Розділ 11, у якому дві полярності виявляються рівними, а перший сніг заметіллю замітає розум.

Для маґлів походження Всесвіту пояснюється теорією про Великий вибух, єдину подію, яка миттєво породила всю матерію, з якої створено все і вся.

Стародавні греки та чарівники того часу, (і деякі, хто зараз дотримується тих самих поглядів), мали іншу теорію. Вони говорили, що все почалося не з вибуху, а з Хаосу.

Чи був Хаос богом, якоюсь божественною істотою, чи просто станом небуття? Чи Хаос, як використовується це слово сьогодні, був жахливим безладом, схожим на кімнату підлітка, тільки ще гіршим?

Можливо, варто уявляти собі Хаос як зівущу прірву або порожнечу.

Жоден чарівник, який нині живе, не знає, чи Хаос породив життя і матерію з нічого, чи Хаос позіхнув і створив життя, чи воно йому наснилося, чи він створив його якимось іншим способом. Адже їх там не було. І все ж у певному сенсі вони були там, тому що всі ті частинки, з яких вони складаються, були там. Досить сказати, що греки з чарівниками вважали, що саме Хаос із сильним позіханням, чи сильним потискуванням плечей, чи гикавкою, чи блювотою, чи кашлем розпочав довгий шлях творення, що закінчився вовками та пеніциліном, мухоморами та зміями, борсуками, воронами, левами, людьми й нарцисами, убивствами й мистецтвом, коханням та розгубленістю, смертю та божевіллям.

Тож той Хаос, який поклав початок усьому, також є тим Хаосом, який закінчить усе.

Крізь тьмяне світло свічки Мунбрук методично перегортала сторінки старого підручника. Грубі переплетені волокна пергаменту видавали глухе шелестіння, а чорнило, вицвіле від часу, залишало дивне відчуття дотику до чогось давно померлого. Забутого. Подібного до того, що вона й планувала відшукати.

Один із розворотів змусив її на мить завмерти. Жіночий силует, у напівтемряві ледь помітний, здавався водночас прекрасним і страшним. Тонкі риси обличчя випромінювали трагічну красу, а волосся — розкидане, немов у пориві вітру, — приховувало частину сутності. Їхні очі, вічно меланхолійні, ніби випалені світлом місяця, дивилися з вічної темряви.

Бенші, свідчив підпис, — провісниці смерті. Їхні крики, що розривають нічне мовчання, слугували попередженням про близьку смерть. Але кричали вони не для всіх. І далеко не завжди.

На протилежній сторінці йшов запис: «Плач Бенші. Його чують не вуха, а душа. Він тоне у свідомості, ніби отрута, що повільно заповнює жили. Відьми, перетворені на цих істот, могли застосовувати силу одним лише голосом. Вербальна магія була головною їхньою перевагою». 

Еленора провела пальцем по рядку, зупиняючись на кожному слові. Мунбрук зітхнула — усе не те. Срібних вовків у підручнику не було. Жодного рядка, жодного натяку. Це здавалося дивним — у роботах найвідомішого магічного зоолога навіть найменшої згадки не виявити. 

Кімната занурилася в тишу, порушувану лише тріском свічкового гніту. Слабке світло мерехтіло, відкидаючи ілюзорні тіні на стіни. Еленора заплющила очі, немов намагаючись почути щось за межами цих чотирьох стін, у нічній тиші Гоґвортсу. Але в пам’яті звучав не крик Бенші з картинки підручника.

Крик мами.

Він луною розколював дівочу свідомість, повертаючи в минуле виразно і явно. Гучний, пронизливий, майже нереальний, що зривається на плач. Це був останній звук, який та почула від найдорожчої й найближчої жінки в її житті. Після цього — нічого. Тиша.

Морок кімнати, наповненої холодом осінньої листопадової ночі, нависав, поглинаючи все живе. Дивний запах парафіну посилювався з кожним вдихом, змушуючи думки Еленори все глибше занурюватися у спогади.

Вона продовжувала дивитися на сторінку із зображенням Бенші, але більше не бачила бліде, страхітливе обличчя. Образ матері, що стояла посеред вітальні того страшного дня, заповнював усю свідомість Мунбрук. Крик звучав так, немов він все ще луною гуляв по її пам’яті.

Тоді Еленорі було всього тринадцять. Вона не розуміла, що відбувається. Тільки гучний брязкіт сталі, крик матері: «Я не монстр! Вона не монстр!», і важкий удар об підлогу.

Дивно, але тепер сприйняття тих подій здавалося їй майже нереальним. Хтось колись писав, що мозок стирає всі неугодні й неприємні йому спогади — мабуть, у її випадку, це справді було так.

Але Мунбрук знала точно, що цей чоловік доклав свою руку не тільки до стегон і грудей починаючи з її чотирнадцятирічного віку, а й до смерті мами. Чому ж він дозволяв доньці щороку повертатися в це, як він висловлювався, місце гріховності й темряви, та зрозуміти так і не змогла.

«Ніколи не кричи, мила моя». 

«Буває боляче, так, але ні за що на світі не кричи».

Свічка в кімнаті затріщала, вирвавши її з полону образів.

Еленора відклала книжку й піднялася. У кімнаті було холодно, але холод не проникав у душу, тіло чи мозок. Він витав поблизу. Він жив зовні. Крижаний вузол усе хотів затягнутися на дівочій шиї, але Мунбрук не дозволяла. Адже вона пообіцяла, що не буде кричати. 

Що б не відбувалося. Що б із нею не робили. Як би боляче і страшно не було. 

А страшно і боляче було. Кожні канікули, кожне літо після її смерті. Адже вона поверталася до справжнього монстра, але нічого вдіяти з цим не могла. Тільки тихенько плакати, закриваючи руками рот.

На підлозі лежала безладна купа пергаментів, списаних дрібним, рвучким почерком. Еленора гортала їх, перекладаючи одну сторінку за іншою, але нічого із записів не зв’язувалося в цілісну картину. У її нотатках уривки слів і фраз здавалися безглуздими. Кілька рядків про срібних вовків, перекреслені здогади про Хранителів, шматочки сімейних легенд датовані дев’яностим роком минулого століття. І одне ім’я: «Гіпнос».

Вона згадала підслухану тижневої давнини розмову Рейни з бобатонцем. «Двоюрідний брат»… Це виходить син? Ні, стоп, який син, Рейні ж усього вісімнадцять. Тоді… вихованець? Ще безглуздіше. 

Ще заплутаніше. Ще незрозуміліше.

Треба б дізнатися прізвище цього бобатонця. Може, тоді все стане на свої місця.

Думки її перервав звук дверей.

Рейна увійшла до кімнати, попри відбій, із грацією кішки, але без спритності картоплі, не звертаючи уваги на сусідку. В одній руці вона тримала грінку, яку неспішно жувала, в іншій — білосніжну кішку, що одразу ж зістрибнула на підлогу, опинившись у спальні.

— Чого робиш? – пробурмотіла Рейна, навіть не дивлячись на Еленору.

Мунбрук удала, що не почула. Переклавши аркуші в одну акуратну стопку, вона відвернулася, щоб не видати свого сум’яття і жахливої моральної пригніченості. Навряд чи такій, як Рейні, буде цікаво її вислухати.

— Бенші… – задумливо протягнула Рейна трохи голосніше, підійшовши до відкритої книжки впритул і заглянувши. — Мило.

Еленора махнула рукою:

— Це так, ем, – зітхнула, крадькома дивлячись на сусідку. І все ж… Не спробує, не дізнається. — Мені… були цікаві ті вовки, ну, які…

Рейна тільки фиркнула, попрямувавши до свого ліжка. У тиші кімнати було чутно лише тихе похрускування грінки. 

— Так сходи до Геґріда, – буркнула Вандербум. — Він цю псину пестить і плекає.

