Янголи не плачуть. Розділ 2

Те, що вже пора, Гаррі відчув буквально за секунду. Потягло у сонячному сплетінні, і ось він вже за скляною перетинкою реанімаціі. І допоки медики усе ще борються, намагаючись вирвати дівчину з лап смерті, очі її розплющуються, шукають, шукають і знаходять. Заспокоюються — на неї чекають, значить, усе добре. Гаррі посміхається лагідно, запалюючи знайомий вогник.

“Усе гаразд, нічого не скінчилося.”

Його улюблений момент. Вона більше не боїться лікарів, хвороб, долі, смерті. Усе виявилось звичайними страшилками. Аж он він світ, і немає йому кінця.

У сусідній палаті почулася якась метушня. У коридорі лайка. Гаррі чує знайомі голоси. І разом із думкою опиняється там, у гущі подій.

 

— З дороги, Грейнджер! Це моя зміна, моє відділення і мій пацієнт.

 

Молодий лікар йшов чіткою, упевненою ходою, повністю екіпірований: у масці, в окулярах, у шапочці навіть, але голос… Дорослий, з низьким тембром і без примхливих інтонацій, залишався все ж знайомим до болю. Гаррі, швидкий, мов думка, одразу опинився перед його обличчям, зазираючи в очі

 

“Малфой, це ти?”

 

— Ні, послухай, він справді в паганому стані. Ми ж прийняли його, тільки щоб описати. Ти нічого не зможеш зробити! — Герміона бігла за ним, хапала за руки, не пускала у двері.

 

“Навіщо, Герміона? Нехай робить свою роботу.”

 

— То я й опишу.

 

Герміона не здавалася, зиркала очима, не пускаючи.

— Ти потрібен в іншій операційній. Там ще можна поборотися.

 

— То йди і борися.

 

Голос Герміони раптом змінився, щось таке почулося в ньому.

 

— Тобі не потрібно його бачити, він помирає, якщо вже не вмер. Нічого не допоможе.

 

Малфой, втомившись прориватися до кабінету, сердито, але уважно подивився на неї.

 

— Тобто, ти хочеш сказати, Грейнджер, що привезла його, наче шматок м’яса, для опису та лабораторних аналізів? — Герміона аж рота відкрила. Малфой , задоволений реакцією, добивав: — Пожив ти трохи, пане аврор, і досить. Ну, поклав ти своє життя за довбане магічне суспільство, ну і молодець. А ми тебе проаналізуємо і опишемо, і навіть не спробуємо врятувати, так?

 

Герміона здригалася від різких слів, винувато гризла губи, дивлячись на підлогу. Малфой відсунув її та відкрив двері, але вона схопила його ззаду за плечі, зашепотіла йому в потилицю:

 

— Драко, я прошу тебе, я прошу тебе, я сама, сама все зроблю.

 

Гаррі здивовано дивився у її вологі очі, на її напружені руки, що вчепилися намертво у плечі Малфоя.

“Та що тут відбувається?”

Малфой смикнув плечима, змахнув її руки та закрив за собою двері.

Гаррі увійшов слідом до білого кабінету. Тут химерним чином перепліталися два світи, фіали із магічним зіллям та медичне обладнання, магічні кулі та маглівські ліки.

Малфой зупинився, мов укопаний, перед юним аврором, який нерухомо лежав на лікарняному ліжку. Обличчя його було закопчене гаром, темне волосся по-особливому перекреслювало один бік чола, надтріснуті з усіх боків окуляри ледь трималися на точеному носі, темні кучері злиплися, відкриваючи чорні брови та вії. Малфой повільно видихнув, очевидно, намагаючись зібратись, прийти до тями. Та все ж доторкнувся до чорних ліній на чолі, провівши пальцями.

 

Це кіптява, Малфой, а ти що подумав?

 

Він зняв окуляри, натиснув пальцями на очі, закусив губи, а на обличчі проступило страждання.

 

Гаррі розгублено спостерігав. Про щось усе це нагадувало йому, але про що?

Якось опанувавши себе, лікар Малфой тремтячими руками натяг стетоскоп і узяв до рук паличку. Серія діагностичних, кровоспинних, тих, що приводили до тями, обернули молодого аврора кольоровою магічною сіткою. Запалюючись, вони робили спроби знайти причину, нейтралізувати, відновити, але згасали.

 

Стетоскоп теж нічого не чув. Жодних ритмічних ударів. Будь-яких. Малфой знову і знову починав спочатку, усе більше нервуючи, здираючи з себе маску, а потім і рукавиці.

 

— Ну ж бо… Давай…

 

Гаррі зазирав у його очі, наповнені життям, болем, боротьбою. І не впізнавав.

“Як же він живе зараз, як відчуває, жахливо-прекрасно, на повну…”

Малфой психував, відкидав щось, починаючи усе спочатку. Ще спроба — і паличка відлетіла теж, а Малфой почав непрямий масаж серця. Гаррі шоковано слідкував за цим божевільним змаганням зі смертю. Таким несамовитим, наче усе поставлене на кін.

