Розділ 12, у якому слизеринський квартет святкує своє перше й останнє Різдво.

Слизеринський квартет зібрався повністю, у відомий усім склад, тільки на початку п’ятого курсу. І почав, немов східний чемерник, розквітати до зими. За один рік вони встигли накоїти стільки капостей, скільки два наступних курси слизеринців після віддувалися за їхні витівки перед доглядачем Ґледвіном Муном. Вони нишпорили ночами школою, підливаючи у ванну старост еліксири, які фарбують і не змиваються зі шкіри, якимось чином випрошували в «Трьох мітлах» медовуху замість маслопива, влаштували цілу війну Півзу, а факультетська ворожнеча із ґрифіндорцями в цей рік стала найяскравішою і найжорстокішою. 

Виявляється, стати грозою школи в п’ятнадцять років — може бути причиною жити. Може виявитися цілою філософією, ідеологією, як от, наприклад, епікурейською. Та і якщо порівнювати, то й принципи в них схожі виходять: “Не бійся Богів”, “Не турбуйся про смерть”, “Благо легко досяжне”, “Зло легко переноситься”. Волелюбні діти — як наповнені гелієм кульки, прив’язані за ниточку. І ниточка ця постійно натягнута. Що відбувається опісля з цією ниточкою пояснювати не потрібно, бо відбувається це, коли ті виростають. Або емоції переповнюють. Або відбувається щось інше, щось страшне і хворе, від чого ці діти, не доходячи до контрольної точки, перестають бути дітьми. Ось це справді трагедія і вже зовсім не підліткового рівня. А дорослі що? Вони думають, що вони дорослі, а діти — діти, і нічого більше. Поболить, мине, забудеться, до весілля заживе, переростуть.

Немов вони й зовсім забувають, що колись теж були дітьми.

Слизеринський квартет обійшли всі потаємні коридори, варили заборонені зілля й організовували деякі свої розіграші у Кімнаті на вимогу, допомогли заснувати підпільний дуельний клуб, винюхували про справи гоблінів у Гоґсмиді й туди ж збігали, не дочекавшись дозволу від декана. Стали один одному не просто друзями. Отримали свої прізвиська не за красиві оченята.

Коли інші учні не знали, що їм обрати та куди піти далі, ті вже давно все вирішили. Вони обирали жити без зайвих правил, обирали свій спокій замість чийогось, обирали не боятися людей і павуків у Забороненому лісі, обирали сміятися на всю вулицю, обирали займати простір, обирали дії замість слів, обирали імпульсивність, обирали відплачувати тією самою монетою, обирали танцювати під час дощу, обирали насамперед себе.

Що ж, п’ятий курс тисяча вісімсот вісімдесят дев’ятого був їхнім роком. 

Першим і останнім.

***

Гоґвортс.

1889 рік. 25 грудня.

— Рожевий халатик? Як ванільно, Сол, – вимовила слизеринка, упершись рукою в холодну кам’яну стіну, ніби маючи намір перегородити весь коридор, і нахилилася трохи ближче до опонентки. Світле волосся відбивало слабке світло смолоскипів, а окуляри з темними скельцями, що закривали очі, відблискували.

— Чого ти причепилася з самого ранку? – друга, своєю чергою, огризнулася, поморщившись і примруживши очі. Не чекаючи відповіді, вона блискавично пригнулася і пірнула під рукою, збираючись віддалятися.

На мить здалося, що все обійшлося. Коридор підземелля, в якому знаходилася слизеринська вітальня, за її спиною залишився тихим, кроків позаду не було, жодного уїдливого зауваження не пролунало. Та раптом, коли та вже практично дійшла до сходів, що ведуть до спалень, за спиною пронеслося дуже грізне:

— Соліно Вандербум, сто-яти.

І це була інтонація, яку проігнорувати не можна було. Інтонація, перейнята в батька в моменти серйозності, підвладної тільки одному з найкращих лікарів лікарні Святого Мунґо, чию репутацію паплюжити — як чистокровні сім’ї домовиків ельфів поважати. Соліні довелося розвернутися, тієї ж секунди відступивши на крок назад, бо обличчя блондинки виявилося лякаюче близько, практично впритул. 

— А чого це ми дружбу з Онай водимо? – з явною перевагою протягнула старша, схрестивши руки на грудях. — Що, ґрифіндорці тобі тепер до смаку?

Соліна тільки важко зітхнула і машинально схрестила руки, наслідуючи жест сестри.

— Я ж не питаю, чому ти дружиш зі сліпим, безнадією і бабієм, – огризнулася та, подивившись на дівчину знизу вгору. — Онай мені хоча б домашку робить по доброті душевній, а мати в неї й зовсім викладачка. Знаєш, із репутацією такої старшої сестри, як ти, довго осторонь не протягнеш, крутитися треба вміти. Тож, Рейно, відвали від мене, Мерліна заради, і піди краще у своєму оці смітинку поміть нарешті.

На частку секунди коридор заповнила абсолютна тиша. Рейна оцінювально глянула на Соліну, немов приміряючи на око, з якою силою та може запульнути в молодшу сестру прокляттям, а потім… вибухнула гучним сміхом, від якого навіть найближчий смолоскип затріпотів.

— Сол, ця промова — найкращий подарунок на Різдво, – видала Вандербум, раптово випроставшись і широко посміхнувшись. Наступної секунди Рейна зробила крок уперед і, всупереч усім очікуванням, міцно обійняла сестру, затріпавши по голові. — Я в тобі не помилилася! Ти ж моя змійка, ти ж моя виразка, ти ж моя…

— Припини негайно! – Соліна совалася, намагаючись вирватися з жіночих рук. Її голос тремтів від роздратування, а вуха помітно почервоніли. — Рейно, відпусти мене, або я…

— Що? Поскаржишся Скай чи Ауреї? Мамі, може? – не вгамовувалася Рейна, ще міцніше притискаючи сестру до себе. — Занадто пізно, я вже пишаюся тобою.

Соліна щось буркнула під ніс, усе ще марно намагаючись звільнитися, але її протести вочевидь були марні. Рейна обіймів родинних рознімати не збиралася, лише переставши перетворювати зачіску сестри на гніздо, трохи розслабилася, умиротворено посміхнувшись. 

— Усе, я закінчила, – примирливо сказала старша, хитнувши головою, немов це мало пояснити її поведінку. Але, замість того, щоб піти або відпустити сестру остаточно, вона раптом заговорила іншим, м’яким тоном: — Цих засранок з рейвенклову я так потискати не можу, ти вже зрозумій, віддуваєшся за всіх.

Соліна недовірливо підняла погляд, очікуючи підступу, але цього разу Рейна виглядала щирою. Попри її зухвалий вигляд, звички цілковитої безладної хуліганки та уїдливий тон, в очах, прихованих чорним склом, спалахнуло щось тепле.

Правда в тому, що сім’я, яку від цікавих не приховаєш, завжди була її слабким місцем. Можливо, це був єдиний острівець, на який Рейна могла повернутися після своїх подвигів і бунтарських витівок. Вона б нізащо не зізналася в цьому вголос, але заради них — заради Соліни, заради Скай, заради Ауреї — молода відьма була готова зробити все. Коли відьма перебуває поруч зі своїми сестрами в повній гармонії, коли вони захищають одна одну і є опорою, ось тоді відьом не зможе зломити ніхто, ким би він не був.

— У мене є дещо для тебе, – промовила Вандербум старша. Вона потягнулася до кишені своїх темних штанів і вийняла щось крихітне, акуратно затиснуте в долоні.

Соліна, яка до цього стримувала роздратування, несподівано завмерла, коли Рейна простягнула їй руку, на якій, звиваючись, лежала крихітна, але неймовірно красива змія з тонкими золотавими візерунками вздовж смарагдової луски.

