Зустріч старих друзів

5 жовтня, 1996

Алея Діаґон дуже змінилася відтоді, як повернення Темного лорда було викрито. Деякі крамниці тепер стояли зачинені, з забитими дошками вітринами, а власники їхні поділися невідомо куди (ну як невідомо, те, що то справа рук Смертежерів, не знали тільки дурні). Осіннє сонце визолотило запустіння магічного кварталу, віддаючи останнє тепло. В повітрі терпко пахло пізніми квітами. В тінях уже зачаївся холод, що пробирав до кісток.

Нарциса Мелфой захланно поглинала хот-дог, куплений на вуличній ятці. Як це часто бувало, коли вона надмірно хвилювалася, їй страшенно хотілося їсти. І не якийсь салатик, а щось жирне, шкідливе й негідне справжньої леді. Зараз би ще пивом запити. Вона хихикнула, уявляючи себе з літровим кухлем і чомусь у вульгарній сукенці з низьким декольте, і мало не вдавилася булочкою. Луціус би виблював, якби побачив її зараз. Від цієї думки хот-дог видавався тільки смачнішим.

— Смачного, — почувся поряд знайомий низький голос і в Нарциси мало серце не стало.

Тільки його тут бракувало! Вона заледве проковтнула гігантський шмат хот-дога і ворожо озирнулася на Волдена Макнейра.

Він вишкірився зі своїм звичним виразом, наче йому відомі про Нарцису якісь жахливі секрети. Нарциса несхвально ковзнула поглядом по його дурнуватій стрижці з виголеними скронями.

— Що ви робите тут одна, пані Мелфой? — Макнейр наблизився.

Нарцисі довелося задерти голову, щоб поглянути на нього. Це її теж дратувало. Зі своїм зростом і незмінними каблуками вона звикла дивитися звисока навіть на більшість чоловіків, але Макнейр був двометровим велетнем з широченними плечима.

Тепер вона не зможе брутально дожерти свій хот-дог. Тільки за це можна було зненавидіти Макнейра. А ще вона не хотіла, щоб знайомі побачили її сьогодні на алеї Діаґон. Ймовірність, що її задум буде розкрито, мізерна, та все ж.

— Я прийшла по нові сукенки, — тоном бездумної дурочки проспівала Нарциса.

— Звісно, їх ніколи не буває вдосталь, — кивнув Макнейр.

— Угу, — Нарциса з досадою викинула рештки хот-дога в урну.

Прощавай, насолодо.

— Як твій малий? — спитав Макнейр.

Питання наче й було цілком собі звичайне, але Нарциса аж заклякла на мить. Відтоді, як змінилися обставини їхньої сім’ї, знайомі, що були в курсі, взагалі припинили питати про Драко — так ніби Мітка була заразна і передавалася шляхом згадування її носія. Всі тремтіли за своїх діточок, треба було бачити, як Паркінсони намагалися уникати візитів до них додому, звивалися, як вужі на сковорідці.

На мить у Нарциси виникло жалюгідне бажання поскаржитися на лиху долю, але вона швидко себе опанувала. У добірному товаристві Смертежерів нікому не можна довіряти.

— Добре, — невимушеним тоном сказала вона і зиркнула на свій наручний годинник. Час поспішати, школярі от-от вирушать до Гоґсміду. — Гризе граніт науки з перемінним успіхом. Пробач, мені вже час іти, сьогодні ще до перукаря і на манікюр, весь день розписано.

— Так, — Макнейр далі дивився на неї поглядом знавця секретів. — У тебе тут… — він простягнув руку і Нарциса сахнулася від несподіванки.

Вона провела на обличчю. Кетчуп від хот-дога. Нарциса аж засміялася з цього. Тобто вона весь час розмови стояла з кетчупом на обличчі. Вона ретельно витерлася хустинкою, очікуючи від Макнейра якогось глузливого коментаря, але той лише посміхався.

— Щасти, — кинула вона і попрямувала до ательє Стівенсон.

Там, як завжди, панувала затишна атмосфера. Ряди вишуканих суконь, м’які крісла, в яких клієнтки могли посидіти й випити хорошої кави з тістечком. Окремі кімнатки замість примірочних і галерея дзеркал, аби як слід оцінити себе з кожнісінького ракурсу.

— Вітаємо, пані Мелфой, — проспівали консультантки, дівчата у чорному одязі без жодної порошинки.

Аж тут Нарциса зрозуміла, якою тупою вона може виявитися. Що як Талії сьогодні нема на роботі?

— Покликати пані Стівенсон? — наче прочитала її думки одна з консультанток.

Нарциса полегшено видихнула.

— Так, буду дуже вдячна.

Як особливо дорогу гостю її провели в окрему кімнату. Нарциса всілася на білосніжному диванчику і мимоволі відзначила, що Талія й далі «пані Стівенсон». Це так незвично для їхнього кола. Втім, вони з Сіріусом завжди робили як хочуть, а не як заведено. Нарциса постаралася задушити напад заздрощів до Талії в зародку, інакше день буде зіпсовано. Щоразу, коли вона перетиналася з цією жінкою, мимоволі виринало питання «А що, так можна було?», і Нарциса почувалася нікчемою.

— Вітаю, — предмет заздрощів постав на порозі.

— Вітаю! — перебільшено радісно відгукнулася Нарциса і знов позирнула на годинник. Час спливав.