 

— Давай, аврор, дихай, заводь свій двигун!

 

Але карі очі розплющилися, і, пошукавши, спалахнули вогником, дивлячись у зелені Гарріни.

 

Малфой тим часом, розуміючи, що втрачає пацієнта, втрачав і голову, бив нещасне обличчя по щоках, кричав, капав сльозами.

 

— Давай, чорт забирай, борися! — знову здійснюючи серію ритмічних натискань на грудну клітину і проштовхуючи повітря крізь розкриті губи.

Герміона влетіла до палати і за допомогою медбратів відтягувала, виштовхувала з приміщення божевільного лікаря. Він продовжував вириватися, розпихуючи, відчеплюючи від себе міцні руки. Навіщось намагався щось пояснити про те, що він ще не все спробував, що є ще засоби, і десь у нього приховане зілля. Втративши надію вирватися, він почав кричати, що вони, недоумки, не сміють тримати його, лікаря Малфоя. І користі від них нуль, і за що їм тільки платять. Пізніше, шаленіючи вже у якомусь кабінеті, куди одразу ж увійшла Герміона, він шокував Гаррі до глибини душі.

“Що це було? — думав Гаррі, зустрівши дві душі, — Хіба ж так працюють лікарі? А може, вони були знайомі з тим аврором? І Герміона ніби знала, що буде … Невже Малфой завжди був такий?”

 

А перед очима, наче у сивій імлі, сплив спогад з того, земного життя, з поля бою, просякнутого смертю, коли Малфой намагався врятувати його, тоді ще нічого не вміючи, але віддаючи усі свої сили.

Може, його він тоді теж просив боротися? Гаррі б таке навіть не спало на думку. Він із легкістю прийняв свою долю, прийняв правила гри, погоджуючись забути, відпустити… А що як він би боровся тоді? Зважив би хтось на його думку? Чи був би у цьому сенс? Чи усе було вирішено за нього?

А Драко був такий… Гаррі не міг припинити думати про це. А де думка, там і Гаррі. І він опинився у курилці, заповненій димом. Так, Малфой завжди був емоційним, але зараз усе стало ніби насправді. Тепер він дорослий, зламаний чимось, сидів у кутку на підлозі, занурившись руками у своє волосся, а в пальцях тлів забутий недопалок. Він здригався у тихому плачі, а на лавці сиділа Герміона, зігнута, нещасна, руки її знесилено звисали.

 

— Тобі просто треба відпочити. Візьми відпустку і провітрись.

 

Малфой мовчав, закривши долонями обличчя.

— Давай попросимо тебе перевести. Кваліфікація в тебе достатня, — вона говорила це якось винувато, ніби знала, що те, що вона пропонує, — то не варіант. — Можна піти у пологове, там потрібні люди. Зустрічати у цьому світі, це майже те саме, що й не відпускати у той. Подумай.

 

Але ніхто не відповідав їй. Може, ця розмова відбулася не уперше, і Драко знає усе, що вона скаже?

 

— А відділ нейтралізації заклять? Там теж можна відчути себе потрібним.

 

Гаррі уважно дивився на них, намагаючись зрозуміти, у чому ж справа. Чому Драко не відчуває себе потрібним? І це на такій роботі?

Зрозуміло було тільки, що Герміона піклується про нього. І від цієї думки неочікувано потеплішало всередині.

 

— Я мушу боротися, — почулося з-під долоней, — інакше усе без сенсу.

 

— Боротись із смертю? Навіщо?

 

“Так, Драко, навіщо? Навіщо тобі це?”

 

— Тому, що ця сука мені завинила, — він раптом стрепенувся, підскочив із спотвореним злістю обличчям, викинув недопалок і пішов, залишаючи Герміону жалісно дивитися йому вслід.

 

Проте думка Гаррі міцно прив’язала його до Малфоя. Тепер він спостерігав, як справно той виконує свої лікарські функції упродовж дня, як запросто керує своїм байком, поспішаючи до лікарні, як чітко діє у швидкій. З повною самовіддачею витягував людей зі складних ситуацій. І Гаррі неочікувано зрозумів, що пишається. Він пишається своїм колишнім супротивником, тою людиною, якою той став, — цілісною, жорсткою, але людяною.

 

Гаррі милувався тим, як зосереджено він запалює біля вікна, нахмуривши брови, …як невдоволено, проте уважно він слухає пацієнтів, роблячи відмітки у своїх нотатках. Він точно когось нагадував, когось похмурого, нестерпно несправедливого, але такого рідного…

 

* * *

 

Сьогодні бриз не заспокоював. І мелодія лунала все більше фоном. Усе невловимо нагадувало щось, і червоні промені він десь вже бачив, і легкий подих вітру вже чув, і море виблискувало вже, переливаючись від блакитного до смарагдового. Як же багато відчував Гарі колись — бескраю веселку відтінків почуттів, відчуттів, смаків та запахів. Усе це так поверхово, адже тепер він може бути кожною клітинкою будь-чого. Але тоді, на Землі це було настільки важливо, що він, звичайний, обмежений плоттю і кров’ю, відчував себе щасливим від запаху какао або новорічної ялинки і мандаринів. То може, душі, що грають у Сансарі, не такі вже й неправі? Гаррі відчував якусь невиразну тугу, може, він шкодував, що не боровся тоді, а може, сумував за втраченими почуттями…

 

— Гаррі-Гаррі, що з тобою?

