Розділ – 16. Один з нас помре

Схоже на те, що поруч з божевільними я і сам таким став… Бо інакше те, на що я зараз йду не назвати, хоч з іншої сторони Сідні права: потрібно забрати брата з рук цієї відьми саме сьогодні, якщо я його залишу, то можу вже ніколи не побачити і не знайти.

Як і домовлялися, Сідні Скофілд пішла викрасти машину, а мені дісталося завдання не менш складне: оминути вбивцю, і вирвати у неї з рук найдорожче.
Бік живота нив, і колов мов в нього встромили сотню голок, тому весь час поки я ховався за деревами та кущами, добираючись до маєтку, згинався навпіл і пересувався мало не на четвереньках, затискаючи живіт.

Сідні була права що до Тіни. Та й справді залишила без нагляду малого, і бродила подвір’ям вишукуючи мене.

“Дурепа, думає, я досі десь не подалік”

Хоча зараз саме так і було, но по моєму старому плану я мав бути вже далеко від цього району.

Перебігаючи по кущах, я помітив, що двері з яких я вибігав все ще були розкриті. Довго не роздумуючи, я перемістився за будинок, та безшумно проник всередину. Бути тут знову страшенно нервувало. А хто би зрадів попасти в пастку, з якої ледве вибрався живим?
Брат все ще спав, но то і на краще, так хоча б не підніматиме шуму.
Посадивши його на спинку, я не ризикнув знову проходити тими дверима, знаючи, що поруч ошивається та змія, тому, терплячи пекучий біль у животі і ледве згинаючи ногу, поволі пересуваючись, я рушив шукати інший вихід, но зробивши кілька кроків до чорно входу на кухні, почув тихий вигук:

– Алане? Куди ти мене несеш?

Я мовчки підійшов, і смикнув на себе ручку. Двері піддалися.

– Мама… Де мама? Ми спали разом…

Виходячи на подвір’я я озирнувся.

“Де ж вона… Обіцяла бути через… Скільки часу вже пройшло?.. Я не можу довго чекати на одному місці… Потрібно перебратися до дороги, їй на зустріч.”

– Ал… Куди ми йдемо? Я не хо-

– Мовчи.

Напевно мій голос зараз звучав сильно грубим і злим, бо я нервував, адже не мав більше плану як втекти без транспорту коли в любу хвилину міг потрапити на очі Тіні, чи іншої “рижої сімейки”. Майк заплакав через мій сердитий вигук, і коли я намагався його заспокоїти, ревів лише сильніше. Я почав злитися, як тут, вловив серед холодної темряви поблискування фар. Так і зародилась моя надія на втечу.

“Ну нарешті”

Під плач брата я побіг до дороги. Сідні і справді вкрала для нас пікап, но якою ціною… Краще спитаю потім, но по виду крові на капоті, в мене тільки це питання й лунало в голові:

“Як… як вона це зробила?”

– Зачекався?

– Пересідай. – відкривши передні двері, наказав я їй, на що дівчина образилася, але послухалася, пересівши з боку, ну а я, передавши їй до рук брата, сів на місце водія. – Я висажу тебе на найближчій заправці.

– Що-що!? Ні! Я хочу поїхати з тобою!

– Мені не потрібні ще більші проблеми. Тебе буде розшукувати тітка.

– Вона нічого тобі і мені не зробить. Тітка Емма наоборот, допоможе тобі з братом сховатися на деякий час.

– Я їй не довіряю, як і тобі. – я закрив двері, і перемкнув передачу.

– Після того, на що я пішла заради тебе ти мені все ще не довіряєш!?

– Ти могла змовитися з татусем і тіткою.

– Я обманула тітку, викравши в неї ключі! І збила того кретина, якого ти назвав моїм батьком!!

Я вдарив по гальмах.

– Замовкни! Я не візьму тебе з собою!

– У такому разі ти нікуди не поїдеш!! – раптово вона вхопилася за кермо. Машина почала виляти зигзагами, поки ми з нею боролися за право керуванням транспорту. – Ідіотка! Відпусти кермо! Не заважай мені!!

– Візьми мене з собою, Алане!

– Ні!! Вимітайся!

– Не залишай мене! Я думала, ми співпрацюємо разом!

– Я тобі нічого не обіцяв! Ти мені більше не потрібна!