Гаразд, зараз їй доведеться здатися на милість Талії. Вона не могла настільки ризикнути, щоб попередити про напад на Гоґсмід заздалегідь, інакше прогулянку школярів просто скасували б і це викликало багато підозр у Темного Лорда. Але сказати комусь, хто забере звідти Поттера, вона таки могла. Нарциса зусиллям волі відігнала думки про решту учнів. Вони не Поттер, може, й не постраждають.

— Ви вже по зимову колекцію? — грайливо спитала Талія.

— Власне, в мене є невеличка делікатна справа, — і Нарциса поглянула на консультантку.

Талія чудово розуміла натяки.

— Елен, лиши нас.

Вона наклала закляття тиші на двері і вмостилася навпроти Нарциси. Насправді у тому, щоб бути просто чистокровною пані, яка виховує спадкоємців, є своя вигода. Тебе завжди недооцінюють, ти не маєш Мітки і на тебе подумають в останню чергу.

***

«Вже жовтень, це ж треба», — подумав собі Северус, крокуючи галереєю Гоґвортса до зали, де була відкрита Камінна мережа. Він планував провести вихідні вдома. Минулого тижня в замку знову була Герміона, вона там навіть заночувала і одне з занять із блокології для неї провела Ейлін. Тому весь тиждень Северус читав листи про те, яка в неї неймовірно талановита онучка, схоплює все на льоту! Зате на зібраннях Смертежерів він брехав, що працює над Герміониним перевихованням, он вона в замку Принців гостює, все по плану. На його подив, Темний лорд не влаштовував істерик, що Северус занадто повільно ворушиться, і взагалі перебував у піднесеному настрої. З’ясувати, чим зміїна морда так тішиться, теж не виходило. Ґіневра не знала, Луціус ховався в маєтку і ні з ким не спілкувався.

Попереду тіні від стовпчиків галереї розбивали золоте світло на підлозі на квадратики. Северусу зовсім недоречно згадалося, як Лілі курсі так на другому перестрибувала чорні тіні. У житті їй так не вдалося. «Може, це мені покарання таке? — сумно подумав Северус. — Мав би якось активніше допомогти Поттерам «по старій дружбі», натомість їхній малий лишився без батьків. І я свою доньку теж не виховував». Він підсміхнувся зі свого фаталістичного настрою. Ніколи не вважав, що закон бумерангу чи карма чи як там звуть цю фігню існує. Світ несправедливий і крапка. Хоча це, на жаль, не звільняє тебе від власної відповідальності.

Несподівано попереду приземлився Патронус соболь, розвіявши міраж спогадів, і голосом Ґіневри сказав «Ми нападаємо на Гоґсмід!»

Северус закляк. У вухах зашуміла кров. Він тупо витріщався на білосніжні іскорки, що лишив по собі розталий соболь. От і стало ясно, чому Темний лорд такий життєрадісний. Він прикрив очі, намагаючись зібрати докупи думки. Треба розповісти Дамблдору. Ні, стоп. Не варто. Він може підставити Ґіневру. Навряд вона відправила Патронуса на очах у всіх, однак якщо зараз влаштувати термінове повернення учнів до школи, Темний Лорд буде перетрушувати мізки всіх Смертежерів. Він може побачити цей спогад Ґіневри. Северус рвонув з місця, склавши в голові план. Треба забрати з селища Герміону і Поттера.

Він якомога швидше дістався верби і спустився в тунель, що вів до Верескливої халупи. Дезілюмінаційного закляття має вистачити. Він всього-на-всього забере цих двох. Коли задиханий Северус нарешті вибрався з тунелю, в Гоґсміді все ще було спокійно. Він пару хвилин дивився на містечко крізь шибку, гадаючи, чи могла це гіпотетично бути якась перевірка від Темного лорда суто для нього… Та ні, це вже параноя. Він наклав на себе закляття, стукнувши себе паличкою по маківці. За відчуттями, з голови потекло холодне яйце. Тепер він перетворився на розмазану пляму для чужих поглядів. Помітити його можливо, але треба приглядатися. Все ж краще, ніж нічого. Ще трохи повагавшись, він скинув мантію, лишившись у штанах і светрі.

Северус вийшов з хижі та попрямував до самого містечка, щулячись від холоду. Його учні були на кожному кроці. Він скрадався під стінами будинків, намагаючись рухатися достатньо плавно й повільно, щоб не привертати зайвої уваги. Герміони ніде не було видно. Аж враз попереду вигулькнули руді голови. Северус було зрадів, але в товаристві Рональда й Джіні Візлі не виявилося ані Герміони, ані Поттера. Він подумки насварив себе, що не передбачив один нюанс — що як вони з Поттером вештаються окремо? Тоді краще спочатку впіймати дочку. Кгм, дівчисько.

Посеред вулиці роз’явився чарівник. Северус запанікував першої миті, гадаючи, що от уже й наступ Смертежерів, та той був одягнений у маґлівську толстовку з накинутим капюшоном й джинси. Сунувши руки в кишені толстовки, чаклун попрямував вперед головною вулицею, ловлячи ґав. Северус ішов тим самим маршрутом, видивляючись крізь вітрини Герміону. Побачив її у «Трьох мітлах» крізь двері, які чарівник у толстовці штовхнув плечем. Северус ковзнув до пабу за ним і хотів було якось озватися до дочки, коли хлопець у толстовці торкнув її за плече. Та озирнулася, завмерла на мить, а тоді на її обличчі розквітнула щаслива посмішка. Щоки запалали. Очі засяяли. «От чорт, — подумки застогнав Северус. — Схоже, доведеться вирвати її з лап бойфренда».