 

Фред зайняв своє звичне місце на пісочному килимі.

 

— Я бачив Малфоя сьогодні.

 

Фред примружився, чіпко пірнаючи на глибину погляду. Гаррі відвернувся до океану. Тому що не треба так глибоко…

 

— Він лікар, уявляєш? Бореться зі смертю. Майже на рівних.

 

—Зачепило його, видно… що не зміг тоді.

 

Гаррі замислився. Що чіпляє людей, змушуючи обирати життєвий шлях. Побачивши жорстокість, ти ніколи не підеш до війська, чи навпаки, підеш, щоб змогти захиститися або захистити ? Побачивши смерть, ти ніколи не захочеш її бачити більше або вивчишся у меді, щоб боротися з нею кожного дня?

 

— Герміона опікується ним. Усе з ним буде добре.

 

— А ти, значить, хвилювався?

 

Гаррі знизав плечима. Він просто здивований, от і все. Але вечірня зустріч обтяжувала, а під ребрами нещадно тягнуло. І так захотілося поглянути, що Малфой робить вечорами, коли можна скинути щоденну личину і стати собою.

Намір — і ось Гаррі оточують світлі стіни апартаментів. Усе виглядає сучасно: металеві світильники на цегляній стіні, шкіряні дивани. Усе бездоганно, стерильно, безлико. Але ж і його тут нема.

 

“Де ти, Драко?”

 

Знайшовся той у кабінеті, обитому тяжким дубом, покритим лаком, з гігантською, зачаклованою магічним збільшенням бібліотекою. З опудалом сови на полиці, з незрозумілими золотими артефактами, з картою магічного світу на всю стіну. Масивний стіл був заставлений охайними стопками документів, поруч — попільничка з недопалком, який ще димився, гарний різний келих, що поблискував відображенням електричних лампочок, з бурштиновою рідиною всередині.

 

Гаррі сів у крісло навпроти і спостерігав. Як же все-таки гармонійно Малфой вписується у свій інтер’єр, такий же витончений, класично-традиційний, справжній, який не нерпить підробок та напівтонів. Якщо перстень, то фамільний, якщо стіл, то дубовий, якщо писати, то пером. І він справді писав, зігнувшись над пергаментом якось нещасно, здмухуючи іноді волосся, що падало на лоба. Гаррі навіть захотілося поправити його самому. І він завмер з занесеною над золотим волоссям рукою, здивовано подивився на неї і опустив.

 

“Що за дурня…”

 

Гарні, каліграфічні літери з довгими вигинами чорнильних петель лягали охайно, стаючи у рівні рядки. Гаррі почав читати…

… і одразу ж опинився за дверима.

Так дивно і страшно, і бентежно… Адже там було написано:

«Привіт, Гаррі…»

 

Навіщо він це пише? Кому? Він і раніше ніколи б йому не написав, навіщо ж зараз?

 

Але що завгодно можна казати собі, а обличчя вже схилилося над плечем у білій сорочці у пошуках відповідей.

 

“Сьогодні знову було дуже пагано. Привезли молодого хлопця. І цей був навіть в окулярах. Він був такий схожий, Мерлін…”

 

Малфой кинув перо, потер очі, зчепив пальці позаду шиї й поривчасто дихав.

Гаррі розглядував тії зчеплені пальці, гарні, довгі, витончені.

 

“Кого нагадав тобі пацієнт, Драко? Що за емоції тебе роздирають? “

 

Тем часом Малфой, відпив з келиха і знову почав писати.

 

«Я намагався, Гаррі. Я зробив, що міг. Але від мене ніби не залежало нічого. Наче усе вже було вирішено, а я ніхто і нічого не можу, як і тоді.”

 

Малфой знову сховав обличчя у долоні. А Гаррі поклав руки на його плечі, пропускаючи через себе цілющі налаштування. Він знав, що так роблять, що він це вміє.

Так, Гаррі не відчував бавовни сорочки чи тепла тіла під нею. Але він відчував хвилі скорботи, що тяглися до його сонячного сплетіння.

 

“Ти мені пишеш. Ти тужиш. Чому, Драко?”

 

Білі руки обхопили свої ж плечі, наче він щось відчув. Пальці лягли просто на руки Гаррі. І він майже відчув…

 

“Він помер, Гаррі, просто в мене на очах. Точно як ти. Навіщо? З чиєї волі? Навіщо тоді я, якщо ви усі здаєтеся?”

 

Драко поривчасто зітхнув, і літери вже не виходили гарними.

 

«Як ти міг не боротися? Ти боровся за усіх, за усіх, окрім себе. І окрім мене».

 

Він зім’яв листа.

І Гаррі, розгублений, повний невиразних, забутих відлунь земних почуттів, обійняв Драко, заспокоюючи його… чи себе?