Розділ 18: Кінець

На велий подив, Роман помітив, що ворота, як і двері до замку, були розкриті. Він увійшов в дворик, но там було пусто, тоді хлопець зайшов усередину замку, но і там нікого не найшов. Він блукав серед темних кімнат і довгому коридорі, безрезультатно намагаючись знайти зниклого. Від мертвої тиші і без життєвої пустоти безкінечного палацу йому ставало моторошно і одиноко… Одиноко… Саме так і було тут “місяцю” всі ці роки, коли той так само блукав у пошуках когось або чогось, що могло би втішити і загріти його прокляту душу. Роман подивився у віконце з тріщиною у склі, на розсипані зірочки і великий, круглий місяць високо на небі, який сором’язливо ховався від очей Роми за темно-синіми хмарами.
Раптово, нізвідки, пролунав ехом по всьому палацу мелодічний голос:

“- Я – твій ровесник. Доля моя куца,
Печаль моя не відає кінця –
Старих світил чіткі орбіти рвуться,
І гаснуть ненароджені серця.”

Від несподіванки вожатий стрепенувся, відступив на кілька кроків назад та прислухався до рядків вірша:

” – Я – твій ровесник.
Плоть моя убита,
Із ребер в мене виросли дуби.
Моє життя потрощене, мов жито,
Ножами божевілля і злоби.”

Рома зі зусиллям заспокоїв шалені стуки свого серця, та по прямував на звук. А вірш все продовжувався:

“- Немає в мене страху за плечима –
Я розірвав його одвічний гніт.
Великими блакитними очима,
дивлюся я докірливо на світ.
Іди і спопеляй байдужі душі,
І сліпоту, й холопство прокляни,
Щоб не зійшлись, в кривавицю заюшені, народів обікрадених сини.”

Роман увійшов в мабуть, саму маленьку кімнату в замку, адже всі, що він розглядав до цього були великими і просторими.

“- Я – твій ровесник. – блондин лежав на старомодному дивані, склавши на грудях руки. – “Доля моя куца.
Печаль моя не відає кінця.”- він повернув голову до іншого. – “Я кличу вас щоб ви у відчаї не гнулись,
А вибухати, як нові сонця!” – Садовий присів, запитуючи:

– Як тобі, Романе?

– Гарний вірш… – молодий вожатий присів на краєчок дивана, що відізвався під ним не приємним по скрипуванням.

– Не чув його раніше?

– Ні. Уперше чую. Як він називається?

– “Монолог маленького привида” — Василь Симоненко.

Шухевич з підозрою поглянув у його світлі очі в яких не наче виблискували срібні місячні промені, через що у нього з’являлось відчуття, що ті світяться, як світилися і раніше…

– Чому ти досі тут, і як тебе досі не вигнали?

– Я домовився з охоронцем щоб він дозволив мені остатися тут на одну ніч.

– Чому б тобі просто не по вернутися зі мною до інших?

– Мені там немає місця, до того ж, ти не хочеш мене бачити.

– Це… не правда.

– Тоді поклади руку на серце, і скажи, що не ненавидиш мене.

Рома не став нічого робити.

– От бачиш.

– Так… Я справді тебе ненавиджу. – відверто відповів Роман, відчувши, як на серці стає легше. – І сильно. На стільки сильно, що хотів вбити, коли побачив тебе живим.

– Ти досі хочеш цього? Моєї смерті? – з цими слова Костя витягнув з кишені штанів щось довге, і клацнув ним. У наполовину освіченій сайвом місяця кімнаті блиснуло сріблясте лезо розкладного ножа.

«Він що… Непомітно відібрав його у Тимофія?..»

– Тримай, – Костя присів, взяв його долоню, і вложив у неї ніж. – Ти знаєш, що треба роби…

– Я не вбивця. – одразу ж обірвав його Рома, стиснувши у руках холодний метал.

– Я по прошу тебе або перерізати ним мені шию, – проігнорував його слова інший. – Або чесно відповісти на питання.

– Яке… Питання?

Костя Садовий схилив голову і посміхнувся. Посмішка ця була не природною. Мабуть тому, що через біль в очах була натягнута і перекривлена.

– Ти кохав мене хоть секунду?

У Романа щось стислося у грудях коли він невідривно дивився йому у вічі.

– Так. – відповів він.

– А після того, як я прокинувся?

– Так.

– Ну а зараз, якщо я зізнаюсь, що все пригадав, що ти вибереш, ніж чи слово “так?”