***

Від порогу «Трьох мітел» Гаррі зі Стеллою одразу чкурнули до шинквасу, що було дуже передбачливо з їхнього боку — там уже зібрався чималий натовп. Герміона ж рушила на пошуки вільного столика. Вона трохи покружляла тісним приміщенням і визнала сумну правду: лишився вільним тільки її неулюблений столик у закутку біля туалету. Вона примостила свою сумку на стільчик і вже хотіла втиснутися в найдальший куток, коли хтось торкнув її за плече. Герміона озирнулася. І так і застигла. Може, їй це просто сниться? Бо перед нею був Реґулус Блек власною персоною. Вона відчула, як на обличчі з’явилася усмішка і немає рішуче ніякої можливості її стримати.

— Ого, ти тепер виходиш на вулицю? — голос Герміони так і задзвенів радістю. Зробилося спекотно від хвилювання, аж вона сама здивувалася, як її штормить від його появи.

— Щось типу того, — усміхнувся Реґулус.

Герміона з певним подивом окинула його поглядом: темно-синя толстовка з накинутим каптуром, руки в кишенях. І джинси! І кросівки! Це він вперше був схожий на звичайного хлопця, а не на модель у пальті з реклами дорогого-будь-чого. Герміоні по-дурному захотілося затягнути білі шнурки толстовки.

— Що ти тут робиш, містере? — з радісним здивуванням гукнула Стелла. Вони з Гаррі примостили кухлі з маслопивом на стіл.

— Посидиш з нами? — запропонувала Герміона.

— Ем, — Реґулус зиркнув на вікно. — Власне я думав покликати вас у Лондон.

— Це що, спонтанність? Я не бачу, — Стелла звузила очі, наче видивляючись щось у Реґулуса на обличчі.

Той тим часом знову покосився на вікно, поклав одну долоню Гаррі на плече, а другу — Герміоні.

— Стелло, погнали, бери Гаррі за руку, — підморгнув він.

— Чому одразу Гаррі? — наїжачилась та.

— Ну тоді хапай мене за горло, якщо так зручніше, — дещо роздратовано запропонував Блек.

Щось тут було не так. Щойно в Герміони виникла ця думка, як скло у вікні вилетіло, розбившись на друзки. Вони всі дружно пригнулися.

— Стелло! — гаркнув Реґулус.

Молодша Блек з переляку послухалася, вчепившись у руку Герміони.

— Стрив… — почав Гаррі, але наступної миті їх затягнуло в тісну чорноту роз’явлення.

Вони приземлилися на ґанок будинку на площі Ґримо і Герміона мало не полетіла з нього, та Реґулус вчасно обхопив її навколо талії і геть неделікатно запхав досередини.

— Що відбувається? — обурився Гаррі, видираючись з хватки Блека.

— Довго пояснювати, у Гоґсміді Смертежери, будинок, нікуди їх не пускай! — проторохтів Реґулус і затраснув двері у них перед носом.

Стелла застогнала від відчаю.

— Що?! — Гаррі схопився за ручку дверей і поторсав їх. Спробував відчинити замок, та той раптом зник.

— Змирися, Гаррі, — похмуро порадила Стелла. — Будинок слухається Реґулуса, він нікуди нас не відпустить.

— То накажи йому ти, — запропонувала Герміона і спробувала Алогомору. Марно.

— Він належить Реґу, тому не вийде, — Стелла піднесла руку. Фамільний перстень на її пальці зблискував червоним сяйвом. — Чудово, — буркнула вона. — Інші Блеки у небезпеці.

— І ми так і стоятимемо тут?! — крикнув Гаррі.

Стелла розвела руками.

— Нічого іншого не лишається.

Гаррі мить постояв, тоді чкурнув нагору, а Герміона за ним. Стелла попленталася услід без особливого поспіху. У вітальні Гаррі потягнувся до порошку флу, але баночка з ним підстрибнула і зникла.

— Неймовірно! — розлючено заволав Поттер і копнув камін, потім на одній нозі, матюкаючись так, що вуха в’янули, дострибав до вікна і спробував його відчинити. Вікно не піддалося. Гаррі схопив стілець і під жалюгідні протести Герміони швиргонув його у вікно. Стілець розлетівся на друзки.

— Гаррі, вгамуйся! — гарикнула на нього Герміона.

Стелла зупинилися в дверях, спокійна як удав.

— І як нам вибратися звідси? — спитав її Гаррі, трохи перевівши подих.

— Ніяк, у цьому й прикол, — сказала Блек таким тоном, наче говорила з розумововідсталим.

— Крічер! — крикнув Гаррі.

Безрезультатно.

— Поклич його, змусимо доставити нас назад, — сказав невгамовний Поттер.

— А для чого, власне? — нарешті трохи оговталася Герміона. — Ти підеш зі Смертежерами рубатися?

— Думаєш, Реґ такий тупий? — одночасно з нею сказала Стелла і гукнула: — Крічере, ходи сюди!

Нічого не відбулося.

