Розділ 12: Швидка втеча

Рома мичав в подушку, не перестаючи пручатися, но хлопчина позаду з кожним його опиранням сильніше зажимав тому руки, поки на тих не отворилися кільця синьців.

– Що сталося, любий? – усміхнено запитав “місяць” у подобі Антона. – Кілька секунд назад тобі все подобалось, но варто було до твоєї голівки до йти думка, що з тобою зовсім не твій вихованець то ти почав вертітися як об печений. Я тобі настільки став противним!?

– Відпусти мене! Ні… Відпусти його! Облиш малого він не при чому! Навіщо ти відібрав тіло!?

– А хіба я повинен був спокійно спостерігати як ви фліртуєте!? Ти сам винен! Коли я казав стати моїм я мав на увазі – тільки моїм, Романе! – юнак натиснув тому на спину, та при піднявши за таз, відтягнув пальцями сідницю, милуючись заднім проходом, що дуже не сподобалось старшому, який невдоволено пробурчав:

– Агов, ти! Бісів дух, що ти там роздивляєшся годину!? Тільки відпусти мене і я тобі всиплю і навіть не подивлюсь, що ти в тілі цього нахаби!

– Ого, ти так завівся, до слова, сердитим ти мені подобаєшся більше.

Роман хотів огризнутися, но раптом ахнув, відчувши щось слизьке прямо у себе в…

– Ні! Куди ти запихнув свій сраний язик!!? Негайно витягни! Інакше я його тобі вирву! А-агх! М!..

Інший його не слухався, просуваючи язик в дірочку, та заповнюючи її слиною. Рома вигинався в спині як вуж, викрикуючи щось, що складно було розібрати. Згодом всі його слова по мінялись на стони і благання, до поки парубок не облишив підготовку його містечка.

– Що ж, якщо моя любов хоче члена саме цього нещасного хлопчиська то ти получиш його всьо. – молодик потерся об “вхід”, з задоволенням спостерігаючи як тремтить тіло під ним, но процес перервали: хтось став тарабанити в двері:

– Ау! Рома! Тебе хоче бачити Богдан Олексійович, скоріше! – це був не на жарт злякати голос Тетяни. Схоже на де кого чекала не сама приємна розмова з батьком.

Рома хотів гукнути колегу, но йому миттю за тулили рота долонею.

– Тс-с, – зашипіли у нього біля вуха. – Пискниш тобі ж гірше буде. Зараз я повільно приберу руку і ти скажеш особі за дверима, щоб йшла, а ти зараз прийдеш. Второпав?

Хлопець кивнув, і як тільки долоня на губах зникла, крикнув:

– Таня! Ламай две- М-мг!! – йому настільки сильно затисли рота, що заболіла уся щелепа, но він не розгубився та вкусив парубка за палець. “Антон”, з гучним викриком:

– Ай!! – відсмикнув руку. Тоді то ватажок підскочив з ліжка, обгорнувши довкола стегон ковдру, і ще раз вигукнув:

– Таня! Відчини! Відчини двері дублікатом!!

За долю секунди в замочній щільні щось цокнуло і двері з тріском об стінку, розкрились. В кімнату увірвалась перелякана вожата, та, підбігши до напарника, схопила за оголені плечі, випитуючи:

– Що! Що сталося!? Ти в порядку!?

Рома лиш кивнув їй обертаючись до ліжка, яке вже пустувало. Вікно поряд з ліжком було навстіж відчинене.

– Він… втік… – Романа охопила паніка.

«Куди… Куди він дівся!? Це ж четвертий, бодай його, поверх!» – вожатий кинувся до вікна- вслід за ним і Таня. Хоть і було темно, но їм вдалось розгледіти силует, що, шкотильгаючи на ногу, майже одразу зник за деревами лісу.

– Рома хто це? – занервувала помічниця, намагаючись знову зловити очима втікача.

– Це… Антон. І ми повинні, чого б нам це не коштувало знайти і повернути його, бажано, живим і неушкодженим.

– Антон? Що він в тебе робив? – но коли вона, нарешті, звернула увагу на його наполовину голий вигляд, то прикрила рота і витріщилась на того очима по п’ять копійок, вигукнувши:

– Збоченець! Ти тільки що трахнув свого підопічного!? Я все розпо-.. Умф! – їй затулили рота, та заставили присісти, щоб хтось з вулиці їх не побачив і не на придумував пліток.

– Не робив я з ним нічого!.. – наполовину пошепки загарчав Роман, все ще затискаючи подрузі-вожатій рота. – Це він пробрався до мене без запрошення та почав роздягати. Тому я і хочу зловити цього негідника і нагріти йому дупу своїм ремнем! Но для цього… Мені потрібна твоя поміч. – він прибрав руку та благаюче поглянув їй в вічі. – Не розказуй про цей інцидент ні слова. Ні кому. А я зі всім розберуся по тихому і верну Антона в табір завтра до обіду.

