Розділ 2: Несподіваний поворот

Свідомість поверталась повільно, ніби пробираючись крізь густий туман. Різкий запах хлорки та медикаментів вдарив у ніс, вириваючи мене з м’якого марева забуття. Біла стеля, розмита пляма світла… лікарня. Знову.

Я спробував підвестися, але різкий біль у потилиці прибив мене назад до подушки.

“Цегла, здається, таки знайшла свою ціль,” – промайнула думка.

Двері палати відчинились, і в кімнату ввірвалась молоденька медсестра. Яскраво-руде волосся, зібране у недбалий хвіст, веснянки, розсипані по всьому обличю, ніби хтось бризнув на нього кавою. Тендітна фігурка, затягнута у білий халат, видавала в ній юну дівчину, майже підлітка. Побачивши, що я прокинувся, її зелені очі спалахнули полегшенням, а на губах з’явилась ледь помітна усмішка, яку вона швидко приховала, напустивши на себе суворий вигляд. Змахнувши рудою косою, вона швидко розвернулась і блискавично зникла за дверима, а за мить з’явилась знову, вже у супроводі лікарки.

На відміну від юної помічниці, лікарка виглядала як крейсер, що розсікає хвилі шпитального хаосу. Висока, з прямою поставою та суворим поглядом сталево-сірих очей, що пронизували наскрізь. Сиве волосся, акуратно прибране під білий чепчик, не приховувало рішучого підборіддя та тонких губ, що були зараз міцно стиснуті. Її білий халат був ідеально чистим, а на грудях висіла табличка з її ім’ям та посадою: “Олена Петрівна Ковальчук, завідувач відділення травматології”. Жінка випромінювала хвилю впевненості та професіоналізму, і лише від її присутності я відчув, як біль та нервове напруження стали відступати.

– Дивовижна живучість, пане Алекс. – промовила вона з ледь помітною посмішкою. – Здається, ви стали постійним клієнтом нашого закладу. Десятий раз, якщо не помиляюсь? Вітаю з ювілеєм!

– Дякую, – прохрипів я. – Що… що сталося на цей раз?

– Амнезія? – підняла брови лікарка, – Ну, поки що офіційна версія така: ви побили трьох чоловіків, що зараз перебувають у сусідній палаті, а потім впали й вдарились головою об цеглу.

– Побив? – здивувався я. – Але…

– Так-так, – перебила мене лікарка, – Принаймні так стверджують “потерпілі”. До речі, з цього приводу вас чекає поліціянт. Вже битий час сидить у коридорі. Хоч я і пропонувала йому повернутися завтра, коли ви прийдете до тями, але молодий ще, гарячий. Ах так, як ви себе почуваєте? Голова болить?

Не чекаючи відповіді, вона схопила мене за підборіддя своєю холодною, сильною рукою, повернула мою голову до світла та посвітила ліхтариком в очі.

– Дивовижно, – пробурмотіла вона, – Інший би на вашому місці вже співав з ангелами, а у вас лише легкий струс. Здається, у вас замість кісток – бронепластини. Знаєте, як вас наші медсестри називають?

– Хто ж зна, – посміхнувся я.

– Росомаха, – розсміялась лікарка, – Мені довелось навіть фільм подивитись, щоб зрозуміти про що вони. Отож, цінуйте! Кликати поліціянта, чи дати вам ще трохи відпочити?

– Кличте, – зітхнув я, – Такі справи краще вирішувати одразу.

Олена Петрівна кивнула та вийшла з палати. Я заплющив очі, намагаючись пригадати події, що привели мене до лікарняного ліжка. Три постаті у темному провулку, спроба пограбування… бійка… А потім – удар, темрява.

“Так, ну зі струсом впорається жива, що циркулює по моєму тілу. Вона, до речі, і врятувала мене від проламаного черепа. То тільки у фільмах героя б’ють по голові цеглиною, а він підіймається після того живим і здоровим. Хто метнув цеглину? І чому? Це була випадковість, чи хтось вирішив позбутися мене?” Питання роїлися у голові, не даючи спокою.

Двері знову відчинились, і до палати зайшов поліціянт. Молодий, років двадцяти п’яти, з рудим, ніби вигорілим на сонці волоссям та веснянками, що робили його схожим на старшого брата медсестри. На ньому була трохи пом’ята форма та кашкет, який він так і не зняв, зайшовши до палати. Він пильно оглянув мене з-під лоба, намагаючись виглядати суворим та досвідченим. Його очі були блідо-блакитними, майже прозорими, і здавалися холодними та байдужими.