— Крічере, Стелла Блек наказує тобі!

Ні звуку, ні поруху.

— Що й треба було довести, — докинула Стелла.

Гаррі форкнув. Герміонине питання він взагалі проігнорував. Чим довше вона міркувала над ситуацією, тим більше раділа, що будинок виявився пасткою. Гаррі варто триматися подалі від Смертежерів. Сьогодні день прогулянки школярів у Гоґсміді, тож вони, певно, за ним і йдуть.

Стелла потопталася у дверях, а тоді крутнула ручку радіоприймача.

— Ми перериваємося для екстреного випуску новин, — заторохтів диктор. — Щойно стало відомо про брутальний напад на селище Гоґсмід, що його просто цієї миті здійснює сумнозвісна організація Смертежерів, — під монотонну музику сповіщав диктор. — Сьогодні у селищі перебувають учні школи чарів і чаклунства Гоґвортс, що тільки підсилює кричущу кривавість події. Міністерство магії наполегливо радить утриматися від роз’явлення у селищі, навіть якщо ви батьки когось зі школярів. Працює аврорат.

«А Реґулус нащо туди попхався? — стривожено подумала Герміона. — І чи туди?»

Приймач страшно захрипів, потім видав неприємний високий писк, і з нього пролунав високий шиплячий голос:

— Я звертаюся до всіх чистокровних магів Британії.

Трійця нажахано витріщилася на радіо, наче звідти зараз вистрибне сам Волдеморт.

— Це він, — видихнув Гаррі.

— Дні чинного уряду добігають кінця, — деякі звуки з’їдали перешкоди, і від цього ставало ще моторошніше. — Настає ера Темного Лорда. Моя ера. Всі чистокровні маги, які відмовляться перейти під прапори моєї армії, будуть винищені разом із бруднокровими виродками, без жодної пощади. У вас ще є час на роздуми. Але він спливає. Незабаром впадуть останні цитаделі вашої надії, і тоді буде пізно вибирати, — приймач відчайдушно зашипів, ніби намагаючись заштовхати голос Волдеморта назад у динамік. — Думайте. І вибирайте. Життя. Або смерть.

З динаміка знову вирвався свист, б’ючи по барабанних перетинках, а потім ринула хвиля перешкод, і приймач насилу прокашляв:

— Радіо… «Сирена fm»… тимчасово перериває… мовлення.

Стелла вимкнула приймач.

— Ера-хуєра, — сказала вона.

***

Реґулус роз’явився у Гоґсміді, а вже тоді спитав себе, нафіга? Прохання Сіріуса він уже виконав, далі цей шолудивий пес має впоратися сам. Але он навесні не впорався ж. І навряд чи Ґрим поверне його вдруге за півроку. Ой, та ж він йому не нянька. «Треба валити звідси», — подумав Реґулус, але цієї миті Сіріус з’явився в кінці вулиці і, помітивши його, засяяв радісною посмішкою. Реґулус у відповідь витиснув з себе якусь подобу посмішки. Що ж. Він накинув на капюшон чари відведення чужих очей. Жалюгідне прикриття, але хоч так. Він вийшов на головну вулицю, в обидвох кінцях якої точилися бої.

Перед очима раптом чітко постала та злощасна ніч, і він прямо-таки відчув крижані пальці інферніїв, що хапали за зап’ястя. Реґулус струснув головою, насилу відганяючи ману. Зараз треба зібратися і думати лише про бій. Нічого більше не існує в цю мить, тільки прагнення вижити. Те саме, яке він часом ненавидів, бо воно пробуджувало щось тваринне… Але про це потім. Зараз — вижити.

— В сторону! — крикнув Сіріус.

Реґулус ледве встиг відскочити: на тому місці, де він щойно стояв, від прокляття обвуглився асфальт.

Затим попереду злетіло вгору полум’я, розтікаючись гарячою хвилею. На Реґулуса дихнуло палючим жаром, він виставив руку вперед, накривши себе з братом напівпрозорою пеленою крижаної магії. Полум’я облизало будинки, розтікаючись дорогою, вистрілюючи на всі боки згустками вогню і плавлячи асфальт.

Не дуже хотілося використовувати свою здібність, та що вже. Принаймні про неї мало хто знав.

— Морров? — припустив Сіріус.

Попереду хвилі вогню з тріскотом зіштовхнулися й вистрілили в небо снопами іскор. Дахи будівель зайнялися. Вулицю заволікав дим.

Сіріус раптом розвернувся одним стрибком і виставив щит, але прокляття виявилося настільки потужним, що їх з Реґулусом збило тим щитом, і вони повалилися на землю. Навколо знову згустився жар, і Реґулус накинув новий щит холоду. Амікус Керров зареготав і зник. Мерлін, тільки не срані Керров.

Від диму починали сльозитися очі. Звіддаля чувся вереск дітей. Реґулус кліпнув, а тоді з затягнутого димом провулку до них простягнулися розгалужені блискавки.

Сіріус змахнув паличкою: смітники з провулку злетіли в повітря. Блискавки з тріскотом поцілили в них, а тоді Сіріус пасом палички пожбурив смітники туди, звідки прилетіли розряди. Та навряд чи в когось влучив. Ті блискавки підозріло нагадували фішку Алекто Керров. Не дуже хотілося б перетнутися з цією панночкою.