— Але… ти ж теж ходиш туди кожні вихідні, – зауважила Мунбрук, згадуючи. — Мені більше цікаво, звідки вони…

Але не встигла Еленора договорити, як була успішно перервана: 

— А мені звідки знати? – Рейна знизала плечима, погладжуючи кішку, що примостилася на колінах. — Звідкись. 

— Але ж у них є своя історія, походження, – Мунбрук вирішила не відступати. — Чому вони з’явилися тут? Тебе ж відправили їх шукати.

— Разом із кваліфікованим мракоборцем, – уточнила Вандербум, примружившись. 

— У відставці, – відрізала у відповідь Еленора. Від згадки Професора Муді її легко пересмикнуло.

— Вони начебто провісники лиха й нещасть, а Поттер якраз вдало став четвертим чемпіоном, – більш серйозно відповіла Рейна, підібгавши губи. — Чим тобі не ознака? 

— Але де це написано? – замотала головою дівчина, підводячись. — Срібні вовки були вірними помічниками Місячної богині, а не…

— А це де написано? – і тут голос сусідки зазвучав по-новому. Рейна підкреслила своє запитання з особливим, новим і злегка застрашливим холодом. Еленора позадкувала, неоднозначно насупившись. Усвідомивши, що та могла звучати навіть лячно, відьма прочистила горло, обтрусивши руки від крихт. — У казках? Залиш цю дурість. Бенші он і ті цікавіші будуть. 

— Але… – Мунбрук стиснула в долонях рукави в’язаного кардигана, однак переможно зітхнула. — А… а як там твої тренування з Візлі?

Рейна заплющила очі, поморщившись так, ніби сама ця тема викликала в неї фізичний дискомфорт. І дуже важко зітхнула. Дуже. А потім одними лише пальцями загасила свічку на тумбочці біля ліжка, залишаючи сусідку без чіткої відповіді.

Еленора, теж збираючись відходити до сну і збираючи пергаменти з книжками в одну купу, не помітила однієї деталі. Перш ніж накритися ковдрою з головою, Вандербум кинула швидкий погляд прямо в жовті котячі очі Ніккі, непомітно киваючи в бік сусідки. 

А кішка на це слухняно кивнула у відповідь. 

***

— Ти хочеш, щоб Поттер загинув під час випробувань чи хочеш йому допомогти перемогти? – перериваючи гнітючу й напружену тишу, Вандербум легко глянула на Лже-Муді, який сидів навпроти.

— А ти хочеш знайти своє брязкальце чи пхати носа в чужі справи? – фиркнув той, хто ховався під понівеченим обличчям Аластора. 

Рейна лише зневажливо фиркнула у відповідь, немов пародіювала незадоволену лисицю, яка втратила здобич. Але вона скоріше падальщик, що вбирає в себе саму лише гниль, іноді звертаючи увагу на кольорові, дорогоцінні брязкальця. Її патронус, коли відьма ще могла його викликати, завжди був сорокою — як і будь-який вид із сімейства воронових — швидко навчається, розумний, але злопам’ятний, придивляється. Майже шість років навчання на зміїному факультеті теж колись давали свої плоди. Але зараз при ній немає ні патронуса, ні слизеринського прапора над головою, ні впевненості в тому, до кого справді варто придивитися, а кого обходити десятою дорогою. Відьма наша, знову ж таки, аж надто мудрою не була. Навряд чи мудрості набратися можна, вдивляючись в одну лише безодню протягом дев’яноста п’яти років.

Кілька хвилин тому, Рейна, звісно ж, зовсім випадково підслухала, як Муді запропонував Поттеру використати закликальне заклинання і викликати на завтрашнє випробування мітлу. І їй стало цікаво, чи намагається «Професор» йому справді допомогти, чи хоче підставити. По ходу діалогу здавалося, що Гаррі був навіть натхнений ідеєю і в силах своїх став більш упевнений. 

Вандербум, розмірковуючи, сама не зрозуміла, як так швидко й хаотично пронісся листопад. Завтра вже двадцять четверте число, перше випробування, за тиждень у неї поганий залік із Польотів на мітлі й вже з тиждень вона уникає спроб Джорджа нагадати про їхню угоду, бо все чудово пам’ятає, просто відтягує момент. 

І тут відьмі стало паршиво подвійно — минуло вже майже три довбані місяці в школі, а в пошуку, як висловився Лже-Муді, брязкальця, та не просунулася ні на міліметр. У неї просто не було часу, немов його силоміць у неї забирали. І так, нехай і Директор Дамблдор сказав, що пошуки її поспішні слід залишити й плисти за течією, але щось підказує Рейні, що тут не все так однозначно. Потрібно продовжувати шукати, нізащо не опускати руки й шукати. Існувати ж хочеться, ой як хочеться. 

Поки відлік не піде на місяці, а то й на дні.

Відганяючи непотрібну ману, Вандербум фиркнула у відповідь: 

— А в чиї справи?

Розсікаючи повітря біля блідої щоки й зачепивши кілька волосинок, гострий, здається, срібний кинджал, встромився у дверцята шафи прямо за її спиною. І ховчик, що жив між десятками старих учнівських робіт, мабуть, стрепенувся. Тьмяне світло, що струменіло з лампи над столом, робило і без того понівечене обличчя Лже-Муді ще більш страхітливим. Відблиски метушилися по скляному оку, немов чоловік бачив усе й одразу: і зараз, і завтра, і далі, туди, куди іншим не дано зазирнути.

Жахнувся б він, заглянувши всередину Рейни? 

Темрява, що огортала її зсередини, не була лютою або пульсуючою, як вогонь. Це була холодна, бездонна порожнеча, важка й нерухома, як вир, що повільно, але вірно затягує в глибину. Відьма знала її занадто добре, щоб лякатися чи боротися. Цей стан став звичним, майже природним.

Порожнеча. Самотність. Швидкоплинна скорбота і ностальгія. Зівуща діра.

Хаос? 

Ні, до Хаосу їй ще далеко. 

Свинцевий погляд затримався на світлих відблисках в очах Лже-Муді. Ні, він би не жахнувся. Той, хто ховався за цим обличчям, мабуть, знав такі безодні. Можливо, він сам був витканий із тих самих тіней. Але чи знав він, як це — сидіти наодинці з цим чудовиськом усередині себе? Воно не гарчало, не погрожувало — воно просто було. Як вічний супутник, як смиренний спостерігач, воно розчинялося в кожному слові, кожному жесті, нагадуючи, що вони не означають зовсім нічого.

Рейна, навпаки, сиділа з показною легкістю, закинувши ногу на ногу і ліниво спершись на спинку стільця. Кинджал, що ледь не зачепив її, тепер тремтів у дверцятах шафи за спиною.

— Ти занадто багато питаєш, гадино, – гиркнув Лже-Муді. 

Він з гуркотом сперся на стіл, нависаючи над відьмою, немов грозовий фронт. Рейна, не моргнувши, витримала цей натиск.

— Якщо вас так обтяжує моя компанія, Професоре, – виділивши останнє слово, майже шиплячи, промовила та. — Треба було прибити мене в лісі. 

Аластор не стримав злої усмішки, вишкіривши зуби:

— Треба було.

Рейна розсміялася, коротко й холодно, аж надто награно, навіть не піднімаючи куточків губ. Але Лже-Муді б зрозумів. Він би подивився в цю порожнечу і не відсахнувся, не здригнувся. Вона не була йому чужа. Він, можливо, навіть знайшов би в цьому щось знайоме, щось своє.

— Але ти просто боягуз, – Вандербум схилила голову набік, примружившись.

— Боягуз? – голос Лже-Муді був низьким, стриманим. Він повільно обійшов стіл, спершись на посох. — Хто б говорив. Ти лише вдаєш, що смілива для тієї, хто сидить на пороховій бочці. Один невірний крок — і вона вибухне.

