Частина 19

Торнадо в Нью-Йорку забирає життя сотень людей, які виявилися до нього не готовими. Сотні тисяч залишаються без житла. Особливо сильно торнадо шкодить в центральному районі міста, де від прекрасного парку збереглася тільки назва. Та це не найгірше. Якщо глянути світові новини, то можна побачити як Китай, Японія та Індонезія страждають від майже постійних цунамі. Не оминають природні катаклізми і Європу, де за одним махом нищаться цілі міста. Люди в паніці, міжнародні організації, здатні лише висловлювати свої почуття сім’ям загиблих, не знають, кому першому надавати допомогу, бо як тільки вони збираються розчищати завали після землетрусів у Туреччині, то вже надходять новини про те, що в Італії відбувається виверження Везувію і допомога необхідна там.

Мене ці новини не обходять. Я їх переглядаю і майже одразу викидаю з голови. Бо насамперед важливо знайти Пазузу до того, як він добереться до кого-небудь із моїх друзів. Їх, звісно, не так вже й багато і за всіма можна стежити, однак демони не дають нам спуску. Тільки цього тижня ми двадцятьох прибили.

– Вони вже геть страх втратили? – Дін кидає на стіл закривавлений янгольський клинок, чому ми з Семом не дуже радіємо.

– Пазузу дуже хоче заволодіти троном Пекла і при цьому вижити, тож він посилатиме демонів на два фронти: проти нас і Ровени. Він не домовлятиметься зі мною. Уже ні.

– У тебе все гаразд? Ти останній тиждень якась прибита ходиш, – Дін пильно вдивляється мені в очі.

– Замало кави вживаю.

– Хіба десять пачок не твоя добова норма?

– Чого ти від мене хочеш? Це не твоє собаче діло. Краще думаймо, як загнати Пазузу в пастку.

– Або хоча б на мить відволічемось від демонів і пополюємо, – Сем входить в залу з ноутбуком і розвертає його до нас. Якщо це знову якась фігня, то вибачте, хлопці, але далі без мене.

– Чупакабра. Серйозно, Семмі? – Дін відривається від ноутбука і дивиться на брата.

– Це ви ще відео із камери спостереження не бачили. Прогорніть нижче, – гортати доводиться майже до кінця сторінки. Вмикаємо відео з території птахофабрики, на яку минулої ночі було здійснено напад, і бачимо гігантську дволапу істоту на зріст чотири фути (130 см), зі здоровенними пазурами та з пащекою, повною гострих зубів. Пересувалася вона в основному на задніх двох лапах, періодично опускаючись на всі чотири. На жаль, камера відеоспостереження зафіксувала тільки як ця істота проникла на територію, просто перелізши паркан висотою у дев’ять футів (3 м), без її подальшого пересування птахофабрикою.

– На скільки правдивим є це відео? – звертається Дін до мене.

– Ну, я не пам’ятаю жодного фільму жахів з такою сценою, – стинаю плечима. – Для остаточного вердикту мені потрібне першоджерело.

– Чудово, ми їдемо в Льюістон, штат Мен. Дай снодійного, мені треба виспатися перед довгою дорогою. – Дін простягає до мене руку.

– Може тобі просто в голову дати? – а що? Гарна ж заміна. Врешті-решт зітхаю і дістаю з рюкзака снодійне. – Сподіваюся, термін дії ще не закінчився.

Дін на етикетку навіть не дивиться. Просто закидується двома таблетками та йде у свою кімнату. Ми з Семом залишаємося шукати по архівах Хранителів якої-небудь інформації про те, як вбити чупакабру. Однак у книгах переважно міститься тільки опис зовнішності цієї істоти з позначкою, що такої не існує в природі. Нам доводиться переходити до тяжкої артилерії. Сподіваюся, о дев’ятій ранку він вже не спить.

– Здоров, Кетче, – за ноутбук сідає Сем, я залишаюся стояти в нього за спиною і тільки махаю рукою Кетчу в камеру. – Ми у справі. Як вбити чупакабру?

– Чупакабру? – перепитує він. – Справжню чупакабру?