– Ну що, підозрюваний, розкажіть, за що ви побили до півсмерті трьох потерпілих! – заявив він голосом, який не дуже пасував до його юного обличчя.

Ну, для початку, доброго дня, шановний офіцер. Це раз. Два – ви б кепочку зняли, вона, вам звісно, йде, але це ж приміщення – некультурно. Ну і три – з яких це пір легкий струс, навіть без важких переломів – це стан напівсмерті?

– Ха, ах ти ж грамотний який, та щоб ти знав, в одного з них – перелом щелепи, а в іншого – забій грудної клітки! – скоріше просичав, чим проказав офіцер, але головний убір зняв.

– Ну, а у мене струс мозку. І теж, думаю, перелом є. – скорчив я гримасу повну болі і страждань. Ех, такий акторський талант пропадає.

Ну а як нема, то дуже попрошу, щоб знайшли, правда потім доведеться провести пару позачергових благодійних сеансів лікування голками у місцевому дитячому відділенні, але я навіть радий буду. Допомагати з лікуванням малолітніх підлітків мені уже доводилось. Олена Петрівна – чудовий організатор, з міцною діловою хваткою! Перевіривши на собі дієвість моїх методик та почала залучати мене до найбільш тяжких та запущених випадків. Але ці думки зі зрозумілих причин я вирішив не розповідати цьому рудому офіцерику

– Що у вас в речах, товаришу потерпілий, робить скривавлений ніж? – зробивши наголос на слові «потерпілий», зайшов з іншої сторони поліціянт, – ви сектант?

– Ну, ви ж самі сказали, що то ніж, а не кинджал, – посміхнувся я, – у мене навіть документ є, що цей красивий кусок заліза та срібла не являється холодною зброєю. А кров – так, або моя, або свиняча. Люблю знаєте кров’янку свіжу на вечерю. І ні, я не сектант і не поклоняюсь ні якимось темним божкам, ні демонам.

До речі, висновок одного знайомого спеціаліста дійсно є, набридло розповідати кожному патрулю, що мій ритуальний ніж не підпадає під законодавство про холодну зброю. Та і крові людей, крім моєї, на ньому немає і бути не може.

– Якби це була холодна зброя, то ми б розмовляли інакше. А про кров – експертам видніше, чия вона. У нас є свідок того, як ви напали на цих трьох людей, що ви на це скажете? – гордо задравши носа, заявив поліціянт.

– Скажу, що можете відразу перепрофілювати вашого свідка в підозрюваного. Мене ж хтось отоварив цеглиною по голові. Чи ви дійсно вірите в те, що я сам об нього приклався? – з кожним словом моя мова ставала все слабкішою, – і взагалі, покиньте мою палату, капітан, я втомився. Заяву на цю четвірку про напад з метою пограбування і вбивства я напишу завтра.

– Хмф, – пролунало від капітана, але палату все ж покинув.

Хлопчина пішов, але я знав, що це не кінець. Справа явно неприємно пахла. Хто цей свідок? І чому гопники вирішили напасти на мене саме в тому провулку? Збіг обставин? Може бути.

Не встиг я розслабитися, як двері знову відчинились. Цього разу до палати зайшла медсестра з підносом, на якому лежали шприци та ампули. Вона підійшла до мене, її рум’яні щоки знову прикрашала сувора гримаса, ніби вона збиралась робити щось дуже неприємне, а не рятувати життя.

– Це знеболювальне та протизапальне, – буркнула вона, набираючи ліки в шприц, – може трохи пекти.

Красуня обробила місце уколу спиртом, і я відчув холодний дотик її пальців. Укол виявився майже безболісним, але я все одно скривився.

– Не бійтесь, я не кусаюсь, – пробурмотіла вона, готуючи наступний шприц, – хоча, можливо, варто було б.

– А якщо попросити? – посміхнувся я, сподіваючись розтопити лід в її очах.

Вона на мить затримала погляд на мені, а потім, нічого не відповівши, продовжила свою роботу.

– Ну от і все, – сказала медсестра, закінчивши з уколами, – якщо щось буде потрібно, натисніть на кнопку виклику.

