Розділ 2.
від Nazgul Khamul«Сьогодні я зустріла дівчину, яка здається мені… цілим світом…»
Я написала цей текст. І одразу стерла. Ні, я не можу такого писати своєму чоловікові. Сльози котились з очей самі і я, не соромлячись ридань, голосно схлипувала, тримаючись за руль. З динаміка долинали влучні слова пісні «Patience» – Low Roar, які ранили мене зараз ще більше. Але я відчувала цю дивну потребу в стражданнях і думках про неї, про її очі… я відчувала, що щось не так і не могла зрозуміти, що ж змінилось в мені і в моєму житті за ці декілька годин? Якою я була до того, як побачила її? Якою я стала тепер? Ніби я все та ж сама, але зовсім інша. С обережністю глянула в водійське дзеркало, намагаючись розгледіти зміни, яких не було…
Сидячи в машині, я дивилась в пустоту подвір’я, запалюючи чергову сигарету. Мої руки тремтіли, а розум відмовлявся слухатись. Я навіть не могла зрозуміти, як мені вдалось самостійно за кермом доїхати до свого будинку. Телефон в кишені завібрував. Глянувши на екран, я побачила контакт матері, втерши носа і лице від сліз, неспішно підняла слухавку.
– Алло.
– Привіт. Ну, коли ти до нас? Завтра до скількох? Тебе зустріти? – посипались питання з динаміку, які мені ледь вдавалось фільтрувати своїм затуманеним розумом.
– Мам, я… не знаю. Думаю, скоро приїду. Завтра не зможу. Я буду зайнята. В мене факультатив ближче до вечора, я говорила тобі вчора про нього. А потім я піду гуляти.
– Гуляти? – здивувалась мама. Мені здалось, що я побачила перед собою її лице з округленими зеленими очима на трикутної форми обличчі. – З ким?
– З… дівчиною.
– Ти зраджуєш Саші? – це питання заділо мене за живе, змусивши голосно шморгнути носом.
– Ти що? Ні. Просто подруга з Університету.
– Як ти почуваєшся? – після короткої паузи перепитала вона.
– Добре. Я приїду післязавтра, якщо ти не проти…
– Приїжджай, звісно. Я чекатиму. Але не забудь попередити, угу?
– Так. Обов’язково.
– Тоді спокійної ночі. І не сумуй.
– Та я не сумую. Просто втомилась трохи.
– Розумію, але це ж ненадовго?
– Ненадовго.
– Гаразд. Папа, цілую… – після цієї фрази я почула короткі гудки, ще декілька секунд притискаючи телефон до уха і слухаючи їх.
Лиш через хвилину я зайшла в діалоги в телеграмі, отримавши сповіщення.
Soleil: «Не знаю, чого ти так незадоволена своїм твором, бо мені, можна сказати, сподобалось. Все гармонійно. Місцями наївно, навіть по-дитячому, особливо зі сторони Реджини, а от Сара – просто «світова жінка». Її ти прописала добре, як персонажа. Лише мене особисто збентежило те, що вона так швидко змінила свою думку на рахунок Редж, але все ж гарно… хотілось би продовження якогось. В мене таке відчуття, наче їх історія взагалі незакінчена і має бути якась розв’язка. Завершувати твір сексом – така собі історія. Напиши ще, окей? Я тобі свого можу трохи кинути, прози власне, якщо хочеш. Я не сильно люблю писати прозу, але інколи пробиває. Як варіант, може, колись напишу роман, коли прийде в голову якась глобальна ідея.»
Читаючи її відгук, що зараз чомусь був надважливим для мене, я вкотре втерла сльози, негайно почавши строчити відповідь з дурною посмішкою в екран.
«Дякую тобі. Ну, взагалі, я починала писати продовження. Доволі успішно, навіть. Можу тобі кинути почитати, чисто так, на пробу. Але попереджаю зразу, вони там в кожній частині трахаються. Повір, мене саму це бісило, коли я перечитувала це все разом. Але якби-то, все логічно. Там описується перші півроку їх стосунків… але так, то я не особливо люблю таке. Навіть не знаю, що на мене найшло.»
Soleil: «Годі тобі. Я таке люблю…»
Soleil: «Як ти взагалі? Є якісь плани на вечір?»
«Серіал і спати. Хотіла ще поприбирати, але зовсім не маю сил.»
Soleil: «Якщо треба – я можу допомогти.»
«Та ні, ти що, дякую. Я справлюсь з тим. Просто не сьогодні. І не завтра. Певно в суботу вже. Та і я живу в спальному тихому районі міста. Тобі туди, певно добиратись треба буде довго…»
Soleil: «Я живу на Нижній Лісовій, ближче до вулиці Будівельників. В довгому будинку над дорогою, який в нашому районі прийнято називати ВКС, або Велика Китайська Стіна.»
«Серйозно? Що ж, тоді ми фактично сусіди. Я живу також в мікрорайоні Лісова, теж на Нижній, але по іншу сторону дороги, трохи вглиб, в двори… останній будинок, може знаєш…»
Soleil: «Там, де лавки такі широкі, так?»