Рейна, не змінивши пози, лише нахилила голову вбік. А інші? Ті, що не звикли? Вони б побачили лише зівущий провал. Побачили б і відвернулися, тому що в цьому мороці, в цій байдужості, ховалося щось, чого люди намагаються уникати. Щось більше, ніж самотність. Щось, що не можна назвати словами.

— На цій бочці, Аласторе, ми сидимо вдвох, – відповіла Вандербум.

Джордж. Думки перебували далеко від того, що відбувається в кімнаті. Рейна ледь помітно здригнулася, спіймавши себе на думці, що саме Візлі першим прийшов їй у голову. Ось хто справді жахнувся б. Ось чия життєрадісність розбилася б ущент, варто йому зазирнути в цю прірву. Його світло, його сміх, його легкість — усе це розлетілося б осколками під час зіткнення з такою безмовною темрявою.

А може, якщо показати йому цю порожнечу, цю темряву, цю дірку, він нарешті дасть відьмі спокій і дозволить знову стати пилом?

Чи Джордж із тих, хто цю дірку миттєво почне залатувати?  

Навіть якщо так, Рейна зараз чомусь не може дати собі відповідь на запитання, чому вона все ще не спробувала відігнати його якомога далі. 

Муді примружився, його скляне око крутилося, оглядаючи кабінет.

— Ти знаєш, чому ти все ще дихаєш, Вандербум? Тому що ти — хтонічна тварюка, яку не можна вбити.

— Дуже навіть можна, – виринувши з думок, вона схилилася трохи вперед, спираючись ліктями на стіл і продовжила. — Тому що тобі це вигідно. Рівно настільки, наскільки й мені.

— Запропонуєш щось? — чоловіче обличчя спотворилося злісною усмішкою. — Пестити й плекати тебе, наприклад? Не дочекаєшся.

— У нас, начебто, вже було перемир’я, – підняла брову Вандербум. — Потрібен новий етап. Наприклад… взаємовигідна допомога. 

— О-хо-хо, – Лже-Муді глузливо фиркнув, схрещуючи руки на грудях. — Що ж такого сталося в бідненької відьмочки, що вона вирішила впасти так низько?

— Ну… корабель тоне, фарбуємо якір, – розвела руками Вандербум. — Про мене почав рознюхувати дехто інший.

Усе почалося з метань Еленори по кімнаті сьогодні вранці в пошуках чогось, а закінчилося на задньому дворі, за роздивлянням списаних аркушів паперу. Білосніжна кішка принесла їх у зубах, вручивши «господині». З написаного можна вже було складати «бінго»: срібні вовки, охоронці, Рейна Вандербум минулого століття і кілька разів обведене по колу ім’я «Гіпнос» зі стрілочкою, яка вела до імені Еребус, і трьома знаками запитання. Сьогоднішнього дня Рейна впевнилася в тому, що зниклі пергаменти Мунбрук знайшла за столом — мабуть, вітер або котячий хвіст їх ненавмисно туди зіштовхнув. 

І нехай було очевидно, що Еленора навіть не розуміє всієї глибини того, що випадково відшукала, цей факт все одно був неприємним. Їй стало прикро. На мить. Якийсь виразний, але миттєвий укол — ніби не вістря кинджала, а холодний дотик його плоского боку до шкіри. 

Аластор глузливо вигнув брову, скорчивши неприємну, єхидну гримасу:

— Мені що, прибити когось заради порятунку твоєї дупи? – Лже-Муді усміхнувся, ледве стримуючи грубий сміх, що рветься назовні.

— Що? Ні, – Рейна зітхнула, закотивши очі. — Завали шестикурсницю Еленору Мунбрук домашкою. А з тим, що буде далі, я сама розберуся. 

Муді помовчав, роздивляючись відьму з таким виглядом, ніби в ній полягала вселенська дурість цього світу. Потім вибухнув глухим, зривистим сміхом:

— Тобі не здається, що простіше було б просто…  – чоловік великим пальцем руки провів по своїй шиї, піднявши брову.

Рейна обдала його холодним поглядом. 

Вандербум не поспішала доводити цю справу до кінця. Зупиняючись перед уявним образом Еленори, вона щоразу вагалася. Щось у тихій, ледь помітній дівчині з вічно меланхолійними очима змушувало Рейну відчувати легкий дискомфорт. Але й тягнуло до неї. Можливо, це був той самий погляд, у якому поєднувалися одночасно і незнання, і наполегливість. Мунбрук не була загрозою — ще ні. Але навіть цей найменший дотик до її існування, до її життя, до її минулого, викликав дивний опір.

Рейна вирішила скинути цей тягар на іншого. Нехай Еребус, з його любов’ю до хитросплетінь, візьметься за це, раз справа тепер і побічно стосується пухнастих морд Регдоллів. Заплутає сліди, перетворить факти на пергаменті на хаос. Нехай відведе Мунбрук від правди, відверне її чимось іншим, чим завгодно. Нехай візьме Ніккі. Нехай відірве Гіпноса від керівництва книжковим (не в цьому житті), та хоч нехай рудоволосу мегеру, так само відому як свою мати, Каліпсу, притягне. 

Що завгодно, аби тільки Еленора не копнула надто глибоко. 

І ні. На розкриття свого «легендарного» і «великого» минулого, на всі злочини та репутацію, Вандербум глибоко насрати. 

Еленора не повинна торкнутися Матері. 

Стукіт посоха Аластора повернув її до реальності. Його голос, що тепер уже увібрав у себе всю професорську серйозність, хльоснув по наростальному гулу учнів, які увійшли в клас:

— А ну, перестаньте тупцювати! Усім — на вулицю. Відпрацювання заклинань на дуелях. Так, Джордане, знову. 

Рейна помітила, як кілька учнів, що вже примостилися на задніх рядах, застогнали від розчарування, і зрозуміла, що належить і до їхнього числа. Сидіти на вологій від роси або проливної нічної зливи траві, знову в скорченій позі перевіряючи реферати, їй не дуже-то й хотілося.

Вона знехотя піднялася, слідуючи за загальною хвилею, що рухається до виходу. Але на порозі зупинилася й обернулася до Муді:

— Ми домовилися?

Він подивився на неї своїм кривим поглядом і усміхнувся, отруюючи повітря своєю неприємною усмішкою:

— Я подумаю. Мені ж потрібно придумати, що ти зробиш для мене у відповідь.

***

Наступного дня Дикозор відповіді так і не дав.

Еленора дедалі обережніше почала поглядати на Рейну, вечорами пропадаючи в бібліотеці, та так, що довелося підмовляти Ніккі слідувати скрізь за Мунбрук, спостерігаючи. Студенти повільно, але впевнено прямували вздовж головного холу, витріщатися на перше випробування Турніру.

— Чого-чого ти хочеш, щоб я зробив, бабусю? — очі Еребуса випучилися, як дві мідні монети. — Слухай, я до тебе в агенти «007» не наймався.

— Я дуже рада, що ти прочитав усього Флемінга, якого я тобі дарувала, але послухай ще раз, – Рейна глибоко зітхнула, озирнувшись на всі боки. — Просто відволікай її. Це в інтересах уже твоєї родини, а не однієї мене. 

— Ми одна родина, – уточнив Регдолл, примружившись. — Чого такого нам може зробити шістнадцятирічна білявочка?

Вандербум, рухаючись із хлопцем уздовж стіни, спокійно почала загинати пальці:

— Розкрити мою особистість, відстежити причетність до моїх діянь усіх Регдоллів, починаючи з Моррігана, здати нас, почати ще сильніше винюхувати, що ж це за дар такий… 

— Ковен, – обірвав її Еребус, змусивши в ту ж секунду напружено замовкнути. — Так і думав. 

— Я втягнула туди Ніккею і Гіпноса, і не хочу, щоб… – через недовгу паузу, Рейна зітхнула. 