Медпрацівниція покинула мою палату і я залишився наодинці зі своїми думками та приємним відчуттям тепла, що розлилось по тілу не тільки від ліків, але й від усмішки рудої красуні.

Завтра буде важкий день. Потрібно розібратися з поліцією, дізнатися більше про свідка і зрозуміти, хто стоїть за цим нападом. А ще… у мене пари в університеті. Чорт забирай. Знову доведеться брати конспекти у когось та переписувати.

Повернувши голову у бік вікна, я побачив, що сонце вже сідало, забарвлюючи небо в багряні відтінки. Ще один день пройшов. Ще один день, який я ледве не закінчив на тому світі.

Закривши очі, я спробував заснути. Але думки про напад, про свідка, про можливу загрозу не давали мені спокою.

Покрутившись з боку на бік і так і не заснувши, я вирішив трохи помедитувати. Сівши на кушетку та підібгавши ноги під себе, я занурився в медитативний транс. Ні, медитувати можна було б і лежачи, все ж мій досвід дозволяє занурюватись в легкий транс навіть під час бою, але поза лотоса мені звична і діє ніби заспокійливе.

Спершу треба ретельніше оглянути травму. Приліт цеглини по голові – це не жарти. Пару тріщин в кісці дійсно є. Навіть обманувати нікого не доведеться. Але мозок, слава богу, цілий. Так, ну зрощувати кості поки не буду. Дочекаюсь, поки випишуть, а то і справді як Росомаха, не доведи Господь, ще на досліди заберуть. Нічого, звісно, виняткового не знайдуть, але мороки…

Тяжкі роздуми перервав виплеск енергії. Для Вавилону таке явище було б звичним. Подумаєш, якесь божество народилось, таке навіть за моєї пам’яті було тричі, але тут, у світі без магічної енергії… Це таки сильно привернуло мою увагу. Та і натиск мани ставав все сильнішим і сильнішим з кожною секундою. Ніби вся мана світу, що зникла з цього виміру, раптом повернулась назад. І це лякало.

Мої слабенькі маноканали, які я розробляв з самого народження, буквально тріщали по швах від натуги. Якби я не перебував в медитації, то уже отримав би тяжкі травми магічної оболонки душі. А так, маючи більш ніж 50-річний досвід роботи з цією енергією, мені вдавалось якось балансувати на самому краєчку від прірви. Всі запаси живи, що я накопичував роками у своєму тілі, я пустив на укріплення маноканалів, а ману, що нестримним потоком линула до мене, трансформував у прану. Але навіть так на каналах розросталися глибокі тріщини. Ядра мани у цього тіла не було, і слава богу, інакше воно лопнуло б, як перезріле яблуко.

Потроху шалений потік магічної енергії почав стихати, і я, вийшовши з медитації, розплющив очі. У моїй голові було лише одне запитання. Що це було?

Але обдумати ситуацію мені не дав звук гучної протиповітряної сирени на вулиці, таке у нас рідко трапляється. Знову якісь навчання? А потім пролунав вибух, від якого здригнулись стіни лікарні, а за ним ще і іще один. І знову темрява.

Вітаю вас, шановні читачі!

Сподіваюся, вам сподобалася нова глава! Якщо ви хочете дізнатися, що буде далі з моїм героєм в новому, сповненому небезпек світі, запрошую вас підтримати мою творчість та приєднатися до моєї спільноти на Patreon: https://www.patreon.com/FirstDerf

На Patreon ви зможете:

Першими прочитати нові глави, ще до їх публікації на інших платформах.

Отримати доступ до ексклюзивного контенту.

Впливати на розвиток історії, пропонуючи свої ідеї та голосуючи за різні варіанти розвитку подій.

Спілкуватися зі мною та іншими читачами у коментарях.

Також ви можете підтримати мою творчість одноразовим донатом на Ko-fi: https://ko-fi.com/firstderf

Кожна ваша підтримка допомагає мені приділяти більше часу написанню нових глав та розвитку історії. Дякую за вашу увагу та підтримку!

P.s.: Буду вдячний якщо ви просто підпишетесь. Викладка на Patreon виходить лише на англійській мові. (Повірте, навіть на одній мові це важко… І не ображайтесь. Якщо україномовних читачів буде багато – додам ще один варіант).  

З найкращими побажаннями,

FirstDerf