Розділ 14: Ти більше не він

«Значить, він лежить в приватній клініці ім. Святого Єремії…» – Роман розглядав дорогу через вікно автобуса. Допитавши бідолашного Тимофія, він почував себе не добре. З одного боку, він був радий, що дізнався про всі деталі, з іншого… Він і не припускав, ким насправді може опинитися його “місяць”. Тепер він вагався, чи варто їхати в ту клініку? Правда його лякала. Йому більше не хотілося звільняти “місяця”, но “місяць” вже звільнився зі стін замку сам. Йому не хотілося допомагати йому дізнатися хто він такий, но раптом, привид і так знав хто він, і просто вдавав дурня, щоб Рома не відвертався від нього? Він взагалі не хотів більше вплутуватися у все це, но “місяць” забрав тіло Антона, а закрити очі на те, що його вихованця полонив одержимий дух, він не міг, та й ніхто не проігноре цей випадок як тільки помітить зникнення неповнолітнього.

«До обіду…» – з цією думкою Рома подивився на годину в телефоні: 9:40. Він повинен встигнути. Повинен знайти Антона та ще й придумати, як вмовити духа вийти з його тіла. Принаймні, він тепер не мало дізнався, завдяки Тимофію.
Перше: “Місяця” при житті звали – Садовим Констянтином Андрійовичем. Батько якого, міський голова у Львові, що приховав скоєнні сином злочини, та навіть той факт, що він не перший рік у комі.
Друге: Якщо враховувати, що Кості на момент трагедії було 17, зараз йому повинно бути 21.
Третє: Його тіло госпіталізували. І він у поганому стані. Можливо, цей рік стане останнім, за який боряться лікарі.
Четверте: Тимофій – свідок злочинів, но через страх не може зізнатися, так як його можуть звинуватити як вижившого свідка, що втік з місця скоєного вбивства.

Роман складно зітхнув. Все це не для нього. Він жив спокійним життям молодого вожатого табору “Берегиня” а тут… Якби ж перемотати час назад і не приходити в замок того вечора… Якби ж він не обіцяв допомогти йому, якби ж не пожалів нещасного… Якби ж він не поцілувався з ним і не остався в замку… Якби ж він просто… Розвіяв його грішну душу, а не дав шанс, щоб дізнатися правду про нього. Якби ж… Ох-х! Якби ж то все було простіше! Но він тягнув час і тепер все сам і ускладнив! Гаразд. Раз він сам дозволив тому втекти з замку і довів Антона до небезпеки, то він і повинен все це виправити. Роман вже стояв перед старовинною лікарнею Львова. Вагатися не було коли, він повинен побачити тіло того, хто перетворив його життя на суцільний кошмар.

Довідатися про Констянтина було дуже і дуже не просто. Медсестра з відкритою підозрою допитувалася, чому він хоче пройти в палату і ким приходиться. Роман перебирав усі можливі варіанти: брат – не підходить. Раптом у того нікого не було? Друг – надто підозріло. Любий міг би це сказати, а раптом ще медсестра позвоне до мера, та до повість, що якийсь там “друг” хоче зайти в палату? Дядько… Та який в біса, дядько?? Теж ризиковано. Тоді…

– Чотири роки назад… Перед нещасним випадком ми з ним зустрічалися. Я його… Хлопець.

Медсестра прикусила губу, та, відводячи погляд, з незручності кивнула.

– Он як… Це ж треба. Ви не перший відвідувач. Сьогодні його приходив навідати ще де хто.

«Не може бути…»

– Його батько.

– А?.. Справді…

– Мені доповісти про ваш візит меру Андрію?

– Ні! Прошу вас… Наше кохання було таємницею. Ми з Костюю були ще хлопчиськами…

– Ох, – медсестра прониклась його історією “таємного кохання” та з пустотливою посмішкою кивнула:

– Я все розумію. І у мене для вас чудова новина!

– Яка?..

– Сьогодні ранком Садовий Констянтин отямився!