«Угу.»
Soleil: «Знаю…»
Я заблокувала телефон, поклавши його за кермо. Усвідомлення, що дівчина знаходиться (і, судячи з усього, весь цей час знаходилась) так близько не давало мені спокою. Але… що я могла зробити? Прибігти до її дому і сказати: «Привіт, мені нема чого робити, тому я вирішила пройтись, щоб ще раз подивитись на тебе»? Ну ні, повна маячня. Я вдарила себе по голові, закривши очі.
– Вилітай, вилітай з моєї голови, ну ж-бо, давай… – задумливо я подивилась в темноту. Телефон знову засвітився і я вмить схопила його.
Коханий: «Ну, що, ти вже вдома? Як твій перший повноцінний день за кермом? Без пригод? Я ось саме приїхав до хати. Як поїм, може, поговоримо?»
Я закусила губу, розуміючи, що не маю бажання зараз говорити по телефону. Абсолютно ніякого. Що я йому скажу? Що зустріла людину, до якої за 15 хвилин розмови відчула більше, ніж до нього за всі півтора роки?
«Я в нормі. Машина теж. Я дуже втомилась. Передзвоню вже завтра вранці. Іду в душ і спати.»
Коханий: «Окей. Солодких снів. Не забудь подзвонити завтра, ок?»
«ОК, на добраніч.»
Почуваючись винною, я знову глянула на екран. Навпроти контакту Соні – тиша. Свердлячи телефон очима я, наче подумки викликала її і уже через хвилину побачила таке бажане «пише…» Вийшовши нарешті з машини, я зачинила її, увімкнувши сигналізацію.
Рідна квартира зустріла мене тишею і якимось надзвичайно вільним, я б сказала пустим, простором. Вийшовши на балкон, я запалила цигарку, дивлячись в темінь висоти сьомого поверху.
Пройшло рівно два тижні з того моменту, як я отримала підтвердження від мого психотерапевта, що я не просто бісексуальна, а гомосексуальна з невеликими проявами гетеросексуальності. По шкалі Кінсі я з ходу отримала «четвірку». Результат мене скоріше злякав, ніж порадував. Звісно, це крок до пізнання себе, але ж… і правда… секс і будь який фізичний контакт з чоловіками ніколи не приносив мені задоволення. І те, що я робила раніше – тобто зустрічалась з хлопцями – було скоріше з примусу і з бажання схвалення моїх дій суспільством, ніж тому, що я так дійсно хотіла. Найстрашнішим було те, що я заміжня. Але я почала розуміти, що я не люблю свого чоловіка. Він прекрасна людина, хороший чоловік, але це не привід любити. Я вже не маленька дівчинка з низькою самооцінкою, щоб закохатись в того, який просто добре до мене відноситься. Щоб дійсно покохати мені потрібно щось особливе…
Я знову звернула увагу на екран телефона, поклавши в попільничку стлілу сигарету. На дисплеї вже декілька хвилин світилось нове сповіщення.
Soleil: «Завтра буде лекція вживу?»
«Поки не знаю… може й віддалено. Я щось не надто добре почуваю себе. Але декілька очних буде, точно сказати можу. За завтра повідомлю вранці.»
Soleil: «Гаразд. Я чекатиму. Дякую тобі.»
Soleil: «Не хочеш трішки поговорити? Мені просто нудно.»
Soleil: «Якщо ні, то ні. Думала, може захочеш.»
«Давай, я не проти.»
01.02.2022
– Всім дякую за гарно проведений вечір. За цей місяць я дуже скучила за вами. Особливо я здивована тим, що нас тепер так багато… – я замовчала, слухаючи взаємні слова подяки студентів. Я не проводила лекцій з місяць часу, збираючи документи для повернення в Україну і тепер новина про відновлення факультативу дуже порадувала всіх, хто раніше його відвідував або хотів відвідати. – Що ж, тоді, зустрічаємося післязавтра, о п’ятій в холі третього корпусу. – продовжила я. – Я проведу першу лекцію для вас очно. Говорити будемо загалом про відмінності розмовної, простої японської і тієї, яку ми вивчаємо на східних. Мені дуже лестить, що мене слухають студенти не тільки моєї кафедри, а й інших… А так, як нас зібралась така різношерста компанія – ви зможете поділитись чи помічали суттєві відмінності між мовою спілкування у побуті і, власне, “правильною”… Я була б рада почути ваші спостереження. Що ж, на цьому все. Всім гарного і продуктивного вечора. チャットしよう.
– さようなら.*
Я посміхнулась, почувши звуки виходу студентів з кімнати в Zoom. Сьогоднішня лекція була адаптивною для мене і останньою, яку я провела в онлайн-режимі. В першу чергу тому, що деканат не зміг нам виділити аудиторію, але вже з наступної лекції там пообіцяли надати окреме приміщення. Про себе я молилась, щоб це не був холодний спортзал.