— З Різдвом, – просто сказала Рейна, спостерігаючи за реакцією сестри.

— Це… це… – Соліна спершу дивилася на змію, а потім на Рейну, і так по черзі, поки голос тремтів від здивування. — Де ти її взяла?

Але замість відповіді білява лише загадково посміхнулася, лукаво підморгнула і на мить підвела окуляри, щоб поглянути на сестру. Червоний, майже багряний колір її очей спалахнув під слабким світлом смолоскипів, перш ніж вона знову сховала їх за скляними лінзами.

— Неважливо. Вона тепер твоя. Іди в кімнату, а то хто-небудь ще побачить.

Соліна, все ще приголомшена, обхопила долонями змію, намагаючись тримати її обережно. Цього виду не залишилося в Англії та за її межами — браконьєри переловили всіх. Але тут… Як вона її знайшла?

Рейна, бачачи, як молодша сестра буквально світиться від захвату, лише кивнула, швидким кроком віддаляючись коридором. Її легкий силует розчинився в напівтемряві, залишивши Соліну наодинці з новим вихованцем. Змія злегка ворухнулася, обвиваючи кисть господині.

Соліна тихо прошепотіла собі під ніс, усміхнувшись:

— З Різдвом… 

Залітаючи у вітальню слизерину, поправляючи окуляри й швидко озираючи залу, заповнену звичною зеленувато-сірою напівтемрявою, Рейна одразу ж виловлює поглядом трьох хлопців, які про щось жваво сперечаються біля вікна, що з нього відкривається підводний вид на глибини Чорного озера. 

Себастьян, Морріган і Омініс.

Безнадія, бабій і сліпий — власною персоною.

— Я тобі кажу, вона хоче з нами тільки через тебе, – Себастьян махнув рукою, виблискуючи білосніжною посмішкою, але в голосі зазвучало явне невдоволення.

— А я що, винен, що подобаюся? – Морріган у своїй звичайній манері знизував плечима, виглядаючи при цьому до смішного самовдоволеним, поки його довгі відрослі кучері машинально накручувалися на палець.

— Або хтось хоче позлити когось іншого… Моррі, ми не впускаємо сторонніх у нашу компанію, – нагадав Омініс, зчепивши руки на грудях і злегка повернувши голову в бік голосу друга. — Я вже чую, як усі за годину почнуть обурюватися.

— А може, ви, малолітки, просто заздрите? — пропустивши його першу фразу повз вуха, не втримався Морріган, нахабно киваючи на хлопців.

— На рік старший, а ти який важливий, – буркнула Рейна собі під ніс, закотивши очі.

Хлопці навіть не помітили її появи. Або тільки здалося, що хтось не помітив.  Суперечка набирала обертів: Себастьян, морщивши вкритий веснянками ніс, бурчав щось про «небажані плітки», Морріган, виблискуючи золотистими очима, палко заперечував, захищаючи свою нову подружку, а Омініс, доторкнувшись, пригладжуючи світле волосся, дратівливо постукував пальцями по підвіконню, підбираючи слова.

Рейна, вимогливо схрестивши руки на грудях, звернулася до всіх трьох:

— Замовкніть вже, а?

Суперечка припинилася настільки різко, що молода відьма насилу втримала серйозний вираз обличчя, дивлячись на розгублені фізіономії друзів.

— Ми звалюємо просто зараз, – продовжила Вандербум, ліниво проводячи пальцем по бильцю крісла. — Усі разом. І без усяких… супроводжуючих. А до вечора всі кличуть, кого хочуть.

Морріган розкрив було рота в передчасному протесті, але Рейна попереджувально підняла руку.

— Поки Мун не почав обхід школою.

Секунда тиші. Потім Себастьян криво посміхнувся:

— Гаразд, це звучить більш справедливо, ніж тягнутися всім разом увечері з якоюсь… Як її звуть? Аріана?

— Аріадна, – зітхнув Морріган, кивнувши й непомітно кинув погляд у бік відьми, щоб подивитися, чи відреагує вона якось на його нову пасію. Але Рейна навіть оком не моргнула.

— Ну ти щось на Тесея слабко скидаєшся, – хмикнув Себастьян, вивчаючи примружившись.

— Тому що я — поцілований Афродітою, на відміну від тебе, — нехитро знизав плечима Регдолл. — На тебе вже точно кашлянув троль.

Рейна закотила очі, перестаючи слухати двох зарозумілих хлопчаків у розквіті сил. Морріган, краєм свого пильного ока вловив і це, тихенько хмикнув. Йому здавалося, що навіть через сто років, коли Рейна Вандербум стане нікому не потрібною старою бабою, вона так само закочуватиме очі, чимось не задовольняючись. 

— Тільки б знову не нарватися на проблеми, – зітхнув Омініс, дивлячись повз усіх трьох.

— Коли в усіх інших є проблеми, а в нас немає, відчувається дивно, чи не так? – відрізала Рейна, уже прямуючи до виходу.

— Я просто радий, що коли ми всі разом, Себастьян не думає про експерименти в “крипті” або про те, як іще можна спробувати вилікувати Анну, – відповів їй слідом Мракс, знижуючи тон, щоб Селлоу не почув.

— Він думає про це щомиті, – втомлено відгукнулася Вандербум, повернувшись до позбавленого зору друга. — І я боюся, що ви, два вперті барани, колись точно не прийдете до єдиного компромісу.

— Я довірив тобі знання про «крипту» не з доброти душевної, — з’їждив Мракс, насупившись. — Якщо ти й далі заохочуватимеш його завзяття до вивчення темних мистецтв, то саме ти й будеш причиною нашого розбрату. 

— Не перекладай усю відповідальність на мене, — роздратовано шикнула Рейна, мало не плюнувши отрутою. 

— Ох, так, вибач, – відвернувся Омініс, хмикнувши. — Забув, що ти безвідповідальна. 

Безвідповідальна. 

На її плечі ніби опустилася купа каміння. Гострих, важких і обмазаних брудом. Дружба, що розпадається між Себастьяном і Омінісом, їхні постійні суперечки, від яких дзвеніло у вухах. Власний дар, який розкрився раптово, наче нитка, що рветься в щільно зшитій тканині. Цей дар, як її запевняв Професор Фіг і та дивна відьма з Ковену, обіцяв силу і знання, але до чортиків лякав своєю непередбачуваністю. Відьма не могла ні осмислити його, ні знайти кому довіритися. Щоразу, піднімаючи очі на друзів, Вандербум бачила не підтримку, а неможливість пояснити, чому мовчить, чому нічого не говорить.

Чи це безвідповідальність? Рейна не могла відповісти.

Вона згадувала слова Моррігана й Омініса, сказані до цього, і їхні розчаровані погляди. «Ти повинна його зупинити». Слова луною лунали в маленькій, ще нічого не тямущій голові. Але чи могли вони зрозуміти? Себастьян не слухав нікого, крім неї. Якщо Рейна відмовиться йти з ним, Селлоу все одно продовжить, але вже на самоті. А залишити його одного — означало зрадити. Як пояснити Омінісу те, чого він ніколи не зрозуміє? Себастьян був її другом, частинкою одного суцільного хаосу. І водночас він був її слабкістю.

Серце час від часу розривалося від почуття обов’язку. Вона не кидала друзів, хоча іноді їй хотілося зникнути. Вона намагалася впоратися з даром, якого не просила, хоча він вимотував її до межі. Вона намагалася підтримувати Себастьяна і його пошуки, хоча й розуміла, що вони на всі сто відсотків можуть виявитися безнадійними.

Рейна зітхнула, прикривши очі. У цій боротьбі відьма почувалася канатохідцем на маґловських фестивалях, балансуючи над прірвою, яка ставала дедалі ширшою.

Безвідповідальна?

