Частина 18

– Готова? – ну, Михаїл точно виглядає готовим. Усміхаюсь, а потім мої очі чорніють. Одночасно боротися й утримувати свідомість досить важко, але дядько від мене все одно не відчепиться, поки не переконається, що я контролюю себе. Жити з таким тягарем я вже звикла.

Він нападає першим, до того ж з-за спини. Хоча знає, що такий прийом я ненавиджу всім своїм єством. Боротися ми повинні виключно мечами, та оскільки Михаїл порушив це правило, то і я теж. Перекидаю його через плече і валю на землю. Для дядька цей поворот не є якоюсь несподіванкою і він спочатку б’є мене ногою в живіт, а потім застосовує телекінез, щоб відкинути мене на декілька дюймів.

– Досить! – кричить Рафаїл, який люб’язно погодився бути нашим рефері в цій боротьбі. – Битва на мечах, а не навкулачки.

Михаїл підводиться з землі й витягує свого меча. Повторюю за ним. Стаємо один напроти одного в очікуванні сигналу Рафаїла. Той не бариться і плескає в долоні. Я наближаюсь до Михаїла настільки швидко, що він навіть не одразу усвідомлює це і секунда обходиться йому дуже дорого. Завдаю одного різкого удару руків’ям меча йому в щелепу. Удар зараховується, бо била не кулаком. Хочу завдати йому й іншого удару, та він перехоплює руку, тож іншою заціджую дядькові в ніс.

– Фель! – вигук Рафаїла і я відходжу від Михаїла. – Мечами, не захоплюйтеся. Бої без правил проводьте без свідків.

Мені стає нудно. Михаїл чомусь не поспішає нападати, а я не дурна витрачати на нього свої сили. Але доводиться, бо це бій, а не гра “Хто перший відведе погляд?”. Перший удар Михаїл майстерно відбиває, від другого ухиляється. На третій удар наші мечі схрещуються і мені ледве вдається утримати натиск однією рукою.

– Чому ж минулого разу ти схопилася обома руками? – питає Михаїл, коли ми знову розходимося.

– Бо ту зброю необхідно було знищити. – відповідаю мовою Перших. З уст Пітьми ці слова звучать зловісно. Дядьки приймають таку відповідь як належне, не підозрюючи, скільки зусиль мені довелось прикласти, щоб вимовити це.

Наступного разу Михаїл змахує крилами та опиняється збоку від мене. Виставляю меч в його напрямку, але він і цей удар відбиває. Знову повторюється стара схема: я завдаю ударів, а він майстерно блокує кожен з них. Однак цього разу завдає контрударів. Деякі з них заледве не стали успішними. Така інтенсивність боротьби, навіть тренувальної, мені подобається.

– Час сплив! – оголошує Рафаїл. За цей час Михаїл нагородив мене подряпиною на плечі та зламаною рукою. Я ж віддячила йому вибитими верхніми зубами та розсіченою щокою. – Що ж, цього разу без серйозних ушкоджень. Зможете зцілитися самі.

– Наступного разу навкулачки. Вкладу тебе на лопатки.

– Ти так в цьому впевнена?

– Ні. Однак спробувати варто.

Ми простуємо галявиною до найближчих дверей, які виводять нас в Рай Михаїла. Там його зустрічають янголи й ціла купа паперової роботи. Що тут сказати, бюрократію винайшли не в Пеклі.

– О, Люцифере, як вдало ти зайшов. Ми якраз збиралися відвідати Землю, – а чого я про це вперше чую? Жестом Михаїл вказує, щоб я підіймала свій зад з дивану та йшла за ним. – Оцінимо збитки, завдані демонською війною.

– Що це з ним? – Люцифер притримує мене, коли я з ним порівнююся.

– Михаїл, – стенаю плечима.

На Землі царює закон і порядок. Яскраво світить сонце, люди бігають від однієї будівлі до іншої, що їм і належить робити в розпал робочого дня, на нью-йоркських дорогах, як завше, затор. Не надто приємне середовище після тихих та спокійних Небес.

– Це місто виглядає цілком нормальним, – констатує Михаїл після побіжного огляду.

– А ти чого чекав? Суцільних руїн? Тоді тобі в інший кінець світу. Є якраз одна країна, що практично повністю в руїну перетворилася. Люди доволі швидко відбудовують пошкоджене. Еволюція дала свої плоди. Хоча, якщо прибрати нестерпний сморід і нечистоти на вулицях, то і в Середньовіччі було непогано. Принаймні більше дерев.

Ми якраз доходимо до Центрального парку. Людей тут не так багато, що не може не радувати. Та в парку на нас чекає інший сюрприз.

– Вітаю Вас, мілорди та міледі, – нам назустріч виходить Пазузу, значно впевненіший у своїх силах, ніж тоді, коли я бачила його востаннє. Коло трьох сотень демонів перекривають нам всі шляхи відступу.

– Пазузу, гад ти такий. Що ти очікуєш від нападу на трьох архангелів? – Люцифер виходить наперед, відштовхуючи мене собі за спину.

– Мирних переговорів.

