Розділ – 2. Кому довіряти?

Перед очима суцільна пітьма яка поглинала, висмоктувала з мене душу… Я не знав де я. Но я думав, що помер. Краще би я… Тоді помер задихнувшись сраним димом, але мене врятували. Розплющивши важкі повіки з’ясувалося, що я у лікарні. За вікном був вечір. Білосніжне світло зі стелі сліпило очі. У палату увійшла медсестра і, помітивши, що я опритомнів, покликала до мене поліцейських.

Мене довго розпитували з косими поглядами, наче це мені прийшло на думку повбивати кожного члена своєї сім’ї… Я розповів їм як виглядали дві дівчини та про те, що одна з них забрала з собою мого молодшого брата… Мені сказали, що почалися розшуки вбивць, і щоб я не хвилювався та швидше одужував.

«Як тут спокійно одужувати?.. Коли нікого з рідних не осталося в живих, окрім братика… З яким не пойми що буде…» – від головного болю та безсилля я розплакався. Не пам’ятаю скільки часу в мене з очей лився Ніагарський водоспад, але, скоріш за все, годину. Я довго тупо витріщався на те, як в капельниці крапають одна за одною прозорі капельки. Мені здавалося, що моє життя обірветься коли у вену потрапить остання крапля. З тим, що моє життя от-от може обірватися, я не помилився.

Не знаю коли, але я заснув, но мій сон був чутливим, настільки, що я почув як у палату хтось увійшов, і тихі, але широкі, квапливі кроки. Хтось навис наді мною. Так не хотілося розплющувати очі… Хотілося спати… Хотілося, щоб на ранок я проснувся у себе в кімнаті і щоб все це був лише поганий сон, но коли я відкрив повіки, то зіткнувся з широко розширеними, кровожерливими очима.
Я скотився з ліжка на підлогу швидше, ніж лезо встромилося мені у серце. Я відчув біль у правій руці – це вискочила з вени голка. Круглі темні очі подивилися на мене з ненавистю. Чоловік у чорній балаклаві витяг з матрацу встромлений величезний ніж та закрокував, обходячи лікарняне ліжко, проте, я в цей час вже проліз під ліжком на другий бік і побіг до дверей. В коридорі було темно. Ніде ні душі. Ні звуку. Мертва тиша зводила з розуму.

– ДОПОМОЖІТЬ! Хто небуть! СЮДИ! Поліція!

«З ранку за дверима ще стояли поліцейські! Де ж вони тепер!?» – відповідь не стала довго чекати. На повороті у холл, біля автомату з кавою лежали один на одному, два зарізані тіла. У мене перехопило дихання.

– ІДИ СЮДИ ГІВНЮК!

Я спиною відчув як ззаду хтось летить до мене зі всіх ніг наче тигр. Но сьогодні я не хотів попадатися в лапи не пойми кому. Я зреагувати миттєво: дістав з пояса поліцейського пістолет, обернувся, та зробив два постріла на вмання з заплющеними очима. Один з них виявився вдалим. Я попав виродку у масці в ногу.

Той повалився на підлогу та почав корчитися, намагаючись зупинити кровотечу. Скажу відверто з нього лило як зі свині. Я скривився та сплюнув. Пістолет прихопив з собою.
Тепле нічне повітря огорнуло мене в своїх обіймах. В думках посвітлішало, як і в очах. Як тільки нога вступила на холодний бетон я усвідомив, що вибіг босим… Но це не мішало мені бігти, що є сил, до поліцейського відділку. А сил, на диво, в мене як ніколи було багато.

Бісові поліцейські перелякалися мене, наче привида на Хелловін. Я розповів їм, що на мене напали, но вони не сильно мені вірили. Мабуть, через закривавлений пістолет в руці, а може… В мене був вид, наче у психа-втікача. Словом: мене повели в кімнату для допитів, щоб краще розпитати про скоєний замах на життя у лікарні. Залишивши мене самотньо сидіти, двоє поліцейських вийшли. Через деякий час повернулася пані у формі. Опустившись на стілець навпроти, вона, не дивлячись на мене, спитала:

– Було страшно?

Мене здивувало це дурнувате питання, проте я відповів:

– Було.

– Тебе звати… – молода-поліцейська розгорнула якусь папку на столі, но мені показалось, що вона нічого там не шукає, а очікує моєї відповіді.

Я зосередив погляд на затіненому, через фуражку, обличчі. Губи самі собою заворушилися. Я й не помітив як сказав:

– Алан Райт.

– Ти син Мартіна Джоната Райта? Офіцера у відставці?

Замість відповіді пролунав різкий вибух. Я перевів шоковані очі на металеві двері квадратної кімнатки.

– Що трапилось?.. Там щось… Хтось… Прийшов по мене?

– Я схожу подивлюся. Ти посидь тут чемно, Алане. – вона підірвалася з місця і хутко зникла за дверима. З її відсутності мене охопило хвилювання. Погляд прикувався до моєї фотографії в папці на столику. Руки самі потягнулися витягнути один з листів, но вслід за одним з папки вилетіли і всі остальні. Зіниці звузилися від побаченого, руки з листком стиснулися в кулаки. На кожному з документів було фото когось з моєї сім’ї, з детально роздрукованою інформацією про людину. Но тим, що мене здивувало було те, що чорно-білі обличчя на фото були закреслені червоним фломастером. Всі. Навіть фото з Майклом. Але не моє.

