Розділ 16: Місія – “забирайся геть”

Костя увійшов в корпус табору з батьком. Обоє виглядали приголомшливо. Мер, само собою, був у строгому коричневому костюмі з краваткою у супроводі охоронця, а от його син у світлій сорочці, підкороченій по лікті зі звисаючим з плеча, рюкзаком, і обтяжуючих чорних брендових джинсах.

Роман напівпошепки, щоб чули лиш молодші, зневажливо хмикнув:

– Тільки подивіться як вирядився, наче на пляж приїхав.

Його малі приснули зі сміху з відкритою зухвалістю оглядаючи гостя.

– Ого то ви дружите з татусевими синочками? – буркнув йому під руку Ілля.

– Ні. Я і близько з такими вельможами не вожусь.

– А він нічогенький такий. – цмакнула жуткою у роті Софа, покручуючи у пальчику пасмо волосся. – Ще й при грошах. Як його звати?

Поряд з нею захіхікала сестра Марія:

– Софі, тобі ж не до смаку блондини, ха-ха!

– Ну, можна сьогодні вночі і перекрасити, – зі зміїною усмішкою глянула та на сестру. – Мені головне личко ти ж знаєш.

Роман скривився від їх перешіптувань, но примусив себе відразу ж на тягнути на обличчя посмішку і, зробивши крок, привітати гостей:

– Доброго ранку, пане Садовий. Ласкаво просимо до малозвісного літнього табору “Берегиня.” Прошу, почувайтеся як у себе в дома і не соромтесь казати мені, як щось буде потрібно. Я з радістю ва-…

– Раз ваш табір зветься “Берегинею”, то хто ж мене буде оберігати увесь день? – перервав його дружелюбну промову, Костя. – Ви?

– Я. – підтвердив Рома. Вони застигли один на одному очима.

– Що ж… Тоді влаштуйте мені не забутній відпочинок.

Вожатий розплився в задоволеній посмішці. Прищуривши очі, він упевнено заявив:

– Будьте певні, цей день стане для вас незабутнім.

– Будь ласка, без формальностей, ромашко.

Рома від останнього різко прикусив губу та вирячив на того очі.

“Чому… Ти мене так назвав!?”

За його спиною хтось з підлітків душився від сміху, ледь-ледь стримуючись щоб не заржати при усіх.

– Подбайте про нього. – простягуючи руку, попрохав молодого вожатого Андрій Садовий. – Йому куди більше піде на користь свіже повітря, аніж шумний Львів.

Роман ввічливо по тиснув тому долоню, не відриваючи невдоволеного погляду від хлопця у сорочці.

– Пане Садовий! – забіг до них, раптом, директор табору. Простягаючи руку. – Вам немає про що хвилюватися! Мій син подбає про нього. Костя останеться задоволеним і обов’язково захоче ще раз приїхати до нас, будьте певні!

– О, дякую, дякую, пане Шухевич. – відповідаючи на рукостискання, поплескав того по плечу, мер. – Я довіряю вам найцінніше, тому, прийміть його як рідного.

– Аякже! Рахуйте, він тепер і мій син! – за сміявся Олексійович, показуючи кудись тому рукою. – Ходімо, по снідаємо усі разом!

– О, ні-ні! Мені потрібно вертатися назад у Львів, робота не може чекати.

– Не відмовляйтеся! Ви повинні випити зі мною філіжанку кави в честь дружби наших синів! – на полягав на своєму директор, потягнувши того до їдальні.

– Ох, мені так незручно. Я не за тримаюсь на довго. – прямуючи за тим, схвильовано проговорив мер.

«Ух, чорт, не можна, щоб він помітив як хтось погано відноситься до його сина, інакше, репутація мого батька піде коту під хвіст…» – він провів стривоженим поглядом чоловіків, затім, став підзивати своїх:

– Чого стоїте? Хутчіш всі на сніданок!

– Оке-ей..! – простягнули підлітки, кучею за бігаючи, і проштовхуючись в двері їдальні.

«Ну що за зграя недомірків… Як би не було, до нас, все ж, мер приїхав. Чому б хоть сьогодні не зробити вигляд, що ви не голодна зграя гієн?»

– Ти чудовий вожатий. Вони так добре тебе слухаються. – посміхаючись тому, похвалив світловолосий, прямуючи разом з ним.

«Ха… Слухаються? Це ти ще не в курсі скільки раз вони при мені курили, обкидували образами, і ліпили на двері до кімнати жуйки. Я вже мовчу про те, що один з них опинився сам десь у Львові з пошкодженою ногою.»

– Так… Вони дуже дружні і слухняні.

– Я теж не доставлятиму тобі клопотів, Романе.

«Ну а ми до станемо тебе сьогодні…»

– Чудово. – усміхнувся він тому. – Я чув, що ти хочеш навідати замок на пагорбі. Навіщо?

– О, так, вчора я вже був там, от тільки не знайшов часу оглянути його з середини. Він так мене зацікавив, що мені раптово за хотілося дізнатися про нього більше наче від цього залежить щось важливе…

Коли вони у двох проходили через двері їдальні, ненароком застрягли у дверному пройомі. Прижаті плечками вони з не зручністю посміхнулися один одному. Рома хотів відступити, но Костя першим це зробив, пропустивши його. За столом їх розділяли між собою дві людини, і побачивши, що це були Антон з Ілльою, Рома одразу відчув щось не хороше. Сьогодні стіл накрили як на весілля: була і нарізана ковбаска з сирком, і перше, і друге, і третє ще й фрукти. І все це лише тому, що до них приїхали поважні гості.