— Вони самі туди пішли, заради тебе, до речі, – тієї ж секунди Регдолл знову її перебив. — Ти боїшся, що білявочка вийде на Ковен, що знайде в ньому щось, чого їй не вистачало, а то я тут уже чуток різних наслухався… 

— Яких чуток? – Рейна зупинилася, глянувши бобатонцю в потилицю.

— Ти переживаєш не за себе, і вже тим паче не за нашу родину, – Еребус, один із головних пліткарів у її житті, несподівано залишив ту без відповіді. — Ти переживаєш за білявочку.

Шум голосів заповнював простір, віддаючись луною у високих склепіннях, і здавалося, повітря вібрувало від передчуття. 

— Дурниці, – кинула Вандербум через плече і продовжила шлях, не озираючись. — Мені плювати, чим вона займається. Усе, що я роблю, — в інтересах нашої безпеки.

Еребус, перш ніж нарешті приєднатися до своєї делегації, показово обернувся, схрестивши руки на грудях, і видав практично вбивче:

— Її.

Поправивши сіру шовкову мантію на плечах, Регдолл розвернувся на п’ятах і усміхнено, наче нічого й не було, попрямував у бік бобатонців і Мадам Максим.

«Ти переживаєш за білявочку.»

Слова спливли, як щось липке й небажане, залишаючи неприємний осад. Рейна майже відчувала, як її внутрішній світ давав тріщину під їхньою вагою. Вона не переживає. Вона не може переживати. Не повинна.

Її життя, її правила, її кордони. Це було аксіомою. Дев’яносто п’ять років у магічній комі й п’ять років, що минули практично поза соціумом, навчили її багато чого, але головне — не впускати нікого до цього тісного кола, де й так занадто мало місця. Ніккі, Гіпнос, Еребус. Решта Регдоллів — коли терпіння дозволяло. Цього було достатньо. Люди приходили і йшли, залишаючи за собою лише порожнечу. Не вистачало ще одного неочікуваного хаосу в особі шістнадцятирічної ґрифіндорки з запорошеними книжками й тягою до незвіданого.

Але варто було Вандербум уявити, як Еленора, бліда й тиха, занурюється в цей вир, як її уява малювала найжахливіші сценарії.

Ковен.

Від одного слова хотілося поморщитися. Рейна намагалася не думати про це, але це було марно. Варто було заплющити очі, і перед нею знову поставала темна кімната або коло в лісі, свічки, шепіт, численні молитви й підношення на перехрестях, бажання бути почутими й злість, звернена до єдиної, хто може бути почута Матір’ю… Це було частиною її минулого, на жаль, частиною її сьогодення. Еленора не повинна туди потрапити. Не повинна.

Чому?

Тому що… 

Зупинившись біля входу на трибуни, відьму немов струмом шибнуло. 

Тому що Мунбрук повторює той самий сценарій, написаний колись для Вандербум. З однією «невеликою» відмінністю, звісно, але…

Вони схожі.

І це її налякало більше, ніж усе інше.

Натовп навколо рухався в одному напрямку, здавалося, злагоджено й упевнено, але кожен окремий учень спотикався, штовхався, натикався на інших. Рейна раптом гостро відчула цю роздробленість навколо. Кожен із них — окремий світ, хаотичний і незрозумілий. А Вандербум була точно такою самою.

І Еленора така сама. 

Рейна глибоко вдихнула, присівши на вільне місце на лавці. Натовп раптом здався задушливим.

Звикання. Це було слово, від якого хотілося тікати. Дев’яносто п’ять років сну. П’ять років самотності, в якій та знайшла свій комфорт. І раптом — час почав закінчуватися. А потім ще раз раптом — Гоґвортс. Натовпи підлітків, їхній сміх, шум.

Це тягнуло її назад.

— Якась ти блідувата, дощику, – з посмішкою, що осяює цей похмурий день, з одного боку лавки до неї підсів Джордж. — Драконів боїшся? 

Відірвавши очі від шкарпеток своїх черевиків, а потім і повільно повернувши голову в бік його голосу, та так повільно, що з боку відьма могла здатися загальмованою, Вандербум через силу спробувала підняти брову у своїй звичній манері, але все обличчя немов паралізувало. На мить світ перед очима немов поплив, сповільнився, наповнившись дивним, відчуженим гулом. Вона моргнула кілька разів, намагаючись сфокусуватися на обличчі Джорджа.

На видиху лише вийшло:

— Звідки ти знаєш, що тут будуть саме дракони? 

— Вандербум, вуха почисть, це п’ять хвилин тому оголосили, – з іншого боку до них підсів Фред. У нього на руках чомусь опинилася білосніжна кішка. 

Рейна так само повільно перевела погляд на Фреда, потім повільно спрямувала на Ніккі, а потім угукнула, підібгавши губи. Натовп хвилювався, як єдиний організм, відкидаючи на трибуни хвилі напруги та передчуття.

Вона кинула швидкий погляд у бік Еребуса, що влаштувався з бобатонцями на сусідній трибуні. Його насуплений погляд, кинутий на білосніжну кішку, що затишно згорнулася у Фреда на колінах, викликав майже комічне невдоволення. Ніккі, здавалося, зовсім не помічала цих поглядів, сонно моргаючи своїми величезними жовтими очима.

Натовп раптом заревів, вибиваючи її з дивної прострації. Вандербум подивилася на арену: перша фігура — чемпіон Друмстренґу — вийшов уперед.

Рейна дивилася на арену, але очі її не бачили того, що відбувається. Її увага зосередилася на іншому. Вона могла б піднятися, тихо піти, пробратися в замок. Ніхто б її не зупинив. Мета була ближче, ніж будь-коли: порожні коридори, тиша. Відьма міцніше стиснула руки. У голові пульсували думки. Натовп кричав, вибухаючи захопленими вигуками. Кожен рух трибун, кожен поштовх тих, хто оточував, ніби посилював цей рій думок, аж поки врешті він не став майже нестерпним. 

Вандербум глянула ледь лівіше — за кілька рядів Еленора сиділа поруч із якимось гаффелпафцем і зрідка перемовлялася. 

— Гей, ти точно в порядку? – голос Джорджа пробився крізь цей шум.

Вона повернула голову до нього, механічно, ніби рухав відьму не внутрішній імпульс, а сама інерція. В очах Візлі було щось дивне — суміш легкого занепокоєння та зацікавленості.

— Так, – відгукнулася та коротко.

Джордж примружився, вивчаючи дівоче обличчя. Риси були кам’яними, але щось у напруженій лінії губ, у ледь помітних здриганнях вій видавало внутрішню бурю.

— Упевнена? – продовжив він, подаючись трохи ближче.

Вандербум ковзнула свинцевим поглядом до нього, потім знову втупилася вперед, на арену. Вона хотіла сказати що-небудь колюче, збити його наполегливість, але язик ніби прилип до піднебіння. Та лише міцніше зчепила пальці, майже впиваючись нігтями в шкіру.

— У повному порядку, – промовила вона, трохи голосніше і жорсткіше, ніж планувала.

— Ну-ну, – протягнув Джордж, усе так само посміхаючись. — Якщо все гаразд, тоді сьогодні ввечері — тренування. Літати вчитися ж треба, чи не так?

Повернулася з паніки на землю Рейна моментально. Її очі різко метнулися до нього, і на секунду відьма застигла, спіймана в пастку. 

Натовп вибухнув черговим криком: чемпіон уже вивів дракона з себе, і він палахкотів вогнем, кидаючись ареною. Візлі, на відміну від неї, на секунду відволікся, щоб подивитися на те, що відбувається. Рейна скористалася моментом, щоб перевести подих і повернути собі контроль.

Та очей із близнюка Візлі та не зводила.

— Увечері — це коли? — сказала Вандербум несподівано для самої себе.

— Як і в минулі рази, коли я тебе кликав, – задоволено протягнув Джордж, повернувши увагу до арени. — О с…

— О сьомій, на полі, – закінчила за ним Рейна. Витримала паузу, спіймавши здивований погляд карих очей. — Гаразд. 

