Розділ – 15. Спільниця

Словом не описати, що було потім, но… Я спробую.
Що ж, дочка Даніеля Скофілда, 24-річного вбивці-ґвалтівника, домовилася з Тіною, що приїде в гості. Через це Емма Робінсон залишила нас двох, поранених і ледве живих, на Майка, і поїхала собі по любу племінницю.

Як я з’ясував пізніше… Тіна не вміла готувати, від слова “ЗОВСІМ”, но благо я знав як посмажити яйця з ковбасками та розмішати якийсь простенький салатик. Майк був задоволений від домашньої їжі, бо втомився їсти щось з доставки. Я радів цьому, но… тому, що Тіна з таким самим апетитом як і хлопчик, поїдала за столом яєчню – ні.

“Як добре, що я пересолив її порцію, ще й червоного перцю нарізав у салат” – самовдоволено похвалив себе я, проте, минуло кілька хвилин, і брюнетка, доївши свою порцію, не подала жодної ознаки злості.

“Не може бути… вона серйозно не відчула, що їжа пересолена??” – поки я хмурив брови, миючи за собою та братом тарілки, до мене підійшли.

Закинувши в умивальник, під руки, брудну тарілку та чашку з кави, Тіна з посмішкою, неочікувано запитала:

– У кого це ти закохався?

– Що?..

Та кивнула на свою тарілку, не відводячи лисячого погляду з моїх розгублених очей.

– Поки ти готовив, то постійно про щось думав. Про кого? Про племінницю Емми, так?

– При чому тут це…

– Хм, просто мені здалося, що саме через це дівчисько ти пересолив всю їжу.

“То вона помітила”

– Це не через неї, просто думав, якби тобі догодити. Невже обід не сподобався?

– Навпаки – мені все сподобалося. Я люблю добавляти багато цукру чи солі, а ще, перцю.

Кутики губ смикнулися, коли я з дратівливістю витріщився на неї. В цей момент під руку попалася брудна тарілку. Як же хотілося розбити її іншій об голову… Поки я роздумував про це, дівчина поруч, дістала з кармана дзеркальце і… чорну помаду. Я відволікся на те, як та підкреслює губи, аж раптом Тіна схилилася до мене і чмокнула в… щоку.

– Мені приємно, коли ти про мене думаєш. Дякую за обід. Не забудь все прибрати. У нас скоро будуть гості, і, боюсь, на довго…

Я очманіло випучив очі їй у слід, прокручуючи в голові одне питання:

“Що це було?..”

Вечоріло… Тіна в обнімку з молодшим заснули у вітальні перед включеним телевізором, по якому показували мультик про “Гарфілда”.
Так як кухня і вітальня були одним відкритим приміщенням без стін, я міг мовчки спостерігати за ними двома.
Мене хвилину тому спокусила ваза з яблуками, тому зараз я якраз таки жував одне.

– Чавк-цям-цям – відрізавши ножем ще шматочок, я вклав до рота та знову пережував, не відриваючи очей від чорних локонів, що спадали з диванчика до долу плиточної підлоги.

Світло лампочок з витяжки відбивалося від леза ножа, привертаючи увагу очей. Прокрутивши його у руці, я подумав:

“Досить відпочивати у цій тюрьмі, я і так мало не помер. Поки немає нікого з її помічниць та підопічних… Потрібно діяти” – врешті я придумав план, який негайно почав втілювати. Звісно я не хотів до такого доходити, але… Ніж був моїм планом “В”, тому я взяв його з собою, сховавши за спиною.
Я заманив остатками вечері велетня “Патрона” у ванну кімнату та зачинив на ключ, а тоді, тихенько, ковзаючи носками по підлозі, наче ковзанами по льоду, підібрався до диванчика.
Обережно перекинувши Майка на м’яке крісло поруч, я навис над жіночим тілом.

“Спершу…позбудуся хазяйки дому, заберу у неї телефон та по її відбиткам розблокую і його, і систему безпеки будинку. Останню машину забрала, коли поїхала в один кінець за Катею, Анна, тому логічно, що на подвір’ї нічого не буде. У такому разі я понесу Майка на спині та буду чекати на зустрічну машину. А тоді… Свобода, так?” – план здавався важким, – таким він і був, адже зараз я повинен виконати найскладніший пункт: позбавити життя вбивцю.

“Задля свободи… Заради майбутнього. Заради брата, за… Сім’ю” – спустошеними, чорними очима я роздивлявся бліде, мов в “Білосніжки”, коли та отруїлася яблуком, обличчя.
Почалося те, чого я так сильно не хотів би відчувати: холодок страху побіг по спині, руки закаменіли від натягнутих нервів, пришвидшене серцебиття віддавало по всьому тілу, до самих пальців.
Я стискав щелепу до посиніння губ, відчуваючи, як мене всього колотить. Піт краплями котився по обличчю.

“Якщо пощастить, то вона просто втратить свідомість… Так, я просто надавлю на артерію, но не надто сильно” – коли я набрав в груди повітря, руки нарешті почали слухатися. Опустивши їх на шию, та обхопивши повністю, я почав стискати горло.