Роман відступив на крок не вірячи власним вухам.

– То його… Тут немає?

– Немає. На жаль… Ви спізнилися. Вам варто було прийти годиною пізніше… Мені шкода, но я впевнена, що ви знайдете один одного!

– Хах… І як… Де мені його тепер шукати? Він ж може бути де завгодно! Можливо вдома, або з батьком на роботі…

– Хм… Ви повинні прислухатися до серця, – намагалась втішити його жіночка. – Воно і приведе вас до нього. Можливо, він там, де тільки ви знаєте.

Наступила довга мовчанка. Хлопець роздумував над чимось, аж поки не вигукнув:

– …Точно. Я знаю, де він! – Рома подякував медсестрі та чим дуж побіг до виходу на автобусну станцію.

Всю дорогу він не переставав заглядати в телефон на годину. Таня не зможе весь день приховувати пропажу вожатого та його підопічного. Роман повинен був появитися і не сам на обіді, до поки його батько або хтось з підлітків не підняв галасу.

Нарешті він приїхав. До обіду 2 години. Він встигне. Він знайде… Він…

«Він тут…» – ще навіть не зібравшись на пагорб, ватажок помітив його… Світловолосий хлопець навіть з далека здавався надто високим. Це вже точно був не його куций “місяць”.
Романа помітили та вийшли з машини. Він і не відразу помітив припаркований дорогий “Мерседес”, віддалік від Свіржського замку, но не впізнати чоловіка, що вийшов з нього, він не мвг. Це був ні хто інший як…

– Андрій Садовий. Доброго дня. – простягнув йому в знак знайомства руку міський голова, як тільки приблизився. Позаду того йшли ще двоє здоровенних чоловіків, один з яких мав бути водієм, а інший… Можливо, охоронцем?

Рома не знайшов що йому сказати, і не відповів на рукостискання, а продовжив дивитися в спину блондину, що стояв, розглядаючи ворота.

Андрій Іванович мовчки повернувся сховавши руку в кишеню, та теж спостерігав за хлопцем на пагорбі.

– Схоже, ви знаєте мого сина. Мені доповіли з лікарні, що ви хотіли бачити його, пане Романе.

«Нікому не можна довіритися…»

– Но я не впевнений… Що у мого сина був роман з вами…

«Агх… Звісно ж не було, бо я це вигадав щоб пройти!»

– Якщо він примусив вас з ним зустрічатися чотири роки тому назад, то…

«О Боже, ні.»

– Я любив його… До певного моменту. – Рома і сам не знав чому сказав це, но йому раптом за хотілося сказати щось правдиве, а не придумувати брехню.

– Зрозуміло. – пан мер мовчки стояв, до поки не заговорив:

– О дев’ятій мене повідомили, що мій син відкрив очі. Я відклав всі справи щоб побути з ним поряд, адже я єдиний з рідних у нього. Моя дружина померла під час пологів. Я не міг дати йому потрібної любові через безліч важливих справ, я… Можна сказати, що проміняв сина на роботу.

Вожатий подивився на нього. Йому було це знайомо, адже батько також виховував його один і часто забував, що серед дітей в таборі є рідний син.

– Він попросив відвести його до замку як тільки отямився… Я довго не міг зрозуміти до якого, поки не пригадав з чого все почалося. Через мене мій син скоїв тяжкий злочин. Тоді переді мною постав вибір: взяти провину за неповнолітнього сина чи згладити його провину, і я обрав друге, так як для мене досі важливішою є посада. Я не вірив, що він проснеться, но цей день настав. Тепер, коли він втратив пам’ять і всі забули про той інцидент…

– Зачекайте, – обірвав його Рома, переварюючи почуте. – Ви щойно сказали, що ваш син втратив… пам’ять?

Андрій Іванович задумливо відповів:

– Так. Він не пам’ятає навіть власного імені чи мого.

Роман довго здивовано витріщався на мера, до поки його не привів до тями дзвінок телефона.