Вони швидко вибралися з підземель, кроки всієї четвірки луною відбивалися в коридорах. Встигнувши схопити мітли з комори, група вискочила на засніжений двір. Холодне повітря обпекло шкіру, але це їх не зупинило.

Їх узагалі ніколи нічого не зупиняло. Не існувало тієї перепони, через яку вони не могли б пройти. 

Чи поки що не існувало?

Сміючись і перекрикуючи одне одного, хлопці розбирали мітли. Омініс, намацавши край своєї, насупився:

— Не вийде.

— Ой, не починай, – кинув Себастьян, закидаючи ногу на мітлу і простягаючи руку другу. — Сідай до мене. Тільки не забудь міцніше триматися.

Омініс скептично похитав головою, але подався вперед, сідаючи позаду Селлоу.

— Якщо ти вріжешся в дерево…

— Та нізащо! – Себастьян розсміявся, поправляючи хват на держаку.

Рейна ривком і без сумнівів злетіла першою, пустотливо озирнувшись через плече:

— Хто останній, той цілий тиждень після канікул підмішуватиме цьому чортовому Гаррету Візлі пір’я фвупера в зілля!

— Поки що тільки одні плюси! – крикнув їй у відповідь Морріган, який злетів слідом.

Вони вилетіли з двору, лавіруючи між деревами, сміючись і дуріючи. Вихори снігу кружляли довкола, а попереду вже виднівся Гоґсмід, укритий білим покривалом. 

Політ над засніженими просторами нагадував справжнісіньку зимову казку. Рейна злітала, факультетський шарф майорів, а сміх звучав так дзвінко, що, здавалося, луною розходився навіть у морозному повітрі. Власні докори сумління розтанули. Слідом за нею, насилу утримуючи рівновагу через подвійний вантаж, летів Себастьян, час від часу озираючись на Омініса.

— Ти там ще живий? – вигукнув Селлоу через плече.

— Якщо ми впадемо, я тебе прокляну! – відповів Омініс, вхопившись за друга так міцно, що той ледь не впустив мітлу.

— Кишка в тебе тонка, Мракс! – хмикнув Себастьян, набираючи висоту.

Морріган, як завжди, вирізнявся своєю безтурботністю: він відкинувся назад, тримаючи мітлу однією рукою, немов хотів продемонструвати всьому світу, наскільки він упевнений у собі. Крутнувся кілька разів навколо своєї осі, кілька секунд пролетівши донизу головою, і випростався, пирхнувши.

Вони лавірували між засніженими деревами, низько пролітаючи над гілками, вкритими тонким шаром інею. Іноді, ледь не зачіпаючи їх носами мітел, а іноді — спеціально розгойдуючи гілки, щоб на когось сипнуло снігом.

— Селлоу! – обурено скрикнула молода відьма, коли Себастьян, підлетівши з Мраксом позаду, навмисне струсив на неї, здавалося, цілу кучу заметів.

— З Різдвом! – захихотів хлопець, спритно злітаючи вгору, щоб уникнути підступної помсти.

Тепло було в кожному кінчику пальця, попри холод, що бив в обличчя. Їхній сміх і перекрикування заглушали навіть завивання зимового вітру. У цей момент вони були не просто групою старшокурсників, а єдиним хаотичним цілим, де не було ні правил, ні зобов’язань. Так і буває, коли у свої п’ятнадцять, шістнадцять чи всі сто, ти знаходиш свою другу, третю і четверту частинку, в чомусь ідентичну, в чомусь докорінно відмінну. Ти перебуваєш у моменті, єдиним цілим із часом і тим, що відбувається, а на душі спокійніше вже не буде.

Гоґсмід наблизився несподівано, дахи будинків здавалися пряниковими, а дим із труб тягнувся в небо, змішуючись із сіро-блакитним зимовим покровом. Вони приземлилися за невеликим гаєм, де ніхто їх не міг побачити.

Попередньо сховавши мітли, вони покрокували стежкою до села, енергійно перемовляючись. На шляху, коли до перших будиночків залишалося зовсім небагато, Морріган раптом став поруч з Омінісом, поклавши руку тому на плече.

— Ми з тобою, Мраксе. Ти ж мій надійний напарник.

— Сподіваюся, ти не впустиш мене в якусь канаву, – відповів Омініс з посмішкою, явно оцінивши спробу Моррігана його підтримати.

Себастьян з Рейною залишилися позаду, і перед тим, як розділитися, Морріган хитро підморгнув їй.

— Хай щастить, Вандербум, – простягнув він із тінню усмішки, немов передчуваючи щось вже дуже кумедне.

Рейна закотила очі, але куточки її губ усе ж таки здригнулися в легкій усмішці.

Омініс і Морріган звернули до магазинів на протилежному боці, а Рейна залишилася з Себастьяном, який, потерши руки, з неприхованим ентузіазмом оглянув вулиці, немов щойно приїхав сюди вперше. 

— Заглянемо в «Зонко», – обернувшись до Селлоу, Рейна махнула рукою в бік крамниці з дивовижними штучками. — Хочу купити Кусачого кухля Скай на Різдво. 

— Ти дуже добра сестра, – скептично протягнув Себастьян, рушивши стежкою. 

— Не заздри, – хмикнула Вандербум, гордо задерши підборіддя. — На минуле Різдво я подарувала їй…

— Хом’яка, що лисіє кожного повного місяця, так, – перервав ту хлопець, саркастично протягнувши: — А Соліні дісталася срібна рукоятка для палички. Ауреї ж, наскільки я пам’ятаю, телескоп. Я навіть не буду здогадуватися, хто в тебе улюблена сестра…

— Помовчи-но, а?

Себастьян і Рейна крокували жвавою вулицею Гоґсміду, осторонь миготіли вогники вітрин, а в повітрі пахло гарячим шоколадом і ялиновими гілками. Сніг тихо лягав на їхні плечі, створюючи ілюзію спокою, але Себастьян явно не збирався мовчати. І його не цікавила ієрархія улюбленців серед трьох молодших сестер, ні. 

Зовсім інше.

— Усе-таки, ти підозріло багато часу проводиш із професором Фігом, – почав Селлоу, немов ненароком, хоча в голосі прослизала непідробна цікавість.

Рейна лише закотила очі, не сповільнюючи кроку.

— Працюю над собою, це все? – молода відьма махнула рукою, немов запитання було абсолютно безглуздим.

— Непереконливо, – усміхнувся хлопець. — Ти ж ненавидиш додаткову роботу. А тут просто самовіддано носишся за його дорученнями.

Вандербум закотила очі вкотре, більш показово, навіть злегка приспустивши на носі окуляри.

— Ти просто заздриш, що він не дає таких завдань тобі, – відгукнулася та з легкою усмішкою. — Коли ж іще тобі випаде нагода замість відпрацювань вештатися школою з нещасним і вбитим горем старим?

— Звичайно, заздрю, – із сарказмом протягнув Себастьян. — Особливо коли ти так вперто мовчиш про те, чим ви там займаєтеся і де саме шляєтеся.

— Нічим особливим, – відмахнулася Рейна, стиснувши губи. — Хочеш, розповім, як я переписувала пергаменти із Захисту від темних мистецтв? Дуже захопливо. Мені здається, я скоро визубрю цей предмет, хоч у наступні викладачі йди.

— Ага, звісно, – протягнув Селлоу, але більше запитань не ставив.

Поки що.

Двері магазину «Зонко» відчинилися з мелодійним дзвоном дзвіночка, і відьму і чарівника, які увійшли, накрила хвиля шуму. Всюди миготіли різнокольорові упаковки, виблискували магічні іграшки, а на полицях злагоджено рухалися механічні павуки. Продавець із вусами, закрученими кільцями, з азартом пояснював парі третьокурсників, як користуватися Ікластими Фрисбі.

