Розділ 2. Веселуня із січневих мрій?

Мовчання сіяло колючу тривогу кожної миті як тільки-но я відходила від муру-імперії мого персонажа. Бісило звучання старого холодильника в захламленій кімнаті. У мене, мабуть, немає роботи, навчання, хоббі, я не їм, не сплю, лише інколи закриваю очі та слухаю власні думи-сонети, щоб скоротити чекання наступного дня. Воно прийде з іншого боку й віддалено почне скиглити до мене своїм скрипучим, бридким всьому світу голосом. Моє серце обіймає жаль та втома від втраченого… чого? Друга, котрий ніколи не повернеться з іншого континенту? Сестри, що наслідувала мене та врешті покинула копіювати мене в усьому? Коханця, котрий завжди ненавидів? Чи врешті… дитини, котра занадто захопилася сепарацією від батьків? Воно ненавидить всю мою хвору сутність, але є такою ж божевільною матерією. Кожен наступний день міг би бути вісімсот сороковим подарованим мені світлячком, та цвинтар комах вже прогнив моїми конваліями. Я хочу вбити Це. Я нелегально куплю зброю і сяду в тюрму пожиттєво лиш би здихатися навік цього чорного, хитрого, невдячного, але такого любого тягаря. Та досить мені лиш торкнутися зброї… як жаринка розплющить свої вуглинки, що здаватимуться темним грудневим нічним небом. Нашим. Тоді моя рука тремтить коло моєї ж скроні, чорт забирай, я готова стріляти собі в голову, але хочу довше подивитися в улесливі, сумні, благальні вічі! Біля іншої скроні вже Воно тримає величезного дробовика і чекає моменту, коли почну за щось дорікати. Я ніколи не дорікала. Не зі страху, просто через вічний жаль і оправдання. Вона торкнеться кінчиком довгого пазуря моєї сонної артерії в шиї. Через мить дістанеться серця, розламає всі ребра, щоб на їх місце сховати усі зівʼялі квіти, які дарувала їй я — кактуси. Їхні голки проходять крізь шкіру, серце, доводиться жити із кактусами всередині та дрібними ранами ззовні. Холодильник на певний час перестає гудіти, тому я думаю, коли ж Вона затулить єдину щілину цеглиною, можливо, я прийду і порталу вже не буде? Можливо, Вона зробить більше віконечко і покаже повністю своє гидке чорне лице. Ох, те гидке чорне лице… Настільки огидне, що ховає в собі липневу сапфірову пущу та малахітове північне сяйво, з нього сипляться не тисячі зір, навіть не мільярди планет, а всі незвідані галактики, що манять своїми довжелезними чорними дірами та величезними копіями сонця. Воно не дає на себе надивитися. Він не дозволяє заговорити чи торкнутися. Вона ладна була б все життя будувати з моїх порізаних решток, нового свого творця і називати вже мене своїм створінням, а тоді забрати як трофей собі за Стіни і повісити на цвяхи моє опудало, під яке кидатиме мої улюблені лілії та рожеві півонії. Просто силует не хоче жити зі мною в моєму світі. Силуету ліпше зі своїми зліпленими друзями-потворами, котрі розважатимуть його новими вбивствами та байдужістю. Скигли під муром і бурмочи басом свої жахливі звуки, я стиратиму кров з вух, але буду слухати тебе і горлатиму у відповідь через цей товстий паркан усі пестливі та втішні слова ледь не усіма мовами світу. Можливо, хоч в одну мить ти здогадаєшся, що саме я люблю тебе більше, ніж всі твої пластилінові браття. Ти для мене сяйво ліхтарика в озерній гладкості в найглухішу ніч, ти затінок під деревом у найспекотніший серпень, ти свіжа постіль після важкого дня. Ти — місце, де я хочу ховатися, коли мені сумно і весело. Ти — повітря, яке ладна вдихати, але ніколи не видихати. Якщо ти є темрява — мені добре сліпою, якщо крига — нехай кожна моя клітина зльодяніє аби повністю поринути у твій пекучий лід. Можливо, так я перестану відчувати ці крихітні порізи голок від кактусів, котрі так безжалісно врослися в шкіру. Як Ти колись врослось плющем у мою цеглинну душу. Моя душа і справді цеглинний дім, у кімнатах якого буяють зарослі втрачених сподівань на щасливі… нові… Наші миті у довгих веселкових днях.  Де ти всього лиш моя Веселуня, що відгомоном дзвениш у моїй кружці із мелісовим чаєм, що відбиваєшся красою у кожному подертому дзеркалі, що так шалено гойдаєшся на моїх вже зруйнованих нервах. Моя люба гидка Веселуня, котра руйнує мене з кожним разом   як я виходжу з-за рогу вулиці і не бачу її химерного силуету. Який розчавлює мене з кожним повідомленням не від нього. Яке знищує мене з кожним самотнім днем без дивної фігури поряд.

Ти прийшов до муру першим три дні тому. Ти прийшло до стіни перше позавчора. Ти прийшла до паркану перша вчора.