Коли я була на першому курсі – так само ходила на факультатив, але з корейської. Декілька разів лекції були проведені в спортзалі, тоді власне я й дізналась про своє опущення нирок і хронічний цистит. Лікування було довгим, болючим і неприємним. Отож, повтору ситуації я не хотіла… так само як я не хотіла ризикувати здоров’ям студентів. Одне діло, коли ти приходиш туди займатись (що я й роблю зрідка, зганяючи злість на боксерській груші), і зовсім інше – майже непорушно сидіти, слухаючи лекції.
Час – під шосту вечора. Ще година і я маю б бути під Університетом, як ми і домовились з Сонею сьогодні вдень, зідзвонившись перед лекцією. Ми не спали до пів на четверту ранку, розмовляючи про всілякі дурниці. А ще, за час спілкування з нею, я зрозуміла, що французька мова – справді дуже сексуальна, особливо по телефону… особливо з її вуст. Соня розповідала мені про свої подорожі по Європі, а я в свою чергу поділилась враженнями від Азії. Насправді, свого часу і мені пощастило відвідати деякі країни Європи, але це була Східна і Північна її частини. А от до Заходу і Півдня континенту, які цікавили мене найбільше, я, на жаль, так і не доїхала. Але тепер мала змогу послухати про Францію, Італію, Іспанію і Португалію з перших уст. І це мене радувало. Про себе, слухаючи її, я дала собі обіцянку колись обов’язково поїхати саме туди. І порушувати її не збиралась.
Соня виявилась цікавим співрозмовником, і що найважливіше, вона вміла не тільки розказати, а й послухати. Цієї ночі я відповіла на безліч її запитань щодо своїх мандрівок Азією – власне, по Японії, Китаю, В’єтнаму та Південній Кореї. Щоправда, мою ідею підпільно пробратись в Північну Корею і зняти репортаж вона не оцінила, назвавши її повною маячнею. І по закінченню розмови я таки з нею погодилась.
Я спала до обіду, а от їй, судячи з ранкових повідомлень, ледве вдалось продерти очі на другу пару. Ми живемо не так далеко від Університету. Якщо бути точним, наше місто не зовсім то і велике. Так, це обласний центр, це вузол військової справи України, але пройти його пішки з кінця в кінець можна години за дві, чого не скажеш про той самий Львів, мовчу вже про Київ. Але все ж, щоб зібратись і добратись до цього місця інгколи, а особливо зранку, потрібно постаратись. Останнім часом машин в місті побільшало і це трохи ускладнює рух.
Після швидкого гарячого душу, я вийшла в коридор в пошуках білизни. Це незвично, але сьогодні хотілося виглядати як ніколи гарно і впевнено в собі… а максимум впевненості мені додає лише нова білизна. Цей мій пунктик часто дивував багатьох людей, в свою адресу я тільки й чула, що «навіщо тобі стільки білизни, ти що, на трасі працюєш?» або «у вас з чоловіком таке бурхливе сексуальне життя?» Звісно, я не кожному демонструю свою «колекцію», але чути такі питання від людей, які дізнавались про мою таку «особливість» – не дуже приємно. Яке їм діло до мого сексуального життя? Чому така штука, як проста білизна стала якоюсь табуйованою і сороміцькою темою? І чому білизна – це обов’язково про секс?
За роздумами я не зразу почула, як задзвонив мій телефон, паралельно зрозумівши, що не вдягнула фітнес-браслет після душу. Нарешті добігши до телефону, я підняла слухавку, впізнавши в динаміку голос чоловіка.
– Привіт, манюня, ти як? Щось цілий день не пишеш, ото зранку подзвонила і все, зникла. Як твоя лекція?
– Ем… привіт. – я дістала с ящика чорний мереживний комплект і колготки в крупну сітку. – Лекція пройшла чудово, я ось збираюсь поїхати покататись, погуляти трохи.
– Ну, нічого дивного. Я знав, що ти зразу будеш нарозхват. – він розсміявся. – Чуєш, мені здається, чи ти якась стала трохи загружена останнім часом? Мм? А-ну, признавайся, все в порядку, чи тобі якоїсь нової роботи підкинули?
– Та ні, все в порядку… ніби… – я втикнула навушники, і, аби не витрачати зайвого часу на вбирання потім, почала вдягатись.
– А як там та дівчина?
– Яка?
– Ну, та, що ти зранку розповідала.
– Соня?
– Угу.
– Ну, я з нею і збираюсь… погуляти. – я не готова була брехати чоловікові про те з ким піду, тож просто сказала це в трубку, очікуючи його реакцію. На іншому кінці дроту – тиша. Тиша загрозлива, тягуча, виснажлива майже фізично… – Саш?
– Що?
– Щось не так?
– Та ні. Ти просто не казала, що ви подружились… настільки.
– Настільки – це наскільки?
– Прямо до прогулянок на машині…
– А що не так?
– Та ні, нічого. Сподіваюсь, більше не буде «сюрпризів»? Бо в мене відчуття, що до суботи в тебе для мене з’явиться маса новин.
– Ти на що натякаєш? – я застигла с пензликом від блиску для губ в руках.
