Розділ 2: Знайомство зі свіржським привидом

***

Шухевич допоміг кухарці Ірині, та розніс своїм нервотрепам їх порції: рагу з мясом, і чай з лимоном та булочки з яблуками.
Сам він, не дивлячись на вмовляння дівчаток приєднатися до них за столик, забився кудись в кут їдальні самотньо гризти бублики та запивати їх міцною кавою без цукру. Діло було зовсім не втім, що Романа не годували як слід, він просто стримував себе від вечері, адже… Мав йти один, в таку темноту до охоронця замка, щоб домовитися з ним про вхід на завтра.

Хтось би посміявся з Романа: такий великий – а боїться байок про привида! Ха-ха… Но Рома… Вже бачив її – зрадницю, утоплену в колодязі. Напівпрозора молодиця у білій сукні, що бродила по дворику палацу… В день її не можна було побачити – вона безслідно зникала, а от з початком темряви…
Якось, в свої 14, Рома програв друзям в “Дурака” і змушений був виконати бажання… Принести щось з покинутого замку на пагорбі.

Не всім людям дано побачити потойбічну істоту, проте Галина Степанівна – бабця Романа по маминій лінії, була ясновидецею і при служницею в церкві. Вона багатьом допомогла відігнати нечисть з домівок і не раз проводила свої обряди у присутності онука.
Роман з шести років почав чути шепіт та бачити тіні і купу диму, що утворювала людську подобу.
Він міг сказати з упевненістю: місцева примара не є не безпечною. Вона лиш ходить по замку і дворі, зачиняючи наче дворецький за вами двері та вікна. Ця особа не на падає, і не кричить по ночам, лиш грає свою роль, як і говорилось в легенді… Спокутує свою провину.
Проте, в свої юні роки, коли він прийшов після вечері до дами в замок і раптово побачив її коли ворота відкрилися самі по собі… Його гарненько вирвало і більше він там не появлявся, а коли кликали на екскурсію, брехав, що йому не добре і оставався.

Охоронець – пан Володимир – хороший дядько з сивими вусами, котрий радий відкрити ворота палацу всім охочим з понеділка по п’ятницю з 10:00 по 15:00. Сьогодні, якраз таки, п’ятниця, но пізня година.
В день всі були зайняті вступом дітей в табір і забули про завтрашню екскурсію. Та й чого б їм хвилюватись? Власник сам повинен був все організувати за рання, но схоже, Олексійовичу не погано так нагріло днем голову раз він поза був про екскурсії, а коли, усе ж, нагадався, доручив все синові.

І як договоритися з наглядачем, коли він вже покинув пост? Телефон той в пізні години не піднімає, адже порає господарство. Чекати до понеділка його неслухи точно не за хочуть, ше якого добра, полізуть через стіну, а віддуватися за безмізких підлітків не хотілося б.
Як добре, що таке не вперше, і на вихідні чоловяга ще може відкрити на годинку-дві за хорошу, звісно, плату, ворота. Роман пам’ятав, що по п’ятницям, до девятої, пан Володимир ще сторожить фортецю, тому, шанс його під ловити хоча б по дорозі – є.

«От би втратити свідомість десь у лісі і прокинутись на ранок…» – з гіркою посмішкою на вустах подумав Шухевич, зробивши останній ковток кави. – «Ні, ти вже дорослий, тобі давно не чотирнадцять, тож буть чоловіком і подивися примарі в очі!» – він так різко підвівся зі столу, що налякав дівчаток за сусіднім столиком…

Дорога була не проста… Чи це він вже старіє, раз не може добратися по сходинкам до клятого замку? Точно… Йому ж не чотирнадцять, за 8 хв як би не хотів, не до йдеш. Но вже здалека став виднітися величний, червоно-оранжевий дах з черепицею, який, при світлі дня, був наче полум’я на пожовкло-білому, старому як світ, замку, з штукатуркою, що облупилася і стінами, що навічно остануться намертво холодними скільки би їх не старалося зігріти літнє сонце.

От і стежинка намалювалася, що вела до громадного заржавілого моста: він був настільки широким, що по ньому легко могли пройти три слона…або стадо коней. Під мостом не було води. Він слугував переходом, через який можна було пройти прямо до головних воріт.
Ну а дальше… Проблема. Як увійти в двір… Стукати чи що?
Роман набрав повні груди теплого вечірнього повітря та за волав:

– Агов!! Є хтось чи нема!?

