Розділ 14

    Червонокіготь стояв, пепорушно, як скеля. Його розширені очі невідривно дивились на мертве тіло перед ним. Ніхто не звертав на нього уваги, ззовні він не викликав ніяких підозр. Та всередині у нього не залишилося ні одного тихого місця.

    — Ні, Зореклане!!! Ні!!! Зореклане, цього НЕ МОЖЕ БУТИ!!!

    Червонокігтю було всерівно, про що коти говорили навколо нього, розібравши тільки те що головною підозрюваною була Жовтоікла. Минуло пару хвилин які здавались вічністю. Почався дощ, коти порозходились, залишивши Червонокігтя наодинці з тілом медикішки. Червонокігтю було всерівно навіть якщо він промокне наскрізь, він далі сидів непорушно, відмовляючись вірити в те що Зореклан допустив це.

    — Після усього що я для вас, мертвих душ, зробив, усього що я зробив для цього невдячного Клану, ВИ ДОПУСКАЄТЕ ЩОБ Я ПРОЙШОВ ЧЕРЕЗ ТАКЕ!!!?

    Вогнелап промайнув повз нього і поділився останніми язиками з Плямолисткою, не звертаючи на Червонокігтя уваги. Коли новак пішов, Червонокіготь знову залишився сам. Раптом, він підняв лапу висого вгору, після чого сильно вдарив нею об землю.

    Червонокіготь закричав на весь голос, не так сильно від фізичного болю як від внутрішнього. Витягнувши лапу із багна, вояк підняв голову до неба.

    — ЗА ЩОООООООО!!!? — закричав він до Зореклану. Він помалу опустив голову вниз, і затих, схиливши голову над мертвим тілом Плямолистки. Один за одним, сльози почали зкрапати з його очей на плямисте хутро молодої медикішки. Уперше за дуже довгий час, Червонокіготь дозволив собі заплакати. Він звалився з лап і зарився мордою в ніжне хутро медикицьки.

    Червонокіготь знав, що як вояк він не має плакати. Та від такого сильного горя, він дозволив собі заридати як кошеня за матір‘ю. Витягнувши морду з хутра, вояк ніжно і з любов‘ю почав гладити Плямолистку по голові, водячи лапою з голови вниз по спині.

    — Ох, Плямолистко, — заплакано заговорив Червонокіготь до мертвої медикицьки. — Як же я без тебе житиму? Що мені тепер робити? Ким же я стану без тебе?

    Він роздивлявся її вродливе лице, її м’ягке і лагідне хутро, її плямисту шубку. Сльози знову почали наступати новою хвилею.

    — Не встиг тобі цього сказати, але, я кохаю тебе, Плямолистко. Я кохаю тебе всім серцем. — сказав Червонокіготь, перед тим як знову розплакатись. — І завжди кохатиму, для мене тебе ніхто не замінить.

    Ще поплакавши і попестивши свою мертву кохану, Червонокіготь нарешті підвівся. Його сум змінився на злобу, ненависть, жагу помсти.

    — Я уб‘ю, УБ‘Ю любого хто це зробив! — сказав сам собі Червонокіготь. — Сам Зореклан не зможе допомогти їм, хто би це не був.

    Буря стихала. Червонокіготь розвернувся. Він знав що міг піти разом з загоном на пошуки Жовтоіклої, або ж вискользнути наодинці і встановити справедливість самостійно. Він плюнув і підійшов до загону Білошторма. Головне для нього було першим добратися до горлянки вбивці, будь то Жовтоікла чи будь хто інший у цьому жорстокому і несправедливому світі.