– Ну, ми поки що не впевнені, бо все ще в Канзасі, а не в Мені, але є відео, я щойно його тобі переслала, – нахиляюся до камери так, щоб мене було краще видно. – Не пригадую жодного фільму жахів чи псевдодокументального фільму з такими кадрами. Локація дійсно приводить до птахофабрики в Люістоні, штат Мен.

– Ого, – це все, на що спромагається Кетч після перегляду відео. – В книгах ви нічого не знайшли?

– Ні, американські Хранителі Знань віднесли цю істоту до звичайнісіньких вигадок місцевих жителів, але все ж зібрали описи цієї тварини зі слів очевидців. Слухай, ти ж полював на чупакабру в Техасі, пам’ятаєш? Разом із нашою мамою.

– Взагалі-то це був лише привід покласти слухавку, – Кетч винувато всміхається. – Гаразд, спробую щось знайти в тутешніх архівах. Я вам повідомлю, а поки…

– Старий-добрий метод відрізання голови архангельським мечем, ми знаємо, – закінчую речення.

– І, Кетче, дякуємо. – у відповідь він тільки киває і від’єднується. Сем закриває кришку ноутбука і потягується. – В будь-якому разі у нас щонайменше двадцять шість годин на пошук способу вбивства. Цікаво, чому він не поцікавився, як у нас справи із демонами? Ти б могла похвалитися.

– Уже це зробила ще місяць тому, – показую Сему своє з Кетчем листування. Суцільний текст, не відходячи далеко від теми.

– Ти щось до нього відчуваєш?

– Ага. Потребу тримати його в курсі всіх подій, щоб ще якийсь допельгенгер не з’явився.

***

Дін прокидається під вечір. За цей час навіть Сем трохи подрімав, не п’ючи снодійне. Я пакую необхідні мені речі, коли Дін входить в головну залу, потираючи очі від сну. Не кажучи ні слова, підштовхую до нього його чашку кави.

– Дякую, щось знайшли? – він сідає на перший-ліпший стілець і робить ковток.

– Ні, але приєднали до цієї роботи Кетча. Британці ж нам так розхвалювали свої бібліотеки.

Через годину ми вирушаємо і добираємося до Люістона пізно вночі другого дня. В дорозі витрачаємо цілу добу, за яку бозна-що могло статися. Знімаємо номер в найближчому мотелі, де було написано, що є вільні місця, і хлопці завалюються спати як були: в одязі та черевиках. Я сідаю за стіл, вмикаю ноутбук і заходжу в поліційну базу даних, дізнатися трохи більше про випадок на птахофабриці.

– Так, тієї ночі жертвами стали не лише кури, – хлопці щойно прокинулися, а я вже розвертаю до них ноутбук. – Загинув також технолог, який затримався допізна на роботі. Бред Вілсон, проживає за декілька кварталів звідси. Виписала вам адресу, – віддаю Діну листок.

Вони повертаються через годину з вельми цікавими новинами.

– Мала, знайомся з Адамом Мілліганом – однокласником та найкращим другом загиблого, – в номер заходить Вінчестер номер три. Багатенько часу пройшло звідтоді, як ми бачили його востаннє, коли за моїм слівцем його прийняли в Гарвардський університет, та ще й на бюджетне навчання.

– Так, ем, привіт, – він показує невизначений жест рукою в мій бік. – То що вбило Бреда?

– Чупакабра, – у відповідь Дін отримує тільки здивований погляд свого єдинокровного брата. Чого вже, він не мисливець. Типових питань, чи Дін часом не здурів, не буде.

– Трохи шокує, правда? – підключаюсь до розмови. – Сідай, ці двоє тобі все розкажуть.

– То ви кажете, що ці істоти… Чупакабри. Вони існують?

– Схоже на те. Нам ще потрібно з’їздити на птахофабрику і перевірити справжність відео. – відповідає йому Сем.

– Так, чудово. Мала, ти їдеш з нами, а ти залишаєшся тут. В холодильнику є трохи пива і щось перехопити. Пістолетом користуватися вмієш? – Дін кидає Адаму пістолет, хоч той і не відповів. – Тобі ще й особливе запрошення потрібне? – закочую очі, але все ж іду слідом за братами.

