Розділ 15: Краще не буває

Андрій Садовий разом з сином Констянтином повернулися назад до клініки. Пан мер обьяснив Ромі, що їм потрібно проходити різні процедури, та обговорити все з психологом, но Роман прекрасно розумів, що це лиш відмазки, бо пан Андрій, так само як і він, не хотів щоб його син повертав пам’ять, а особливо забуті фрагменти стосовно скоєного вбивства…

Рома подумав, що меру потрібно би вручити премію “найкращого батька року”- не виховав як слід сина, а після скоєного ним ще й прикрив його і очистив ім’я, зробивши невинним.
Що це за батьківська любов така?
Божевільний якись. Хоча, як то в народі кажуть: “яблоня від яблоні не далеко котиться.”

Перед від’їздом пан Андрій попередив Романа щоб він мовчав про те, що знає, і молодий вожатий на власній шкірі відчув як не приємно получали подібні погрози які є далеко не пустим звуком. Він впевнив того, що мовчатиме, та не став більше затримувати, адже і сам мав бігти та встати до роботи, щоб не виникло підозрів що до відсутності.

Повернувся він вчасно хоть і на слухався від Тетяни півгодинну невдоволену балаканину про те, що колеги так не поступають і не заставляють об бріхувати ні в чому не по винного парубка перед всім табором щоб уберегти дупу один одного. На її нарікання Роману було пофіг і совість за те, що вони нагородили Антона званням зниклого серед ночі алкаша – не боліла, а отже – все супер! Хоть і були свої мінуси… На які ватажок не звертав уваги бо хотів про все забути.

Антона він оминав, як і погляду на того та й інший його також. Обом було соромно по своєму: комусь – бо тільки він пам’ятав як той, нехай і не в собі, но зайнявся з ним сексом, інший – бо нічого не пам’ятав, а від того, що всі його запевняли, що він напився – стрибнув з вікна і пошкандибав шукати попутку до Львова, йому ставало страшенно соромно, через що він навіть вибачався перед усіма, просячи не розповідати батькам.

Рома ж в душі одночасно сміявся і плакав з цього… Йому було і до усрачки смішно слухати його вибачення ні за шо, і шкода бідолашку. Проте, ні… Чого б йому того жаліти? Сам винен, що припхався без дозволу до замку та ще й пропонував свому вожатому непристойності. Це карма. Нехай радіє, що не в борделі проснувся ото би пліток тоді було, ого.

Остаток дня пройшов добре. Ватажок стояв на воротах, поки хлопці з його групи грали у футбол, а дівчата у теніс на ракетках.
Все б нічого, но він весь день відчував на собі погляд Тимофія, який точно хотів його спитати щось на кшталт: “Це правда, що Антон напився чи ви вигадали все?” – но той так і не підійшов і нічого не запитував.

Шухевич ж не хотів розповідати про пробудження Кості – Тимофійові, адже того знову не покидатимуть думки про те, що він повинен того вбити щоб помститися за друзів. Но тоді той стане вбивцею на якого скинуть ще два вбивства чотирирічної давнини і юнак все своє молоде життя сидітиме за гратами.
Ні. Тимофій повинен продовжувати жити, адже не просто так він вижив серед інших. Він повинен проживати життя правильно: завести дівчину, закінчити школу і коледж. Вивчитися та піти по вибраній професії. Завести сім’ю, кота, собаку, но не сидіти через прокляту помсту в тюрьмі. Яка ж це буде помста, якщо ти вб’єш вбивцю і тоже станеш вбивцею отримавши в подарунок його гріхи на шию? Ні. Промовчати буде в благо. Так він і вирішив.

Різні естафети з захопленням чужих прапорців, біг на витривалість, плавання, стрибки у довжину, пісні у багаття та танці на березі озера пройшли чудово. Роман від мучив ще один день в таборі… А скільки таких вже було? Скільки він себе пам’ятає стільки і побував у цих стінах, хоть до цього він і не очолював ролі вожатого, а вже вихованця-бешкетника.
Колись, він ловив себе на думці, що замкнений у таборі як у інтернаті. Всі діти їхали додому, а він оставався… Тому що табір і був його домом, як і місцем канікул, а тепер і робота з ним пов’язана.