«Чому… » – не встигло моє питання появитися в думках, як в кімнату увірвалася та сама поліцейська з каре, вся схвильована, злякана. Підбігши до мене вона схопила та повела за собою до виходу.

– На поліцейський відділок був скоєний напад невідомих. – підтвердженням її слів був коридор, який тепер більше походив на звалище, і робочі поліцейські столики, що іскрились у вогні. Ця пані стискала мені руку поки намагалася провести через все це пекло з кучею тіл під ногами, надвір, де стояв чорний тонірований фургон з синім написом: “Свіже м’ясо”.

«Що за чорт… Що…»

– Що, блять, діється? Де всі поліцейські!? – я витріщився на свою рятівницю, що розкрила для мене відсувні дверцята.

– Всіх евакуювали, навіть в’язнів, залишився лише ти, Алане. Мені довірили перевезти тебе у безпечне місце.

Я хотів і далі розпитувати її: про вибух, про пустий відділок, про зачеркнуті фото моєї сім’ї, про, за її словами, “безпечне місце”, але вона впихнула мене в спину у фургон та з гуркотом засунула дверцята. Коли ми проїхали перекреслений знак: Монклер, моє серце стало скажено калатати у грудях.

– Куди ми прямуємо?.. – я подивився на переднє сидіння, де сиділа пані водій, но вона мовчала. Я повторив голосніше:

– Куди ми!?

– Ми вже майже на місці.

– Чому ми їдемо без мигалок? Що це за… Фургон такий. Де ви його дістали?..

– Службові автомобілі були пошкоджені, мені довелося позичити ненадовго у одного працівника навпроти цей транспорт.

– Я вам не вірю… Покажіть мені ваш поліцейський орден.

– Зараз я не можу, як бачиш, я за кермом. Давай як приїдемо я все тобі покажу і розкажу.

– В що за місце ми їдемо?

– Туди, де тебе ніхто не скривдить.

Я опустив погляд на свою руку, яка страшенно боліла. Зап’ястя після капельниці по синіло.

– Зупиніть фургон. Мені не добре… – це не було брехнею, всередені огидно смерділо м’ясом.

– Не можеш потерпіти 5 хвилин?

– Не можу! – я затиснув щелепу зі злості, мало не прокусивши язик.

«Як мене все дістало… Поліція…підозрюю, вони всі причетні до вбивства моїх рідних, або знають щось про вбивць. Вона щось приховує… Я нутром це відчуваю.»

– Я не можу зупинитися, ззаду нас вже як годину прислідує шкільний автобус, а для виїзду автобусів ще не час. Якщо це підривники відділка, то тебе можуть перехопити.

– Просто зупинися на пів хвилини! Мені дуже треба!

– Добре. Даю 10 секунд.

Фургон різко затормозив. Я на мить поцілувався з переднім сидінням, а тоді, вхопився обома руками за ручку та вибіг з узбіччя траси вниз, по густій траві.

– Алане! Алане!! ПОВЕРНИСЯ ДО МЕНЕ! Тобі небезпечно перебувати самому!

– Закрий рота! Ти конче дивна особа! Я не поїду з тобою далі! Краще сам знайду дорогу до найближчого відділку по-… – ще ніколи мені не доводилося так різко замовкати на пів слові. В мою сторону полетіли іскри з вогню який утворився від зіткнення в фургон – шкільного автобуса. Нещасний м’ясний фургончик перетворився на шматок металу, який пронесло ще 10 метрів по дорозі. Про те, що жінка всередині могла остатися цілою після зіткнення, з трудом вірилося, але… Пані поліцейська все ж, виповзла з полумяної пастки, і крикнула:

– БІЖИ, АЛАНЕ!! В цьому районі…є… поліція…

Пролунав гучний вибух, що змусив мої ноги здригнутися, і повалитися колінами на землю. Танець вогню відбивався в моїх темних очах. Жар пробирався по руках до грудей і обпікав. Пекло. Щось всередині мене сильно запекло від всієї цієї картини.
В голові ехом лунав крик тої жінки: “Біжи, Алане! Біжи!” Ноги… Мої ноги не хотіли мене слухатися, наче приросли до цієї клятої землі, бодай його..! Я перевів погляд на дивний жовтий автобус в чорні смужки. З нього вибігло чоловік з десять якщо не більше, і всі у такий же балаклавах як чоловік у лікарні. З боку водія вийшла світловолоса дівчина, викрикнувши до решти:

– Він повинен бути десь тут! Знайдіть мені цього сучого сина, ЛЮБОЮ ЦІНОЮ ЗНАЙДІТЬ!!

Мене наче струмом вдарило. Я впізнав її. Це та клята помічниця темноволосої викрадачки! Я поповз на четвереньках через густі зарослі в кущі, і став думати, як залишитися непоміченим. Краєм ока я вловлював світло від ліхтарів.

«Вони близько… Близько… Думай.»

Бігти зараз рівноцінно самогубству, лізти на дерево теж не варіант, не встигну, помітять. Сидіти в кущах теж ризиковано, а тут більше ніде сховатися.

«Я як на долоні… Тут гола поляна… І більше ні- » – погляд зачепився за блиск води. Вісім кроків і переді мною ставок, но… Все ще холодний ставок…

– Шукайте ретельніше! Перевірте кожне дерево!!

«Біжи, Алане. Біжи!» – я заплющив очі і, вдихнувши на повні груди, подумки попросив Бога: «Спаси і Сохрани», та безшумно підповз і нирнув повністю у воду.