На птахофабриці Вінчестери відрекомендовують мене як експерта з технічних засобів фіксації. Мене проводять у невеликий кабінет, повністю заставлений моніторами. Охоронець знаходить запис з камери відеоспостереження того вечора, коли чупакабра напала, і відступає, надавши мені повну свободу дій. Вистачає декількох хвилин чаклування, щоб утвердитися в думці, що запис справжній. Ніхто не змінював тайм-коди, не накладав одне відео поверх іншого, не було жодного зовнішнього втручання.

– Мій остаточний вердикт – ми справді полюємо на чупакабру. На справжню чупакабру, – говорю, коли ми йдемо до машини.

– Що ж, а ми перевірили місце, де чупакабра перелізла. Там видно сліди довгих кігтів. Вона чіплялася ними за бетон як альпініст. В приміщення, де знаходилися кури, двері вирвані з петель, а вони з армованої сталі. З кожним разом справи стають все дивнішими. – Дін відчиняє для мене пасажирські дверцята.

– Це просто ми з кожним разом замахуємося на сильнішу здобич. Скоріше за все, нам вже стало нецікаво боротися з демонами, вампірами, вервольфами, привидами й так далі вниз по списку.

Адам весь цей час сидів в мотелі на ліжку, не рухаючись. Пістолет залишився лежати на ліжку біля нього. Поки Дін вводить його в курс подій, зі мною зв’язується Кетч.

– Що ж, робота забрала у мене набагато більше часу, ніж я розраховував, але деякі відомості мені вдалось роздобути. А це хто?

– Це Адам Мілліган, наймолодший єдинокровний брат Вінчестерів, а це Артур Кетч. Він британський Хранитель Знань, – одне з одним вони обходяться кивками голів. – То що ти накопав?

– Є два древні манускрипти. В одному з них чупакабра описується в буквальному сенсі як “козячий вампір”, тож спосіб убити цю тварюку очевидний – знести голову. В іншому чупакабру розглядають як перевертня і рекомендують всадити йому срібну кулю в серце. Більше нічого немає.

– Окей, спасибі, Кетч, – йому відповідає Сем. Кетч з нами прощається і від’єднується. Я закриваю ноутбук.

– Чудово, залишається тільки знайти цю істоту. – Дін плескає мене по плечу.

– Може й ні, – підводжу голову й бачу чупакабру в вікні. Вінчестери з Адамом теж помічають істоту. Чупакабра підіймає найближчу до нас машину.

– Лягайте, – кричу. Ледве встигаю змести зі столу свій ноутбук, як чупакабра кидає машину. Причому з такою силою, що зносить пів стіни. Машина зупиняється посеред кімнати, не долетівши до нас.

– Всі живі? – питаю, коли небезпека минається. Визираю з-під столу першою, за мною слідують брати. Всі троє. На щастя, серед нас тільки Дін обходиться незначною подряпиною на щоці.

– Що це було? – переляканим голосом цікавиться Адам.

– Або чупакабра хотіла нас так вбити, або налякати, – відповідаю.

– Гаразд, ми з Семом за нею, а ти дивися за Адамом. Він же не мисливець, – вони залишають нас: одного розгубленого і мене злющу. Щось немає у мене бажання няньчитися з нововіднайденим братом, якого я майже не знаю. Здалеку лунають поліційні сирени.

– Нам не слід тут затримуватися. В цьому випадку поліція нам не друзі, – підходжу до того, що залишилося від ліжка Діна і дістаю звідти рештки його сумки зі зброєю.

– Чому?

– Забагато питань, Адаме. Тримай, – підходжу до ліжка Сема і з-під нього дістаю його сумку. – Добросердний місцевий шериф захоче дізнатися, що тут сталося. Ти зможеш, не вдаючись у надприродні подробиці, розповісти, чому посеред кімнати валяється перевернута машина? Ходімо.

– Дозволь поцікавитися, куди ми йдемо?