— Ого, сьогодні, що, сніг піде? – задоволено фиркнув Джордж, але вдячно кивнув, відвертаючись.

Посмішка на його обличчі та радісні вигуки, які він розділяв разом із братом, створювали дивний контраст з її внутрішнім станом.

Рейна акуратно піднялася з лавки, оглядаючи трибуни. Еленора все ще сиділа там же, але тепер її обличчя виражало замисленість. Еребус, мабуть, іноді пропалював у Фреді дірку, кілька разів обертаючись у їхній бік.

Навіть пояснювати нікому нічого не стала — всі настільки були поглинені процесом. Вийшла швидко, щойно ноги перестали бути ватяними. Фред і Джордж переглянулися, але не стали утримувати її. Ніккі на колінах Фреда навіть не поворухнулася, одним оком спостерігаючи за блондинкою за кілька поруч від них.

Замок зустрів Вандербум гучною тишею. Ноги самі вели її знайомими маршрутами, де сходинки переміщалися відповідно до розкладу, а портрети шепотілися про свої справи, не звертаючи на неждану відьму уваги.

Рейна зупинилася, спершись на прохолодну кам’яну стіну. Тиша тиснула на неї, як і шум трибун. Провівши пальцями по своїй скроні, ледве натискаючи, намагаючись угамувати пульсівний біль, що піднімався дедалі вище, Рейна привела думки до ладу. 

Еленора. 

Руки знову затремтіли. Ні, поки що не те. 

Тренування. 

Вона не могла зрозуміти, чому погодилася саме зараз. Не могла знайти раціонального пояснення. Але ні, теж не те. 

Сфера. 

Так, точно.

Діставши з кишені штанів паличку і злегка струснувши, Вандербум набрала повні легені повітря і видихнула. 

Через годину, а саме стільки тривало перше випробування, Рейна без задніх ніг відкинулася на крісло в порожній вітальні Ґрифіндору. Сферу та не виявила, але був і суттєвий плюс. 

Перший поверх, кожна кімната, кожен кабінет, кухня, кожен куточок — був порожній.

Залишилося ще сім, підземелля і, Мерлін допоможи, катакомби.

***

Спільного в людей тільки одне: всі вони різні.

Сидячи на лаві для запасних, ледь помітній у сутінках, Вандербум пускала клубки пари з рота. Морозне повітря злегка обпікало шкіру, нагадуючи, що осінь ось-ось поступиться місцем зимі. Відьма обернулася в плащ, намагаючись не тремтіти від холоду. Вітер гнав по полю опале листя, його сухий шелест приємно лоскотав душу.

На тлі темного горизонту височіли трибуни, які вдень гуділи, немов вулик, наповнюючись захопленими криками, сміхом і оплесками. Перемогу чемпіонів над драконом обговорювали в кожному куточку замку, але Рейну це не чіпало. Їй було все одно. Поттер вижив, а це означало лише те, що Брехло Муді убивати його не збирався.

Вона відігнула плащ і дістала з розширеної магією кишені штанів невеликий термос, за яким пішов мішечок із заваркою. Акуратно висипавши листя в кришку термоса, відьма практично беззвучно прошепотіла заклинання і та наповнилася окропом. Пара зметнулася тонкою цівкою, заповнивши повітря заспокійливим ароматом.

Чай був порятунком. Він зігрівав руки, трохи заспокоював нервову напругу, яка все ще стукала у скронях, навіть попри тишу навколо.

— Запізнюєшся, Візлі, – пробурмотіла Рейна сама собі під ніс, роблячи ковток і майже одразу ж обпікаючи язик. 

На іншому кінці поля, між високих трибун, у тіні ховався Фред. Він улаштувався на холодній підлозі, сховавшись за балками й спершись на дерев’яну стійку, бавився з білосніжною кішкою, яка, згорнувшись клубком, улаштувалася поруч.

— Буде весело, – задумливо промовив він, простягаючи пальці до живота Ніккі. Та ліниво ляснула його лапою, але пазурі випускати не стала. — Такого пропускати ніяк не можна.

Кішка лише забурчала, видавши дивний напівжурливий звук.

Фред усміхнувся, підняв з підлоги принесену вітром гілочку і почав крутити її перед носом Ніккі, щоб змусити ту погратися. Однак кішка ігнорувала його спроби, лише стрельнувши незадоволеним поглядом.

— Неправильна ти якась кішка, – посміхнувся Візлі, почухавши білосніжну за вушком. — Точно чарівна.

Ніккі фиркнула і знову уткнулася носом у білосніжні лапи.

На полі пролунав тупіт. Рейна підняла голову, побачивши, як через траву до неї біжить Джордж. За його плечем погойдувалися дві старенькі мітли.

— Вибач, що затримався, – прокашлявся Джордж, підійшовши ближче, і зупинився, злегка захекавшись. — Зовсім замерзла?

Рейна поставила термос на лавку, знизавши плечима. Джордж, оцінивши ситуацію, ще раз енергійно потер руки, намагаючись зігрітися. На відміну від Рейни, яка куталася в плащ, він явно не помічав холоду.

— Ну, якщо не замерзла, почнемо, — той підкинув одну з мітел угору і спіймав її за кінець держака.

Дивлячись на другу мітлу, немов на бомбу, Вандербум скривилася.

— Ти ж обіцяла, – усміхнувся Джордж, простягаючи другу. — Я не винесу ще одного реферату, змилуйся, а?

— Ти точно й нахабно списав, – фиркнула Рейна, закотивши очі. — Може Муді не помітив, але я…

— Нічого я не списував, – практично ображено заявив Візлі. 

Уперто угукнувши й змирившись, відьма зітхнула, витягнула з-під плаща руку й обережно потягнулася до мітли, ніби та могла її вкусити. Джордж терпляче чекав, поки її пальці не стиснули шорстку поверхню.

— Чудово, тепер сідай, – скомандував він, вказуючи на мітлу.

— Спочатку ти, – та відступила на крок.

— О, ні, дощику, ти, – Джордж зробив крок уперед, долаючи опір. — Повернися до мітли обличчям, закинь ногу, сядь. Це як… м-м-м… обов’язкові вимоги при підготовці до написання роботи. Без них нічого доброго не вийде.

Якби в Рейни не було б на цей момент емоційного діапазону, як у зубочистки, то та вип’ятила б очі по п’ять копійок і розсміялася б. Але замість цього мовчки втупилася на мітлу.

Залік! Їй сто дев’ятнадцять років, а кляті заліки досі її переслідують! З цією системою освіти точно треба щось змінювати.

Чому так відбувається? Чому в цьому моменті її роздратування стримувалося не звичною холодністю, а чимось іншим, м’якшим? Чому не можна було б приготувати зілля удачі й з його допомогою скласти залік? Чому не можна було тримати язик за зубами?

І, що ж, якщо відповідь на численні «чому?» не приходить, вона йде до неї сама.

— Ти занадто багато думаєш. Просто довірся процесу, – втрутився Джордж, немов відчувши сумніви, що витали поруч.

Вандербум мовчки кивнула, розвернулася до мітли, через непереборне бажання втекти закинула ногу і сіла. У цей момент її спина мимоволі випрямилася, а пальці міцніше стиснули держак.

— Ну ось! А тепер…

— Тепер саме час прикинутися, що я захворіла, – пробурчала Рейна, дивлячись у затягнуте чорними хмарами небо. — Сьогодні я розіб’юся.

— Ох, яка драма… Та годі тобі, – здивований Джордж сів на свою мітлу і піднявся на кілька дюймів від землі. — Ти, що, ніколи не літала? 