– Ну… я ж не знаю, хто вона – твоя ця Соня.
– Я й сама толком не знаю. Але мені здається, ми б могли бути хорошими друзями… вона стільки цікавого розповіла мені сьогодні вночі…
– Угу, тобто зі мною ти ввечері не стала говорити, а з нею – будь ласка? Слухай, ти в нормі, жінко?
– Ей… ну, мені просто потім стало легше… і я…
– Ок, я зрозумів. Гарно вам покататись. Але не забудь по дорозі, що ти, якби, заміжня, окей?
Моє мовчання змінили короткі гудки.
– Чорт. – я кинула телефон на диван, впавши на нього. До виходу лишалось хвилин 7. Я знову відчула, як до очей підступають сльози, а в горлі став ком, який я не могла проковтнути. Так, не плакати. Піднявшись з дивана, я підійшла до шафи, діставши звідти піджак і туфлі. Не той варіант, як на 1 лютого – коротка спідниця в клітинку, блузка кольору айворі, сітчасті колготки, чорні туфлі на височенних каблуках та чорний піджак. То й на середину весни може бути занадто, але сьогодні мені хотілось виглядати якомога гарніше. І здавалось, що в такому одязі я буду почувати себе гарною і… бажаною?
«Стоп, що за думки? Це ж просто дружня прогулянка, чи не так? Алло, ти ЗА-МІЖ-НЯ! Що в тебе в голові, мм?» – я сама задала собі це питання, застебнувши навколо стегна шкіряну підв’язку з сердечком.
Вже покинувши квартиру, я зайшла в ліфт, дивуючись, як довго він прямує до точки призначення, коли чекаєш чогось, сам не знаєш чого… на вулиці холод собачий і я, зробивши лишень декілька швидких кроків до машини, розумію, що одяг підібраний абсолютно непідходяще, але назад дороги нема.
По дорозі в Університет забираю замовлений заздалегідь букет фіолетових тюльпанів. Я люблю увагу, тому подумала, що було б гарно з моєї сторони подарувати їй щось просте і красиве… хоча віддавала собі звіту, що це може бути зайвим, але… чому б і ні? Між нами ж може бути лише легкий флірт, правда?
Безперешкодно заїхавши на територію Університету, я зупинилась прямо під воротами, спостерігаючи за тим, як студенти виходять з навчального закладу в темноту вулиці, яку ледь освічували поодинокі ліхтарі. Нарікаючи на ожеледь по якій ще не дуже звикла водити, я вийшла з авто, не припиняючи стеження. Поки помітила в натовпі вийшовших з будівлі Соню – вже капітально змерзла, навіть в бляклому світлі побачивши синій відтінок шкіри на ногах.
Соня виглядала просто чудово – оцінила ще на лекції: брючний костюм, явно придбаний в чоловічому відділі пасував їй неймовірно, під ним – світла сорочка з зав’язаною навколо комірця краваткою. Тільки наткнувшись очима на мою фігуру, вона швидко попрямувала в мою сторону, попрощавшись з одногрупниками. Підморгнувши їй, я сіла в машину, розуміючи, що геть задубла.
Потерши руки, я вкотре зраділа наявності в машині пічці, обпершись підборіддям об кермо. Поглянувши на ліхтар, я помітила, що починається сніг, а може й дощ, а може й одне з іншим. Зітхнувши, я відвернулась, продовживши чекати. Соня підійшла до машини, по-господарськи відкривши її і сівши до середини. Повернувши голову, я подивилась на неї, поки вона вмощувалась в кріслі.
– Щось майже наприкінці зими вдарив холод. Аж незвично якось. Я думала, діло вже йде до весни. – вона склала руки в замок, обхопивши коліна.
– Привіт, для початку. Ти права. Щось на вулиці надто холодно. Але лютий – то є лютий. По логіці речей він має бути найхолоднішим. – я замовкла, наткнувшись на її сірий погляд, який в теплому освітленні здавався злегка медовим… – Класний костюм. То звідки? – торкнулась рукою її піджака, пробуючи тканину на дотик.
– Піджак з чоловічої «Zara». А штани… з «Amber», по-моєму, не пам’ятаю.
– Подобається чоловічий одяг?
– Ну, по-перше, як не крути, але він якісніший і довше носиться, а по-друге, з моїм зростом, мені такі речі тільки в чоловічих відділах купувати.
– Нагадай, який в тебе зріст?
– 183. Але я ще росту. До 25 я буду 185, напевно.
– Пощастило. Не то що я зі своїми 156.
– До речі, те, що ти така маленька – це так гарно. Ти наче маленька принцеса Дісней…
– Я от не розумію, чому мене постійно порівнюють з принцесами Дісней?
– Ну, ти така… мініатюрна… хоча, насправді, я думала ти вища. На лекціях ти така строга… зовсім не така, як вживу.
– Серйозно? І який в мене, ти думала, зріст?
– Ну, не менше 170…
– Завжди хотіла бути високою і додати собі трохи маскулінності, але, на жаль… – я взялась пальцями за кінчик спідниці.
