Розділ

Уже сутеніє, тому якраз час для виходу. Спорядившись, дослідник направився в ту саму сторону, що й люди. Насправді, блукати ночами по лісах монстру навіть комфортніше – більша ймовірність бути непоміченим. Знаючи свої вміння, можна при любій небезпеці сховатися в темені.
Що за жарти? Невже в потвор також є страхи?
Вітер страшно загудів, дерева почали рухатися, немов живі й навівали відчуття тривоги. І не дарма сюди інші монстри не ступають.
– Мені це не подобається, я навіть не знаю точно в якому напрямку вони побігли! – почав гніватися на обставини, сильно наступаючи на сухі гілки й копаючи ногою камінчики – Але це ж заради науки, та й на якусь стежку точно натраплю, не перший раз – втішав себе Ед, поклавши смолисто-чорні руки за голову, але продовжуючи оглядатися по боках.
Хоч стежку він не знайшов, але натрапив на галявину, де чулося рубання дров та іржання коня, а неподалік – розмитий темнотою силует. Шукача ще більше охопило страх, побачивши ті ж самі риси, що були описані в книгах: двоногість, вміння професійно орудувати предметами й підкорювати тварин. Безумство! Або ж посмішка долі? Людей ж так важко було знайти, а він уже вдруге став свідком! Монстер засів у найближчих кущах, щоб якомога краще вивчити об’єкт навпроти.
Чому йому ще не смішно з себе? Невже він і справді так погано ховається, бо вже зразу після цього, невідомий несподівано завмер, залишивши свою справу й взяв до рук продовгувату палку з, як виявилося, воза та закричав:
– Гей, хто б ти не був, знай, я озброєний!
І зразу за погрозою линув гучний постріл, а потім – налякане іржання коня. Важко було втримати свій крик і не долучитися до також переляканого, як він, скакуна, але тіло від неочікуваності підскочило.
«Це він до мене? Невже він мене помітив?» – тривожні промайнули думки, а руки й налякані очі збентежено перевіряли цілісність тіла, щоб упевнитися чи людина, випадково, не влучила в нього. Перевірка тривала, доки Едвард не відчув холодне дуло в себе на лобі. В один момент усе ніби зупинилося, і тільки чорні краплі відбивалися на, вже й так брудній, сорочці.
«Якого біса!? Я вже би мав нестися стрімголов, але… але моє тіло заклякло, я не можу поворухнутися! Усе, смерть» – тихенько прощався з життям жертва, водночас дивлячись залитими чорною речовиною очима на бородатого добровольця, який забере його життя.
– Ти чий, малий? – хрипло промовив незнайомець, забираючи дуло рушниці – хоч я наполовину сліпий, але знаю всіх, а тебе – перший раз бачу. Хто твій пан?
Ед ані слова не міг сказати, він був шокований поведінкою співрозмовника. Монстер зробив висновки, що його найгірший мінус – його бездіяльність у критичних ситуаціях. А якщо людина була би агресивно налаштована? Він міг не вижити! Ні, більше такого ніколи не повториться.
– Піднімайся, знайдо, – з тихою насмішкою сказав, явно немолодий чоловік – зараз відвезу тебе до себе, а там зі старою придумаємо, що з тобою робити – плануючи все наперед, крокував до воза стариган.
Хоч його прохання піднятися була виконана, але сміливості підійти ближче не було.
«Хоча б.. у мене з’явився хороший шанс добратися до місцеперебування людей та написати про них хоч якісь відомості» – підбадьорювався дослідник, вже бачачи себе героєм в очах інших монстрів.
Ось він уже сидить на краєчку воза разом із колотими дровами й колючими гілками, а біля його – грізно лежить велетенська сокира. А трохи далі – та сама зброя, що пару хвилин тому готова була до ще одного вистрілу.
«Або ж хороший шанс швидше познайомитися зі смертю».