– Для цього тобі знадобилося аж триста демонів? – Михаїл складає руки на грудях і окидає злим поглядом ворогів. Та на демонів це вже не діє.

– Це вимушений крок. Як бачите, після вбивства Вельзевула не всі його солдати порозбігалися хто куди. Деякі залишилися, прагнучи крові. Власне, це прекрасне місто Нью-Йорк мало стати ареною для чергової сутички. Ви ж в курсі, що відьма тепер відкрито вступила у війну? У своєму прагненні до влади… – Пазузу скорботно хитає головою. – В будь-якому разі це неважливо. Я пропоную вам мирний вихід. До архангелів ми не маємо жодних претензій. Навпаки, навіть дуже вдячні за вбивство Вельзевула, тож розійдемось, гаразд? Ви нас не чіпатимете, ми вас. Все чесно.

– Гаразд. Дайте нам дорогу, – демони розступаються, відкривши один шлях. Подумки питаю Михаїла, чи він в курсі, що це пастка, але він не відповідає. Напружившись, слідую за обома дядьками, які з виду залишаються найспокійнішими істотами на планеті. Нам майже вдається залишити демонів позаду. Ключове слово – майже.

Хтось із демонів нападає на мене зі спини й цього разу немає Рафаїла, котрий би спинив мене. Хапаю чорноокого за горло й відриваю йому голову. Ця дія слугує сигналом для нападу решти демонів.

– Вали звідси, – шипить мені Люцифер, коли знову заштовхує собі за спину.

– Ще було б куди валити, – демони оточують нас зусібіч, утворивши своєрідне коло.

Доводиться битися. Михаїл з Люцифером дістають свої мечі, я ж утворюю між руками Лезо. Воно допомагає, скосивши одним махом кілька десятків ворогів, поки хтось не врізається мені в спину, від чого моя зброя розсіюється. Озираюся і бачу усміхненого Пазузу. Тепер його план такий очевидний, що мені аж незручно стає. Відволікти Михаїла та Люцифера демонами, щоб вони не могли мені допомогти, і самому розібратися зі мною.

– Ти робиш найгіршу помилку у своєму житті, яке от-от обірветься. – на мої слова він тільки усміхається тією своєю гиденькою, самовпевненою посмішкою і витягує з-за пояса ятаган. Цього разу той, котрий і справді належав Вельзевулу. – Ти це серйозно?

– Ти образила мою чоловічу гордість минулого разу, тож я готувався до нашої наступної зустрічі й, скажу чесно, у мене досить непогано виходить вправлятися з цим ятаганом.

Мій мозок генерує тисячу й одну дотепну відповідь у стилі Діна Вінчестера, але відповісти не встигаю, бо доводиться терміново присідати. Лезо ятагана просвистіло в дюймі від моєї голови, від чого Пазузу хитнувся. Це дає мені можливість врізати йому під дих і підвестися. Дістаю меча. Цього разу я знаю, куди і як бити, щоб знищити ятаган раз і назавжди. Проблема тільки у втраті ефекту несподіванки. Навіть, якщо я зміню тактику, кінцева мета буде тою ж, що й минулого разу, – знищення зброї. Пазузу про це відомо і він не поведеться вдруге, не стане знову на ті ж самі граблі. Гаразд, якщо швидко не вийде, доведеться брати його на виснаження.

Сходимося з ним до бою як люди на рицарських турнірах століття тому. Нікуди не квапимося і не поспішаємо. Оцінюємо всі сильні та слабкі сторони противника. Архангели та демони не звертають на нас жодної уваги, занадто зайняті одне одним. Цього разу я нападаю перша на Пазузу. Він нападу чекав, та аж ніяк не очікував, що в останню мить я зміню траєкторію руху. Тут би йому й смерть, але він спромагається відбити удар й відбити його.

– А обоє так клялися у вірному служінні мені, якщо я вб’ю супротивника. – скориставшись моментом, пірнаю під руку Пазузу і відрізую йому кисть. На жаль, ятаган він тримає в іншій руці. Замахується ним і я ледве не залишилася без ока. Трохи гальмую час і встигаю ухилитися від удару.

– Це не дуже чесно, згодна? – шипить Пазузу. Мабуть, заздрить, бо демони так не можуть.

– Ми на війні й на нас не розповсюджуються Женевські конвенції. Заздри мовчки.

Саме тоді битва переходить у зовсім іншу площину. Пазузу нападає, використовуючи свої демонські сили. Спочатку телекінезом вириває дерева, підпалює їх, а потім шпурляє в мене. Без особливої шкоди, але простір довкола нас починає горіти і якщо людей ми змусили не звертати уваги на сутичку, то не помітити пожежу в Центральному парку вони не можуть. Клацаю пальцями й на нас обвалюється стіна води, яка миттєво гасить пожежу і збиває з ніг Пазузу. Це дає мені можливість на декілька секунд перевести погляд на Михаїла з Люцифером і цілу купу чорнооких.