– Все можна вирішити за допомогою каблуків. До речі, ти виглядаєш просто неймовірно. Я, навіть, рада, що мати не народила мене хлопцем.
– Що?
– Що? Тепер моя черга так жартувати.
Лише через декілька секунд до мене дійшло, що вона мала на увазі, але, пропустивши це повз вуха, я завела машину, нарешті зрушивши з місця.
– Куди поїдемо? – дівчина уважно спостерігала за дорогою, інколи поглядаючи на мою праву руку, не злізаючу з коробки передач.
– В Парк. Я хочу на міст. Ти не проти? – не відводячи погляду від дороги, спитала я, вкотре змінивши передачу. Про себе я знову посварила себе за вибір взуття – на високих підборах водити особисто мені було тяжко.
– Окей, але… чорт! – я різко загальмувала перед вискочившою з-за поворота машиною, пропускаючи її. – Все в порядку? – вона стурбовано глянула на моє побілівше від страху лице, коли ми знову рушили.
– Так. Я просто ще погано їжджу по ожеледі.
– Оу… розумію. Я коли вперше поїхала по слизькій дорозі – такий стрес отримала. Про батька мовчу…
– Так ти теж водиш?
– Угу. Здається, вчора говорила тобі про це.
– Так?.. щось не пригадую. А давно маєш права?
– Вже десь три роки як. Взагалі, вперше я сіла за кермо років в 12. Тато давав поїздити на стоянках, бо я була дуже цікава до механіки. Так десь 4 роки пройшло і він, побачивши, що непогано виходить, почав вивозити мене за місто і я їздила незавантаженими трасами. До 18 років я вже була добре підготовлена до практичного екзамену, добре знала правила. В 19 хотіла здати, але батько трохи присадив мене і ми просто купили мені права, щоб я не мучилась зі здачею. І, чесно кажучи, я була дуже зла на нього. Я дуже хотіла сама здати, але він сказав, що мені нічого робити в школі і за три дні мої права були готові. І насправді зараз я йому вже вдячна за це.
– Класно… а я здавала. Щоправда, з теорією вийшло тільки з другого разу.
– Так, я знаю, з цим проблеми у багатьох, тому власне я так і хотіла здати, щоб довести собі, що я таки добре розбираюсь у водінні.
– Ой, знаєш, інколи мені здається, що водіння і теоретичний екзамен на правила – дві абсолютно різні речі. Але я рада, що мені вдалось. Я ще відносно добре справилась. – вперше за цей час круто звернувши, я поїхала вглиб парку.
– Тож, поїдемо на сам міст?
– Так, я поставлю машину під арку і далі трошки пройдемось пішки.
«Сподіваюсь, я не перетворюсь на льодинку за цей час…» – подумала я про себе.
Прибувши на місце, куди я ледь звернула, ремствуючи на недостатні вміння і каблуки, ми вийшли з машини, повільно попрямувавши в бік моста. За декілька секунд я зрозуміла, що завтра, скоріше всього захворію – холод пройняв мене до самих кісток. Певно, якщо людина на 80 відсотків складається з води, то я за цей час таки стала її твердим станом.
Згадавши настанови свого друга, «що щоб не помічати холоду – треба розслабитися», я, розправививши плечі, пішла далі, намагаючись не звертати уваги на морозну свіжість. Наш шлях простягався вниз, що з моїми навиками ходіння на каблуках тільки ускладнювало ситуацію, тому повністю розслабитися я не могла, постійно ковзаючи по тонкому льоду. Соня зупинилась лише на мить, діставши цигарку, і підпалила її, клацнувши запальничкою. Я й собі подумки вже потягнулась за портсигаром, вчасно зупинивши свою руку, коли згадала, що сказала їй, ніби не палю.
– В тебе така цікава запальничка. – сказала я, побачивши, як вона ховає срібного кольору квадратну коробочку в внутрішню кишеню піджака.
– Так? – вона покрутила нею в руках. – Це тато подарував. Хочеш глянути? – дівчина простягнула її мені.
– Давай. – перейнявши з її рук запальничку, я, повільно перебирала ногами, розглядаючи оригінальний “Zippo” з гравіюванням у вигляді суворого вікінга. – Гравіювання дуже гарне… щось особисте?
– Ні, абсолютно. Просто сподобалась ідея і батько замовив, щоб зробили.
– Я зрозуміла. Класно. – я провела великим пальцем по малюнку, відчуваючи дивну неоднорідність матеріалу.
Ми намагались йти по асфальту, але, знову відчувши під ногами лід, я ковзнула, ледь не випустивши з рук запальничку.
– Будь обережною, будь ласка. Я хотіла просто погуляти, а не збирати тебе по частинам. – Соня притримала мене за лікоть, не давши впасти.
– Дякую… – напевно, вперше за весь час поглянувши в її очі, прошепотіла я. Вона надто близько. Відчуття такої її близькості злякало мене і я, навіть, трохи відсахнулась, але вона не відпустила мою руку. Так ми пішли далі, ступивши на сам міст.