– Ало? – він підняв трубку і почув слова Тетяни, які привели його в ще більший шок:

– Як це – “Антон повернувся?” Що? Серйозно? Приїхав зі Львова!? Де він був!?… Га?.. Спав в одній з палат в лікарні?… Якого… Як… – він замовк, адже все зрозумів. Цілком ймовірно, що “місяць” покинув тіло Антона десь в лікарні коли той більше не був потрібен, і оволодів своїм тілом. – Агх… Придумай якусь відмовку, щоб батько не почав нас звинувачувати! Скажи, що він напився і втік учора. Антон нічого не пам’ятає, отже, повірить в твої слова і не підніматиме галасу. Все, бувай.

Поряд з ним, мер посміхнувся:

– Схоже, у вас не легка робота.

– Щей яка… – він опустив голову, насупивши брови.

«Раз все вияснилося то мені час повертатися…» – несподівано його думки перервали, коли Андрій Іванович показав на нього рукою щоб комусь перед собою представити.

– Ти пам’ятаєш цьому хлопчину? Він каже, що ви зустрічалися раніше.

Шухевич підвів очі, і вже з близька побачив справжнє, вродливе і вже не яскраве обличчя свого катівника.
Його очі більше не світилися сліпучим білим сяйвом, і він міг роздивитися їх колір, як і колір волосся та губ… Цей хлопець був йому не знайомий так само, як і Рома для нього, і якби вожатий не знав всієї історії, то би і не впізнав того. І все ж, він відчував, що хлопець перед ним це…

– Місяць… – вирвалось у нього, через що він прикрив рота долонею.

Голубі очі здивовано оглядали його з ніг до голови, аж поки проникливий та високий голос не спитав у того:

– Чому ти назвав мене… Місяцем? Це моє… Ім’я?

Поряд з Ромою приснув зі сміху чоловік, що підійшов та поплескав сина по плечу.

– Пха-хах… Ні-ні, тебе звати Костя, синку. Я ж тобі вже казав.

– Но він назвав мене місяцем… – розгублено подивився на батька той.

«Він виглядає дорослим, но по очах і поведінці він наче дитина…» – чомусь це заставило Рому усміхнутися. І цю посмішку вловив і блондин, що теж відповів йому безтурботною посмішкою, питаючи:

– Як тебе звати?

У іншого з’явилося дивне відчуття дежавю… В першу їх зустріч він також питав його ім’я.

– Роман.

– Ми справді з тобою зустрічалися раніше? – Костя зробив крок до нього.

«І чому ти все забув… Як, як людина може забути, що скоїла вбивство?» – чомусь він не міг відірвати очей від нього, і схоже, що інший бачив все по очах, бо спитав:

– Ти сердишься на мене? Чому?

«Я хочу щоб ти все пригадав і відчуваючи провину сів за ґрати, тому що така тварина не достойна просто все забути і мирно жити далі, коли відібрав два життя і за лякав друга…» – Рома не відривав від іншого очей, які палали ненавистю до нього, но і в той самий момент він відчував, як серце тарабанить у грудях і обливається кров’ю.

– Це не справедливо… – нарешті вирвалось у нього з губ разом зі сльозами. – Чому ти просто взяв і… Забув все… Ти забув навіть мене… Але це я повинен був забути про твоє існування це я повинен був…

«Убити тебе, не давши повернутися у тіло і стерти всі спогади.»

– Ти мене ненавидиш?

– Ти мав померти…

– Но я перед тобою. Живий.

– Но ти не мав… Ось так… Без дозволу… Повертатись… Угх… Ти повинен був гнити у…

– То мені померти?

Роман замовк, відчуваючи пекучий біль у грудях і гарячі краплини сліз, що стікали по щоках додолу.

Костя показав пальцем в бік пагорба.

– Ти… Щось знаєш про цей замок? Просто він здається мені знайомим…

– Я знаю лише легенду про привида, що колись там жив…

Біловолосий посміхнувся йому, та витягнув і простягнув з кишені хустинку, попросивши:

– Розкажеш мені її?