Розділ 17: Не за планом

– Щоб за 10 хвилин всі були знизу і не дай Бог хтось буде не в спортивках! – розігнавши свій загін по кімнатах передіватися до ранкової пробіжки, Рома по кликав за собою Костю, прямуючи по сходинках на четвертий поверх. Зайшовши, він почав шукати у себе якусь футболку. Позаду нього Костя скинув з плеча рюкзак та несподівано заявив:

– Я перевдягнуся. Штани теж забруднились.

– Що?.. – Рома обернувся та почервонів, помітивши, що той скидає з себе штанці. Він кинувся до нього, схопивши за руку, та вигукнув:

– У нас не заведено перевдягатися у спальні вожатого!

– Хочеш і штани мені спортити?

Вожатий миттю прибрав руку:

– Я… Я не хотів тобі нічого псувати.

– З початку приїзду я помітив, що ти був невдоволений чимось. Це через мене?

– Просто став не з тої ноги. – опустивши очі, він впихнув тому темну футболку. – Коли перевдягнешься спустися у холл. – стараючись не дивитися на його голий вид, Роман мовчки вийшов з кімнати.

Коли ж всі зібралися, група вийшла на двір та почала виконувати підготовчі вправи. Затім, почався біг на швидкість: потрібно було зробити круг навколо табору. Рома підняв руку, від даючи команду:

– На старт!

Антон з Дімоном вступили носочками перед вказаною лінією.

– Увага!

Хлопці вигнули спини, готуючись бігти.

– І-і-і…!

– Я проспав!!!

Ватажок повернув голову в бік, звідки біг до них захеканий та розтріпаний, Тимофій.

«Ох… Дідько, я і забув про нього..!!» – Рома занервував, кинувши швидкий погляд на Костю. – «Я не хотів йому розповідати, но… Він однаково колись би дізнався про це…»

Як він і очікував, Тимофій, приєднавшись до натовпу, одразу помітив серед них чужого. Но на подив, схоже, не впізнав його.

– О, це новий вожатий? – поцікавився юний гот.

– Ні. Я помічник вожатого. – посміхнувся до нього Костя, через що получив в свою сторону сердитий погляд Роми.

– Зрозумів. А як звати?

– М-місяць!! – зробив крок вперед ватажок, нервово бігаючи очима. – Ем, у нього така фамілія… Будь ласка, звертайся до нього по прізвищу, як до старшого.

Натовп підлітків за реготали. Роман кинув на них погляд, що кричав: Мовчіть!

– Ох, но я хотів, щоб тільки ти, Ром, звертався до мене так. – Костя невдоволено надув губи.

– Досить розмов! Готуйтеся до за бігу. Ти теж, Місяцю. І заради Бога, одягни щось на себе!! – розізлився Роман.

«Нафіга я давав йому свою футболку якщо він вирішив і далі світити перед усіма своїм накаченим тілом!?»

– Я боюся, щоб твоя футболка не пахла мною, ромашко. – посміхався він тому.

Обличчя вожатого залилося фарбою коли він на тягнув на очі кепку та вигукнув:

– На старт!

Антон з Дімою знову встали в стійку.

– Увага!.. І..! – Рома свиснув у свисток. – Марш!!

Хлопці мов торпеди зірвалися та по бігли наводити круги навколо будівлі табору. Краєм ока Рома помітив як не відриває очей від Кості, Тимофій, що йому зовсім не подобалось.

Коли круг був пройдений і фінішував Антон, Рома за пропонував Тимофію вибрати з ким бігти, на що той без вагань відповів:

– З вашим новим помічником. Ви не заперечуєте?

– Ах… Може, по біжиш з кимось ін…

– Раз малий хоче по бігати зі мною то я не проти, – відізвався Садовий. – Но я давно не бігав, та що там, навіть на сонці давно не по бував, можливо, за десять кроків і повалюсь з ніг.

– Нічого. – знизав плечима Тимофій.

Вони встали у позицію і чекали на команду.

– На старт… – у Роми почало сильно битися серце, наче це він зараз мав почати бігти. – Увага. І-і… Марш!

Не встигли ті по бігти як Тимофій зачепив ногою ногу іншого, від чого той впав, і крикнув:

– Ауч! Якого біса!

– Пробачте. З просоння я зовсім не дивлюсь за ногами. – він простягнув тому руку, но блондин роздратовано відштовхнув його долоню від себе та підвівся зі словом:

– Незграба.

Роман чітко вловив як змінилося обличчя Тимофія: той невідривав округлених очей від хлопця, що знову встав готуючись до за бігу.

– Готові?

– Так… – юний гот приготувався.

– На старт! Увага! І-і..! Вперед! – зі свистом свистка ті по бігли та миттю зникли за поворотом табору.

«Що це було…» – розмірковував вожатий. – «Тимофій, таки, впізнав його? Чому у мене погане перед-» – всі думки розлетілись. Його з головою охопила тривога та переляк, коли він почув викрик. Рома кинувся за будівлю і застав картину: Костя намагався допомогти іншому піднятись, но Тимофій розмахував рукою в якій був розкладний ніж, не в собі викрикуючи:

– Вбивця! Помри!!

Роман одразу підбіг та побачив, що у того йде кров з розірваної штанини у ноги. За ним прибігли і інші вихованці. Дівчата закривали з переляку затуляючи роти.

– Я позвоню у швидку! – вигукнув до ватажка Антон, діставши смартфон.

– Що… Трапилося? – зі здавленим від страху горлом, прошепотім ватажок, швидким рухом знявши з себе футболку щоб зав’язати її на нозі пораненого.

– Він спіткнувся об он той камінь серед поля. – кивнув кудись у бік, Костя, схрестивши руки.

Всі подивилися на доріжку для бігу де і справді валявся величезний шматок каменюки.