Асфальтована дорога ще не встигла застигнути під мокрим снігом і ми повільно проходимось під пронизуючим вітром, який тут і влітку часом буває доволі холодним. Я поглянула вправо, в протилежну від дівчини сторону, спостерігаючи за швидко проїзжаючими вдалині машинами, які лишень миготіли яскравими фарами. Машин сьогодні в центрі було достатньо, вони цівкою стікали по сусідньому мосту. Він знаходився орієнтовно в двох кілометрах від нас по прямій, тому ми могли чітко бачити все, що там відбувалось. Над нашими головами заграли ліхтарики синіми, червоними, зеленими і фіолетовими кольорами. Піднявши очі, я побачила як із-за густої хмари випливає тоненький молодий місяць.
– Тут гарно. Я рідко буваю тут, але… мені завжди подобалось тут знаходитись. Особливо влітку, коли ось там сідає сонце. – Соня показала на Захід. – А ти любиш тут бувати?
– Люблю. Це одне із моїх улюблених місць. Часом щось находить і я прихожу сюди, щоб подумати над чимось або прийняти якесь рішення… або коли погано… – ми замовкли, продовживши споглядати красу міста. Повз нас проходили поодинокі люди і компанії, поки ми зачудовано дивилась на швидку течію річки.
– Ти… хотіла колись… піти з цього світу? – Соня подивилась на мене, опустивши голову на огорожу мосту. Це питання насторожило мене, але я мала для неї відповідь.
– Хотіла. Одного разу, навіть, тут.
– Чому?
– Я не могла розібратись в собі. І це дуже ранило мене…і інших людей.
– А що сталось?
– Я полігамна. І в цьому моя проблема. Будучи в стосунках, я можу закохатись в іншу людину. Для мене це норма. Та і взагалі, як правило, я вибираю собі крашів з людей, які недоступні для мене. Мені здається, це тому, що мені, щоб творити – потрібно бути в стані постійного емоційного потрясіння. Ну, в мене це так працює. – виправдалась я, побачивши нерозуміючий вираз обличчя Соні, яка, мені пригадалось, теж пише. – «Емоційне потрясіння», в моєму випадку – це або закоханість, або страждання. Коротше кажучи, того разу мені не пощастило і я, зустрічаючись з одним хлопцем, до слова на відстані, закохалась в іншого, який був поруч. 2 місяці я бігала між двох вогнів, паралельно картаючи себе за свою «розпусну» поведінку. Звісно, я не дозволяла тому іншому хлопцеві нічого зайвого, хоч ми й дуже зблизилися… коротше кажучи, я ледь не з’їла себе. Прийшла сюди, перелізла через огорожу десь ось там… – я показала пальцем трохи лівіше. – …і вже готова була стрибнути. Але мене зняли.
– Перехожі?
– Якби ж то. Той самий хлопець в якого я була закохана.
– Дай вгадаю, тепер це твій чоловік?
– Не вгадала. Хоча його також звали “Олександром”. Тоді я взяла себе в руки і вибрала таки стабільні стосунки, а не гарячі почуття. Щоправда, це не принесло ніякого результату. З тим хлопцем ми прозустрічались ще 2 роки після того і розійшлись.
– Сумна історія… – моя співрозмовниця спрямувала погляд донизу, дивлячись на одиноко пливучу по руслу крижину.
– Не то слово. Але в кожної людини є сумна історія про перші почуття… з них, як правило не виходить нічого, крім уроків. Але це й добре, бо немає цінніших речей за досвід. Я думаю, ти погодишся зі мною…
– Не знаю. Я ніколи ні з ким не зустрічалась.
– Серйозно? Але… тобі ж 22, хіба ні?
– Так, ще трохи й 22.
– І ти жодного разу ні з ким не зустрічалась?
– Жодного. В мене ніколи не було на це часу. Поки дівчата ходили на свої перші побачення – я вчилась і всебічно розвивалась.
– І тобі ніколи не хотілось з кимось зустрічатись?
– Ну, на той момент, коли в мене був пік загрузки і це все тільки починалось у всіх – абсолютно ні. – я здивовано підняла брови. – Ну, слухай, в мене одночасно була школа, репетитори з мов, які з п’ятого до одинадцятого класу з мене не злізали; ще музикалка, художка і майже до двадцяти років баскетбол.
– Серйозно? – вражено перепитала я. – Нічого собі… а… які успіхи?
– Школа – золота медаль. ЗНО на 200, крім математики, там 198. Музичну школу закінчила по класу гітари з червоним свідоцтвом. Художка теж. З похвальним листом. Ну, і вишенька на торті – баскетбол… – вона б’є пальцями по огорожі, імітуючи барабанний дріб. – …майстер спорту. Саме отримала і пішла.
– А чому пішла?
– Та тому, що травму отримала. Там взагалі ситуація тупа була. На тренуванні у мене просто колінна чашечка випала, але ми її вправили в медпункті. Ну, а потім вона почала турбувати, боліла, нила… проте в мене була ціль – останні змагання і майстер спорту в кишені. Так ось, ми їх виграли. А я злягла. Ледь відновилась за півроку – накладали гіпс, перевправляли, потім реабілітація… намучилась я знатно.