— Літала, – Вандербум стиснула зуби, вдивляючись у порожній простір перед собою, немов сподівалася знайти в ньому відповіді на абсолютно всі свої запитання. Потім глибоко вдихнула, порахувала до трьох і відштовхнулася. Мітла невпевнено піднялася, злегка хитнувшись.

Рейна піднялася всього на метри два, але цього було достатньо, щоб серце заколотилося як скажене. Знову, як по колу, перед очима проносилися картинки: поранення в бік, колюче, не заважає летіти все вище і вище. Омініс загинув кілька хвилин тому. Мітла починає брикатися, не вивозячи такого навантаження. Рука зрадницьки зісковзує, відпускаючи в прірву.

— Ошуканка, – повертаючи в реальність своїм голосом, Джордж кружляв навколо неї, легко балансуючи на своїй мітлі. — Невже весь цей час ти прикидалася, щоб познущатися наді мною?

— Якщо я впаду, це буде на твоїй совісті, – сухо хмикнула відьма, проігнорувавши сказане.

— О, я ж тебе зловлю, – підморгнув той і порівнявся з нею. — То що трапилося? 

— Що? – вигнула брову Рейна, все ще мертвою хватко тримаючи основу мітли, недовірливо поглядаючи вниз. 

Невимушено зітхнувши, Візлі підлетів ще ближче, схрестивши руки на грудях:

— Якщо ти літала до цього, а потім перестала і так панічно боїшся…

— Я не боюся, – обірвала його відьма різким колючим поглядом, насупившись. 

— Як скажеш, – кинув Візлі, а потім продовжив із того самого місця: — Якщо ти боїшся літати, то значить, що щось трапилося востаннє.

— Так, востаннє ти з братом скинули мене з неї, – уїдливо фиркнула Рейна, закотивши очі. 

— І не думали, що ти так злякаєшся, – підняв руки Джордж, усміхнувшись. — Пам’ятається мені, що ти тоді сама нам пред’явила, які ми погані, раз навіть не запитали, чому. Так от, запитую. 

Вандербум зітхнула, відводячи погляд убік. 

— Упала одного разу невдало, – знизавши плечима, Рейна почала акуратно знижуватися. 

— І все? – здивувався Візлі, стрімко попрямувавши за нею. 

— Дуже невдало, – підкреслила Вандербум, нарешті відчувши під ногами тверду землю.

— І що, хочеш сказати, що до цього була чудовою літункою? – хмикнув Джордж, закрутившись навколо відьми. 

— Цілком собі, – одним лише куточком губ усміхнулася та, вже збираючись злізати з поганої швабри й ніколи більше, (крім заліку), на неї не сідати. 

— А не хотіла б знову так політати? – Візлі легко зістрибнув зі своєї мітли поруч, запитально схиливши голову на бік. — Як раніше?

— Можливо, колись, – знизавши плечима, чесно зізналася Рейна. 

Тієї ж секунди Джордж кивнув немов самому собі, одним жестом підкликаючи до себе мітлу. Відьма тут же інстинктивно вся стиснулася. 

— Тоді сідай, – кивнув на мітлу Візлі, запрошуючи.

— Мені здалося, що того, що я сіла на мітлу і злетіла, цілком вистачить для заліку, – Вандербум зробила невеличкий крок назад, думаючи, що цього разу Джордж зможе змусити її ще й пролетіти кілька кіл по полю, щоб точно довести до гарячки. 

Але близнюк Візлі лише посміхнувся. 

— Так, цього цілком вистачить, – погодився Джордж, відводячи погляд у бік порожніх трибун. — Я навіть упевнений, що ще трохи й ти доведеш Мадам Гук до істерики. 

— Тоді навіщо мені сідати на мітлу? – цілком логічно поцікавилася відьма, навіть спантеличено насупившись. 

— Полетимо разом, – Джордж розвернувся, зазирнувши тій у вічі та спершись на стовбур мітли, що левітувала, посміхнувся ще більше. — Обіцяю тобі, ти нізащо не впадеш. 

Рейна на секундочку застигла. Поглянула на Джорджа уважніше, вдивляючись не в золотисті прожилки в райдужці очей, а за білки, в череп, по ниточках у мозок. 

Джордж — літній вітер, що несе сміх і аромат лугових трав. Душа легка, як перо, і здається, що живе він, слабкості й тяжкості не знаючи. Але це було лише перше враження. 

Він знає, що світ недосконалий, і тому сміється над його дурницями. Джордж любить хаос, вбачаючи в ньому енергію, рух, життя. Його характер — жаркий вогонь, що зігріває інших, навіть якщо самому доводиться терпіти удари долі. Він схильний приховувати свої слабкості за веселими жартами, ніби боїться, що якщо хтось побачить його справжнім, уся магія й чарівність зникне.

Рейна, на перший погляд, — осіння дощова хандра. Крижана вода, в якій кожен погляд, кожне слово відгукуються прихованою важкістю. Вона прагне тиші, але тиша її лякає. Вона пил на полиці, як ми з вами пам’ятаємо. 

І цей багаторічний пил легкий літній вітерець щойно вдало здув із полиці, на якій залежався той аж надто довго.

Поглянувши на мітлу, Рейна стиснула губи. І один її позитивний кивок змусив засяяти усмішку на обличчі Джорджа Візлі стократно. 

Кішка, яка спостерігала за тим, що відбувається, одним відкритим оком, раптово потягнулася. Випрямилася, сівши зручніше. Фред, який лежав на балці, підібгавши одну ногу під себе, посміхнувся. 

— Якби я міг, я б посперечався з тобою на сікль, що закінчиться це катастрофою, — хмикнув Фред, прикривши очі. — Але навіщо кішці сікль? 

Ніккі повернулася до хлопця мордою, примружившись. Мявнула, чи то приймаючи ставку, чи то просто привертаючи до своєї пухнастої персони увагу. 

Рейна злегка похитнулася. Сумніви гризли в голові, але щось — можливо, його впевненість, чи, скоріше, дратівлива впертість, чи, повірити навіть сама собі не може, сяйливі від радості очі — змусили її, зціпивши зуби, погодитися. Перекинувши ногу через мітлу, сіла трохи далі від хвоста, звільняючи місце. Відьма відчула, як чужі руки м’яко, але впевнено обхопили держак мітли по обидва боки від її власних. Тепло долонь відчувалося навіть за міліметри дотиків.

— Готова?

— Ні, – відповіла та, але мітла вже почала підійматися під тихий сміх над вухом.

Дивлячись униз, Вандербум зітхнула на повні груди. Відмінності між ними здаються нездоланними. Рейна аналізує, Джордж відчуває. Вона шукає сенс, він шукає момент. Її розум живе в холодній логіці, його — в інтуїтивному потоці. Рейна тримає світ на відстані, побоюючись втратити себе або оступитися, а Джордж пірнає в нього з головою, знаючи, що інколи варто потонути, щоб знайти щось цінне.

Там, де Рейна бачить небезпеку і напругу, Джордж бачить виклик і можливість. Його сміх, легкість і незграбна, але щира турбота, змушують її замислитися: а чи не занадто багато вона вимагає від життя? 

Може, Джордж якраз той, на кого їй потрібно рівнятися, щоб зрозуміти сенс фрази: «Поживіть життя, яке ви самі в себе і забрали»?

Коли вони піднялися в повітря, Рейна відчула, як напруга в її плечах трохи ослабла. Джордж тримав мітлу так упевнено, що здавалося, ніби вона летить сама по собі, хоча, дивлячись на цю стареньку і вже пошарпану часом мітлу, хочеться лише засумніватися в її працездатності.

Вони продовжували підійматися, роблячи плавні кола. Джордж дивився на неї через плече, відзначаючи, як напруга в її тілі поступово розчиняється. Її обличчя все ще залишалося серйозним, але в куточках губ зачаїлася слабка тінь здивування.

