Розділ 13

Червонокіготь наодинці сидів у вояцькому кублі, втупившись у стіну. На його лиці був пустий вираз який не виказував ніяких емоцій. Вояк схилив голову, закрив очі, і глибоко вдихнув.

    — Сьогодні твій шанс, Червонокігтю. Сьогодні твій шанс нарешті сказати їй. — сказав сам до себе вояк. Він помітив що останнім часом він все більше розмовляє сам з собою. — Що ж може мені зашкодити? Чому найкрасивіша кішка в Клані має відмовити найкрасивішому вояку? Просто підійди, і признайся Плямолистці у своїх почуттях.

    Він повернувся і підійшов до виходу з кубла, ще раз глибоко вдихнувши щоб заспокоїтись.

    — Вона або згодиться і покине свій обов‘язок медикішки заради мене, або відмовиться якраз заради того щоб залишитись медикішкою. — прошепотів Червонокіготь тремтячим голосом.

    Він вийшов із кубла. Якраз повз нього ішли Вогнелап з Сіролапом.

    — О, Червонокігтю, — привіталися новаки. — якщо ти не зайнятий, підеш з нами подивитись на нових кошенят Ряболицьої?

    Червонокіготь завагався.

    — Ще є час, можна спершу і на кошенят подивитись. — подумав Червонокіготь.

    — Ну добре, піду.

    Біля ясел сидів Білошторм, батько кошенят. Білий вояк спитав чи вони прийшли побачити кошенят, на що Вогнелап кивнув.

    — По одному за раз, і доведеться вам почекати. Там зараз Синьозірка. — відповів Білошторм.

    Вогнелап вирішив за той час піти провідати Жовтоіклу, а Червонокіготь дозволив Сіролапу піти першим. Поки він сидів надворі, Червонокіготь замітив як сонце сховалось за хмарами а вітер посильнішав і похолоднішав.

    Синьозірка вийшла з ясел і туди зразу зайшов Сіролап. Саме в цей момент повернувся Вогнелап і він з провідницею провели коротку розмову перед тим як Синьозірка пішла. Коли вийшов Сіролап, Червонокіготь пропустив Вогнелапа. З кожною секундою внутрішній неспокій Червонокігтя зростав.

    Ось нарешті Вогнелап вийшов і зайшов Червонокіготь. Всередині, чотири маленьких клубочки шерсті нявкали навколо живота молодої мами. Сама Ряболиця зустріла Червонокігтя з теплою усмішкою. Він сидів, дивлячись на її гарненьких кошенят і старався усміхнутися незважаючи на тривогу.

    — Тільки-би в скорий час Плямолистка так само лежала в яслах з нашими кошенятами. — подумав Червонокіготь.

    — Вони чудові, хіба не так Червонокігтю. — ніжно мовила до нього Ряболиця.

    — Так. Дуже чудові. — він відразу відповів, не відводячи очей з кошенят.

    Червонокіготь навіть не міг помітити що Ряболиця весь час дивилася прямо на нього із надзвичайно приязним поглядом.

    — У тебе немає ніяких киць з якими ти б хотів таких самих кошенят? — все ж урвала тишу Ряболиця.

Відчувши пригніченість від такого запитання, Червонокіготь нарешті відвернув очі від кошенят і глянув на молоду королеву. Він похитав головою, знаючи що бреше.

Та погляд Ряболицьої застав його зненацька. На одну мить вони застигли, дивлячись один одному у вічі; беземоційний погляд зелених очей Червонокігтя розбивався об теплий погляд зелених очей Ряболицьої, погляд  повний добра і благодійності. Вояк побачив у її очах щось близьке до кохання.

    — Ей, не затримуй лінію друже. — гукнув ззовні Білошторм. Червонокіготь швидко підвівся, щоб іти. На прощання, Ряболиця ще раз лагідно йому усміхнулась, після чого він поквапився надвір.

    — Вибач, але просто ти не є останній бажаючий. — вибачився надворі Білошторм. Повз них у ясла забігла Морозошубка.

    Поринувши у роздуми про Ряболицю, Червонокіготь помалу зібрався йти геть. Та не встиг він і десяти кроків відійти, як Морозошубка із криком вибігла з ясел.

    — Мої кошенята! Хтось забрав моїх кошенят!

    Підоспівший Тигрокіготь відразу оголосив усім:

    — Швидко, обшукати табір! Білошторме, залишайся на місці. Вояки, чатуйте на межах табору. Новаки, обшукайте всі кубла!

    Червонокіготь моментально кинувся до краю табору, прориваючись через нову огорожу, оглядаючи всі дерева навколо, та ніде кошенят не знайшов. Він побіг кругом навколо табору та не знайшовши нічого вернувся всередину через ялівцевий тунель. Опинившись знову у таборі, він почав обтрушуватись від колючок, застрягших в його шерсті коли він стрибав через кущі ожини. З досадою, Червонокіготь хотів собі вголос сказати:

    — Ох, не треба було мені цього роби…

    Його перервав вереск Тигрокігтя з іншого кутка табору. Вибігши на середину галявини, Червонокіготь побачив як всі коти зібрались біля кущів за яслами. Це було якраз неподалік від кубла медикішки, і Червонокіготь згадав, що він сьогодні так і не бачив Плямолистки, ні в кублі ні надворі…

    Червонокіготь постарався щосили заспокоїти думки про найгірший із можливих розвитків подій. Та чим ближче він наближався до стурбованого гурту котів, тим сильніше билось його серце.

    — Ні!!! Прошу тебе, Зореклане, не треба!!!

    Підійшовши поближче, він чітко почув голос Синьозірки:

    — Її вбив укус вояка.

    Очі Червонокігтя розширились до найбільшого можливого розміру.

    — Ні!!! НІ!!! Прошу Зореклане, будь хто але тільки не Плямолистка!!!

    Він підійшов до гурту самим останнім, пробравшись до переду не зупиняючись ні на секунду. І ось перед ним на землі, з ледве видним укусом ззаду шиї, непорушно лежала його кохана Плямолистка.