– Бідна. – співчутливо вклинилась я.
– Ага. Але таке буває… спорт – то така штука. Мусиш бути готовий до будь чого, а до травм – особливо. Це не перша моя травма, звісно. Їх було море за десять з гаком років. В школі я ще боксом займалась. Але на професійний ринг мене не пустили, бо з моїм зростом і ваговою категорією мало хто є. Тому – ось так… – вона розвела руками. – Але я займаюсь далі, чисто для себе.
– Ого. Цікаво. А що не так зі зростом?
– Ну, дивись, дівчата мого зросту мають вагу переважно десь 80-90 кілограм. А у мене дуже легка кістка, тому я, максимум, що важила – це 63. І то перед змаганнями, коли набирала м’язову масу. Уявляєш, що б то було?
– Оу, здається, я розумію…
– Так що, «прокляття дрища» розповсюджується не тільки на хлопців. Мати каже, що то в мене в батька. В молодості він був дуже високий і худий. Мама теж висока, але не настільки як я… Слухай, а в тебе є якісь хобі, вподобання, крім філології?
– Я закінчила музичну школу, займалась карате і фігурним катанням.
– То тебе теж батьки впихали куди тільки можна?
– Можна й так сказати. Але на фігурне і в музичну школу я пішла сама. А от на карате мене змусили ходити. Але доля зіграла зі мною в злий жарт – згодом стало моїм улюбленим заняттям. Щоправда, мій тренер був диким мізогіном. Він навіть дочку свою постійно чмирив. А от про сина я з його вуст чула тільки похвалу. Хоча Ліка виносила його на раз-два.
– Довго ходила?
– Шість років. З шести до дванадцяти.
– Немало.
– Угу. Ходила б далі, але теж отримала травму… руки. – я обхопила праву руку. – Вивих, з супутньою тріщиною в лікті. Лікар пропонував доламати, але не стали. Тепер я думаю, може дарма…
– Ти що, не говори так, перелом – це ж дуже тяжко…
– Може й так, але тепер мені варто тільки вдарити цю руку – і все… вона вивертається в іншу сторону. Треба вправляти. І так завжди.
– Нічого собі… а що там по досягненням?
– Ну, по карате – маю другий кю, трохи не дотягнула до першого. Власне, готувалась до змагань, щоб отримати його. Ситуація схожа як в тебе, але мене вже нічого не врятувало. До речі, сам тренер з карате говорив, що мені варто йти в бокс, бо удар в мене був такий сильний, що він ледве витримував. І це в 8 років. Пацанів всіх взагалі в школі запросто на армрестлінг клала. Але батьки вирішили лишити так. Щодо музики, то я закінчила музикалку по класу вокалу і фортепіано, ходила ще додатково на бандуру трохи, як закінчила, бо директриса мене дуже любила і не хотіла відпускати. Конкурсів багато виграла. Грамоти лежать вдома, пилом припадають. Кому вони треба? Не знаю…
– А фігурне?
– Просто вмію кататись та і пару елементів робити. І то не впевнена, що зараз щось зроблю – не була на льоду давно. Лише минулого літа з подругою пішла на каток, чисто покататись.
– Все рівно добре. Навчиш якось?
– Звісно, можемо колись поїхати на каток. Коли я розгружуся з цими лекціями…
Весь цей час, тримаючись за залізний частокіл, я наче відчувала, як примерзають до нього мої руки. Ці, може півгодини, може хвилин сорок на мосту здавались мені вічністю і я тільки й робила, що шукала причину піти назад у машину і грітись-грітись…
– Слухай, тобі не холодно? Капець, які руки холодні. – ніби прочитавши мої думки, вона торкнулась тилового боку моєї долоні, лежачої на огорожі, здивовано поглянувши на мене. – Ходи, я ніби тепла. – дівчина зробила крок ближче, щоб стати позаду мене.
– Ні! – здалось я крикнула це максимально голосно, повернувшись на каблуках і притулившись спиною до моста. У відповідь Соня примружилась, застигнувши на місці. – Не треба, краще йдемо в машину і по домівках. – розряджаючи обстановку проговорила я, попрямувавши в бік машини, не чекаючи її згоди.
– Вибач, я щось не так зробила? – порівнявшись зі мною, спитала вона.
– З тобою все в порядку. Не бери в голову. – я пришвидшила крок, відчувши як вона бере мене за руку. Я не вивільняю її, навіть, схопившись трохи міцніше.
– Це щоб ти не впала. – Соня говорить це максимально винувато, наче шукає причину для цього жесту.
– Дякую. – я піднімаю на неї очі, посміхаючись, що вона робить у відповідь, ховаючи очі.
Підійшовши до машини, я вже збиралась сісти за водійське, але Соня зупинила мою лівицю на ручці дверцят.
– Стій, може я поведу назад? Я не наполягаю, але ти дуже замерзла і ще недостатньо впевнена на слизькій дорозі. Я постійно переживала, щоб ми не перевернулись.