– Просто прогулюємося, доки з нами на зв’язок не вийде котрийсь із Вінчестерів. Слухай, ти завжди був таким набридливим зі своїми питаннями?

– Я не мисливець і не володію всіма цими вашими штучками. Я просто майже п’ятнадцять років провів у Клітці з твоїми родичами, а коли вийшов, то побачив оце все, – жестом він вказує на хлопця з дівчиною, котрі сидять на літній терасі кафе одне напроти одного і витріщаються у свої телефони. – А потім мені приходить лист із Гарвардського університету, що мене зарахували. Якщо ти чи твої брати думали, що так ви можете влізти в моє життя, то помилилися.

– Ти ж пішов вчитися. Вони й твої брати теж. Навіть більше, ніж мені.

– А що мені ще залишалось робити? Моя єдина сім’я… Моя мама мертва. Ви мені ніхто. У нас просто був спільний батько, якого я навіть не знаю. Чоловік, що декілька разів зводив мене на бейсбол.

– Істерика закінчилася? Добре, бо десь попереду демони, – хапаю Адама за барки й притискаю до стіни. За мить ми бачимо відсвіти мигалок поліційної машини, яка дуже повільно проїжджає по сусідній вулиці. – Чорти б їх ухопили. – обережно визираю в провулок. Нікого. – Пішли.

– Що тут роблять демони?

– Так, слухай, сиди в Гарварді й не висовуйся. Менше знаєш, краще спиш. Одного брата я вже втратила. – мені приходить повідомлення від Діна, в якому він записав лише назву бару, де вони з Семом зараз перебувають. – Хлопці в закладі трохи далі вулицею. Бігом, бігом, бігом.

– То це таке життя мисливців? Не дивно, що я не відчуваю ніякої братерської любові.

– Ну, машину у нас жбурнули вперше, – Адам відчиняє мені двері й пропускає всередину. В ніс мені б’є різкий запах пива та різноманітних закусок до нього. Вінчестерів знаходимо в найдальшому кінці цього бару.

– Там демони вулицею снують. Нас шукають чи чупакабру? – сідаю напроти Вінчестерів. Адам біля мене.

– Припускаю, що нас. Всі нині живі Вінчестери зібралися під одним дахом. Не вистачає тільки демонського десанту, щоб нас перебити, – гмикає Дін.

– Хеей, я Пітьма, – показую пальцем на своє обличчя. – Принаймні до мене демони не доберуться.

– Ти, що? – здивовано витріщається Адам.

– Пітьма. Та сама Пітьма, яку з початку створення цієї нещасної галактики, Бог замкнув в Клітці. Ну, не мене, а мою попередницю, та хто ж знав, що це звання передається? Не переживай, Амара досі живе в Ріно. Вона вкусила багатого життя і тепер жодними трюками ти її звідти не виманиш. До речі, я не записалася в готи, – мило всміхаюся Адаму. – У вас що?

– Ми переслідували цю істоту аж до пустиря. Там вона заховалася в старій дренажній трубі. Ми не ризикнули йти за нею. Сем от якраз завантажує мапу системи.

Чудово. Пертися нам, значить, по старій каналізації. Відкидаюся на спинку диванчика з тихим стогоном.

– Ми перериваємо бейсбольний матч у зв’язку з екстреними новинами. Щойно був повністю затоплений острів Калімантан, який знаходиться між Індонезією, Малайзією та Брунеєм. Кількість постраждалих наразі встановити неможливо, але за останніми даними на острові проживало близько двадцяти одного мільйона осіб. Користувачами соціальних мереж вже шириться інформація про другу Атлантиду…

– От і зустрілися дві самотності, – бурмочу.

– Га? Що? – Адам відривається від телевізора і дивиться на мене.

– Ви хіба не розумієте? – звертаюся, в основному, до Сема з Діном. – Щойно відбулася бійка між Ровеною та Пазузу. А оскільки Пекло вона покинути не може, то й відправила якусь свою маріонетку, підсиливши її. Певно, що програла бійку. Живих вони знайдуть хіба що одиниці.

– Нам треба швидше розібратися з цією чупакаброю. Що там із мапою?