Рейна і Себастьян ковзнули всередину, оглядаючи вітрини. У повітрі витав легкий запах магічного пороху, змішаний із карамеллю, і шум голосів наповнював невеликий простір.

Молода світловолоса відьма без зайвих слів попрямувала до стенда з кухлями, чіпкий погляд швидко відшукав той самий предмет, заради якого вони сюди прийшли.

— Кусючий кухоль… – пробурмотіла вона, розглядаючи яскраву коробку, на якій кухоль демонстрував свої зубасті можливості, відкушуючи шматок від хліба. — Один в один Скай.

Себастьян усміхнувся, ставши поруч:

— Серйозно? Чому цього разу не мініатюрний дракон або цукерки зі смаком блювоти?

— З огляду на те, що в канікули вона тягає мою щоранку, — відгукнулася Рейна, беручи коробку і покрутивши в руках. — Нехай краще тягає цю.

Селлоу хмикнув, схрестивши руки на грудях:

— А Соліна вшанувалася смарагдовою змією… Мда.

Вандербум лише кинула в його бік короткий, затикаючий погляд, а потім обернулася до стенда, продовжуючи розглядати товари.

— Знаєш, ти змінилася, – вимовив Селлоу несподівано, знизивши тон.

Злегка напружившись, Рейна зітхнула, намагаючись не подавати вигляду, що щось безумовно йде не так і розмова згортає в річище, про яке Себастьяну знати не варто.

— У якому сенсі? – вигнувши світлу брову, дівчина рушила далі.

— Ти щось недоговорюєш, – Себастьян зітхнув, погляд його став проникливішим. — Адже ми завжди ділилися одне з одним усім. А тепер ти ніби… віддаляєшся.

Рейна не відповідала, вдаючи, що зосереджена на сусідній вітрині.

— І ця вся ситуація з Фігом… – продовжив він, зробивши крок ближче. — Ти ж не просто вчишся в нього. Ви пропадаєте, буває, на кілька днів. Або ти повертаєшся у вітальню  глибокої ночі. А з кожною нашою дуеллю ти стаєш дедалі спритнішою і розважливішою, немов відточуєш комбінації заклинань день і ніч. 

— Себ, ти дуже спостережливий, – різко перервала того Рейна, нарешті повернувшись і легко посміхнувшись. — Але це вже звучить як параноя.

— Може бути. Але ми друзі, пилючко моя, – його голос став м’якшим, але не менш наполегливим. — Я просто хочу знати, що з тобою відбувається.

Рейна зустрілася з його поглядом, дивлячись поверх чорних окулярів, і на мить її вираз обличчя став замисленим, навіть у якомусь сенсі, втомленим.

— Себ, – повторила молода відьма, але цього разу набагато тихіше. — У кожного з нас є свої таємниці.

Себастьян замовк. Він чудово знав на власному досвіді — повна довіра межує з божевіллям. І тому розумів, що покластися можна лише на себе, а у випадку Рейни це досить поганий розклад, якщо враховувати те, що навіть для самої себе людина вона не дуже надійна.

Але все ж, витримавши паузу, Селлоу вимовив, ковтаючи в’язку слину:

— Ти знаєш, що можеш довіряти мені, так?

Рейна тільки кивнула, швидко змінивши тему:

— А ти вже вибрав подарунок для когось? Може, знайдемо що-небудь, для Анни, наприклад?

— Для Анни? – перепитав Себастьян, здивовано моргнувши. Його погляд одразу пом’якшився, а на губах з’явилася тепла, але вже дуже тяжка усмішка. — Чесно кажучи, я думав подарувати їй що-небудь корисне… 

— Хм, а що як ось це? – Рейна підчепила з полиці невелику коробочку, прикрашену золотими завитками. Всередині лежала блискуча мініатюрна музична скринька. — Вона відтворює мелодію «Дев’ять чарівних акордів». Звучить мило, не знаходиш?

Селлоу взяв коробочку, уважно вивчаючи її, і кивнув:

— Їй має сподобатися.

— Тоді вважай, що проблему вирішено, – Вандербум злегка штовхнула його в плече, посміхнувшись.

— Але я б не довіряв нешкідливим товарам у такому-то магазині, – Себастьян коротко глянув на неї, і в його очах промайнуло щось більше, ніж проста подяка, але він одразу ж відвернувся, пробурмотівши: — Ти поїсиш землі з грядки кусючої капусти, якщо там раптово заграє похоронний марш.

— Ти її відкриєш першим, щоб перевірити, – знизала плечима Рейна, хихикнувши про себе. 

Дарувати сестрі-близнючці, яка помирає, шкатулку, в якій грає похоронний марш… Якщо хтось із її сестер захворіє, вона обов’язково так зробить.

— Домовилися, – усміхнувся Селлоу. — Але якщо вона раптом ще й нападе на мене, тобі доведеться відводити мене в лікарняне крило.

— Вже відведу, не сумнівайся, – відповіла Вандербум, уже в думках уявляючи, яку прочухана міг би влаштувати їй батько після такого подарунка.

За кілька хвилин вони розрахувалися за покупки, додавши до скриньки ще кілька дрібничок для себе, включно з Кусючим кухлем для нещасної другорічки Скай. З вулиці долинав звичний шум, коли двері магазину знову задзвеніли дзвіночком, проводжаючи їх до засніженого світу Гоґсміду.

— Тепер у «Три мітли»? – уточнила Рейна, притискаючи плетений пакет із покупками до грудей.

— Мабуть, – погодився Себастьян, але його погляд раптом став трохи більш зосередженим. Раптово, той схопив відьму під руку. — Хоча почекай.

— Що ще? – запитала Рейна, трохи насупившись, але не вириваючи руки.

— Давай сюди, – він підштовхнув її в бік провулка між будинками.

— Себастьяне, що за… – почала Рейна, здивовано йдучи за ним у темний, вкритий снігом провулок.

Він зупинився, переконавшись, що їх ніхто не бачить, і швидко озирнувся, ніби перевіряючи, чи все безпечно. Потім, видихнувши, дістав з-під мантії невеличку скляну кулю, в якій переливалися м’які сріблясті вогники.

— Ти що, стягнув це? — Вандербум примружилася і її невдоволення нарешті змінилося цікавістю. — Що це взагалі?

— Тобі купив, дурепо, – зітхнув той, прикривши очі. А потім, удаваною важливістю повідомив, піднімаючи кулю так, щоб її світло краще падало на обличчя дівчини, яскраво відбиваючись у чорних скельцях окулярів: — Це місячний хронометр. Він показує поточну фазу місяця і розраховує місячний календар із точністю до хвилини.

— І ти витягнув мене в провулок заради цього? – молода відьма насупилася, але все продовжувала з непідробним інтересом розглядати магічну кулю. Навіть сонцезахисні окуляри, що стали для неї другими очима, та зсунула на лоб. 

— Так, – усміхнувся Себастьян. — Тому що це твій подарунок. Кажу ж, із Різдвом.

Рейна розгублено моргнула, простягнувши руку до кулі, але не поспішала приймати:

— Подарунок? Селлоу, ти… 

— Ти останнім часом занадто багато читаєш про астрологію, серйозно, – зауважив він, знизуючи плечима. — Постійно щось про місяць і його вплив. Хоча я й гадки не маю, навіщо.

— Це для… досліджень, – пробурмотіла Вандербум, опустивши погляд.

— Звісно, для досліджень, – піддражнив він, вкладаючи кулю їй у долоню. — Тих самих, так-так.

Уважно глянувши на слизеринця, немов перевіряючи, наскільки його неприступний сарказм може пропалювати в її думках прірву з докорів сумління, та зітхнула. Потім обличчя Вандербум раптом пом’якшилося.