Реґулус роззирнувся. Навколо дим, десь чути тріскотіння полум’я. В одного з будинків провалився прогорілий дах.

— Може, звалимо? — спитав він. — Твоя дочка й похресник у безпеці.

Сіріус якусь мить мовчав з нечитабельним виразом обличчя.

— Можна було б, та тут Лестранжі.

Усередині все неприємно стиснулося. Реґулус спробував роз’явитися на пару кроків, та нічого не вийшло: брати Лестранжі тримали свій знаменитий щит, що не давав роз’являтися магам у радіусі милі. Вони даватимуть змогу роз’являтися тільки своїм поплічникам.

— Тікаймо, — наполягав Реґулус. — Тут же десь поблизу є аврори.

І тут з задимленого провулка вилетів зелений промінь. Реґулус ледве встиг відскочити. Яка скотина отак одразу жбурляє Аваду? Довго чекати відповіді на це питання не довелося: з провулку виступила Белла.

— Сіріусе, — вишкірилася вона. На обличчі Реґулуса її погляд не міг зосередитися через його маскувальні чари. — Відправлю тебе в могилу вдруге, мені неважко.

Услід за нею з’явилися двоє Керроу, і зав’язався бій. Реґулус ухилився від прокляття Амікуса, воно врізалося в ліхтарний стовп позаду, і той, похитнувшись, завалився впоперек вулиці. Сіріус паличкою відправив стовп до Алекто, яка знову намірилася кидатися блискавками. Вона не встигла ухилитися як слід і край стовпа все-таки зачепив її. Керров пискнула, впавши на землю, але експеліармус Сіріуса відбити змогла. Її брат просто оскаженів від замаху на його дорогу сестричку. Його магія і так була надзвичайно агресивною і сконцентрованою, а тепер напівпрозорим коконом згустилася навколо нього. Амікус майже по-звірячому рикнув від люті, і створене ним прокляття розгорнулося віялом. Реґулус і Сіріус поставили щити і знову відлетіли разом із ними на кілька метрів. Реґулус впав на землю і майже одразу відкотився вбік, ухиляючись від ріжучого закляття Белли. Закляття полоснуло по плечу, кров закрапала на асфальт.

— Падло, — прогарчав він, сховавшись за жалюгідною перепоною у вигляді ятки з вуличною їжею.

Сильніше розірвавши тканину толстовки, Реґулус оглянув глибокий поріз, що неслабо кровоточив, і абияк склеїв його краї закляттям. Це було боляче і, власне, так грубо не робилося, але це єдине, що міг для себе зробити Блек. Він на мить прикрив очі, перечікуючи найбільш паршиві миті пульсуючого болю в руці, за якими мало настати полегшення. Ятку раптом струснуло, ганчір’яний дашок звалився на Реґулуса і той перебіг у найближчий провулок. Визирнув звідти. Той шмат вулиці, який не заволік дим, виглядав порожнім. Куди всі поділися? Реґулус вилаявся собі під носа і вирішив обійти будинок, щоб опинитися за спинами Белли й Керров. Принаймні він на це сподівався. Він чкурнув провулком, вивернув за ріг і мало не врізався в Рабастана.

Реґулус тупо заціпенів. Мало того, що він і так не міг звикнути, що всі, кого він знав, виглядають на двадцять років старшими, але вигляд найкращого друга, з яким вони стільки всякого пережили разом, особливо вибивав із колії. Лестранж був худющий, обличчя біле, з похмурими зморшками на лобі, а руде волосся наполовину посивіло — Азкабан залишив на ньому вкрай чіткий слід.

Реґулус ще не встиг отямитися, коли поруч вибухнуло і він покотився вниз схилом, боляче ударяючись об камені, що виступали тут і там. Чарівна паличка вилетіла з руки десь дорогою. Земля і небо закружляли, як у хороводі, змішавшись в одну розмиту пляму, руку пронизав гострий біль, у голові задзвеніло від запаморочливої круговерті. Ще раз приклавшись об камінь, він нарешті впав на землю.

Небо попливло перед очима, і він замружився, намагаючись вгамувати запаморочення. До горла підкотилася нудота, а по обличчю потекло щось вологе й тепле. Практично на автоматі Реґулус поправив капюшона, а тоді стер кров з розбитого чола. Він повільно сів, однак одразу рвонувся убік, ногою відштовхнувши в траву чарівну паличку, до якої тягнувся Рабастан. Лестранж метнувся за паличкою, Реґулус вчепився в мантію, і той з розвороту врізав йому кулаком у вилицю. Від несподіванки та болю Регулус випустив його мантію з пальців. У голові загуло, розбиту вилицю звело. «Паличка!» — промайнуло в думках, і він кинувся навздогін. Рабастан нишпорив руками в траві. Реґулус відштовхнув його геть, той упав у чагарник, а сам він таки схопив паличку… ні, просто гілка! Відкинувши її вбік, він і собі почав нишпорити в траві.

Рабастан схопив його за толстовку на спині і відштовхнув убік. Реґулус упав у багно і хвицнув його ногою в гомілку. Лестранж плюхнувся навколішки, а сам він, ковзаючи в багнюці, схопився і знову почав нишпорити в траві. Лише Інкарцеро, він застосує лише Інкарцеро. Аби тільки знайти срану паличку!

