Розділ – 10. Нова… Сім’я.

Слідча обвела мене уважним поглядом, повідомляючи:

– Мої колеги відвезуть тебе до дитячого будинку. Мені дзвонили разів 40 звідки, та все розпитували, чому тебе так і не доправили. – вона вклала мені в долоню візитну карточку. – Якщо захочеш поговорити про свого батька або по іншій причині, то звони. Я одразу візьму трубку.

Таким чином я і потрапив до сиротинцю… Я відчував нестерпне спустошення поки мене везли туди. В голові все крутилися слова рижої жіночки про те, що вбивця моєї сім’ї…

– Моя сестра… – краєм ока я помітив як поліцейський поглянув на мене в дзеркало у салоні автомобіля. Я закрив очі і криво всміхнувся. – Пха-ха… Це смішно. Це справді… Дуже поганий жарт. – довгий час я розглядав море за вікном, і думав тільки про неї.

«Тіна… Ми з тобою ще зустрінемося.»

В дитячому будинку мене зустріли охоче, та з посмішками кілька наглядачів-жінок, які обіцяли гарно подбати про мене та брата, поки нас не заберуть або ж… Другого варіанту я боявся найбільше: поки я не стану повнолітнім та не піду будувати власне життя сам. В такому випадку… Брата я не скоро побачу.
Я ненавидів сидіти у будинку сиротинця. Там була гнітюча та не комфортна атмосфера, тому, частіше за все, мене можна було знайти на подвір’ї, десь під деревом, або на лавочці серед квітів. Наглядачка вивчила моє місце знаходження, тому часто з вікна кликала на обід або нагадувала, що я запізнююсь на автобус до школи.
Я і оком не моргнув, як пройшло 2 неділі… Час тут летів надто швидко.
В один суботній, ще не пізній вечір, ми з братом та 3-ма іншими хлопчиськами грали у футбол на спеціальному спортивному майданчику. Але нашу галасливу гру перервали викрикування директриси:

– Алане! Прийди з братом до мого кабінету! Це не може чекати! Скоріш!

Я витер краєм футболки піт з чола, вдивляючись вверх, де жінка за 40, суворо махнувши рукою, закриває вікно.

– Що їй вже треба… – я зігнувся, опираючись руками об коліна, та переводив дух. До мене підбігли.

– Ал! Чому міссіс Ліліан нас кличе?.. Я не хочу йти!

Я взяв брата за руку, та махнувши хлопцям рукою, попрямував у середину трьох поверхового будинку. Постукавши у темні двері, та почувши схвалення, ми з братом увійшли, спрямувавши недовольні погляди на власницю сиротинця.

Та розглядала папку з кучею паперів, документів, копій, фото, і так далі, і тому подібне… Після, вказала нам на диван поруч, і коли ми вмостилися, нарешті перейшла до суті:

– Алане, Майку, мої любі… У мене для вас радісна новина.

Я спохмурнів ще сильніше, адже добре розумів, яка “радісна новина” може бути для дітей-сиріт.

– Нас усиновлюють?

Її обличчя розсіяне зморшками та ямочками розтягнулася через широку посмішку, коли вона кивнула мені.

– У п’ятницю приходила молода пара, яка, якраз таки, хоче усиновити трьох хлопчиків.

– Трьох?..

– Вірно. Їм припали до душі саме ви, коли ті розглядали фото претендентів, а ще, Біллі, з яким ви недавно ганяли м’яч. Я вже розповіла йому про цю новину. Ваші прийомні батьки приїдуть завтра на зустріч, і якщо ви будете вести себе відповідно ввічливо та добропорядно, то через тиждень вас заберуть.

Майк розгублено подивився на мене, не розуміючи, про що та говорить, ну а я… Лиш кивнув, наче вибору і не було:

– Добре. О котрій нам підготуватися до приїзду?

Пізніше, під час обіду, Майк запитав в мене дещо в край дивне:

– Алане, то у мене тепел буде тли мами?..

Він не рідко питав мене щось безглузде. Попиваючи чай, я відповів просто:

– Так, Майкі.

До знайомства зі “сім’єю” ще було повно часу, тому я вирішив знову посидіти надворі. От тільки, коли я пішов в спільну кімнату шукати молодшого, то не зумів того знайти. Один з сусідів по койці повідомив, що він 10-15 хв. тому побіг з Біллі грати в квача надвір. Я попрямував на 1-й поверх, та пройшов через залу для ігор, де дівчатка гралися в дочки матері. Нянечки в цей час дивилися по телевізору спецвипуск новин, і я ненароком вловив розповідь ведучого програми:

– “…все ще розшукують. За даними правоохоронців у ув’язненої були спільниці по камері, з якими вона склала детальний план втечі під час якої ті вбили одного наглядача. Детальніше про цю новину нам розповість наш журналіст…”

Я зупинився біля вікна, коли помітив на нашій території дорогий автомобіль, а таких тут небувало, якщо це не директриси чоловік приїхав…
Коло височенного паркану в очі одразу натрапив знайомий силует хлопчика в жовтій футболці, з яким говорила, по той бік залізних воріт, жінка в чорному капелюсі.