— Дякую, – нарешті вимовила Рейна, практично пошепки.

— Непогано, так? – Себастьян злегка посміхнувся, дивлячись, як дівочі пальці обережно ковзають скляною поверхнею кулі.

Рейна кивнула, її очі, якщо не брати до уваги їхній колір, сяяли майже так само, як місячне світло всередині подарунка. Але йому подобалися її очі, а кожну мить, коли той бачив її без окулярів, замуровував у пам’яті, щоб ніколи не забувати. Рейна ніколи б не зізналася, що носить їх через неприязнь і сором, а не заради родзинки у власному стилі. Вони й були її родзинкою, просто вона ще про це не здогадувалася.

— Дуже гарно, – зізналася вона, абсолютно щиро. — А в темряві напевно ще яскравіше світиться. Дівчата в кімнаті помруть від заздрощів.

На кілька миттєвостей між ними повисло мовчання, поки відьма зосереджено вивчала переливи світла всередині кулі. Себастьян же вивчав відьму. 

Селлоу був упевнений — Вандербум щось приховує. Щось уже дуже важливе. І мовчить, як партизан, немов у рот води набравши. І сумніви його гризли не жартівливі — вона б не стала мовчати, якби щось дізналася про прокляття, накладене на його близнючку, так? Не мовчала б, якби припускала, що знає, як її вилікувати, чи не так? А якби знала… Відчув би Себастьян себе зрадженим? 

Безумовно. 

Близнюки Селлоу почали дружити з Вандербум ще з першого курсу. Анна і Рейна були тими самими двома невгамовними пустунками, якими Себастьян милувався, дивлячись збоку. Але коли Анна покинула школу, Рейна не страждала так само, як і він. Омініс не страждав. Моррігану на них до п’ятого курсу в принципі було наплювати. Селлоу відчув себе покинутим і самотнім у повному колі друзів, які щодня вигадують нові витівки й розіграші, сміються і продовжують жити так, наче нічого й не сталося. Вони всі твердили в один голос: «Ми обов’язково знайдемо рішення», навіть тоді, коли Доктор Вандербум не зміг його знайти, співчутливо розводячи руками в лікарняній палаті.

Якщо Рейна щось приховувала, не важливо, що, йому необхідно було знати. Він знав, як вона на нього дивиться останні роки, здогадувався, що відчуває і знав, чиїх нерозділених почуттів не помічає. Шкода, що до неї він нічого такого, про що б вона могла мріяти, не відчував. Але якщо мова зайшла про завоювання довіри Вандербум…

— Є ще один, – почав Себастьян, і раптом замовк.

Не давши їй шансу зрозуміти, що він збирається зробити, хлопець швидко зробив крок і нахилився до неї. Рейна завмерла, червоні очі розширилися від подиву. Світ на мить наче сповільнився. Спалахнуло теплом і залилося червоною фарбою все тіло. Тихі звуки села, сніг, що танцював у повітрі, — усе зникло.

Вандербум навіть не помітила, як на іншому кінці провулка промайнув чорний кіт, і вона точно могла бути впевненою в тому, що кіт був зовсім незвичний і звати його Морріган. Вона навіть не встигла подумати, куди той подів Омініса.  І тим паче навіть уявити не могла, що чиясь надія, яка грає з Долею в довгу, разом із серцем щойно розбилися, а її власна спалахнула. 

Себастьян Селлоу її поцілував. 

***

Шинок «Три мітли» гудів, як вулик. У повітрі витав запах гарячого маслопива, меду і легкого аромату соснової хвої від різдвяних прикрас. Над головами відвідувачів тягнулися гірлянди зі свічками, чиє світло створювало м’яке, тепле сяйво. Гучні голоси, сміх і дзвін кухлів зливалися в єдиний галасливий рій.

Рейна з Себастьяном ледве протиснулися всередину, ухиляючись від страв зі святковими тістечками, що ширяли в повітрі. Одразу стало зрозуміло, що цього різдвяного вечора атмосфера була куди жвавішою, ніж зазвичай. Відвідувачі збилися в групи, хтось грав у карти вибуховою колодою, а в дальньому кутку двоє чарівників запекло сперечалися про політику.

— Гоблінам?! Палички?! – обурився перший. – Та вони й наближатися до нас не сміють!

— Та що там гобліни! – перекричав того другий. — Ти чув, хто днями заявився в Нижній Гоґсфілд? Ці дві божевільні сектантки — Ніколетта Чеколлі та ця друга, як її там… 

— Годрикове серце! – ахнув перший. — Перса?! Перса Айґіс?! 

Вандербум різко зупинилася, глянувши на двох чарівників, що випили. Серце провалилося в п’яти — звідки мешканці Гоґсміду знають імена відьом з Ковену, з якими вона нещодавно зустрічалася? І чому так реагують на появу Верховної жриці, раніше названої як Персой Айгіс?

— Чого ти розкричався, старий хрін?! – прикрикнув на першого другий, обережно озирнувшись на всі боки. — А якщо вона десь тут? 

— Та мені насрати! – обурився той, ударивши кулаком по столу. – Вони мають сидіти в ув’язненні, мають покаятися! Жоден чарівник у здоровому глузді не поклонятиметься цій хтонічній тварюці, яку вони звуть богинею! Ох, якщо вони заявилися в Гоґсфілд, та ще й із цією художницею Чеколлі! Палички б їм переламати, а краще й разом із шиями…

— Ну й натовп, – пробурмотів Себастьян, прослизаючи повз столик з особливо галасливою компанією.

Рейна мовчки кивнула, не зводячи примружених у спостереженні очей із двох чарівників, що сперечаються. Ось як значить — шиї переламати. В ув’язненні сидіти повинні. Хтонічна тварюка? Це вони так про Велику Темну Матір, володарку, яка подарувала звичайним смертним знання і магію, Гекату? Якби Вандербум у потрібний момент не помітила Омініса, який похмуро схилив голову над склянкою, і розбитий глечик, що прилетів у стіну за кілька сантиметрів від відьминого обличчя, то точно б влізла. І хто знає, чим би обернулося сьогоднішнє Різдво. 

А такий день псувати не хотілося. Губи все ще тепло поколювало.

Прихований чорними лінзами погляд уже помітив знайому фігуру біля шинквасу. Омініс Мракс сидів там, стримано потягуючи кухоль вершкового пива, а обличчя його виражало майже повну байдужість до того, що відбувається навколо. Поруч із ним у контрасті вирувала справжня буря. Морріган Регдолл, розчервонілий і майже осяяний, гучно сміявся, спершись на плече якогось незнайомого чарівника. У руці він тримав кухоль медовухи, з якого піна переливалася через край.

— Ми ж начебто не домовлялися сьогодні напиватися? – здивувалася Рейна, злегка піднявши брови.

— Я майже впевнений, що він пропустив це повз вуха, – хмикнув Себастьян. — Як і все, про що ми домовляємося.

Вони підійшли до барної стійки, зайнявши місця по обидва боки від Омініса. Рейна обережно поставила плетений пакет із покупками під барний стілець.

— Два маслопива, будь ласка, – замовив Себастьян, не чекаючи, поки вони влаштуються.

Сирона, завідувачка,  зайнялася замовленням. Рейна тим часом поглянула на Мракса, який так само незворушно потягував напій, ніби сидів у порожній кімнаті.

— І що все це означає? – тихо запитала Рейна, нахиляючись ближче до друга, щоб перекричати шум.

Омініс знизав плечима, навіть не повернувши голови:

— На кілька хвилин залишив мене одного, коли довелося відійти у справах. Зустрілися — а він уже весь на голках. Потягнув мене сюди, вимолив у Сирони медовуху і почав пити, як не в себе.