– Брехун! Ненавиджу тебе!! – коли вона знову крутанула до себе кермо, пікав затрусився від зіткнення об щось велике.

Коли я перевів погляд перед собою… То на капоті вже лежало дівоче тіло. Впізнавши темноволосу постать я, не відриваючи ноги з педалі газу, продовжив рух, а тоді, різко затормозив, але який був мій подив, коли інша не випала. Тіна Райт, схопившись обома руками за двірники, з лютим поглядом викрикнула моє ім’я:

– АЛАНЕ!! Негайно зупинися або я вб’ю тебе!

Мої губи смикнулися, і розтягнулися від сміху:

– Ха-ха! Ну давай, дістань мене. – відпихнувши від керма руки Сідні, я знову вдарив по гальмах, і почав виконувати хаотичні оберти і маневри на пустій дорозі, но кляту відьму так і не зумів скинути з капота.

– Звалися нахрен, стерва! Падай! Ти що там, прилипла до того лобового скла!? – не стримуючись, вилаявся я, продовживши набирати швидкість, прямуючи прямо, по шосе.

– Сучий пес, я дістану тебе і ти пожалкуєш, що народився! – вона вдарила по склу кулаком, витріщаючись на Сідні, з хлопчиком в обіймах. – Ти! Мала зрадниця! Якого біса ти перейшла на його сторону!?

Сідні з байдужим відстороненим видом знизила плечима, відповівши:

– Захотілося пригод. Завжди мріяла втекти від контролю тітки, ще й з таким красенем на викраденій машині. Хіба це вже не вагома причина порушити довіру і правила?

– Мала мразота… Ти пошкодуєш.

– Не думаю. Мені зараз до смерті весело! Ха-ха! Ви там тримайтеся, тітонько Тіно, а то розсипаєтеся як пазли: потім ніхто не збере!

Вхопившись однією рукою за бокове дзеркало і пересунувшись в сторону дівчини, Тіна просичала:

– Це будуть твої останні слова.

Я занервував, викрикнувши до іншої:

– Ти закрила двері!?

– Що? Хіба не ти їх-… Ааа! Чорт-чорт!! – Сідні потягнула на себе розчинені двері, але було запізно. Їй прилетів удар з ноги в груди, від якого її відкинуло на мене. Від зіткнення я випустив з рук кермо, і ми одразу в щось врізалися, поволочивши за собою. То був сітчастий паркан з попереджувальними знаками, які мені дуже не сподобалися… Ми тільки що в’їхали на заборонену зону ремонтних робіт, куди не можна було заїджати… Вбивши гальма в підлогу нас всіх разом кинуло вперед. Я вдарився чолом об панель приладів, і коли торкнувся голови, та поглянув на червону від крові, долоню, мене гукнула Сідні:

– Розбирися з нею, а тоді повертайся сюди. Я чекатиму тебе.

Я перевів затумані очі на руде дівчисько з хлопчиком на руках, що, вибігши з пікапа, викрикнула:

– Їдь! Негайно їдь! Я пригляну за малим і не віддам його нікому, крім тебе! Відвези її подалі!!

Зрозумівши все, я знову затиснув газ, і помчав уперед. Оговтавшись, Тіна оцінила обстановку, і, не помітивши інших двох, викрикнула:

– Бісова скотина! Куди вона-… – помітивши знак, що промайнув перед очима, її обличчя зблідло від страху.

В мою руку на кермі знову вцепились, але цього разу долоні були значно більші, і холодніші за попередні. Не відволікаючись, я дивився лише прямо, прибавляючи швидкості так, що мотор почав барахтіти. Серце оскаженіло калатало від напливу адреналіну та напруги по всьому тілу.

– Зупинись! Що ти надумав!? Зупини машину або я-..

– Вбий мене або я вб’ю нас обох.

Шокована Тіна лише тримала рот розкритим, як і очі, і тільки її рука на моєму зап’ясті стиснулась так, що у мене на очах поступили сльози.

– Ні… – вона стиснула зуби мов вівчарка, яка готова кинутися. – Зупини машину!! Бісовий син! Я сказала зупинити машину!! АЛАНЕЕЕ!