Роман затамував подих разом з цим відчувши, як серце падає у пятки. Мовчання розтягнулося на хвилину, а тоді і дві. Весь цей час, як би не пекли очі, Рома дивився на Костю і з кожною секундою йому здавалося, що слова про “все пригадав” йому просто почулися.
Сльози на бігли на очі, і груди здавила гірка обіда і відчай… Він дозволив собі розплакатися як мала дитина крокодилячими сльозами. Дивно. Ніхто його не вдарив, но все тіло заболіло.
Ніде не було протягу но він стрепенувся як від сильного пориву вітру.
Він розімкнув покусані губи на яких досі був присмак засохшої крові, і напівпошепки спитав:

– Невже це мій… кінець?

Костя опустив очі на ніж в його стислій руці і підвів їх на нього.

– Тобі вирішувати хто з нас помре у цю красиву ніч.

Шухевич заплющив очі і побачив себе в крові, а поряд, бездиханне тіло свого коханого місяця. Потім, розчарований та відчужений погляд батька. Руки в кайданках і перелякані, не вірячі очі вихованців. Ґрати… Розкусані губи. Безсонні ночі. Зорі через маленьке віконечно. Нервові зриви. Сльози. Грози. Холод. Самотність. Відчай. Прокльони. Завернута в кільце простиня. Біле світло…

«Моє життя і так ніщо. Краще одразу померти ніж бути засудженим і мучитися все життя…» – Роман розплющив очі і деякий час продовжив мовчки дивитися на того.

«Він мене не відпустить. Я повинен обрати хто стане жертвою» – посміхнувшись тому через сльози, Шухевич, нарешті таки, вимовив ледь чутне і таке приречене:

– Так…

Костя взяв його руку у свою, без радісно посміхнувшись у відповідь:

– Ти ж розумієш, я мушу тебе вбити.

– Навіщо?..

– Тому що ти знаєш-

– Н-Ні!.. Навіщо ти їх вбив!?

Костя з не до розумінням дивився на нього, аж доки не відповів:

– Вони мене нервували.

– Он як… – відсутнім поглядом, що дивився через занавісу сліз на очах, прошепотів він. – Нервували, значить.
Тоді…можна ще спитати?

Костя повільно підвівся з ліжка і, зачинивши двері в кімнату, відповів:

– Питай.

– Ти ще когось уб’єш після мене?..

– Двох.

Ромі не потрібно було запитувати, тому що він знав, хто це буде.

«Тимофій і… Антон».

– А що… Буде потім?

– Уб’ю себе. Тут само. – коли він присів на місце, Рома пригніченим голосом спитав, через комок у горлі:

– А мене… Як ти мене вб’єш?

– Руками. Просто перетисну горло. Знаєш, я… Хочу відчути твоє тепло, і останній видих.

– Місяцю… Ти ж… обіцяєш мені, піти за мною?.. Я боюся… Я не хочу, щоб ти і надалі вбивав підлітків…

– Обіцяю. Я піду за тобою. – він м’яко торкнувся його тремтячого плеча. – В душі я надіюся… що ми з тобою останемося у цьому замку НАВІЧНО.

Рома склав ніж, та сховав у карман спортивки. Задихаючись від власних сліз, він промовив:

– Можна… Останнє бажання?

Костя простягнув руку, витираючи на щоках сльози, що і далі продовжували невгамовно литися.

– Яке?

– Я хочу… – через силу ковтнувши слину, Роман продовжив сівшим від сліз, голосом:

– Я… Хочу… Щоб ти зберіг їм життя.

– Я збираюсь їх вбити – це моє остаточне рі-..

– А якщо я взамін, віддам тобі своє тіло?

В очах Кості щось спалахнуло. Він мовчки потягнув його за руку до себе. Рома поринув в обійми, ховаючи у того в грудях обличчя.

– У такому разі я подумаю над тим, чи вбивати їх… – поцілувавши його в краєчок ока, та злизнувши солоні сльози, мовив Костя. – Я люблю тебе, ромашко.

– Я… тоже, місяцю. – зізнався Рома, відчувши мурашки по спині від холодних долонь на своєму тілі, що швидко позбавили його від верхнього, а затім і нижнього одягу.
Його уложили на спину, та розвели довгі ноги, влаштовуючись між ними.

Костя зробив те, що так чекав Роман — скинув з себе темну футболку, яку той йому позичив, оголивши широкі плечі та неймовірну фігуру.
Гарячі губи почали блукати та тонути по шкірі в зоні: живота, ключиць, і шиї. Рома обійняв його, нахиливши ще більше на себе, щоб відчувати тепло його тіла. Від ласкань він збуджувався, тому у нього відразу встав. У його анал увійшли пальцем, розтягуючи напружені стінки, від чого хлопець застогнав тому в плече. Коли ж пальці зникли, відчувся жар статевого органа, що потерся об “вхід”.