Себастьян задоволено хмикнув, забираючи свій кухоль у бармена. Він подивився на Моррігана, який у цей момент грюкнув кухлем об стіл, вигукуючи щось про вдале випадання числа на кубику. Рейна невдоволено насупилася.

— Він сказав, що сталося? – уточнила відьма, дивлячись на Омініса.

Той ненадовго замовк, роблячи черговий ковток. Нарешті, Мракс відповів:

— Думаю, справа в Аріадні.

— Вони розійшлися? – одразу ж підхопив Себастьян, очі якого спалахнули жвавим інтересом.

— Не знаю, – стримано відповів Омініс. — Я запитав, чи не збирається він усе ж таки кликати її з нами. На що Морріган мене… навчив кількох нових утішних фраз.

Рейна перевела погляд на Регдолла, спостерігаючи, як той, обхопивши черговий кухоль, голосно щось розповідав групі незнайомців. На його обличчі була широченна усмішка, але очі, що відливали справжнісіньким золотом у світлі свічок, що ширяли, як завжди, видавали все — у їхній глибині ховалася дивна суміш гніву й розчарування.

— Схоже, вони й справді посварилися, – тихо зауважила Рейна, підперши кулаком підборіддя, не відводячи очей від друга.

— Очевидно, – погодився Себастьян, спідлоба глянувши на відьму. — Ну і нехай топить своє горе в медовусі, чого ти одразу переживаєш? Скільки в нього таких уже було і ще буде?

Себастьян би збрехав, якщо сказав, що не знав, що бачив чорну котячу тінь хитрого анімага, яка промайнула, незадовго до того, як поцілував Вандербум. 

— Але таке вперше, – напружено зауважив Омініс, вказавши головою на галасливу групу навколо Моррігана. 

Рейна відчувала, як у грудях починає наростати знайоме відчуття тривоги. Морріган рідко дозволяв собі настільки вийти з-під контролю. А якщо й дозволяв, це завжди означало, що справа погана. 

Рейна уважно спостерігала за Морріганом, відсьорбуючи своє маслопиво.

Його сміх звучав голосніше за всіх інших у «Трьох мітлах», легко перекриваючи загальний гул. Він був центром уваги, його розповіді приковували погляди, а жарти викликали регіт у відповідь. Але що довше Вандербум дивилася на нього, то більше їй ставало ніяково.

Морріган Регдолл вшанувався від неї прізвиська «Безодня». І ще раз довів його правильність. Адже якщо ти довго дивишся в безодню, то безодня теж почне дивитися у відповідь. 

Його широка усмішка була досконала, але в очах грала напружена іскра. Вона знала цю суміш емоцій — гнів, розпач, розчарування, упаковані у веселощі, щоб ніхто не зрозумів, наскільки все погано. Ні, щось тут не те. Морріган нізащо на світі не став би так вбиватися за відьмою, яка його кинула. 

— Так, – Вандербум кивнула, уже збираючись встати зі стільця. — Тут точно щось не те…

Морріган голосно розреготався. Його сміх перекрив галас залу, і за мить уся його група заплескала в долоні. Регдолл, підхопивши черговий кухоль, відпив із нього, а потім різко встав на стілець.

— Пісня! – оголосив він, і бар тут же стих, чекаючи продовження.

— Ой-ой, – хихикнув Омініс, злегка повернувши голову в бік шуму. 

Паб немов за сигналом замовк. Навіть найбільш розпалені сперечальники повернулися до нього. Морріган обвів усіх поглядом, на обличчі грала завзята усмішка. Хлопець прокашлявся, його голос став нижчим, мелодійний ритм, що уповільнює пульс, затягнув усіх:

— Як ти шлях шукаєш, вільний і лихий, – почав наспівувати Морріган, посміхаючись на всі тридцять і два гострі ікла. — Сестри, нас скликають сили всіх стихій.

Рейна завмерла. Пісню цю вона знала. 

І напевно знали ті два чарівники, які сперечалися про хтонічну тварюку. Бо пісня, а точніше, давня балада, була присвячена саме Їй. Це означало лише одне — наближення бурі. 

Груди здавило. 

— В темну пору дух підкорим неба й землі, — продовжив Регдолл, забираючись на стіл під ритмічні оплески. — Ковен нам відриє храм, чекає істина в вогні!

Натовп, не перестаючи відбивати сплесками ритм, підхопив приспів:

— Вниз, вниз, вниз веде цей відьомський шлях!

Рейна, не усвідомлюючи, повторила приспів разом із ними, але всередині з кожним словом наростала напруга. Ні, потрібно закінчувати це все. Потрібно запобігти. Потрібно…

— Не втручайся, – раптом жорстко сказав Себастьян, перехопивши відьму за лікоть, помітивши, як вона підвелася.

— Таке не можна співати, – прошипіла вона, вириваючись. — Не тут.

— Усі, начебто, підспівують, – холодно зауважив Себастьян. — Чи що, ти теж віриш у те, що ця пісня може закликати якусь там богиню? 

Морріган, відчувши невдоволений погляд Вандербум, раптом подивився просто на неї. Його усмішка пом’якшилася, але в очах промайнуло щось глибше. Він продовжив співати, лукаво підморгнувши. 

— Впевнено крокую в тиші лісовій, і шлях віщую свій, бо Смерть — супутник мій, – хлопець закружляв на столі, вальсуючи з невидимим партнером. — Древня ніч потойбіч, мене жадає все. Пішла одна, їй дім пітьма, дух нас проведе…

Натовп, загримівши кухлями, знову підхопив:

— Вниз, вниз, вниз веде цей відьомський шлях! Вниз, вниз, вниз веде цей відьомський шлях!

Але їх заглушив обурений голос з-за дальнього столу. Рейна в той самий момент їдко кинула погляд на Себастьяна, який утримував її. Не встигла. 

У цей момент двоє чоловіків за дальнім столиком різко схопилися.

— Гей, ти, хлопче! – перший ударив рукою по хиткій дерев’яній поверхні столу. — Ти знаєш, що за пісню співаєш?! А ви всі? Якого біса підспівуєте?!

Шинок замовк.

— Ти розумієш, кому вона присвячена? – підхопив другий, обличчя його почервоніло. — Молодий, та дурний! Поки в сусідньому селі шляються ці погані культисти, ви оспівуєте їм! Це пісня про речі, які давно мали бути забуті!

— І кому ж вона присвячена, ти знаєш?! – перший загрозливо зробив крок уперед.

Рейна, завмерла на місці, вже готова була втрутитися, але Морріган зробив крок назад, хитнувся на краю столу, зіскочив на стілець, хижо посміхаючись.

— О, дякую, що нагадали, – сказав Регдолл. — Здається, я забув останній рядок.

З цими словами він, дивлячись прямо на Рейну, поклонившись у джентльменському реверансі, закінчив пісню:

— Плоть, кістки та кров… Дівча, мати, стара.

На обличчі заграла чиста зухвалість. Він знову підморгнув їй, і перш ніж хтось встиг зреагувати, різко кинувся до дверей, кинувши Сироні на барну стійку кілька кнатів.

Натовп розступився, двоє розлючених чоловіків рушили за ним, але занадто пізно. Морріган уже зник у ночі, залишивши позаду тільки слова пісні, що засіли в головах мешканців, і відчуття, одночасно тепле і єднальне, і водночас напружене й крижане. Ті двоє напідпитку чарівників уже хотіли кинутися за молодим нахабою, але дорогу їм перегородили інші відвідувачі.

— Знову ви зі своїми змовами!

— На молодь уже кидаєтеся, як не соромно!

— Сирона, вижени їх звідси! 

— Під цю пісню ріс сам Мерлін, безсоромники!

Сирона, що стояла за стійкою з виразом самого, що не наїсти, кам’яного терпіння, обвела всіх поглядом, але нічого не сказала.