На мить випроставшись, він отримав новий удар кулаком в обличчя і капюшон злетів з голови. Обличчя Рабастана перекосило, він аж струснув головою, наче відганяючи мару.

«Просто виріши, що я привид», — понадіявся Реґулус і скосив очі в траву. Де та клята паличка? І цієї миті Рабастан кинувся на нього з новим, просто таки подвоєним натхненням. Він вдарив під дих і Реґулус зігнувся навпіл. Рабастан вчепився йому в толстовку та шию з явним наміром врізати коліном у зуби, але Реґулус, шалено рвонувшись, вивільнився і підставив йому підніжку, поваливши з ніг. Він не хотів битися з Лестранжем, він хотів зв’язати його, оглушити і спокійно забратися звідси. Проте Рабастан не заспокоювався. З лютим криком він налетів на нього, збивши з ніг, але цього разу і не думав повертатися до пошуків палички. Схопивши Реґулуса за барки, він з силою врізав йому кулаком в обличчя. Перед очима затанцювали зірочки, голова наче розкололась. Рабастан міцно притискав його до землі, тож вирватися було неможливо. Занісши руку, він ще раз вмазав Реґулусу в лице, розбивши губу.

— Сучий син, — прошипів Лестранж, б’ючи його. — Зрадник. Хто б сумнівався. Вернувся разом зі своїм гандонським братом.

Тобто Лестранж не прийняв його за якусь мару? Перехопивши кулак Лестранжа, Реґулус припіднявся і незграбно, проте сильно вдарив того чолом у щелепу. Кров полилася йому на обличчя. Рабастан завив від болю, Реґулус скинув його з себе і поповз кудись, де там та паличка…

Лестранж вчепився йому в ногу, і вони знову почали оскаженіло боротися. Якоїсь миті Реґулус чітко усвідомив, що Рабастан налаштований вбити його. Це трохи допомогло. Він зібрав останні сили, щоб як слід вмазати Лестранжу, та все одно наче примушував себе бити. Десь з треього удару Рабастан таки вирубився, і так змучений падінням і бійкою.

Реґулус відсахнувся, важко дихаючи. Кісточки пальців були розбиті в кров й немилосердно нили, а всередині розтікалося добре знайоме ще з минулої війни почуття огиди до себе, гидкого бруду, що покриває тебе з голови до ніг.

Він, хитаючись, підвівся на ноги і побрів по траві, шукаючи чарівну паличку. Намагався не думати про Лестранжа, про його реакцію на себе. І про те, як паршиво сьогодні бився. Схоже, він зовсім втратив форму, ціле літо протираючи штани в бібліотеці.

Реґулус підняв свою паличку. Ще зо хвилину витріщався на непритомного Рабастана. Голова гула. Сповитий димом Гоґсмід стояв мовчазний і не було ясно, чи сутичка ще триває.

— На сьогодні годі, — Реґулус сплюнув кров і роз’явився.

***

Вони втрьох сиділи на сходах у передпокої, очікуючи на повернення господаря будинку на площі Ґримо. Біля дверей за розсунутими шторами світився прямокутник вицвілих шпалер — там, де донедавна влаштовував концерти навічно приклеєний портрет Вальбурги Блек. Можливо, насправді Крічер не показувався, бо отримав через цю зміну інтер’єру серцевий напад і вмер. Голів ельфів на стінах Реґулус теж якимось чином позбувся.

Нарешті через сто років, як Герміона посивіла, вхідні двері повільно прочинилися. Трійця скочила на ноги.

— Оце так красень, — пробурмотіла Стелла. — Тебе маґли відмудохали?

Закривавлене створіння у подраній толстовці дуже кисло і дуже обережно всміхнулося розбитими губами.

— Господарю Реґулусе! — вжахнувся Крічер, миттю вигулькнувши посеред передпокою.

Реґулус чи то скуйовдив собі волосся, чи то просто схопився за зболену голову. Руки в нього теж були в крові.

— Ти якось казала про ніжних гоґвортських хлопців, це я. В соплях і подряпинах.

— Ну це більше нагадує бойовий розкрас Дурмстранґу, — вирішила втішити його Стелла і підступила ближче, щоб роздивитися збитки як слід.

— Які новини? — спитав Блек.

— По радіо сповістили, що все закінчилося, спіймали Флінта і ще якихось людей без Міток, серед цивільних є загиблі і постраждалі, — доповіла Стелла. — Мама прислала Патронуса, вони з татом у лікарні живі й здорові, латають Люпина… А це що? — Стелла підступила до рани на плечі Реґулуса.

Герміона і собі підійшла. Краї рани були моторошно склеєні.

— Фу, Реґу, що ти наробив, — озвучила загальну думку Стелла.

— Якісь кращі ідеї маєш як людина, так само не здатна до зцілення? — обурився він.

Стелла промовчала на це і натомість спитала:

— Може, до лікарні?

— У сраку ту лікарню, — оголосив дуже розважливий Блек. — Крічере, настоянку бодяну.

Він хотів гордо піти нагору, але зашпортався і впав на сходах.

— Тобі допомогти? — захвилювався Гаррі.

Розлючений Блек, нестримно лаючись, сам зіп’явся на ноги і, ігноруючи пропозицію, додав:

— Крічере, зілля від головного болю, загоювальні мазі, вогневіскі.

Герміона зітхнула і рушила за ним, розуміючи, що ситуацію треба брати в свої руки. Гаррі і Стелла почалапали слідом.