– Ха-а…. Мнх, давай…

Іншого двічі просити не треба було. Костя несподівано встромив незвично гарячий член, та одразу почав рухатися. Рома царапнув його по спині, і пририваючи могильну тишу замку, крикнув від болю:

– Агх! А..!! – сльози продовжили річкою текти з очей які Рома примружив відчувши, як на заміну тремтінню і головокружіння, його поволі охоплює задоволення.

– Коханий… – видихнув у розкритий рот Костя, зливаючись з тим у довгому та ласкавому поцілунку.

– Нгх… Ум-м… Ах! – зариваючись та стискаючи пальцями його волосся, стогнав на вухо Роман. Його ноги схрестились у іншого на поясниці. Він пригортався до нього і тонув у сильних руках, що при піднімали спину. Ще ніколи він не жадав когось настільки сильно. Його обнімали та ласкали руки, які повинні були за душити, но чомусь саме зараз він хотів щоб ці руки робили все, що завгодно і без різниці що і як.

– Нх-ах! М-м… Ні… Ох… А! – в нього почали безжально толкатися. Все знизу живота оніміло та занило. Руки, що притискали тіло до тіла не давали нормально дихати. Сльози на щоках охололи, і, схоже, більше не текли. Диван під ними жахливо скрипів, наче от-от розвалиться. Губи боліли і опухли коли їх вкотре стали по смоктувати, потягувати і облизувати.
Соски пекли і нили від тертя шкіри об шкіру, ласкань і укусів. Голос почав хрипнути від частих скриків, тому видавав лиш тихе:

– Ах… М-м-м…

Він вже вдруге кінчив, но Костя так і не відпустив його з рук.
Коли Рома відчув як його ноги ширше розвели, оставляючи на них укуси, почувся чийсь оклик:

– Рома?

Він повернув голову, подивившись на місяць, що більше не ховався за хмарами, а щедро освітив кімнату.

– Рома! Ти тут? Де ти!? Відгукнися!

Так йому не почулося… Чомусь, тільки зараз він зрозумів, що захлинаючись, ридає.

Костя тієї ж миті відсторонився та глянув на двері.

– Хто це?

– Рома! Аго-ов!

– Таня… – прохрипів він. – Я обіцяв їй, що знайду тебе і повернуся…

Костя опустив на нього погляд і хмикнув:

– Що ж, ти мене знайшов, но по вернутися ти не зможеш, любий. – парубок схилився та поцілував у щоку, повільно виходячи з нього. – Я зараз розберуся і повернусь, ромашко.

– Ай… Нгх! Стій, куди ти..? – Рома підвівся на тремтячі руки, но інший поспіхом на тягнув штани і вийшов у коридор. – Куди ти..!? Кхе-кха! – він схопився за горло, що боляче закололо від його викрику.

– Рома? Ти там? Я тебе чую. Спустися!

– Таню… – він через силу заставив себе встати та одягтися. Затім, вибіг з кімнати і почувши крик, побіг вниз. – Таню!! – спустившись він побачив як та вже лежала непритомна біля сходинок, а поряд, стояв Костя, що з досадою простягнув:

– Ненавиджу жінок. До того ж вона вже в друге перериває нас з тобою.

– Ти…

– Вона поки що дихає.

– Не вбивай її… Прошу… – Роман опустився та сів на сходинку, не взмозі більше стояти на тремтячих ногах. До нього підійшов хлопець та, погладивши по щоці, запевнив:

– Я ж сказав, що вб’ю лише двох після тебе, любов моя. – він поцілував його, і в цей момент Роман округлив очі, дивлячись перед собою на подругу, що раптом отямилася і схопила в руку стілець. В наступну секунду Костя вже лежав поряд, на сходах, а Романа тягнула за руку до виходу Тетяна, викрикуючи щось, що не до літало до його свідомості.

«Я… Вільний?» – не встиг він відчути хоть якусь радість як обличчя Тані перекосилося від переляку. Вона крикнула йому:

– Тікай!! – і підштовхнула до подвір’я, а сама підняла руку з палицею від зламаного стільця, готуючись оборонятися.

Роман кулею вибіг, но біля розчинених воріт зупинився та оглянувся.

– Таня… – раптом почулось шарудіння, і він повернувся на звук і побачив Софію і Марію, що піднімалися на пагорб до нього.

– Пане Богдановичу! Ну де ви пропадаєте? Ми вже повечеряли без вас.

– Дівчата… Не йдіть сюди!!

– А?

– Позвоніть в поліцію і вертайтеся в табір та покличте мого батька! Кого не буть, щоб прийшов негайно сюди! Таня поранена!! На неї напав Костя!