– Хмф, як же бісить…

Поряд з ним, біля правої руки, сидів Антон, який вперше за цей час поглянув на вожатого без стида в очах, но майже одразу знову обернувся до друга, про щось балакаючи. Роман помітив, що у всіх, окрім Кості, стояли тарілки з борщом і пампушками.

«Схоже, хтось з чергуючих спеціально не приніс порцію…» – проте його думки змінились, коли він помітив, як Вероніка несе тацю з їжею. Він відмитив для себе, що дівчина хвилювалась і бігала очима по гостях.

«Щось не так… Точно не так…» – коли вона подала страву, Рома зміг ближче все розглянути. – «Так і думав, вони підсипали щось у борщ… Ще й пампушки з пліснявою під ложили.»

Коли блондин набрав ложечкою юшку, Рома одразу помітив куски чогось червоного, но явно не буряка чи капусти…

– Чілі. – шепнув хтось коло нього.

Рома опустив очі на усміхненого Антона, що під моргнув йому:

– Зараз буде фаєр-шоу.

Вожатий несподівано вскочив з місця і за два кроки опинився біля Садового.

– Ця порція пересолена. – раптом сповістив він хлопця, вирвавши тому з рук ложку, і, повернувшись до столу, поміняв порції: оставивши собі його, а свою, поніс до нього. Краєм ока він помітив як скривилися обличчя Антона з Ілльою. Останній, непомітно витягнув ногу, об яку ватажок дуже вчасно спіткнувся. Трохи борщу з тарілки розлилося прямо на білосніжну сорочку Садового… Рома з переляку схопив серветницю, і витягнувши жменю, почав витирати тому червоні плями на грудях.

– Вибач, вибач!! Я не хотів! – раптом його хтось штовхнув позаду об спину, від чого він повалився на іншого. Стілець під Костюю хитнувся, і вже за мить вони валялися разом на підлозі.

На всю їдальню розлетівся регіт як дорослої групи, так і молодшої.

Рома кинув собі за спину злісний погляд, та помітив, як Антон, скрутивши в кулак футболку Іллі, шипів щось тому в обличчя. Також, він не міг не помітити зляканий погляд батька на собі, обличчя якого обливалося від хвилювання не потом, а вже Ніагарським водоспадом.

«Ну супер…» – він підвівся, почувши смішок від хлопця під собою:

– Дякую, що на годував. Борщ і справді смачний… – Костя, підтримуючи долонею його за спину, підвівся, розглядаючи смачну красу на собі.

– Що за неподобство! Як це могло статися!? – піднявшись з-за столу, викрикнув пан Садовий.

– Аха-х, він не навмисно пролив, т-таке трапляється. – почав виправдовувати сина Богдан Олексійович.

– Но ви тільки подивіться! Не пройшло і години як у мого сина через вашу неуважність, проблеми!

– Пробачте нам… Ми все виправимо..

– Нічого не треба виправляти, ми їдемо звідси!

Рома опустив голову, но при цьому його кутики губ на тягнулись від радості. Проте радів він не довго, так як втрутився Костя:

– Не хвилюйся тату, це ж лише сорочка, її завжди можна поміняти.

Пан Андрій здивовано подивився на того:

– Ти… назвав мене татом?

Схоже це його неабияк приголомшило як батька, який 4 роки не чув цього слова від власного сина.

– Ну треба ж, я тільки перейшов поріг а мені вже неймовірно весело тут, – з цими словами Костя розстібнув забруднену сорочку та спокійно скинув її з плеч, піднявши очі на остовбілого вожатого перед собою.

Рома відкрито витріщався та бігав очима по торсу і началених рук, від подиву роззявивши рота. Десь позаду нього почувся дівчачий піск, і перешіптування Софії з сестрою:

– Який гарячий… Забудь про смаки, він мій типаж це остаточно.

Роман стиснув губи.

«Як людина, що пролежала стільки у комі, досі не втратила таку чудову фігуру..?»

– А… ам-м… Я цейво… – він простягнув руку, і хоч його очі не відривалися від білосніжного тіла, рука натрапила, і забрала тому з рук сорочку. – Я її постіраю…

– Ну от, – поклавши руку на пояс, усміхнувся до батька, Костя. – Проблему і вирішено. Не переймайтеся тату, і спокійно їдьте до міста. Я не пропаду. Роман подбає, щоб більше не сталося жодних незручностей. Правда ж, пане вожатий?

– Так… Звісно. – стиснувши в руках одежину, Рома, нарешті, підняв очі та поглянув на того. – Усе буде добре. Я обіцяю.

«Агх! Я влип!»

– Що ж, раз тебе все влаштовує то і мене так само. – пан Андрій по тиснув руку пану Богдану. – Мені час їхати, но якщо щось станеться, доповідайте мені.

– Т-так, так, не хвилюйтеся. – керівник по прямував провести гостя до виходу, не забувши при цьому з докором подивитися в сторону сина.