Тіло піді мною скривило обличчя, та заворушилося.
Я стиснув сильніше. Дивно, та хвилювання кудись зникло, тепер я повністю зосередився на виконанні свого плану.

“Ну давай… Задихайся”

Руки Тіни вхопилися за мої. Два бездонних нічних озер злилися, з холодом дивлячись один на одного, но одне – бездушно, а інше – спантеличено.
Долоня сама собою накрила ніс та губи лежачої, а інша продовжила стискати шию.

Мені раніше приходила в голову думка: що би було, якби ці чорні кігті вп’ялися комусь в шкіру? Тепер я знав відповідь.

Вище зап’ястка стікала кров від проколу. Вона скручувала мені руки, а тоді, скинула з себе.

“План – Б…” – вхопивши подушку я затис дівчину назад в диван, не даючи можливості підвестися, но лише один точний удар по животі заставив зігнутися навпіл. Скинувши мене на підлогу, Тіна піднялася. Ми помінялися ролями – тепер вона нависала, намагаючись знерухомити своєю вагою.

“Час плану – В” – я відпихнув ногою Тіну в диван, та скочив на ноги. В одну мить ніж ззаду, на поясі, опинився в руці. Закривши очі, я здійняв руку в повітря.

– А-А! Помри-помри-помри!

Перший удар ножом, ще, ще, ще, ще, ще, ще.

З пошматованого дивана вилітали в різні сторони наповнювач синтепону, а за ним пінополіуретан. Я різав, різав, різав, но не те… Навіть з закритими очима я розумів, що тремтячі руки не попадають по цілі. Я хотів попасти, но не міг цього зробити… Щось в мені боролося проти цього, стримувало до останнього.

– Ха-ха-ха-ха-ха.

Мене вхопили за обличчя і схилили до себе.

– Який правильний хлопчик. Не можеш, так?

Я вперто не розплющував очей, гніваючий на самого себе через слабкість.

– Хіба ти не хочеш цього? Моєї… Крові?

– Я тебе… Ще обов’язково вб’ю.

– Боюся, Алане, що я зроблю це скоріше.

Удар по щоці. Схопивши одною рукою милицю, а іншою мене за волосся, Тїна потягла за собою вздовж коридору.

– Від сьогодні ти не виходитимеш з кімнати.

– Говориш як моя мама… – я перехопив іншу за руку, якою вона мене тягнула. – Но ти лише порожнє місце. – я смикнув її долоню в сторону панелі приладів безпеки. Почувся протяжний писк, зразу за яким я вибіг – наче з ланцюга зірвався.

– Сучий виродок! ! Повернися або ти труп, Алане!!

Мені не потрібно було озиратися, адже я знав, – вона за мною не побіжить коли сама ледве ходить через кулю в нозі, но і я вже не був достатньо швидким. Через травмовану вище коліна, ногу, я кульгав, наче інвалід першої ступені, крок через крок спотикався та скрикував через різкі уколи в м’язах, від яких німіли пальці. Но все це не мало значення бо вітряні потоки, що били на бігу в обличчя, заставляли відчувати неймовірну радість та адреналін.
На зустріч мчала машина, я навіть злякався, що в темряві вона мене не помітить, но та загальмувала.

– Слава Богу! Відвезіть мене до найближчого відділку!

– Алане, навіщо тобі туди? Я сама з поліції. Звертайся прямо до мене.

Я прикував заціпенілий погляд на слідчу – Емму Скофілд, зі заду якої сидів рудий хлопець з дівчинкою.

– Привіт, дармоїд. Скучив? – усміхнувся мені Даніель, махнувши в знак вітання забинтованими руками.

– Алане! – опустилося заднє скло, з якого показалася риженька голівонька дівиці з веснянками на носі. – Вау! Зблизька ти ще прива-… Кхем! Я хотіла сказа..ти… Привіт! Як ся маєш? О, ти влаштував втечу? Круть! Розкажи, як ти втікав до цього три рази від Тіни!? Так цікаво пос-… Ей!! Алане! Не тікай, я не договорила ще!

Мені ніколи було вітатися з ще однією “хворою” я відбіг на узбіччя, пробігаючи серед дерев, які врятували мене від вистрілів вслід. Десь позаду заверещав дівочий голос, а за нею почулися жіночі прокльони:

– Даніель! Не заставляй мене повертати тебе назад в лікарню!! Ми ж домовлялися, що ти більше не намагатимешся вбити братів Тіни!!

– Тітко! Відвезіть його до психлікарні, прошу вас! Я не витримаю і дня з ним під одним дахом!

– Замовкли обоє! Де цей пес пропав!? Знайдіть його! Тіна нас всіх повбиває!!

Мені здавалося, я бігаю кругами. Вже страшенно стемніло. Поза міська місцевість була зовсім незнайома і пуста. Ні хатини, ні машини, ні душі. Хутір. Порожнеча.
Наче той ранений олень я біг з останніх сил намагаючись врятуватися від рушниці мисливця, но відчував, що попадусь, і мене позбавлять голови та пустять на м’ясо.