Мої очі в мить розширилися. Телевізор продовжив лунати на всю ігрову залу:

– “…слідча, Емма Робертсон, розповідає, що за словами втікачки, та вбила власного батька з його 4-рьма дітьми та дружиною в знак помсти за те, що той зґвалтував її в 16-тирічному віці, та застрелив під час сутички її коханого.”

Я перевів шоковані очі до екрану, та застиг ними на зображенні дівчини під час допиту.

– “….Тіно, ви справді стверджуєте, що мали намір вбити в той день і двох інших братів, що вижили?..
– Так. Я їх обов’язково вб’ю як виберусь.”

Я кулею кинувся сходами на вулицю, а там вже підбіг до воріт та смикнув за спину брата, ховаючи від незнайомки в темних окулярах.

– Не підходь до нього! Хто небудь!! Викличіть поліцію! – з шаленим стукотом серця та зляканими очима, я стискав руку брата за своєю спиною, вирячаючись на брюнетку перед собою очима божевільного.

З “Ренж ровера” вийшов чоловік, та неспішними кроками підійшовши до дружини, і спитав:

– О? То це… Наш другий син, получається?

Я все ще насторожено спостерігав за незнайомкою, поки позаду не почулися поспішні кроки.

– Боже мій! Ви завітали до нас швидше назначеного часу! Хлопчики не встигли зустріти вас як належить!

– Просимо нас вибачити, моя дружина не знаходила собі місця чекати до завтра.

– Так, я дуже хотіла…

Я розкрив рота від почутого голосу, а коли інша зняла окуляри, то моя здогадка підтвердилася.

– …нарешті побачити вас, любі.

«Не вона…» – розглядаючі блакитні очі з загостреним носом і округленим обличчям, подумав я, розслабляючись. – «Таки, помилився…»

І тут я зрозумів, наскільки дивно виглядало моя раптова поява і відтягування брата.

– А… Вибачте, я, здається… Перепутав вас з викрадачем… Мені дуже стидно за це…

Жіночка розсміялася, нагадавши мені сміхом чайку:

– Ха-ха, не переймайся, я все розумію. Ти справді дбайливий брат, раз так відчайдушно намагався захистити Майка від мене. Я вражена цим твоїм вчинком.

Директриса, місіс Ліліан, з косим поглядом покосилася на мене. Ну а я лиш по дуркуватому посміхався до дами в капелюшку.

Наше перше знайомство пройшло не так вже й погано, і після від’їзду молодої пари, більшість дітей зі завистю дивилися на мене з братом та Біллі. До речі про останнього. 11-річний непосидючий блондин Біллі, став найкращим другом для Майка. Я от не шукав тут друзів, розуміючи, що можу їх більше не побачити. Ну а Майка тут всі любили. Йому й справді повезло… Вони з цим бешкетником стануть братиками… Ну а коли радий Майк, – то радий і я. Все ж я розумів, що потрібно міняти життя, хоча б заради малого. Ну і, думаю, батьки хотіли б кращого дня нас…

Ця пара здалася хорошою. Від них надходила приємна енергетика, від якої ставало світліше на душі і також хотілося посміхатися. От тільки від недавніх новин про втечу головної проблеми в нашому з Майком безтурботному до цього всього, житті, – в мене наростала напруга і знову почали мучити по ночам кошмари. Саме в такому стані, через який мене спрямовували до психолога через два знепритомлення під час сніданку, проходив увесь тиждень. Я дивився новини, але там… так і не розповіли до кінця про ситуацію з утікачкою.

«Знайшли чи ні, знайшли чи ні?..» – в останній вечір у сиротинці мене хвилювало тільки це.

На ранок нас з посмішками, проте не без прохань залишитися, проводжали до нових “батьків”, хлопці, що були з нами сусідами по кімнатці.
Новоспечений ” батько”взяв Майка на руки, а мене, поклавши на плече руку, повела до виходу жінка, яку я помилково мало не назвав вбивцею вчора… Коли наш скромний багаж погрузили, ми у 3-ох сіли в машину на задні сидіння, та почули від нашої тепер, “мами” попередження:

– Поїздка буде довга. 5 годин в дорозі. Приїдете ви вже втомлені, хлопці, але не хвилюйтеся, по дорозі ми робитимемо зупинки щоб поїсти чогось смачненького або погуляти.

– Які пісні ти слухаєш, Алане?

Я перевів погляд на водія.

– Металліку полюбляю… І ще… Поп-музику там… е-е-е, слипкнот, дефтонес, нірвану, блюр, квин, битлз.

Чоловік від подиву аж обернувся.

