Розділ

Страхітливий та водночас тихий ліс. Немов віроломно намагався своєю тишиною виказати їхню присутність для інших його мешканців. Скрипіння старого воза й хриплий голос візника не давали Еду повністю зосередитися, оглядати підозрілі закутки лісу, щоб бути готовим до нападу хижаків або інших потвор.

– Слухай, а може тебе собі залишити, а? Ну, а що? На землі будеш працювати, за живністю доглядати, – раптово зронив старий і залився противним гучним сміхом.

Від таких слів явно нікому приємно не буде, так само монстру, що після такої заяви хотів чимшвидше завершити подорож з цією нахабою.

– Та жартую я, таких дурних як ти тільки на дохлого пса й міняй – повернувся до його, напевно, більш-менш функціональним оком і намагався розгледіти реакцію співрозмовника, але через темному однаково нічого не побачив. Можливо, на краще, що він не усвідомлює кого із собою везе.

«От старе луб’я» – з агресією промайнуло в голові монстра, тримаючи напоготові біля себе чужу сокиру. Так чухалися руки врізати йому.

– Ха! От я телепень, – знову крикнув старий, явно не лякаючись страшного лісу – ми ж так і не познайомилися! Мене, от, Матвій звати, – продовжив він – а це моя кобила – Янтарка. Ти тільки поглянь на її цікаве забарвлення й виразні очі, просто красуня –  почав нахвалитися кобилицю дід.

І схоже, вона зрозуміла, що говорили про неї та пробувала заглядатися назад, гарненько починаючи ґерґотати своєю мовою. Дивлячись на неї у відповідь, було важко не замітити її вкрите виразками руде худорляве тіло й гноїння очей. А цей запах… який жах! Старому хоч очі виколи – нічого не замітить.

Як тільки Матвій хотів ще щось добавити, як кобила зупинилася, нагострила вуха та подивилася в сторону темного лісу.

– Тварюку вчула… – пробурмотів візник і вмить дістає гнилий батіг, зі всієї сили б’ючи тварину – біжи, дурепо!

Янтарка побігла з неймовірною швидкість, піднявши в повітря велику кількість піску і пилу. У наступну хвилину дід наказовим голосом потребував зброю та одразу получив її від тремтячих рук Едварда. Почулося вовче завивання, різке шелестіння дерев, кущів і трави, ніби будь-якої миті через густу «стіну» стривожених листочків вискочить лютий звір.

– Будь обережним, хлопче, вчора ввечері повідомляли, що десь неподалік полює страшний монстер, і схоже, – не зміг договорити старий, як зразу залився сміхом – ми на нього натрапили! Оце так трофей буде!

Сполошилися птахи й з криками злетіли в захмарені небеса. Тільки очманівший пасажир тримався за бічні дошки дроги й намагався не впасти, схвильовано дивлячись по боках. На дорозі зустрічалося багато великого каміння та ям, що добре так трусило віз. Було чутно якийсь хрускіт під собою. Тривожили переконання, що скоро все просто розвалиться на очах, як і життя, можливо, майбутньої жертви, що скоро може зустрітися з іклами якогось скаженого монстра.

І майже так сталося:

Нізвідки вистрибнула чотирилапа тварюка й накинулася на Матвія, скинувши його на землю, що супроводжувалося пострілами зброї та гучною лайкою людини. Від такого поштовху перекинувся драбиняк, вщент зламавшись, таким чином, звільнив скакуна з упряжки. Страховисько рвало шию і груди лежачому, а той страшно кричав та намагався вирватися з важких лап.

Крики й вовче гарчання навіювали страх важко дихаючого Еда, лежачого на затоптаній стежці, яка зразу затряслася від ударів копит, що з кожним разом тільки віддалялися.

Шум, напевно, було чути далеко звідси, але ненадовго. Його порушило вже бездиханне тіло старого.

Піднятися не було сили, він точно, як мінімум, щось собі пошкодив. Очі були направлені на лахмату хвостату статуру, що різко повернула морду й тепер дивилася у відповідь. Навкруги вже ані звуку, одна тишина, що дозволила зосередитися на постаті. Напруживши очі, образ скаженого монстра зразу розвіялися, виявилось, перед ним стояв дикий вовк, але краще зовсім не стало. Перший ворухнувся хижак: обережно крокуючи, намагався сильно не наближатися, намотував круги біля нової здобичі, віддаляючись уже від трупа. Тіло ніби закам’яніло, а розум затуманився.

«Що робити?? Не рухатися? Закричати? Напасти першим? Бігти? Прощатися з життям?» – гадав монстер, знову заливаючись чорними ріками й оглядаючи усе навкруги: розбитий віз і важкі дрова. Нічого корисного. Жаль, що поблизу не було рушниці, вона би тут точно знадобилася. Тут тільки ця незаточена сокира.