— Як мінімум оте твоє плече настоянка не візьме, — озвучила Герміона сумну правду.

Реґулус озирнувся на неї і нічого не сказав. Незадоволено сопучи, він намагався не зважати на них, та двома поверхами вище озирнувся ще раз.

— Не переслідуйте мене.

— Ти поводишся, як дитина, — зауважила Стелла, від якої чути таке було зовсім не почесно.

Реґулус саме зупинився біля дверей кімнати і величним, наскільки це було можливо в його пожованому стані, жестом вказав на табличку:

— Прошу до ознайомлення.

Не заходити

без спеціального дозволу

Реґулуса Арктура Блека

Табличка була виведена каліграфічним почерком — вочевидь, Блек цілу вічність старався написати її красиво.

— По-твоєму, це працює проти ґрифіндорців? — скептично поцікавилася Стелла.

Реґулус скривився. Він стояв, тримаючись за ручку дверей, під пильними поглядами трійці.

— Тобі потрібна допомога, — Герміона хотіла сказати це максимально зваженим тоном, а натомість вийшло так лагідно, аж зуби зводило від сиропу у власному голосі.

На подив, це частково подіяло. Блек, чиє обличчя стрімко набувало всіх можливих відтінків синців, ще й набрякало, завагався, чи не піддатися голосу здорового глузду.

— Може, само заживе? — зробив жалібні очі він.

— Ти знаєш, що ні, — суворо відповіла Герміона.

Він ще трохи зволікав, а тоді відчинив двері та простогнав:

— Ну заходьте. Цей день вже не стане гіршим.

— Думаю, тобі треба сходити в душ, а тоді будемо розбиратися з твоїм плечем! — крикнула Герміона з-за дверей, не наважуючись зайти. Її раптом збентежила така можливість. Кімната — це дуже особистий простір людини.

— Так і зроблю! — голосно крикнув Реґулус, кривляючи її. — І не бійся, пастка над дверима не висить, Стелла вже перевірила на власній шкурі!

Стелла тим часом без зайвої скромності з розгону плюхнулася на ліжко, зім’явши бездоганно застелене простирадло, і взяла з тумбочки журнал.

— Плюндруйте тут все, не соромтесь, — пробурмотів Реґулус, порпаючись у комоді.

Герміона прослизнула останньою, коли за власником кімнати зачинилися двері ванної. Вона пообіцяла собі не дуже витріщатися по сторонах, але знала, що це марно. Кімната була оформлена в срібно-зелених тонах (хто б сумнівався), зі старовинними громіздкими меблями. Це був найчистіший хлоп’ячий барліг, який Герміоні доводилося бачити (бо Персі Візлі її до себе не пускав). Вона наблизилася до письмового стола, де лежав акуратний стос книжок: нова, аж рипуча маґлівська книга з інвестування, посібник із закляттятворчості 1993–1996 та свіжий альманах із зіль. А біля програвача, на її подив, вишикувалися всі альбоми Queen. Контрастом до цієї деталі над ліжком дуже претензійно висів фамільний герб Блеків з його гаслом «Завжди чистий». На тумбочці збоку стояла фотографія слизеринської команди з квідичу якогось мохнатого року… ну, Реґулус на ній виглядав так само, як зараз, хіба що волосся мав трохи довше.

— Цікаво, що було тут? — Гаррі вказав на вицвілі плями на шпалерах над ліжком.

— Може, вирізки з журналу «Війла-ла», — ліниво відгукнулася Стелла.

— А що це? — насупився Гаррі.

Стелла поглянула на нього поверх «Квідичу сьогодні».

— Тобі ще рано знати, Поттере.

Герміона сховала посмішку. «Війла-ла» був чаклунським порножурналом, що виходив у Франції вже років зо тридцять.

Крічер з’явився з усім, що йому наказали принести. Невдовзі звук води перестав долинати з ванної і Крічер клацнув пальцями, відправивши мазі туди.

— Дякую, Крічере! — крикнув звідти Реґулус.

За якусь хвилину з ванної почало долинати сичання і матюки — вочевидь, Блек заходився маститися мазями, що щипалися.

— То хто тебе побив? — крикнула Стелла, відкинувши журнал.

— Життя!

Герміона з Гаррі і Стеллою не втрималися від смішка. Реґулус з’явився з ванної у майці і піжамних штанях (тут Герміона різко зацікавилася виглядом з вікна) і ногою спробував зіпхнути Стеллу з ліжка, але та зглянулася і встала сама. Реґулус зайняв її місце і склав руки на животі, наче вмер.

— Я готовий бути піддослідним. Крічере, ти пам’ятаєш, де мій заповіт?

— Крічер може просто вбити цих школярів, господарю Реґулусе, — запропонував новітнє рішення ельф.

— Ні, не можеш, мале гівно, я теж Блек! — роздратувалася Стелла.

Крічер лише невизначено ворухнув вухами. Як для домашнього ельфа він справді дуже зухвалий.

— Ми гостинні, Крічере, тому їх вбивати не будемо, — повчальним тоном сказав Реґулус. Формулювання фрази передбачало, що когось іншого може й будуть.

— Так, що тут у нас? — Стелла опустилася навколішки біля ліжка, щоб якомога краще вивчити рану.