– Майже завантажилася, – відповідає Сем. – Готово. Можемо рушати. Вам, мабуть, краще зняти номер в якомусь мотелі та пересидіти там.

– Дідька лисого. Ми хіба що туди речі непотрібні поскидаємо. Зустрічаємося коло того пустиря через пів години. Якщо не прийдемо, вважайте, нас захопили демони.

Найближчий мотель розташовується буквально на сусідній вулиці, однак там не виявляється вільних номерів і нам приходиться пертись на протилежний кінець міста. Там вільним залишався тільки двомісний номер, але ми й тому подякували. Кидаємо речі й Адам відчиняє двері.

На порозі стоять поліціянти. Однак, якщо придивитися уважніше, у них можна розпізнати демонів. Супер.

– Міс Вінчестер, – перший демон відштовхує Адама до стіни й прямує до мене. – Яка приємна несподіванка. Знаєш, ми з хлопцями навіть заклали парі, ти це чи не ти.

– І хто виграв?

– Я. До речі, Ровена передає тобі свої вітання і виражає співчуття, що не може зустрітися з тобою особисто і подякувати за вбивство Вельзевула. Звісно, вона ще зрадіє голові Пазузу в якості подарунка, але милостиво дозволяє тобі не поспішати. Ми вимушені настояти на тому, щоб ти пішла з нами. Хлопця запакуйте теж. Викинемо його труп дорогою. – демон не знає тільки одного. Весь час, поки він балакав, я чула його істинні думки, тож коли він розвертається до своїх товаришів і нацьковує їх на Адама, я витягаю з волосся тонку чорну паличку, один кінець якої зроблений у формі півмісяця.  Звільнене від тугого вузла, волосся розсипається практично до підлоги. Демон нарешті повертається до мене обличчям.

– Сюрприз, – усміхаюсь йому я і всаджую гострий кінець палички йому в горлянку. – Янгольське лезо, – пояснюю решті, коли перший демон падає мертвим до моїх ніг. – Хто наступний?

– Кидай зброю, інакше твій хлопець помре, – стенаю плечима і кидаю зброю прямо в око демонові, який вирішив поставити мені такий тупий ультиматум.

– Треба було попередити, куди саме кидати свою зброю.

Третій демон вибирає шлях втечі, та я не даю йому це зробити. І як би мені не подобалося використовувати свої сили під час полювання, все ж прикладаю долоню до його голови й випалюю. Потім підходжу до другого вбитого і витягую з його ока паличку. Витираю її, телекінезом знову збираю волосся у вузол і закріплюю його нею.

– Бляха, як через хвилину не з’явимося, Вінчестери підуть нас шукати. Або ще гірше. Полізуть в дренажну систему без мене. Дай руку, – Адам настільки приголомшений трьома трупами, що без питань простягає мені руку. На його щастя, він свого часу сказав “так” Михаїлу, а отже, до польотів трохи звиклий.

Являємося перед Вінчестерами як чорти з табакерки. На німе питання Діна, коротко відповідаю, що нас затримали демони. Він нічого не каже, тільки жестом показує, щоб ми йшли за ними.

– Ні разу не страшно, – хлопці підводять нас до колектора в людський зріст. Сем бозна-де знаходить підставку для свого ноутбука і кладе його. Там у нього мапа дренажної системи міста. Виймаю зі своєї кишені ліхтарика, заношу над головою і вмикаю. Промінь слабко освітлює густу темряву, та все ж я бачу як вдень. – Я йду туди.

– Оце вже ні. Залишишся тут на випадок, якщо демони нападуть, – Дін відштовхує мене від входу.

– Тут Пітьма я, а не ти. І не тобі вирішувати. Крім того, я в темряві бачу краще за тебе. Так, пістолет зі срібними набоями є. Мачете на всякий випадок прихопила. З якого боку краще починати?

– На першому розгалуженні повертай вліво. Цей бік веде у спальний район міста. Думаю, чупакабру слід шукати там. Але краще вам іти вдвох. Дін заверне вправо, – Сем вказує пальцем по заплутаній дренажній системі минулого століття. Дін плескає мене по плечу і витягує свій ліхтарик.