Мітла м’яко погойдувалася під ними, коливалася між землею і небом. Вандербум, відчуваючи кожен рух, стиснула держак пальцями так, що кісточки побіліли. Джордж, що сидів позаду, ліниво сперся на дівочу спину, поки його руки все ще обхоплювали держак по обидва боки від її власних.

— Розслабся, дощику, – Джордж злегка змістив хватку, щоб показати, як тримати мітлу впевненіше. — Мітла тебе не вкусить. Мене ж не вкусила.

Відьма закотила очі, але дозволила собі стриману усмішку, яка не сховалася від Джорджа.

Мітла зробила плавне коло, і вітер легкими дотиками доторкнувся до обличчя, скуйовдивши волосся. Рейна слабо посміхнулася, дивлячись на простори, що розкинулися навколо. Небо здавалося нескінченним, усіяним величезною кількістю зірок, а Гоґвортс, що знизу виглядав як порожній і позбавлений усього колишнього трепету, тепер нагадував ілюстрацію з казки. Безліч вогників усіяли вікна, немов маґловська гірлянда на різдвяній ялинці.

— Як тобі? – запитав Джордж, трохи подаючись уперед, так, що його підборіддя майже торкнулося її плеча.

— Краще, ніж я очікувала, – зізналася Рейна неохоче.

— Краще, ніж ти очікувала? – награно образився він. — Цей краєвид щонайменше мав розтопити крижинку всередині тебе.

— З того балкону було приємніше, — парирувала Рейна, але вже без різкості. — Я хоч на рівній поверхні стояла.

Джордж розсміявся, і сміх його пролунав як теплий вітер у прохолодний вечір. А потім виявилося, що дихання справді зігріло і залоскотало вухо.

— Гаразд, тепер твоя черга кермувати, – наче задоволений кіт, той розплився в нахабній усмішці.

— Що? — Вандербум тут же напружилася, і мітла злегка похитнулася.

— Безбілетникам вхід заборонено, – Візлі прибрав руки з держака і розвів їх у сторони.

Рейна відчула, як мітла ледь помітно втратила рівновагу. Відьмі довелося різко схопитися за держак, випрямляючись.

— Візлі, а щоб тебе підняло і гепнуло! – вигукнула та, обертаючись до нього.

— Усе під контролем, – посміхнувся Джордж, абсолютно невимушено. — Твоїм, звісно…

Рейна зковтнула, але руки тремтіли менше, ніж вона очікувала. Мітла відгукувалася на найменший рух, і незабаром їй вдалося вирівняти політ. Відчувши напускну впевненість, відьма зітхнула, наважилася і зробила невелике півколо, перевіряючи себе. Вони піднялися вище, вітер став прохолоднішим, і раптово Рейна зрозуміла, що майже не думає про те, що може впасти.

— Чудово, а тепер повідаю тобі, володарко мітел, головну таємницю, – майже зачаровано Джордж награно витріщив очі, випростуючись, змушуючи Рейну на секунду озирнутися через плече і послухати. — Ти ж знаєш, що ми не просто так тут крутимося. Літати — це не просто висіти в повітрі, це ж… – і тут він широко розкинув руки, майже звалюючись із мітли.

— Не смій! – Рейна різко смикнула держак догори, намагаючись вирівняти їх, поки серце калатало десь у горлі. — Ти ідіот? Під нами метрів десять! 

— Зіпсував момент, ні? – легко випростався на мітлі Джордж, знову спершись торсом на жіночу спину. — Що, тьохнуло сердечко?

Рейна напружено зітхнула, відчуваючи, як її серце все ще шалено калатає від такої витівки.

А якби він упав? А якби вона не зреагувала?

— Здригнулося, – буркнула Вандербум, намагаючись узяти себе в руки й знову зосередитися на керуванні мітлою.

Джордж тихо хмикнув, і його голос пролунав ледь не біля самого її вуха:

— Ну, здригнулося, значить, б’ється, – хлопець зітхнув. — А то на тебе як не поглянеш, на трупик схожа буваєш.

— Якщо ти й далі будеш так лякати, довго я не проживу, – пробурмотіла Рейна, зітхнувши й знову відчувши легкість управління.

Немов без цього вона довго проживе.

— Тоді я муситиму розповісти всім, що згубив дівчину в розквіті сил. Щоправда, подумають, що це не через польоти, а через мою чарівність, – Джордж скорчив таке важливе обличчя, що Рейна, сама того не помічаючи, посміхнулася.

— Твоя «чарівність», – Вандербум зробила акцент, який буквально сочився сарказмом. — Рано чи пізно зведе в могилу не одну відьму.

— Благородна жертва, не хочеш врятувати всіх інших? – з його обличчя не сходила пустотлива усмішка.

Рейна пирхнула, відчуваючи, як її напруга потроху відпускає. Вітер став трохи сильнішим, і волосся на її обличчі почало плутатися. Вона автоматично прибрала його однією рукою, залишивши лише одну на держаку. Мітла відгукнулася на її рух майже миттєво, злегка хитнувшись.

Джордж миттєво помітив, як мітла хитнулася, і з легкою посмішкою подався вперед, обхоплюючи держак поруч із її руками. Мітла м’яко погойдувалася під ними, ніби ліниво дражнивши Рейну своєю непередбачуваністю. Кожен рух давався їй трохи легше, і хоча напруга ще не відпускала її до кінця, Вандербум уже не відчувала колишнього страху.

— Ну, що, як відчуття? – Джордж присунувся ближче, і вона знову відчула тепло дихання біля самого вуха.

— Нормальні, – коротко відповіла Рейна, не обертаючись.

— «Нормальні» – це що, похвала? — той награно фиркнув, і, злегка натиснувши на основу, змусив мітлу прискоритися. — Адже я, знаєш, жертва обставин. Ти сама погодилася.

— Ти вимучив згоду, – пробурмотіла вона, вже не намагаючись приховати слабку посмішку. — І не заважай.

Вітер знову став трохи сильнішим, і вона відчула, як розпущене волосся легенько вдарило по щоці Джорджа. Він розсміявся, легким рухом прибравши пасмо з обличчя.

— Навіть не думав, – його голос звучав так близько, змусивши відьму мимоволі напружитися. А потім Рейна відчула, як його підборіддя м’яко опустилося їй на плече.

— Що робиш? – запитала Вандербум, інстинктивно поморщившись.

— Відпочиваю, – спокійно відповів Візлі. — Ти справляєшся, навіщо мені напружуватися?

Вона злегка змістила плече, намагаючись недбало скинути його, але він тільки зручніше влаштувався.

— Візлі, ти взагалі знаєш, що таке особистий простір?

— Звісно, знаю, – з усмішкою відповів той. — Просто в нас із тобою зараз його немає.

Рейна на секунду завмерла, обдумуючи його слова. Вона хотіла відпустити саркастичний коментар, але чомусь натомість тільки закотила очі й тихо пробурмотіла:

— Ти невиправний.

Вирішивши, що на сьогодні вистачить, Рейна нахилила мітлу донизу і повільно, але впевнено пішла на зниження.

Джордж усміхнувся, злегка притулившись підборіддям до її плеча:

— А ти колючка. 

Вона насупилася, але перш ніж встигла відповісти, мітла почала злегка смикатися. Вандербум насторожилася, інстинктивно міцніше стиснувши держак.

— Гей-ей-ей! Спокійно, я не хотів тебе образити, – спробував було пожартувати Джордж, але мітла знову різко смикнулася, наче примхлива тваринка.

— Візлі, це не я! – вигукнула Рейна, коли мітла різко втратила висоту.

Ніккі, яка напружено дивилася за тим, що відбувається з трибун, обернулася на Фреда, який хихикав, тримаючи в руках паличку, обдарувавши найпрезирливішим котячим поглядом. Той, своєю чергою, крізь сміх, одними лише губами відповів їй: 

— А що такого? Нудно було на все це дивитися.