– Ну нічого собі! В молодості я також часто фанатів від металіки і попу! Хах, добре, ось, – він просто так передав мені свій мобільний, не боячись того, що навіть не знає, що я за людина. – Пошукай нам в дорогу щось в інтернеті, гаразд?

– Угум.

Всю дорогу брюнетка спереду оберталася до нас, перевіряючи чи все добре, і пропонувала соку, або бутербродів. Я відмовлявся. Не любив їсти в дорозі, а молодші були тільки “за”. Ми проїхали від сиротинця вже кілометр, але я продовжував помічати поряд з нами, на іншій смузі руху, пікап, а такі види автомобілів мене почали насторожувати не на жарт. Проте я намагався себе заспокоїти, і все чекав, що той зверне, або пришвидше швидкість та обжене. На щастя, коли ми зупинилися перекусити в “Mакдональдс”, джип-пікап вже зник з мого поля зору, і я зміг зняти напругу з душі.

За їжею ми ділилися історіями стосовно своїх батьків, і найбільше, звісно, пару приголомшила моя розповідь про вбивство сім’ї. Наша опікунка взяла мене з Майком за руки, і, погладжуючи їх, заспокоювала, що тепер ми житимемо в іншому штаті де нас ніхто і ніколи не скривдить. Ще ми почули вихваляння від “тата” про те, що він буде нас захищати, і відведе в престижну школу.

Мені було приємно від їхньої присутності, і я также помітив, що іншим двом також було в радість розмовляти з прийомними батьками, і ділитися мріями. Таким темпом дійшла черга і до мене. Коли пара наслухалася гору побажань малих: про новесенькі футбольні м’ячі, окремі кімнати, іграшки, кросівки зі шкільними рюкзаками, то наша опікунка запитала і мене:

– А чого б хотів ти, Алане?

– Я чув, ти у нас спортивний пацан. Не хочеш вступити в шкільну бейсбольну або футбольну команду?

Я відпив кока-коли, та покалатавши в ній лід, відповів:

– Я просто хочу, щоб ми з братом зажили спокійно і по-новому.

Дорослі з лагідними посмішками переглянулися.

Коли ми виїхали з парковки, то я знову помітив грязний пікап. Він також виїджав від Макдональдса. Мене потроху знову охоплювало незрозуміле, погане передчуття, коли я невідривно спостерігав за тим авто всю дорогу.

Врешті, я не втримався, і попросив:

– Можете зупинити тут, на узбіччі?…

Чоловік спереду занепокоївся:

– Тобі зле стало? Все ж друга порція Біг тейсті була зайва, авжеж?

– Алане? Дати води? – розхвилювалася чорнява.

– Ні, я потерплю.

– Зачекай хвилин 10, я зараз зупинюся на заправці.

– А, доб-… – несподівано я затих, коли помітив, що пікап перетнув суцільну смугу та наблизився до нас. Вже за мить “Рендж ровер” затрясло від зіткнення.

– Що в біса діється!? – наш водій звернув на узбіччя, та вдарив по гальмах.

Мене мов цвях, – прибило до переднього сидіння чолом, але ремені безпеки усіх спасли. Я обернувся, коли  інший вийшов, щоб поговорити з порушниками дорожнього руху. Минуло кілька хвилин. У нашої “матусі” почали здавати нерви.

– Я піду подивлюся чому він затримується.

– Я з вами.

Варто було вийти, як інша вхопила мене за руку, маючи намір впихнути назад у машину.

– Ні, Алане, тобі потрібно приглянути за братами.

– Давайте ви останетесь, а я схожу до нашого батька, добре?

Вона здивувалася, і вагалася ще з хвилину, но, зрештою, усміхнулася:

– Тільки швиденько, поклич його і назад, щоб мама не хвилювалася, добре, Алане, любий?

– Так, звісно. – я посміхнувся у відповідь, відкриваючи їй передні дверцята. Як тут, раптово, мені одягли щось на голову. Піднявши капелюх з очей, я розгублено поглянув на жінку.

– Сьогодні сонце пече так безжально… Літо обіцяє бути спекотним, но і веселим, адже тепер зі мною ви, хлоп’ята.

Я обдарував її лагідною посмішкою і кивком, після чого вона сіла в авто, а я направився до пікапа. З кожним кроком стук серця ставав все більш чітким та гучним, віддаючи десь у горлі. Я помітив, що наш новоспечений батько говорить про щось схилившись до опущеного водійського вікна з правого боку джипа. Коли ж я підійшов до нього, то з застиглим на обличчі жахом помітив, що окривавлене чоловіче тіло звисає на опущеному вікні, а в голові у того стирчить сокира.
Я підвів очі на білявку. Позаду неї, до мене простягнулася рука, що спрямувала в лоб дуло пістолета.
Шкіра на чолі запекла. Було таке враження, наче вона мене ним штампувала.

– Давно не бачилися, Алане. Милий капелюшок. Ти так погарнішав з нашої останньої зустрічі. Невже це через усиновлення?