“Невже літо кінчається? Чому ночі стали такими холодними!?”

Кущ за кущем, зарослі за зарослями, дерева, дерева, порожня дорога, нічого і нікого, навіть придорожні ліхтарі чомусь не працювали…

“Що ж це за місце таке!?” – несподівано очі почало сліпити від дальніх фар. Я знову зірвався на біг, дістаючись з заростей кропиви на трасу, та почав махати довгій вантажівці з прицепами, аж тут мене збили з ніг. Я покотився на траву разом з худим тільцем, що з переляком притискалось до мене.

– ЩО ТИ РОБИШ!? ЗОВСІМ ЗДУРІВ!!??

– Ти… Та… дівчина, яка зі мною розмовляла по-…

– Не думала, що ти самогубця. Не можна ось так вибігати перед вантажівкою “Амереканцем.” Я починаю розуміти, чим ви з тіткою Райт схожі… Обоє без тормозів, думаєте, що безсмертні тому і ходите по голому лезу, правда?

Я вибрався з її обійм, і, підіймаючись на слабкі ноги, мав намір бігти, но почув тверде:

– Я хочу допомогти тобі.

– Ти… серйозно зараз? Я тебе вперше бачу. Не сміши мене, мала, я сам виберусь.

– Я була тут п’ять раз, і добре знаю місцевість. Алане, погоджуйся. В мене немає підстав тебе обманювати чи здавати. Я хочу допомогти тобі і брату втекти.

– Чому я маю вірити?? Ти точно щось від мене хочеш взамін на свою допомогу!

Наймолодша родини Скофілд зробила крок до брюнета, не відводячи усміхнених очей, і кивнула.

– Я хочу дружити з тобою. Ти мені сподобався. Дуже сильно.

Я відвернувся, но інша зловила за руку.

– Якщо не послухаєшся, я закричу, і тоді тебе точно впіймають, далеко ти з пораненнями не втечеш, вже он, задихався.

“От мале курвисько… Вирішила мені погрожувати? Ха-ахх, добре, покористуюсь її допомогою.”

– Який твій план?

Інша аж засвітилася мов ранкове сонце від щастя, коли я погодився. Несподівано та обхопила мене руками, від чого я напружився, і наблизилася, заглядаючи в очі, а тоді, опустила погляд на губи, шепочучи тихо-тихо:

– Сідні Скофілд, 14. Ти не пожалкуєш, обіцяю.

“Дивись, щоб сама не пожалкувала, що зв’язалась зі мною.”

– Ми з тобою маємо справи з вбивцями, тому потрібно вести себе непередбачувано, щоб не попасти під підозру. – весь цей час вона не моргала, здавалося, розглядаючи на мені все, до єдиної вії на очах. Тонкі губи розплилися, коли та сказала мені прямо в лице, наче віддаючи вирок, суддя:

– Ти повернешся назад, до дому Тіни, по брата, і чекатимеш за рогом будинка, а я обману тьотю Емму з Даніелем, і приїду по-..

– ХА-ХА! А прикольно ти придумала! – я грубо відштовхнув її від себе, не бажаючи більше слухати. – Вирішила, що я добровільно прийду в руки до тої, від якої намагаюся як побитий пес, утекти!!?

– Тихіше ти! Почують!

– Ти брехлива тва-…

– Я знаю Тіну, вона зараз повинна тебе ходити, шукати по окрузі, а найцінніше залишити без загляду. Ти ж і сам розумієш, що не зможеш потім відбити у неї з рук брата, бо тоді вона його не віддасть нізащо. Поки ти ще близько, і вона ранена, без допомоги і зброї, ти повинен відібрати у неї “серце”, поки ” воно” не стало повністю залежати від Тіни. – ткнувши тому в груди пальцем, Сідні повторила прохання:

– Повертайся. Вона точно не чекає того, що ти появишся.

Я скривив недовольну міну, та видав:

– Якщо ти вирішила посміятись з моєї довірливості, то появишся в списку тих, кому я буду мститись.

Сідні хіхікнула, кивнувши.

– Я під’їду через хвилин 20. Ти повинен вже стояти коло дороги.

– Я встигну.

Вона багатозначно оглянула мене, типу: “ага”, і зупинившись поглядом на плямі крові на животі, посміхнулася:

– Ну, до весілля заживе, але…Якщо попадеш Тіні в руки, обвиняй лише себе.

– Ти хоть водити вмієш?.. Що, коли ми попадемо в аварію через тебе?

– Я вмію водити, просто ще замала для здачі на права.

– Я буду вести машину.

– Чекай, Алане. – вона знову спіймала за руку, не даючи нарешті піти.

– Що ще!?

– Дякую. – Скофілд вклала мені щось важке у руку. – Я впевнена, ти знайдеш йому застосування в потрібний момент. Бережи себе, красунчику. Якщо зі страху втечеш, то я з Тіною до кінця твого життя будемо тебе шукати.