Не може бути!

— Такий жах.

— Бідна, у неї ж зовсім нікого не лишилося.

— Зовсім нікого?

— Ну так. Пізня дитина — ні бабусь, ні дідусів.

— Жа-а-ах.

— А ви їм хто будете? Я вас раніше не бачила.

— Шкільний вчитель, — відповідає Люпин.

Герміона стискає кулаки і заплющує очі. Якого чорта всі ці люди зібралися тут?! Приперлися попліткувати, подивитися на чуже горе. Нехай вони всі негайно забираються!

Фотографія батьків стоїть перед нею на столі. Шкода, що вона так і не сфотографувала їх на чарівний фотоапарат, щоб зображення рухалось. Герміона нахиляється, міцно пристискаючись губами до фото. Сльози самі ллються з очей.

Коли вона розплющує очі — вже вечір. Хтось бере її під руку й обережно веде нагору, турботливо накриває ковдрою. М’яка долоня ковзнула по волоссю. На мить Герміоні здається, що це тато… Але так вже не буде.

***

Світ наче розвалився на непов’язані фрагменти. От обличчя Джіні схиляється над нею, сонце красиво виграє на рудому волоссі… Потім Герміона одягає туфлю за допомогою ложечки. Нема сил відвести погляд від лакованої поверхні туфельок. Так хочеться, щоб світ стиснувся до розміру цих туфель і шматочка паркета, охопленого зором. І більше щоб нічого не існувало. Особливо самої Герміони…

…За вікном проносяться дерева. Вони що, їдуть кудись? Герміона роззирається. Машина її батьків. Джіні стискає її долоню, дивлячись перед собою. На передньому сидінні сидить Гаррі — це його кошлата потилиця, Люпин кермує. Тонкс… певно, для охорони…

…Герміона підписує папери не дивлячись. Нема сил читати. Вона заледве розуміє, де перебуває. Затуманена свідомість підказує, що в нотаріуса. Ну звісно, формальності. Поряд зі своїх тільки Дамблдор. Коли він з’явився? Де всі? Містер Клаус кладе перед нею запечатаного листа і папку документів у великому жовтому конверті. Наче крізь туман лунають його слова і Герміона вловлює лише уривки фраз: «У разі смерті… маєте прочитати цього листа… таємні документи…». Дамблдор витягує з рукава чарівну паличку як меткий фокусник: «А тепер поговорімо про опікунство…».

***

Коли вони повернулись додому — директор роз’явився з нею — Герміона одразу ж гупнулась на канапу. Почувалася вона паршиво, і, здається, річ була не тільки у смерті батьків. Криволапик стрибнув їй на руки і замуркотів.

— Вам потрібен нагляд чаклунів, міс Грейнджер, — сказав Дамблдор. — Поранення, отримане вами у Відділі Таємниць, ще дає про себе знати.

— Авжеж, — мляво погодилася Герміона, гладячи кота.

— До того ж не хочу лишати вас вдома саму, — співчутливим тоном додав директор.

Герміона пошкребла нігтем краєчок конверта, який тримала в руках. Їй слід було подумати про це раніше. Що Смертежери можуть «зацікавитися» її родиною. Як же їй не спало це на думку? Що вони можуть шукати якусь бруднокровку, яка була у Відділі Таємниць разом з Гаррі Поттером.

— Нащо їм це? — вихопилося вголос. — Я не настільки багато значу, щоб… щоб шукати мене.

Дамблдор зняв окуляри і заходився протирати їх краєчком мантії.

— На жаль, у мене немає відповіді на це питання. Я співчуваю вам.

Здавалося, вони просиділи мовчки цілу вічність. Герміона мимохідь притиснула до себе жовтий конверт і гризла губи, знову і знову картаючись, що не подумала про цю небезпеку. Вони з батьками могли поїхати кудись абощо. Якби вона тільки передбачила цей варіант.

— До речі, що там, на вашу думку? — Дамблдор вказав на жовтий конверт, про який Герміона вже забула.

Вона витріщилася на цю несподівану частину спадку.

— Не знаю. Мої батьки були просто стоматологами. Думаю, нічого суттєвого.

— Відкриєте? — запропонував Дамблдор. — Раптом ваші батьки порадили, до кого ви можете звернутися, якщо знадобиться опікун.