Герміона таки знайшла в собі мужність наблизитися і сіла поряд з нею. Зосередься, Герміоно. Бажано не на тому місці, де тканина майки торкається ключиці Реґулуса. І взагалі не на його плечах, а на рані. А от ще й ланцюжок на шиї підступно пускає бісики, треться об шкіру.

— Ем, нічого кращого за закляття ножиць мені на думку не спадає, — Герміона таки подолала всі ці спокуси.

Реґулус ще якийсь час намагався придумати щось краще, а тоді зітхнув:

— Ну тоді, Гаррі, тримай мою руку.

Герміону замлоїло від думки, що доведеться заново розрізати склеєну шкіру. На щастя, Стелла була рішучішою:

— Я можу різати, я не дуже вразлива.

Вона підклала під руку Реґулуса рушника, сьорбнула принесеного Крічером вогневіскі.

— Для хоробрості, — пояснила вона захриплим голосом.

Потім вони з Герміоною ретельно вимили руки. Стелла, здавалося, точно знала, як діяти, і поводилася дуже впевнено, наче не вперше їй робити щось таке.

І рука її ні разу не здригнулася. Гаррі міцно тримав руку Реґулуса вище і нижче рани. Блек моментами скавулів, морщився і лаявся собі під носа, та Стелла лишалася напрочуд холоднокровною, зосереджено (але збіса повільно) орудуючи чарівною паличкою. Втім, повільність процедури була того варта: вона розрізала з ювелірною майстерністю. Кров знову заюшила на підстеленого рушника.

— Готовченко! — гордо оголосила молодша Блек.

Герміона очистила рану від крові під голосіння Крічера, якому, здається, боліло більше за господаря.

— А знаєш, хто винен, Крічере? — озвався Реґулус до нього.

Той на мить замовк.

— То все твоя прекрасна Белла Лестранж, — проспівав Реґулус.

— Це вона тебе так відмудохала? Повертаюся до свого стереотипу про ніжних гоґвортських хлопців, — Стелла зіпсувала весь виховний момент. Крічер не розкаявся.

— Ну, — проскреготів старий ельф, — Крічер теж іноді помиляється.

Герміона накрапала в рану настоянку бодяну. Але цього явно було недостатньо. Вона міцніше перехопила чарівну паличку, готуючись вперше застосувати одне з заклять зцілення. «У тебе все вийде, Герміоно. Має вийти», — повторила вона свою звичну мантру відмінниці. Обережно поклала руку на плече Реґулусу. Торкнутися його було значно важче, ніж вперше зцілювати, особливо враховуючи, що Блек не зводив з неї погляду.

Герміона почала чарувати. Це було важко. Відчувалося так, наче їй фізично доводиться причинити важкі, просто непідйомні стулки дверей, а не заживити глибокий поріз. Вона зосередилася на тій рані, дослухаючись до своїх чарів. Важливо було заживити як слід всі тканини. На чолі виступив піт. Стелла час від часу забирала кров, що було дуже доречно.

Здавалося, рана затягувалася цілу вічність. Та зрештою їй вдалося.

Реґулус полегшено зітхнув. Герміона наклала закляття діагностики. Вдалося. Вона посміхнулася кутиками рота, відчуваючи, як тілом розпливається задоволення від гарної роботи. Вона обожнювала, коли їй все вдавалося як слід.

— Дякую, що підлатали, — сказав Реґулус. — А ти, племіннице, садистка.

Стелла посміхнулася з незвичною ніжністю і погладила його по голові.

— Просто я з Дурмстренгу, мене не налякати кров’ю і чужим болем.

Реґулус повернувся до Герміони.

— То в Гоґвортсі нарешті викладають зцілення?

— Не викладають, — відповів Гаррі замість неї. — Просто Герміона найрозумніша відьма на світі.

— Лестиш мені, — заперечила вона, відчуваючи, що червоніє.

— Тобі хоч нічого не зламали, як думаєш? — спитала Стелла.

— Я вичерпав запаси думок на сьогодні, — з блаженною усмішкою відгукнувся Реґулус.

— Історичний момент! — вигукнула Стелла і про всяк випадок попрацювала діагностичним закляттям.

Реґулус покірно лежав, схиливши голову до плеча і дивлячись на Герміону з-під опущених вій. Вона всілася на край ліжка. Тепер вона принаймні розвернулася спиною до Блека і могла сховати лице від його погляду. Вона не могла для себе звести докупи їхнє листування, що тривало от уже з місяць і з теми домовиків перескочило на все на світі, і реальність, де на ліжку валявся красивий (хоч і побитий) хлопець. Бо він був дуже класний. І в кімнаті вгадувався запах, якого набувала для неї амортензія. А Герміона страшно боялася закохатися без відповіді.

Посеред цього збентеження перед нею раптом приземлився патронус… видра! Точнісінько такий, як її власний. Видра холодним чоловічим голосом прошипіла:

— Де ти?

Герміона шоковано заклякла. У них зі Снейпом однакові патронуси!

— А-а-а, професор Снейп! — Гаррі притулив руки до щік у вдаваному жаху.

Герміона все ще дивилася в ту точку, де щойно розтанула видра. Стелла пхнула її ліктем:

— Скажи йому правду, що ти на площі Ґримо в ліжку Реґулуса Блека. Снейп ніколи не повірить.

І вони з Гаррі і Реґулусом заржали.