«Може мені ще й померти тут?» – хлопець розкинувся на свому ліжку, дивлячись в білу стелю. – «Знову депресивні думки в голову лізуть, а здається, вже не малий.» – він повернув голову до вікна. – «Малий…» – на пагорбі з початком темряви темнів і прекрасний замок з червоною черепицею… – «Він тоже… Вже не малий, но через втрату пам’яті веде себе як каченя без мами – не розуміє куди йти чи плисти, і що робити, кого шукати. Рома мовчки заплющив повіки і в голові появилась висока постать біля величезних воріт. І ці очі… Такі чисті, глибокі і невинні на перший погляд – голубі очі, в яких ховається звір, що кричить від самоти та болю. Він його розумів, но лише частково.

“Чому ти їх вбив?” – хотів би він спитати його в лоб про це прямо зараз, і, хоть кажуть, що вбивцю не можна виправдати, він би хотів послухати, що він скаже.

«Не можна кохати не живого» – чомусь йому згадались слова бабусі. Роман посміхнувся куточками губ.

– Не можна кохати і того, хто тебе не пам’ятає… І вбивцю кохати – це гріх. Як і приховувати його злочин. Так… Все так. Чи варто мені йому помститись? Він буде сидіти у тюрмі не пам’ятаючи нічого… Прямо таки, як сьогодні Антон. Ну а сенс? Мертвих не вернути. Кричати, що він і мене мало не вбив – буде безрезультатно.
Може вдати, що це був сон? Лише… сон. – за кілька секунд Роман вже міцно спав.

А от пробудження з рання було явним сюрпризом. В кімнату увірвався його батько, з обличчям, наче на дворі кінець світу. Махаючи руками в повітрі як кугут який от-от закричить, той вигукнув не очікувану новину:

– Піднімайся!! Син мера сьогодні буде у нас!

– Якого дідька!? – Рома зірвався з ліжка, но, запутавшись у одіялі, гримнувся об підлогу.

– Не знаю! Садовий лиш повідомив, що його син хоче тебе побачити! – Олексійович схопив сина, піднявши за руки, та з тривогою зазирнув у вічі:

– Відколи це ви з сином мера Львова стали друзями!??

– Це…. Довга історія… – відвів він очі.

– Не знаю, де ти такого друга відкопав, но тобі краще зібратися і бути готовим до екскурсії. І я маю на увазі не тільки наш табір.

– Тільки не…

– Свіржський замок. – підтвердив його здогадку Олексійович. – Ти будеш супроводжувати його сина під час екскурсії, можливо, той навіть зупиниться у нас на ніч.

«Тільки цього мені бракувало!» – Рома закусив від розпачу губу, та ще й так сильно, що пискнув від раптового болю. – «Прошу, скажіть, що це все лиш поганий сон… Навіщо він тут!? Він повинен триматися якнайдалі від Свіржу і замку, щоб не повернулися не потрібні спогади, і-і… Від мене також!»

Діватися вже було нікуди, він прийме непроханого гостя, як колись, “місяць” прийняв його у себе.

Коли Богдан Олексійович кинувся, спотикаючись на сходинках, вниз, до кухні, щоб попередити кухарок що до не запланованого вітального бенкету, Роман вже переривав речі в шафі, розтягуючи губи в кривій посмішці:

– Ох ні, ти тут не затримаєшся. Ти по їдеш. Мені не потрібні нові проблеми через тебе. Ти заберешся назад до Львова де тепер тобі і місце і більше у Свіржі і носа твого не буде! – Шухевич одів любимі рвані джинси та накинув фірмову  яскраво-жовиу футболку та якраз возився з тим, що найбільше в світі ненавидів одівати: синю хустку-стрічку на шию. Перевзувшись, той спустився на перший поверх, де його вже чекали неповнолітні посіпаки які, якраз таки, сьогодні Рому і виручать.

– І так! – хлопнув він у долоні з широкою посмішкою на вустах. – Восьмий загін, построїлись! Слухайте уважно! До мене сьогодні має приїхати друг, якого я терпіти не можу. Ваша задача: надокучати йому любим способом, щоб він чим по скоріше оставив мене в спокої та поїхав! В нагороду я повезу вас в піцерію за свій рахунок. Командо, ви в ділі!?

Юрба оживилась. Всі двадцять посмішок розквітли на обличчях підлітків, що з веселими іскорками в очах разом вигукнули у відповідь:

– Так! Ми в ділі!!

– Чудово! – старший помітив краєм ока рух з вікна та з підступним виразом на довольному обличчі повернув голову, спостерігаючи, як до їх високих воріт під’їджає сірий “Мерседес”. – Потріпаємо сьогодні декому нерви.