— Навряд, — труснула неслухняною гривою Герміона, та все ж відкрила конверт.

Звідти показався блідо-зелений аркуш паперу. Герміона витягнула його, і їй здалося, ніби срібний янгол у правому верхньому кутку струснув крильцями. Вона зосередилась на нерухомому зображенні. «Ні, це неможливо, — подумки сказала вона собі. — Мої батьки маґли». На аркуші красувався напис «Лікарня Святого Павла. Літтлфейрі. Шотландія». Янгол у кутку ще раз струснув крилами, тепер Герміона точно помітила. Вона розгублено кліпнула. Магічний документ? У її батьків? Звідки?

Криволапик тицьнувся носом в аркуш

— Літтлфейрі, — повторив Дамблдор. — Що за чарівна назва. Я був знав одне сімейство, в якого там був прегарний котедж.

Герміона сіла на канапі прямо — втоми як не було. Тут явно якась помилка! Вона з усе більшим нерозумінням прочитала далі: «Свідоцтво про народження», своє ім’я і порожній рядок там, де мало бути прізвище. Вона відсунула Криволапика, який заважав читати.

— Тут… — Герміона затнулась, побачивши замість маминого імені інше. — Ґіневра Морров.

— Отакої! — Дамблдор різко подався вперед. — А батько?

— Я не розумію, чому… — Герміона знайшла поглядом потрібний рядок. — Що?! — вона похитала головою і протерла очі. — Цього не може бути!!!

Дамблдор зовсім не розгубився:

— Всі ознаки того, що ви побачили ім’я Северуса Снейпа.

***

Северус Снейп займався найбільш беззмістовною, невдячною і нудною справою у своєму житті — складав конспекти уроків. Звісно, для того, щоб довести учням їхню бездарність ніякі конспекти йому не потрібні, але недоумки з Міністерства вимагають звітів навіть від геніальних зіллєварів.

Поява Дамблдора в його кабінеті зовсім не сприяла покращенню настрою. Директор спускався до підземель тільки у надзвичайних випадках (а за роки педагогічних мук Северуса таких випадків не траплялось), і його поява тут не обіцяла нічого доброго. Та надія помирає останньою.

— Поттера вбили? — спитав Северус.

— Бачу, ти в гарному гуморі, Северусе, — заявив Дамблдор.

— Мене завжди вражала ваша проникливість, — ядучо відгукнувся Северус і миттю отримав у відповідь нестерпне:

— Хлопчику мій!

Дамблдор сяяв, як начищений казан, і Северусу одразу зробилося якось не по собі.

— У вас є новини? — обережно припустив він.

— Ще й які, мій любий! — Дамблдор хіба що не хихотів на радощах. — Я такий радий за тебе!

Северус терпіти не міг дурнувате почуття гумору директора. Дамблдор продовжував знущатися:

–… Пам’ять мене не підвела, я все пам’ятаю про своїх учнів і тому одразу здогадався, що до чого, щойно вона назвала ім’я своєї матері. Северусе, це ж чудово! Зрозуміло, я про тебе найвищої думки, і одразу збагнув, що ти нічого не знаєш. Правда, не можу зрозуміти, як так вийшло, але я впевнений, що разом ми розберемося в ситуації.

Якби за кожен раз, коли Дамблдор влаштовував таку виставу, Северусу вручали по шкурі бумсланга, він зміг би наварити пожиттєвий запас Багатозільної настійки.

— Про що ви, професоре? — втомлено спитав Северус.

Дамблдор ще кілька хвиль потягнув інтригу, а тоді з невинним виглядом повідомив:

— Ах так, ледь не забув, — і кинув на стіл перед Северусом жовтий конверт, з якого, вочевидь, і мала б початися адекватна бесіда.

— Схоже, що ти батько от уже шістнадцять років, — повідомив директор.

— Що?! — смикнувся Северус і вчепився в конверт. Це мав бути якийсь особливо дурнуватий жарт Дамблдора. Просто мусив бути.

Северус витягнув з конверта блідо-зелений аркуш паперу — саме на такому друкували свідоцтва про народження чистокровних. Але в них з Ґіневрою не було дітей…Вона б сказала йому… Напевно…

Прочитавши ім’я дитини, Северус вражено вигукнув:

— Не може бути!