– Зв’язок підтримуємо старомодно. Рації, – Сем витягує зі своєї сумки три штуки й ми беремо дві. Хвильку налаштовуємо частоту, а потім розвертаємося до входу. За мовчазним сигналом одночасно ступаємо в непроглядну темряву.

Трохи згодом Дін повертає вправо, попередивши про це Сема, я – вліво. Хоч би як я не намагаюся ступати нечутно, але все ж хода застояною смердючою водою відлунює. Зупиняюся і чую вдалині хлюпіт черевиків Діна.

– Що там? – рація оживає голосом Сема.

– Чисто. Рухаюся вперед. Там далі є розгалуження?

– Ні. Труба повертає вліво і йде прямо. Потім вона знову розгалужується. З лівого боку система заведе в тупик. Колись там, схоже, був каналізаційний люк на поверхню, але тепер не знаю, чи він залишився. Права труба веде вглиб. Це не дренажна система, а ціла катакомба.

– Сподіваюся, Пеннівайз на мене не вискочить. Гаразд, до зв’язку.

– Чупакабра може. Бережи себе, – як завжди, Семмі, як завжди. Певний час я ще чую як Сем дає практично ті ж вказівки Діну, а потім настає тиша. Раптово позаду мене лунає тихий плеск. Рвучко розвертаюся, але там нікого немає. Стенаю плечима і йду далі. Доходжу до того розгалуження, про яке говорив Сем і повертаю вліво. Трохи проходжу й впираюся в стіну зі сходинками наверх. Підводжу голову і бачу, що люк на місці. Щоправда, приварений, про що свідчать його краї. Супер, тоді йду вправо.  Знову чується той тихий плескіт. Ти вже або показуйся, або не йди за мною. Геніальна ідея приходить мені в голову і я свічу ліхтариком собі над головою.

Чупакабра там. Чіпляється своїми довгими пазурами об верх труби й повзе за мною. Як банально. Світло осліплює істоту, вона не втримується і падає у воду. Цей шум не залишиться поза увагою Діна. Та часу чекати поки він прибіжить, бо невідомо як далеко зайшов, немає. Чупакабра з розлюченим ревом підхоплюється на задні лапи й загрозливо рушає до мене. Дістаю пістолет, але чупакабра у два стрибки опиняється поруч і відкидає мене вбік. Спиною пробиваю стіну труби й падаю в брудну воду. Ох, чудово, те, чого я так сильно не хотіла. Чому вічно вся брудна робота на мені?

Чупакабра наближається. Пістолет мій валяється у воді, тож хапаюся за мачете. Та чупакабру від мене відволікають постріли в спину. Дін приходить якраз вчасно. Істота розвертається до нього і третю кулю отримує просто в серце. Із завмиранням дихання чекаю, що це не подіє і доведеться відрубувати голову, але чупакабра падає мертвою у воду коло мене.

– Це було легко, – Дін простягає мені руку.

– Мовчи, чуваче. Забираймося краще звідси. Від мене смердить каналізацією.

***

Ми вже збираємося, коли лунає стукіт у двері. Сем відчиняє і пропускає всередину Адама, котрий тримає руки в кишенях.

– Слухайте, навіть не знаю, з чого почати… – мимрить він.

– Тримай. Це адреса бункера, в якому ми живемо, – Дін дає братові листок. – Його двері завжди відчинені для тебе.

– Дякую. – Адам бере листок і нервово крутить його в руках. – І дякую вам за те, що вбили ту тварюку.

– Дрібниці, зрештою це наша робота. Ну, бувай здоровий. Точно не хочеш, щоб ми тебе підкинули? Фель проти не буде, – поки Вінчестери розмовляють з Адамом, мені приходить повідомлення від дядька з вибаченнями. Я його видаляю, не переглянувши. Хапаю свій рюкзак і розвертаюся до хлопців.

– Ні, дякую. Бувайте. – махаємо йому на прощання і сідаємо в машину. Адам залишається проводжати нас у дверях уже третього мотелю, в якому ми спинилися в цьому місті.