Коли вона смикнула мене за руку, та потягнулася до ключа в замку запуску, за долю секунди я відпустив кермо, і запихнув руку в карман, дістав єдине, що могло гарантувати мою перевагу перед нею: електрошокер. Одним розрядом я зробив її не рухомою. Коли перед очима вже виблискувало під місячним сяйвом нічне море, я розчинив навстіж двері, маючи намір вистрибнути на ходу, але не помітив, що… Крижана рука все ще тримала моє зап’ястя. Схоже… Я застосував замалий відсоток електричного струму, раз вона все ще була при свідомості і могла рухати рукою. Коли ж я вихопив зап’ястя, то зрозумів… Що вже запізно випригувати. Джип-пікав злетів з недобудованого розвідного моста і почав падати камнем у водний темний вир. Коли перед очима почала зі швидкістю вітру наближатися вода, я грюкнути дверима, і вдихнув на повні груди. Було відчуття, що моя душа покидає тіло.

В лобове вдарила вода. Автомобіль почав опускатися на саме дно. В салон з усіх сторін і з усіх тріщин стали бити потоки води. Ще при зіткненні з водою спрацювали подушки безпеки. Свою я роздер зубами, аби та не мішала вибиратися з пастки на зовню. Озирнувшись, я помітив, що брюнетка таки, знепритомніла. Я зволікав, спостерігаючи за нею. Знову щось у мені противилося, не бажаючи втікати, і все ж… Вибити ногою двері, які я так майстерно захлопнув, – було тепер не просто. Я довго мучився, аж до крові, що ринула з покаліченої ноги, і, врешті, зрозумівши, що нічого не вийде, прийнявся опускати скло. На щастя, те на диво не заклинило. Одразу, як воно опустилося, кабінку почало заливати повністю зі страшною швидкістю. Я набрав остатки повітря в легені.

Випливаючи, я ще раз озирнувся, щоб упевнитися, що Тіна не опритомніла… Борючись з інстинктом “рятівника” я змахнув руками і ногами, випливаючи на поверхню, і хоч сил було замало, ще й все тіло боліло, мені вдалося виплисти, і добратися на берег, а вже там, вибиратися назад на дорогу, з якої вилетів.
Я орієнтувався інтуїтивно, шукаючи те місце, де загальмував, і звідки вийшла з братом Сідні. Пройшовши лише кілька метрів, я не очікував побачити ту саму, руду дівчину, но вже без свідомості на узбіччі дороги. Схилившись до неї, я почув за спиною противний чоловічий голос:

– Так-так… Появився?

Я обернувся, і коли помітив у того пістолет, помчав до кущів, та повалився на землю. Кілька вистрелів мене не зачепили, але прилетіли достатньо близько.

– Я знав, що ти повернешся… Не міг же ти кинути свого братика.

– Ал! Ал…!

Коли я почув плач, то серце миттєво стиснулося.

“Майк… Чорт забирай, у нього мій брат!”

Даніель наблизився до дерев з кущами, викрикуючи:

– Виходь! Або я вишибу малому мізки!

– Ал! АА! Пусти!

– Ти добре знаєш, що я це зроблю. Не насиджу дітей… Ви двоє живий доказ того, до потрібно душити малят ще при народженні поки ті не знищили життя батьків!

– Облиш його!! – викрикнув я, задихаючись від сліз, що стискали горло. – Я вихожу!

– Чудово, давай.

Вибравшись з кущів, і повільно кульгаючи на ліву ногу, я вийшов.

– Де вона? – затискаючи забинтованою долонею малому рота, гаркнув на мене хлопець. Здавалося, він задушить Майка нею швидше, ніж я відповім.

– Відпусти його і я скажу.

Даніель приставив молодшому до щоки дуло.

– Куди зникла Тіна.

Я втомлено посміхнувся йому, кивнувши на море неподалік.

– Цікаво вона… вміє плавати?

Обличчя Даніеля відповіло само за себе.

– Ні… – хмикнув я, опускаючи очі. – Значить… не вміє… навіть шкода.

В одну мить цей ненормальний просто кинув все, і побіг, мов навіжений, спускаючись до набережної.

Брат побіг до мене та полонив в своїх маленьких обіймах. Пригортаючи таке рідне тільце до себе, я почав усвідомлювати, що рана на животі не припиняючи, продовжувала кровоточити, і все в голові покривалось туманом, но… Перед тим, як заплющити очі, я хотів вірити, що жіночий силует здалеку, що наближався до нас, не був моїм маренням….