– Коли ми з Дімою бігли його там не було. – доповів Антон. Зразу після, він окинув всім присутніх уважним поглядом. – Ілля… Ти відходив в туалет…

Той злякано вирічився на друга. Всі погляди присутніх зараз дивилися на Іллю, і від на тиску, той в гніві зізнався:

– Ти сам сказав мені підкласти камінь одразу за поворотом, щоб Костя не встиг зупинитись і поранився! Я не хотів, щоб Тимоха по страждав, чесно!

– Це правда? – звернувся до брюнета Шухевич, сурово нахмуривши брови.

– Агх, так, но я лиш хотів позбутися цього телепня як ви і хо-… – він не договорив бо його влупили по обличчю.

– Костя!! – з переляку викрикнув Роман, но було пізно адже ті вже почали битися на кулаках. Поряд з Ромою викрикував, як навіжений, Тимофій, показуючи пальцем в бік Кості:

– Він пам’ятає хто я! Він вб’є мене!! Він по вбиває тут кожного! А-А-А!! Я не хочу помирати!

Роман не знав кого заспокоювати першим: Костю з Антоном, збожеволівшого Тимофія, чи дівчат, що розбіглися в сльозах хто куди, гукаючи на допомогу. Благо, за п’ять хвилин швидка вже була тут, і всі з табору по виходили на поміч. Розборки парубків зупинили. Ніхто за бійку не став відчитувати Костю лиш спитали, чи не потрібно йому до лікарні, через синці на руках, на що той відмовився, спостерігаючи, як забирають у карету швидкої Тимофія з Антоном.

«Біда! Позор! Не щастя! Мені кінець! Мене звільнять!» – схопившись руками за голову, ходив туди-сюди, Роман, приречено кусаючи губи. – «Все через мене! Якби я їх не налаштував проти Кості ті би зараз не по травмувалися!»

– У тебе кров на губах. – підмітив Садовий, простягуючи тому пластирі, пару з яких він на клеїв собі на лікті і костяшки рук.

– Ти… – вибивши йому з рук пластирі, і штовхнувши в груди, за шипів Роман. – Якщо ти прикидаєшся, щоб зробити з мене дурня…

– Чому ти мене так ненавидиш?

Вожатий замовк, стиснувши кулаки.

– Ти настільки мене ненавидиш, що налаштував тут кожного проти мене?

– Все не так…

– Чому тоді всі мене ненавидять?

– Ти… Ти нічого не розумієш… Тимофій, він… Раніше він постраждав через тебе, тому зараз у такому-…

– Що я міг тому зробити раз він спробував проткнути мене ножем?

– ….. – Роман мовчки стояв, відчуваючи потік сліз по щоках. Його пригорнули. Но варто було іншому пригадати, що вони обоє зараз стоять в обнімку без футболок, як він миттю відштовхнув від себе Костю.

– Таке враження, що мені справді, не слід було прокидатися. – Садовий сховав ранені руки в кишені та пішов в середину.

Обід сьогодні пройшов тихо, без привичних розмов і жартів.

«Наче на поминках сидимо…»

– Вже завтра Антон з Тимофієм зможуть спокійно повернутися. – оголосив своїм Рома, на що інші підбадьорились, а деякі з дівчат почали з усмішками говорити між собою.

До нього підійшли, запитуючи:

– Проведете мене в замок?

«Щоб тебе… Веде себе наче нічого не сталося.»

– За планами, після обіду, ми по прямуємо разом з п’ятим загоном на ночівлю до озера і поки ми розставлятимемо палатки ти підеш до замку, там буде відчинено. Ти побачиш охоронця Володимира, який і покаже тобі замок. – він помітив як невдоволено спохмурніло його обличчя.

– Я думав, ти сам покажеш мені все.

– Не вийде. Мені потрібно бути зі своєю групою, ти ж розумієш, що вожатий не може покинути свій пост. Та й ти не маленький. Замок добре видно з пагорба, тому ти легко знайдеш дорогу до воріт.

– Зрозумів. – Костя мовчки по прямував наверх.

Зрештою, вісімнадцять підлітків після обіду зібрали рюкзаки та пішли ланцюжком за вожатим до берега озера де і почали облаштовуватися. Роман від провадив Костю до замку, а сам пішов допомагати дівчатам з наметами.
Потроху темніло. До поки ватажок допоміг кожному, ще й сходив з парубками по збирати гілок і дрів для багаття, а там і з дівчатами готував вечерю, на стала пізня година.

Роман почав не на жарт хвилюватися. Костя повинен був ще 5 годин тому по вернутися. Зі всіма клопотами він і забув про нього.

«Поки не сіли вечеряти потрібно би сходити і повернути його, а то батько з кінцями мене звільнить якщо син мера десь пропаде.» – він підійшов до Тані, яка налаштовувала струни гітари сидячи напроти багаття.

– Тань, послухай… Не могла би ти трохи на глянути за моїми?

– А ти куди зібрався?

– Ну, цейво, ти ж в курсі, що до нас сьогодні приїджав мер зі сином і той остався погостювати…

– Звісно знаю, не тільки табір, а все село про це знає. Стривай… Не кажи мені, що ти його згубив.

– Ну… Не зовсім так…

– Рома! Не будь телепнем! То Антона загубив, то Тимофій сьогодні з переломом поїхав до лікарні! А що тепер? Син мера загубився!?

– Та не кричи ти! Він не міг згубитися у такому малому селі. Я піду на 20 хв. і поверну його.

– Тобі краще його знайти якнайшвидше, бо я не стану придумувати ще одну брехню для твого тата.

– Все буде добре, от побачиш.

– Іди давай. У тебе 20 хвилин.

Рома розвернувся та став підніматися на схил.