– І як… Ти це зробиш? Він ж тепер не пойми де! Можливо, він заблукав десь у лісі, а може вийшов на дорогу і зловив зустрічну машину! Що ми скажемо твоєму батьку і його батькам, коли ті дізнаються про його зникнення?

– Ніхто про це не дізнається якщо ти триматимеш свого язика за зубами, Таню! – вхопив та потряс її за плечі, Шухевич. – Мені лиш потрібно щоб ти прикрила мене та не дала комусь з малих помітити їх зниклого “лідера”.

– Це я зроблю, но… Як що до твого старого? – раптом вона вскочила на ноги та потягла колегу за руку. – Тобі потрібно бігти до Олексійовича! Я не знаю чому, но він сказав тебе негайно привести!

– Добре. Ходімо. – у Роми було погане передчуття, і все ж він одягнувся та попрямував слідом за Танею до кабінету головного вожатого. Стукати було не потрібно, бо строгий голос одразу ж запросив:

– Заходь скоріше.

Хлопець з вдохом та видихом кивнув подрузі та оставив її, зайшовши всередину.

– Щось важливе? Ви покликали так пізно…

– Охоронець замку бачив тебе з ще одним хлопцем коли ви спускалися з пагорба. – почав з діла Богдан Олексійович, піднявшись з крісла. – Не поясниш, що ви там забули о такій годині?

«Дідько… Нас за стукали. Халепа за халепою».

– Я… Програв в карти одному з підопічних і був змушений провести декому вечірню екскурсію навколо фортеці… – збрехав він не червоніючи.

– І кому саме ти провів “вечірню екскурсію?”

Інший сказав перше ім’я, що спало на думку, лиш би не казати справжнього:

– Тані. Я… У нас… По правді у нас з нею була не зовсім екскурсія а скоріш… Романтична прогулянка по типу першого побачення, тату…

«А-а-а! Який я телепень! Хоча ні… Я все зробив вірно. Таня – надійна людина. Якби я сказав би ім’я одного з підлітків тато би став допитувати того, і дізнавшись про брехню, звільнив мене».

– З Танею?.. – обличчя старого було неабияк розгублене. – Но чому тоді Володя казав, що з тобою був хлопчина…

– А! Мабуть він сплутав її з кимось, через кофту з капюшоном, яку я віддав їй, щоб не було холодно.

Олексійович ще більше розгубився, і роздумуючи над чимось, гукнув:

– Таню! Якщо ти тут, зайди!

Танюша за одну секунду появилася перед ними. Її одразу почали допитувати:

– Ви з моїм Ромою ходили близько дев’ятої гуляти за межі табору?

Таня кинула здивований погляд на колегу. Той у відповідь глянув на неї з вибаченням і проханням. Інша зрозуміла все і відповіла начальнику:

– Так, пане Олексійовичу, ми…гуляли.

– То ви тепер… Зустрічаєтесь?

Від останнього слова обоє вожатих стисли губи наче відкусили половину лимона.

– Ну, цейво…

– Тату! Не сором мою дівчину! І не кажи поки що про наші відносини нікому! Ми лише почали зустрічатися і…

– Я зрозумів! – заметушився керівник. – Я мовчатиму як риба! Но ви не соромтеся та гуляйте на здоров’я! – він підійшов та по батьківськи обійняв їх обох з радісною посмішкою від вуха до вуха. – А тепер ідіть. Но тихенько! Щоб ніхто вас не по бачив.

– Д-добре, тату. І пробачте за незручності. Надіюсь, ви повідомите Володимира про не до розуміння.

– Звісно повідомлю! На добраніч, любі.

– На добраніч.

– На добраніч…

Варто було їм вийти та відійти подалі від кабінету, вожата зашипіла, як зла пантера на Рому:

– Ти в мене в боргу, придурку..! Знай, якщо ти не повернеш Антона то і ти і я останемося без роботи, но за то засватані твоїм татусем..!

– Заспокійся, люба, – глузливо усміхнувся їй Шхевич. – Все буде добре. Я поверну малого. А як ні, то не повернуся поки не знайду. А до тих пір тримайся в ролі моєї половинки до обідньої пори.

– Краще тобі повернутися з ним бо я не хочу ганьбитися через тебе і ще більше брехати керівникові! – вожата від штовхнула його в стінку, та зайшла до себе в кімнату.

Рома важко зітхнув, роздумуючи над тим, куди міг втекти цей психопат в тілі Антона. Тим часом, “місяць”, спостерігаючи за дорогою через віконце машини, попросив:

– Вам не буде складно висадити мене неподалік головної Львівської лікарні?