«Точно, сокира!» – з надією дивився на неї, що аж очі заблищали. Тільки чудом йому вдалося встати на коліна й добратися до спасіння, що лежало неподалік. Щасливчик аж помужнішав, міцно тримаючи зброю в руках та могутньо вставши в повний ріст, що було великою помилкою…

Вовк гучно загарчав і різко кинувся на відчайдуха. У голові різко пронеслося: «або вбий, або будеш сам вбитий»

«Так, слова слушні, але от їхня реалізація…» – роздував свої подальші дії Едвард.

Вернутися назад у реальність допомогло гучне гавкання. Ледве зорієнтувавшись – бачить перед собою блискучі хижі очі і криваві зуби. Удар! Гучний галас! Тіло впало на тверду землю, що з жагою почала ковтати кров переможеного. Очі власника сокири округлилися – перед ним, нікчемно скавуливши, намагався підвестися вовк. Великий поріз на шиї не давав бідному спокій і той кривився від болю. Наостанок переможець махав сокирою, лякаючи тварину, щоб та забиралася геть. Хижак позадкував назад, а пізніше – зовсім зник.

Ед глибоко зітхнув, немов скинув з плечей великий тягар. Йому за весь час, нарешті, вдалося розслабитися, тіло знову прийняло звичну форму, повністю охопивши кістки. Він був шокований і водночас задоволений собою. Яка безстрашність! Який героїчний вчинок – відбитися від вовка! Хоч це не зовсім так, він ж тільки рятував себе. Аж тут він збагнув.

Монстер кинув сокиру й швидко побіг до лежачого тіла. Перед ним повстала огидна картина: спотворений труп стікав власною кров’ю. Розпорений тулуб і живіт, а голова й зовсім вже перестала  бути частиною тіла. Більш мерзотного він не зустрічав у своєму житті, і тому обличчя рефлексивно скривилося та блювотні рефлекси дали про себе знати. А ось з’явилися наслідки від падіння з возу: відламалися пару ребер, що робили тіло Едварда ще більше химернішим. Страшно було подумати, який нестерпний(!) біль би він відчув, будучи будь-яким іншим монстром, або ж тим самим Матвієм.

– Головне з такими темпами не довелося би шукати новий скелет – серйозно роздивляючись уламок у руках, постраждалий зовсім забув про мерця – гаразд, зараз не до цього, краще би дізнатися де я – заговорив сам до себе Едвард і кинув кості якнайдалі.

Але біда не приходить одна. Завиднілися вогні в пітьмі й лунали голоси, що кожної секунди приближалися. Ось уже знайомі риси, що зацікавлювали й водночас лякали.

– От чорт! Треба забиратися звідси й чимшвидше – тим краще, – стривожився Ед і провів поглядом протилежний бік лісу, а потім назад до палаючих вогників – але ж я пройшов цей довгий шлях не для того, щоб все залишити. Та й боятися мені нічого – і не таке проходив.

Через пару хвилив він уже умощувався на гілці великого дерева та споглядав згори, водночас щось записуючи на пожовклих аркушах, що взяв зі спорядженням, а люди вже почали вивчали епіцентр минулих подій. Їх було приблизно десятеро. Стара пані в хустці, що ближче підійшла до бездиханного тіла впала на коліна та гірко заридала й деякі почали повторювати за нею або потішати скорботних, а інші – розглядали усе навкруги. Їхня комунікація, манера поведінки абсолютна ідентична нашим. Чи це просто співпадіння, чи від монстрів щось приховують? Чому такі схожі живі істоти не мають нічого спільного?

Внизу вже розглядають лежачу сокиру, що… що була вся в чорних відбитках!

– Молодець, Едварде, – саркастично промовляв сам до себе – ти такий хороший дослідник, що не зміг елементарно приховати свою участь у цьому хаосі!

Після цих слів він ляснув себе по обличчі, випадково кинувши канцелярію на землю. Пера дзвінко впали, а аркуші паперу розвіяло вітром на декілька метрів. І ось він уже в центрі уваги. Люди скупчилися, не відвертаючи погляду, можливо, навіть не моргаючи. Хтось закрив рот від жаху й хрестився, а хтось – пошепки переговорювалися.

– Ця потвора вбила мого чоловіка! – з горя викрикнула стара жінка сімдесяти років, показуючи на монстра вказівним пальцем.

І телепню зрозуміло, що ситуація – ще то лайно. Але ховатися нікуди, захищатися або напасти нічим. Роздуми монстра трохи перебило літаюче на його каміння.

Перший промах, другий промах і ось чорна цятка щосекунди збільшується перед його очима, і при ударі в області лоба відчувся сильний біль. У відповідь почулося гучне і затяжне шипіння, що тільки мотивувало агресорів продовжити. По тілу попадали не раз, що не давало змогу втриматись довше на гілці.