– Що?.. – злякано остовпіла Марія.

– А він мені одразу не сподобався. – цокнула язиком Софія.

– Біжіть!! – зразу після його викрику, що коштував йому ще більш болючого першіння у горлі, дівчата побігли чимдуж з гори.

– Романе. Вертайся.

Хлопець оціпеніло повернув голову, поглянувши на червоно-оранжений дах замку, де колись він сидів з місяцем. Там стояв Костя тримаючи на руках непритомну Таню.

– Якщо ти не по вернешься я скину її.

Рома стиснув до болю зуби і з тремтінням прохрипів:

– На треба… Я йду. – він швидким кроком перейшов через ворота, які одразу сказав закрити йому інший і, ігноруючи біль у поясниці, заліз по драбині на верх стіни навколо замку.

– Остав її… – Рома витягнув руку до нього. – Не чіпай її… Тобі ж вона не потрібна, так?

– Звісно що ні. – посміхнувся той, та опустивши дівчину на черепицю, обійшов, підходячи до Роми, проте інший зробив крок назад.

– Костя… – відступаючи, випустив з ослаблого горла він.

– Зви мене місяцем, любий. – простягуючи йому руку, сказав той. – Підійди до мене.

– Прошу, відпусти мене… Давай просто розійдемося як у морі кораблі. Я забуду усе, і нікому нічого не розповім. Місяцю… Прошу. Зараз приїде поліція і збереться куча народу. Ти можеш просто втекти і тебе не шукатимуть.

– Ти думаєш, що я оставлю тебе у спокої? – просичав зі злістю інший.

Серце Романа охопив мороз.

«Ні. Ти правий. Ти не залишиш мене у спокої».

– Но я… Хочу жити. – він спіткнувся та впав, стиснувши зуби від болю.

– Це не можливо, ти ж знаєш, що був приречений ще у нашу першу зустріч. – несподівано, Садовий схопив його притис до краю даху, так, що у того звисала голова і спина.

– А-а! – закричав від страху Рома, пручаючись руками. – Ні!! Облиш мене! Благаю, місяць…!

– Ти помреш.

– Рома!! – цей вигук інший одразу впізнав – це був голос його батька.

– Тату… – все перед очима було догори ногами, но він бачив його – батька.

– Що ти в біса, коїш!?? Опусти мого сина, покидьку! – за верещав Олексійович. За ним прибігла перелякана юрба підлітків, серед який за верещали дівчата.

– Що ж… Плани міняються, коханий. – опустивши того ще нище над обривом, мовив Костя. – Ти помреш не від задушшя.

– Не треба… – почав благати з новим потоком сліз, Роман, хапаючи його за руки. – Не кидай мене… Просто здайся, благаю. – но інший і не думав слухати його.

Нахилившись, він поцілував його у губи, у цей момент Роман ясно зрозумів, що цей поцілунок – був прощальний. Він заплющив очі, та під безліч криків і звуки сирени, витяг з кишені розкладний ніж.
Костя відняв губи і вперше за цей час вожатий помітив на його очах сльози.
Роман гірко посміхнувся йому та смикнувши до себе за волосся, прошепотім:

– Я навічно останусь твоїм. – в наступну долю секунди Роман встромив тому ніж у груди. Костя зі страхом в очах витріщився на нього, тоді його, раптом, пхнули у живіт від себе.

– Кха… Аха-ха… Значить, ти змінив… Рішення. – Костя підвівся, притискаючи до грудей руку.
Садовий широко посміхнувся йому і одними лише очима промовляв безупинно:

“Люблю тебе. Люблю. Люблю. Люблю”

– Місяцю… – Рома зробив крок до нього, но інший зробив два назад. – Не… треба! Здайся!!

– Ти зробив свій вибір.

Його любий місяць зробив останній крок у пустоту, но не взлетів.

– Ні!!! – Рома витягнув руки перед собою, но схопив лиш повітря адже інший кулею впав у глибокий рів під стіною замку. У Роми почала крутитися голова і в наступну мить від вже лежав непритомний на червоній черепиці.

Вся історія закінчилася тим, що Рома – вижив, а Констянтин Садовий – помер.
Роман, переживши сильний стресс, перестав бути вожатим хоть спілкування з підлітками не припинив. Навіть більше: він почав зустрічатися одним зі своїх підопічних. Коли пройшло 2 роки після того випадку, Роман та Антон почали відкриті стосунки. І хоч Шухевич був душевно травмований після пережитого, та часто мучився через кошмари, в яких його переслідував світлий силует, він, все ж, був щасливий жити для себе та коханої людини.

~Кінець~