Білосніжна кішка фиркнула, здуваючи з носа раптову сніжинку і на секунду глянула вгору. Пішов сніг. Але, здається, пухнасту це не вразило — вона витягнулася, встала на всі свої чотири лапи й пішла в темряву, залишивши Фреда одного. 

Він уже захотів закотити очі, але завмер, прислухаючись. Йому здалося, що замість тупоту лап, він почув звук виразних кроків.

За кілька метрів до землі Рейну і Джорджа різко скинуло з мітли вниз на землю. Рейна стиснулася, інстинктивно прикриваючи голову руками. І тут вона відчула, як пара сильних рук охоплює її, а щось тепле і тверде накриває зверху.

Удар був несподіваним, але не таким болючим, як відьма очікувала. Вандербум повільно розплющила очі й побачила… Джорджа, що лежить на ній практично пластом, поки його руки все ще обхоплювали її маківку.

— Ну, привіт, – усміхнувся Візлі, коли їхні погляди зустрілися.

— Привіт? – вимовила Рейна, відчуваючи, як її голос зрадницьки тремтить.

— Ти це… жива? – запитав той, не рухаючись із місця.

Вона з важкістю видихнула і спробувала відповісти щось колюче, але замість цього, на тлі раптового викиду адреналіну, розсміялася. Сміх спочатку був нервовим, а потім став голоснішим, щирішим.

Джордж підняв брови, здивовано дивлячись на неї зверху.

— Ти що, смієшся? Вдруге за останній місяць? Сильно головою приклалася?..

— Замовкни, – крізь сміх видихнула вона, змахуючи з обличчя пасмо чорного волосся.

— Ні-ні, – усміхнувся Джордж, нарешті піднімаючись на ліктях, але все ще залишаючись надто близько і буквально придавлюючи своєю вагою відьму до холодної землі. — Це історичний момент. Я маю запам’ятати на все життя.

Вона знову закотила очі, але усмішка все не сходила з блідого обличчя. 

— У тебе так багато ластовиння, – хмикнула Вандербум, примружившись, щоб краще розгледіти обличчя, яке завмерло за кілька сантиметрів. — У моєї молодшої сестри теж їх було дуже багато. Тато постійно жартував, що на неї мухи накакали. 

— Дуже мило, – саркастично протягнув Візлі, викрививши брови.

І тут щось холодне торкнулося дівочої щоки. А перед цим і серця — раптовий спогад про вже давно спочилу родину, меланхолією і якимось несподіваним сумом, проник прямо під грудну клітку.

— Сніг? – тихо прошепотіла Рейна, глянувши поверх рудої маківки близнюка на небо.

Джордж теж підняв погляд. Перший сніг кружляв у повітрі, м’яко вкриваючи галявину тонким білим покривалом. Його увага повернулася до Рейни, і на мить він завмер.

Її чорне волосся, в якому вже блищали сніжинки, контрастувало з її світлою шкірою, роблячи її образ якимось аж надто магічним. Чарівним. Привабливим. Джордж дивився, як її очі іскрилися після сміху, а губи все ще зберігали тінь усмішки.

Він злегка нахилив голову, зловивши себе на думці, що не може відірвати погляду.

— Знаєш, – протягнув він, усе ще утримуючи цей момент. — Ти…

Рейна різко підняла погляд, відірвавшись від думок, що пожирали її:

— Я?

Джордж завмер. Здавалося, навіть перестав дихати. Дивлячись на Рейну, він у якийсь момент нарешті усвідомив, що лежить на ній, придавлюючи усім тілом до землі, між їхніми обличчями можна витягнути один лише вказівний палець, щоб виміряти вільний простір, а кров відлила від голови. 

В інше місце. 

А кадр, у якому Вандербум лежить під ним із задоволеною посмішкою і розкиданим навколо волоссям, глибоко дихаючи, ніколи не вийде в нього з голови.

Він підірвався з місця так швидко, як тільки міг. Тільки б вона нічого не помітила. Тільки б вона не встигла відчути щось не те біля свого стегна. 

О Мерліне, ні-ні-ні.

Розуміючи, що з боку це виглядає щонайменше дико, Джордж прочистив горло, злегка згорбившись, щоб мантія не обтягувала тіло. 

— Ти… добре сьогодні впоралася, – відгукнувся Візлі, підбираючи з землі мітли. — Холодно просто, та й сніг. Простигнемо ще.

Рейна, підводячись із землі, запитально підняла брову, стурбовано заморгавши. 

Фред, який спостерігав із трибун, приречено зітхнув. Він і сам бачив, що ще трохи й на одну солодку парочку може стати більше. Старший близнюк щойно зібрався йти назад до замку, щоб зустріти Джорджа в кімнаті нахабними оплесками, як знову почув звук кроків за своєю спиною. 

Не встиг він озирнутися, як хтось у чорному цупкому й теплому плащі, капюшон якого прикривав не тільки голову, а й ховав у темряві обличчя, присів поруч. Фреду довелося завмерти на секунду і глянути донизу, щоб побачити, що цей хтось простягає йому закриту долоню. 

Витягнувши руку у відповідь, на долоню Фреда м’яко приземлився один сікль.

— Попросили передати, — дуже тихо й грайливо донеслося з-під капюшона. 

Шепіт виявився жіночим. 

І Фред, попри весь свій ступор і попри всю свою кмітливість, уже готовий був схопити дівчину або побігти за нею, якщо почне давати деру, але коли той підняв очі, таємничої незнайомки поруч не виявилося. 

А замість тупоту кроків знову було чути тупіт лап.

***

Джордж залетів у кімнату, випадково грюкнувши дверима занадто голосно. На щастя, Лі в кімнаті не виявилося, лише один Фред. 

Емоції, від найбільш наснажливих до найжахливіших, просто переповнювали. Хотілося й очі прикрити, щоб знову згадати образ Вандербум під ним і краще навіть у порожній і зачиненій кімнаті, а хотілося й крізь землю провалитися, залити собі очі кислотою чи отрутою, щоб нічого більше не бачити. Не думати. Не заганятися. Не згадувати. Не переживати. 

Не виходило.

Джордж глянув на брата, уже одним поглядом захотів повідомити, що справа пахне смаженим, як злегка вщух. Фред, що сидів на ліжку вже в піжамі, підібгав під себе коліна, а між пальців крутив срібну монетку, вивчаючи з різних боків, наче ніколи в житті сікль не бачив. Не надавши цьому особливого значення, Джордж сів на своє ліжко, перед цим схрестивши ноги, бо ефект ще не минув. 

— Є проблема, – почав Джордж, глянувши на брата. 

— Так, у мене теж, – задумливо відповів тому Фред, не відриваючи карих очей від монети.

Близнюки переглянулися, втупившись одне в одного приреченими поглядами.

— Ти перший? – запропонував Джордж, намагаючись перевести дух.

— Можемо одночасно, – знизав плечима Фред. 

Джордж кивнув. Вони подумки порахували в голові до трьох і одночасно видали: 

— Мені здається, кішка Вандербум — анімаг, – сказав Фред.

— У мене встав на Рейну, – тієї ж секунди випалив Джордж.

Повисло секундне мовчання, за яким, одразу ж, пролунав регіт Фреда. Близнюк зареготав так, що аж вікна затремтіли. 

— А що, до цього хіба не вставав? – крізь сміх поцікавився Фред.

— Ні, – сухо відрізав Джордж.

— О Мерліне, у тебе, що, проблеми? – глузливо зауважив Фред, смиривши брата удавано-занепокоєним поглядом, а потім знову втупився в срібну монету. — Ну, ти начебто дорослий хлопчик, знаєш, що з цим робити. 

— Так, але… – почав виправдовуватися Джордж, захотівши пояснити братові, що Рейна Вандербум не та дівчина, на яку раптово й різко повинно було щось встати, і в них тільки-но налагодився дружній контакт, як зупинився на півслові, переваривши сказане братом кілька секунд тому. — Кішка Рейни — хто?