Рейна вже не слухала. Вона піднялася і попрямувала до виходу, впевнено лавіруючи між групами сперечальників.

— Куди ти йдеш? – різко запитав Себастьян, перехоплюючи її руку.

— За ним, – коротко відповіла Вандербум, знову вириваючись.

— І що ти зробиш, якщо знайдеш його? – фиркнув Селлоу, намагаючись перехопити всю увагу на себе. — Прочитаєш лекцію? Ти? Мені здавалося, що ти навпаки обожнюєш, коли ми потрапляємо в чергову халепу.

— Я маю переконатися, що з ним усе гаразд, – пояснила Рейна, зітхаючи.

— Ой, він, мабуть, тільки й робить, що задовольняється виконаною роботою, – протягнув Селлоу, стурбовано поглядаючи на напружену відьму. — Пилючко, ти не…

— Вона має рацію, – несподівано втрутився Омініс, який протиснувся до них. — Треба перевірити його. Уся ця ситуація докорінно відрізняється від минулих. 

Себастьян кинув на друга важкий погляд, але промовчав, розтиснувши пальці. Рейна не стала чекати подальших заперечень.

Вони вийшли в прохолодний вечір і гул нарешті стих, очистивши розум від заплутаних думок. Темрява, підсвічена слабким світлом ліхтарів, обіймала вулицю, немов місто занурилося в сон. Вандербум, знявши окуляри, озирнулася, але навколо нікого не було, крім пари випадкових перехожих.

— Він не міг далеко піти, – задумливо промовив Омініс, злегка повернувши голову в бік перехожих, які перемовляються. — З огляду на його стан, навряд чи він став би бігати.

— Може, в напрямку забороненого лісу? – припустила Рейна, але здогадка звучала невпевнено.

— Або він сидить десь поруч, кепкуючи з нас, – сухо зауважив Себастьян, засунувши руки в кишені.

І немов на підтвердження його слів, згори пролунав ледачий голос:

— І навіщо ви так напружуєтеся? Я тут.

Рейна і Себастьян одночасно підняли голови, поки Омініс лише задоволено кивнув, почувши голос друга. Морріган сидів на даху «Трьох мітел», розкинувши руки й злегка погойдуючись. Його обличчя осявала самовдоволена посмішка, а кучеряве волосся нахабно розтріпав вітер.

— Злізай звідти, – роздратовано гукнула Рейна.

— А що, тобі не сподобався мій маленький спектакль? – Морріган трохи нахилився вперед, золотисті котячі очі блищали навіть у напівтемряві.

— Ти міг би дочекатися, поки ті двоє заспокояться, – у її голосі чулася тривога, прихована під шаром холодного докору, такого не властивого молодій відьмі.

— І пропустити, як ти за мною бігаєш? Ніколи.

Він, хитаючись, почав спускатися схилом даху. Вандербум зробила крок уперед, побоюючись, що той втратить рівновагу, але Морріган, попри п’яний стан, все-таки опинився на землі.

— Ну, як вам моя витівка? – запитав Регдолл, розправляючи плащ і дивлячись на друзів із зухвалою посмішкою.

— Ефектно, – холодно відповів Себастьян.

— Як завжди, безрозсудно, – додав Омініс, склавши руки на грудях.

Рейна не відповідала, дивлячись прямо в його очі, сповнені завзяття і прихованої напруги. Вона відчувала, що за всім цим театром криється щось більше. Але як запитати? Як підвести?

Морріган засміявся, різко кидаючи руки на плечі Себастьяна і Рейни, і кінчиками пальців вхопившись за край мантії Омініса, зближуючи всіх чотирьох, начебто вони ось-ось стануть однією нероздільною фігурою. Хоча, вони ж і були одним цілим. Хаосом.

— Ви, друзі, навіть не уявляєте, як я вас люблю! — оголосив він голосно, трохи хитаючись, але, схоже, не втрачаючи балансу. — Це найкраще Різдво в моєму житті, чесне слово!

— А як же твоє розставання з Аріадною? – сухо уточнила Рейна, намагаючись утримати голос від пом’якшення, але в погляді червоних очей усе одно промайнула нотка щирого інтересу.

Морріган моргнув, ніби тільки зараз усвідомив, про що вона говорить.

— З ким? – перепитав він, примружившись. — А! Ти про це! Та ми не розлучилися. Хто тобі таке сказав?

Себастьян і Рейна синхронно обернулися до Омініса, але він лише насупився, не знаючи, що відповісти.

— Тоді чому ти так напився? – акуратно першим поцікавився саме Мракс, відганяючи від себе підозри.

— Ой, та просто захотілося, ну ви чого! Хіба не привід? – з усмішкою відповів Регдолл, відпустивши друзів і пішовши вперед, ніби ця зимова ніч належала тільки йому.

Вони рушили вулицями Гоґсміду, освітленими приглушеним світлом вікон і ліхтарів.

Морріган поводився, ніби його нутро відчуло, що з друзями щось не так. Він хапав жмені снігу, кидав його вгору, пританцьовував і щось наспівував собі під ніс. Незабаром його приклад підхопив Себастьян, запустивши сніжок просто в потилицю друга.

— Ах ти! – скрикнув Морріган, обертаючись із диявольською усмішкою.

Почалася справжня снігова війна. Спочатку Рейна стояла осторонь, холодно спостерігаючи за нерозважливістю своїх друзів, але Омініс, несподівано спритно для свого стану ухилившись від сніжки, влучно запустив один прямо в неї.

— Омініс! – різко вимовила відьма, але мимовільна посмішка вже розтягувалася на обличчі.

— Що? Я просто підігрую, – відповів той із легкою усмішкою.

За кілька хвилин і Рейна не витримала. Вона зібрала сніжок і, спіймавши момент, метнула його просто в спину Себастьяна, який у цей момент сперечався з Морріганом про правила «чесної снігової дуелі».

— О, так ось хто справжній ворог! – оголосив Себастьян, кинувшись на неї.

Сміх і азарт зігрівали холодне повітря навколо.

Рейна зловила себе на думці, що її напруга трохи відступила. Хоч це й здавалося безглуздим, вона відчувала легкість, якої не відчувала з початку навчального року. Усі ці таїнства, сварки, недомовленості, напруження і розпорядження Долі — нарешті відійшли на другий план, як і мали б. 

Їм по п’ятнадцять, (майже всім). Хіба діти мають переживати про вселенське майбутнє?

— Досить, – видихнув Морріган, піднімаючи руки вгору. — А то я зараз ляжу просто тут і не встану до весни.

— Тоді будемо тягнути тебе назад, за ноги, як мішок картоплі, – усміхнувся Себастьян, струшуючи сніг із пальта.

— О, ні-ні, – Морріган театрально відмахнувся. — Заберімо наші мітли й рушимо в замок.

Гай виявився темним, але у світлі чарівних паличок здавався затишним і навіть трохи чарівним, у чарівному ж світі, ха.

Слизеринський квартет знайшли свої мітли, припорошені снігом, і підняли їх.

— А прогуляймось до замку пішки, – запропонувала Рейна, дивлячись на Регдолла, який хитався на місці.

— Я за, – підтримав Омініс, легко кивнувши.

— Якщо ти так переживаєш за це п’яне тіло, то він сам винен, – закотив очі Селлоу, усміхнувшись.

— Ну-ну, Себастьяне, якщо вже пані наполягає, – підморгнув Морріган, зітхаючи, ніби жартівливо мирячись із неминучим.

Їхній шлях продовжився під м’яке світло зірок, із жартами, легкими розмовами й відчуттям, що на цю коротку мить вони — команда, здатна подолати все. Ніколи не розлучаться, подолають усі перепони, залікують усі розбиті серця і впишуть свої імена в історію.

Майже збулося. 

***

Лондон. Мід-стірт.

1893 рік. 25 грудня.