Я опустила погляд, роздумуючи над її пропозицією. Певно, дівчина була права. Водити зараз мені дуже тяжко. А вона більш досвідчена в цій справі. Я безслівно погодилась, обійшовши машину і сівши на пасажирське сидіння.
Соня сіла за кермо, декілька секунд дивлячись перед собою, наче вивчаючи авто. Завівши, вона зрушила його з місця, проїхавши вузькими вулицями. Ми їхали мовчки, а я лиш спостерігала за нею. Її ліва рука крутила руль, а права впевнено перемикала передачі. Зараз вона виглядала надзвичайно мужньою і впевненою, вдивляючись в морок доріжок. В ці хвилин 10, поки ми добирались до мого дому, я лише й робила, що фотографувала її поглядом, намагаючись закарбувати в пам’яті кожен її вираз обличчя, кожну її емоцію… і я запам’ятала, як мило вона мружиться, як трохи різко рухає рукою, перемикаючи передачі, як закушує губу, б’ючи нігтями по керму в очікуванні зеленого кольору світлофору…
«Я хочу цілувати ці губи…» – раптом подумала я. Ця думка мені взагалі не сподобалась, і лиш на під’їзді додому я спромоглась повернути голову до вікна, дивлячись, як ми минаємо фонтан, заїжджаючи в двори, де знаходився мій будинок.
– Який під’ їзд? – Соня саме в’їхала в мій провулок.
– Другий. – відповіла я, все ще дивлячись в вікно. Про себе я розуміла, що зовсім не хочу, щоб цей вечір закінчувався…
Коли машина зупинилась, я відчула як її тонка кисть лягає на моє стегно прямо над шкіряною підв’язкою. Спочатку я знітилась, але спершу ніж встигла обуритись, вона її прибрала, потягнувши на себе ручник.
– Нічого не подумай, мені справді потрібен був ручник… – почала белькотіти вона, побачивши мій роздратований вираз обличчя. У відповідь я лише видавила з себе посмішку, намагаючись не дивитись на неї, з ледь помітним кивком. Мій погляд зачепився за те, про що я таки забула…
– До речі, це тобі. Не уявляю, як вони не пов’яли за цей час. – Взявши з заднього сидіння букет, я простягнула його їй, цим спробувавши перевести тему, ніби не звернула увагу на те, що відбулось. Мозок кричав мені, що це неможливо, але я вперто заблокувала його крик.
– Дякую. – взявши тюльпани в руки, вона провела пальцями по пелюсткам. – Мені ніколи не дарували квітів.
– Я буду першою. – знизала плечима я.
– Угу, будеш.
Останньої фрази я особливо не зрозуміла, але вона була сказана з таким скептизмом, що я аж скривилась, відкриваючи двері машини. Соня також вийшла, акуратно зачинивши двері і поставивши сигналізацію. Вже під дверима мого будинку вона віддала мені ключ, так само винувато посміхаючись.
– Що ж, дякую за вечір. Ти дуже цікавий співрозмовник. Тож, якщо хочеш – можемо інколи прогулюватись по району за горнятком кави. – запропонувала я. Але ж, чорт, я рідко п’ю каву, а вона тепер, певно подумає, що я кавоман.
– Я з задоволенням. Тож, післязавтра вже точно очна лекція?
– Точно. Зустрінемось в холі. А далі – підемо в аудиторію, яку мені дасть деканат. Що то буде – я поки не знаю, але, сподіваюсь, не спортзал… – я посміхаюсь, подивившись кудись в сторону. Соня мовчить. Чомусь мені зараз здається, що повітря між нами максимально парке, хоча на дворі вже явно мінусова температура. Мені гаряче я відчуваю, як приливає тепло до моїх щок. Я готова до того, що це температура, а не реакція мого організму на неї… все ж, дідько, чому так жарко? Щойно ж було так холодно… – Гаразд, сподіваюсь, ти нормально дійдеш додому. Вибач, сьогодні не зможу провести тебе. Бувай. – це, певно, кінець розмови. Я повертаюся до домофону, намацуючи в кишені піджака ключ.
– Стій. – дівчина хапає мене за зап’ястя і доторк її холодної руки до моєї теплої шкіри породжує хвилю дивних мурашок.
Вона з силою розвертає мене лицем до себе, притиснувши мою руку своєю до стіни. Я піднімаю очі на неї, враз зрозумівши, що вона знову занадто (занадто!!!!!) близько. Так близько, що ще трохи і… її губи накривають мої. Я вже готова відповісти на цей поцілунок в жазі відчути смак її вуст, але… ЩО Я РОБЛЮ?
Я несильно відштовхую дівчину так, щоб вивільнитись з її рук. В наступні декілька секунд я відкриваю двері свого будинку, вбігши в під’їзд, навіть не прощаючись. Двері з голосним громом закриваються, а я біжу на підборах на сьомий поверх, ковтаючи сльози.
————————————————————-
*- Побачимось.
– До побачення.
З нетерпінням чекаю продовження! Нат
нення вам 🙂