Тиша.

Він знову гукнув:

– Пане Володимир!! Пробачте, за пізній візит. Ви ще там!?!

Знову тиша… Лиш щось зашкрябало за спиною. Молодик озирнувся. То шаруділи ворони на деревах – куди не глянь скрізь вони. Величезні стовбури нависали над Романом загрозливими тінями, не доброзичливо похитуючи з боку вбік гілками,- наче старались його звідси відігнати…
По спині пройшовся холодок…. Но не від вітру. Хтось наче пропалював його пильним поглядом.
Рома різко розвернувся до воріт обличчям, проте нікого не побачив. Но відчуття, наче за ним зацікавлено стежать, нікуди не зникло.
Серце шалено застукотіло. Кров від страху нібито швидше за циркулювала тілом. Він повільно видихнув, і набрав повні груди повітря, щоб вкотре крикнути, бо, хто зна, може старий охоронець його не почув? Як раптом до нього донісся тихий, як вітерець, і прямий, як ріка, голос:

– Він пішов годину тому.

Роман подавився повітрям і закашлявся, схопившись за горло.

– З тобою все гаразд?

Знову цей голос… Такий спокійний голос, на відміну від голосного кашлю Романа.

– Кхах! Кхе! Угх… чорт… Кха!

– Я не чорт. – голос повеселішав.

– Хто ти? Де… кх-х… ти? – Рома знову обернувся до лісу, но там в очі кинувся лиш морок. Потім він витріщився на на багато більші за його ріст, – чорні ворота.

– Я… не пам’ятаю, хто я. – голос став пригніченим. – А ти хто? Я не бачив тебе раніше.

«Ха… чи варто говорити своє ім’я не пойми кому… Хоча…»

– Я відповім тобі, якщо ти скажеш, де ти находишься. Бо я не бачу тебе…

– Ха-хах, – цей голос здавався не жіночим… хоча Рома ні разу не чув голосу діви-утоплениці. – Я тутоньки.

– Де це… тут?

– Підніми-но свою голівоньку.

Роман стис кулаки. Щось йому підказувало не робити цього… Краще розвернутися і тікати… Тікати, як тоді, 7 років назад… В животі забулькало. Здається його і зараз вирве, но вже чорною кавою. Голова, наче під дією якоїсь сили, сама по собі при піднялася, і…

– О Боже… – Шухевичу на мить перехопило подих. – Ти… не дівчина.

Привид скривив губи… якщо так можна сказати, і відповів:

– Дівчина?.. А, ти, мабуть, про тутешню жіночку. Но як ти можеш називати її дівчиною? Вона існує вже сотню років хоть і виглядає молодою.

– То..де ж вона?..

– Її більше немає.

«В якому сенсі немає? Я і так знаю, що вона давним давно померла…»

– Вона упокоїлась. – привид на черепиці помахав худими ногами.

– Що?..

– Від коли я тут появився Ілона відкрила ворота і пішла на зустріч сходу сонця.

– Ілона?.. То її так звали?

– Напевно, я не пам’ятаю…

– ….а як твоє ім’я?

– Не пам’ятаю.

– А як ти тут опинився?..

– Навіть і не знаю.

– Агх… Нащо я на тебе марную час? – почав злитися вожатий. – Раз охоронця немає, то і сенсу тут стояти теж.

– Ти вже йдеш? Но ти ж не сказав свого імені.

– Я прийшов не до тебе, а до сторожа.

– Ясно.

«Ні блін, темно… Настрій чомусь зіпсувався. Здається, в мене розлад шлунка… Всередині наче все скрутилося у вузлик» – старший відвернувся, зробивши кілька кроків по мосту.

– Я зможу тебе ще раз побачити?

– Ну… Завтра, якщо пощастить зіткнутися з паном Володимиром, у нас буде екскурсія на першу.

«І нащо я це кажу примарі?.. Зовсім голова вже не варить…»

– Хм, мене в такий час вже не буде.

Роман нічого не відповів. Пришвидшивши кроки, він спустився з моста, а тоді, по стежці у низ. Йому здавалося, що, якщо він і далі буде там стовбичити, то його знудить не тільки кавою… А й нутрощами.