Потріскування каміна діяло на нерви. Темрява кімнати поглинала, але Вандербум нізащо б не дозволила запалити світло. Вона захлинеться в темряві, як у чорнилі, воно заповнить кімнату, загасить цей чортів камін і виллється через вікна, затоплюючи морозну, жваву вулицю. Маґли навіть не здогадаються, хто ховався в них просто під носом, у звичайному спокійному лондонському будиночку. 

Календар і місячний хронометр показував двадцять п’яте грудня. Різдво. Сімейне і дружнє свято, у самій назві якого вирує радість, аромат глінтвейну і запашок затишного затишшя.

Вона втомилася. Втомилася бути в дорозі, втомилася тікати від переслідувань, самотня, як горобець під дощем. Втомилася від того, що друг, з яким можна поговорити — куди вони йдуть, звідки й навіщо, — прикриває її дупу вже другий рік поспіль, попри загибель Себастьяна або самогубство Омініса. Втомилася від того, як на неї дивляться відьми з Ковену, наче вона — причина їхнього розчарування і бід, а не наслідок. Втомилася, що всі люди, включно з нею самою, жорстокі й нещадні. Рейна втомилася від болю, який відчувала і чула у світі щодня. Це занадто багато. Тут, у неї в голові, наче осколки скла. Кожен день. 

І їй подобається її теперішня самотність. Ніколи нікого не підпускати близько, все викручуватися та ухилятися. Звісно, вона зображує теплоту і дружність. Але всередині Вандербум тепер завжди буде порожньо. Жодного співчуття, тільки недбалість — і так усе життя. Чи потрібне їй таке життя? Якщо в Омініса вистачило сил і розуму після численних тортур накласти на себе руки, то чому вона не може? Чому язик не повертається вимовити заповітне «Авада Кедавра» і спрямувати кінчики пальців собі в скроню?

Коли вона дивиться собі в очі, дивлячись у дзеркало, то не бачить Рейну Вандербум. Червоні очі та світле волосся більше не пасують їй. Вона споглядає лише хтонічного монстра, безжальну й хитру тварюку, яка розсварила спочатку всіх друзів, а потім і магічну спільноту. Перебила їх. З почесним шрамом на всю праву щоку, як доказ своєї зів’ялої й хваленої могутності. Чому Морріган усе ще на її боці? Чому допомагає? Чому слідує за нею, проходячи цей шлях разом? І чому в нього на стіні в залі все ще висить їхній портрет? 

Рейна хотіла вичавити з себе посмішку, але не змогла. Портрет був подарунком на минуле Різдво, коли в цьому будинку він жив один. «Дивись, яка ти тут велична!» — з разу в раз повторював Регдолл, протираючи з нього пил. 

Як же багато у Вандербум зараз порожнечі — не проштовхнутися. Грецька трагедія вже якась. Такі п’єси представляли трагічні розповіді про героїв, які прагнули величі, але були зведені поєднанням долі та їхніх власних людських вад. Але Рейна не може поставити себе в один ряд з Есхілом, Софоклом і Евріпідом. Пил, ось хто вона така. І вирішила відьма це для себе кілька секунд тому і на все життя, що залишилося. 

Якщо вона взагалі доживе. 

Дедалі частіше й частіше їй хочеться просто заснути й не прокинутися. Якщо це можливо, занурити себе у вічний сон. Але не вмирати, ні. Занурити себе в стан між життям або смертю, існувати. Ось чому Рейна не може змусити себе вбити — їй занадто дороге те життя, яке вона прожила. І вона хоче прожити ще. І це ж життя вона сама в себе і забрала. 

Але її знайдуть. Її вб’ють. І Моррігана, як пособника. 

Роздуми перервав стукіт кісточок пальців об одвірок. Вандербум змусила себе обернутися на дверний отвір. 

— Вибач, що турбую, – невисока чорнява відьма з сірими очима посміхнулася їй. — Моррі та я кличемо тебе на різдвяну вечерю. 

— Я не піду, – відрізала Рейна, повернувшись назад до вогню в каміні. 

— І він дуже сильно хоче з тобою поговорити, – чарівниця, яку звали Аріадна, глибоко зітхнула, трохи пройшовши в кімнату. — І я. Нам є, що тобі запропонувати. 

— Досить, будь ласка, – скривилася та. — Перестаньте обидва. І змусь його зняти вже цей паршивий портрет, тобі самій не гидко? 

Аріадна знизала плечима, присівши на бильце крісла, в якому сиділа Рейна. 

— А мені подобається, – хихикнула дівчина, глянувши на Вандербум. — Ви тут такі гарні. 

Рейна глянула на Аріадну так, немов поїхала дахом тут вона, а не Вандербум. І дівчина, що сиділа поруч, почала заспокійливо гладити відьму по спині, посміхалася, дивлячись на полотно. 

«Все ж таки прекрасну, до болю прекрасну, дружину ти собі вибрав, Моррігане» — промайнуло в голові, дивлячись на темноволосу. 

Шкода тільки, що весь цей час кохав він іншу. 

***

Гоґвортс. 

1994 рік. 7 грудня.

Рейна хмикнула, розфокусувавши погляд на одній із дванадцяти прикрашених ялинок у Великій залі. Тієї ночі, розповівши про свої страхи й переживання Моррігану й Аріадні Регдолл, вони уклали ту саму Незламну обітницю. Руки зчепило чарівною ниткою, а чорнява, яка подарувала нинішній Рейні нову зовнішність, як данину поваги, була свідком. 

І попри мудрість, набуту вже з часом, вони всі, від убитого Себастьяна до покійного від старості Моррігана, загинули, намагаючись довести своє право жити. А ти заснула, Рейна Вандербум.

«Пожити життям, яке ви самі в себе й забрали» — про це життя ти говорив, Албусе? Про яке з? Підліткове, в якому головною проблемою були сварки хлопчаків у вітальні чи догани від Матильди Візлі? Чи впевнений ти був у тому, що Гоґвортс ще раз переживе таку Рейну Вандербум?

— Рейно… – уже вдесяте тицьнула в неї ліктем Еленора, що сиділа поруч. — Рейно…

Проморгавшись, Вандербум втупилася в обличчя Мунбрук, здивоване і якоюсь мірою перелякане. Щось сталося? Вона щось сказала? Вандербум озирнулася — увесь ґрифіндорський стіл уп’явся просто на неї, а поруч, практично за її спиною, стояв високий хлопець, одягнений у червону форму Друмстренґу.

— Ти маєш відповісти, – прошепотіла Мунбрук, ще раз тицьнувши ліктем відьму в бік. 

— А? – розгубилася Рейна, захлопавши віями. — Що?

Еленора невеликим кивком вказала на учня Друмстренґу, що стояв поруч. І всі погляди за столом усе ще були прикуті до неї. Навіть Фред із Джорджем втупилися, не приховуючи спільного інтересу. Краєм ока Вандербум помітила, як заграли жилки на вилицях у другого близнюка й обережно повернулася до незнайомого хлопця. 

— Е-е-е, – зам’ялася та, але вирішила ризикнути й ткнути пальцем у небо. — Ні?

Хлопець сухо й демонстративно кивнув, вклонившись, і пішов до слизеринського столу, де на нього вже чекали решта хлопців у червоних мантіях. Ґрифіндорки охнули. Рейна скривилася, провівши того поглядом і повернулася назад під ще більш здивовані погляди однокурсників. Зковтнувши в’язку слину, відьма нахилилася до Еленори, зашепотівши:

— А на що я не погодилася?

— Він запрошував тебе на Різдвяний бал, – зітхнула Мунбрук, розуміючи, що сусідка не чула нічого. — Ти йому щойно відмовила. 

— А, – тут же з полегшенням видихнула Вандербум. — Хвала Мерліну.