Тож слід було почати з робітників.

Інша ж філософська книжка стверджує, що в першу чергу потрібно змінити себе. Ольга вважала цей пункт виконаним на усі п’ять балів. Та ж чорт тут розбере ці мутні і начебто наукові мемуари.

В процесі знаходження свого кабінету, Пшенична натрапила на, о, диво!, протерте до рівню вручну вимитої машини дзеркало.

Відображення підказало, що виглядав Петруша значно краще, ніж шістнадцять годин тому.

Не надто приємно було розуміти, що вона тепер – не русява діва з гострим поглядом, змушуючим співбесідників приймати до уваги її думку. А це що за баранячі очки й мальовниче visage?

“Теє не важливо, бо ж душа одна, українська, безсмертна!” – поспішила завірити себе Надіївна, – Се лише тіло моє бренно! Лишень його можна знищити!”

Її перебування на цій дерев’яній підлозі доводило одну недосконалу теорію. Залишилось лише перевірити неправедність сього судження.

Ніяких доказів, на жаль, не знайшлося.

Ольга присіла на найближчі сідабельні меблі – здається, це знову нещасливий диванчик.

Негадана, нежданна прийшла здогадка, а вона її зустріти не зуміла.

“Щоб звільнити душу, потрібно здихатися від самого тіла”

Щасливий трофей зі Скворешників у вигляді ціпка випав з чужих рук.

Вареники були дуже гострими

Любка не відкусила жодного шматочка від страви

Як вона раніше не здогадалася?

Її отруїли. І не просто хтось, а близька людина. Найближча.

Невже товариш, з яким вони жили пліч-о-пліч міг би вчинити подібне?

“Я .. не вірю …Ні, я не можу…. Так просто взяти і звинуватити її у своїй погибелі”

Однак усі факти вказували саме на те, в що так не могла повірити Ольга. Зрада. І дівчина навряд чи зможе повернутися.

“Ні, не може бути!..” – хотілося крикнути, ніби допомогти переконати. Але ні, не реальність, що насмішкувато тицяла свій писок їй у вічі – себе*.

Однак незважаючи на незгоди, зараз була саме та мить, коли слід припинити бути непробивною, непохитною як дуб, байдужою до вітрів. Смуток – частина її самої, як учив батько. Вона не має його побороти, ні, інакше – пережити. І тільки тоді зможе осмислити і , можливо, заперечити усякі можливості заколоту з боку Любки. З різницею лишень у кришталево – чистому розумі.

Якщо б вона так просто прийняла реальність, чи не було б це зрадою з її боку?

Ольга встала, узявши ціпок, неначе він міг би дати їй хоч якусь опору, і підійшла до столу. Українка збиралася пробути тут стільки, скільки буде необхідно. А якщо так, то час міняти історію згідно з власними принципами.

Вона сіла, витягла з шухляди в столику каламар і заходилася писати. Декілька солоних крапель впали на красивий дорогий папір.

Дорогая Варвара Петрова, не примите за дерзость это письмо, оставившее вас гадать, кто же не удостоил вас чести назваться. Не сердитесь напрасно. Я не могу назвать себя не просто, из гордости иль скуки, ведь пишу из лучших побуждений, а именно – предупредить вас о надвигающейся опасности…