По трупах вони практично ходили, бо демони обрали тактику на виснаження кількістю м’яса. Як то кажуть, часи змінюються, а звичка перти напролом, попри трупи, залишилася. Михаїл з Люцифером поки не показують втоми, та й мало що може їх виснажити, однак ще б’ються на мечах, а не нищать ворогів клацанням пальців. Теж звичка, мабуть. На наших попередніх ворогів це ж не діяло. І ось Пазузу підводиться. З однією рукою битися важко, тож знову в мене летять різноманітні предмети. Здіймається вітер. Небо затягують чорні грозові хмари.

– Ти в курсі, що твої брати в Нью-Йорку? – кричить Пазузу. Я цього не знала, але вигляду не подаю. – Якщо думаєш, що це всі демони, з котрими я сюди прийшов, то ти помиляєшся. Це тільки невелика частина. Решта чекає мого наказу, щоб напасти та вбити Вінчестерів.

– А ти бачиш тут Барто? – кричу йому у відповідь. Ні, бляха, я настільки дурна, щоб не убезпечити Вінчестерів від загрози демонів. У той час, коли мене немає поруч, за ними дивиться Лінді. Діну це не подобається, але суперечити не сміє.

– Що може зробити один пекельний пес?

– Нічого, ти правий. Є лишень один нюанс. Вона Альфа пекельних псів, а Кроулі мертвий. У решти демонів такої влади над цими створіннями нема.

З розлюченим ревом він накидається на мене. Застосовуючи свою силу, йому вдається відтіснити мене і приперти спиною до стовбура дерева. Різкі пориви вітру обстановці не сприяють і у волосся забиваються дрібні гілочки та листя. З П’ятої авеню до нас доносяться перелякані зойки людей. Насувається торнадо – явище взагалі не природнє для Нью-Йорка. Пазузу знову заносить свій ятаган над моєю головою, але цього разу немає в нього другої руки, якою б він міг мене втримати, а телекінез штука вельми ненадійна проти сильнішого ворога. Пітьма починає бунтувати.

З-під землі вириваються гейзери чорного диму і збираються позаду мене в одну цільну лавину. Пазузу, як і його попередник, критичності ситуації не оцінює та опускає ятаган мені на голову. Лезо застрягає в корі дерева дуже глибоко. Не даю можливості демону оклигати й б’ю його головою об те дерево. Удар переломлює представника флори на цій планеті навпіл і він падає, віттям тягнучи за собою дроти. На землю, де ще не засохли калюжі води. Звісно, електричний струм не зашкодить, але з мене вистачило і гілок у волоссі. На жаль, Пазузу теж встигає стати на підвищення і струм його не зачепив.

– Думаєш, ти одна така розумна? – щось він дуже тішиться своїм становищем. Тільки побачивши Пітьму за моєю спиною, він починає щось усвідомлювати. – Це не остання наша зустріч, дорогенька. – з цими словами він зникає. Ну це вже капець.

– Дуже по-дорослому! – кричу в нікуди. Цей демон тільки й вміє, що завдати якоїсь шкоди й зникнути. Доводиться свою лють спрямувати на ті недобитки демонів, що їх ще залишили Михаїл з Люцифером.

– Чому ти не вбила його? – цікавиться Михаїл.

– Я хочу вбити його оцим мечем, а не телекінезом. Це буде занадто легка смерть для нього. Це єдиний випадок, коли я хочу відчувати чиюсь кров на своїх руках.

– Ти ж прекрасно знаєш, люба моя, що помста це дорога в нікуди.

– Вважаєш, що це моє бажання продиктовано помстою? – розвертаюся до дядька обличчям і схрещую руки на грудях.

– Де Джек, Фель? – втручається Люцифер. – Де мій син?

– Живий-здоровий. Це все, що я знаю. Мені довелось відправити його в безпечне місце, щоб демони не мали на мене важеля впливу. На ньому браслет, – вже стиха додаю.

– Що? – цей тон Люцифера гірше, ніж аби він розійшовся криком на весь Нью-Йорк.

– Не вдавай, ніби ти турбуєшся за нього. Він тобі був потрібен, як…

– Як ти своєму батькові? – перебиває Люцифер.

Западає мовчанка. Від люті я стискаю і розтискаю кулаки, а між нами стає Михаїл з витягнутими руками.

– Припиніть. Невже за стільки часу ми навчилися тільки ненавидіти одне одного і гризти горлянки з приводу чи без нього? Ситуація з батьком, війна на Небесах… Врешті-решт в кожному з нас є частка Божої благодаті, крім тебе, звісно, ти нова Пітьма. Тепер я розумію Фель, яка весь цей час намагалася втримати нас в купі, бо тільки разом ми чогось варті. Тільки разом ми та нездоланна сила Небес, яка вселяє жах у наших ворогів.

– Михаїле, ти так нічого і не зрозумів? – дивлюся на нього з виразом щирого жалю. – Немає родини, немає за що так відчайдушно чіплятися. Краще, аби це до тебе дійшло рано, ніж пізно. Зекономиш собі час, не витрачаючи його на наше примирення.

З цими словами я розвертаюся та йду. Надто очевидні речі приходять надто пізно.