Розділ 1( Suus ‘non OverLone mensuras.)

Розділ 1( Suus ‘non OverLone mensuras.)

Час тече не так, як ми хочемо. Щоразу ми втрачаємо дорогу нашому серцю людину. Потік часу не зупинити. Але якби це було б можливо….Я не думаю, що це призведе до гарного кінця. Це не зупинити. Але є істоти, які живуть вічність, цілі століття. Цих істот називають демонами та ангелами. Одні руйнують і вбивають, інші створюють і рятують. Велика прірва між ними. Ну, це і очікувано. Вони надто різні істоти. Війна між якими ніколи не закінчиться.

··———·—––····–––———·——––––······––––··—————–––·····– –—–—··–––––––···——––···

Ніжні сонячні промінчики сонця впали на бліде обличя. Біле наче сніг волосся було розкинуте по землі, а деякі пасма падали на обличчя. Маленькі ручки сильно стискали ніжну смарагдову траву. Одяг був весь у бруді.

Дівчинка зморщилась від променів сонця і повільно розплющила янтарні очі. Під очима були синці від недосипання, а зі злегка відкритих губ зривалося повітря. Дівчина озирнулася. Навколо ні душі. Самотні пишні дерева росли недалеко, ледве чутний гуркіт води десь у далині.

Тіло страшно ламало, але дівчинка змогла піднятися. Трохи хитаючись, вона пішла до води. Підійшовши до невеликої річки з невеликим водоспадом, глянувши на своє відображення у воді. Вода відбивала втомлену, виснажену та брудну дівчину. Але найдивніше це те, що вона була дитиною. Бурштинові очі з переляком розплющилися. Ледве помітні вертикальні зіниці звузилися.

-Як Таке може бути …. – прошепотіла дівчинка. Її руки тремтіли. З невеликих ранок стікала кров.– Як я тут опинилася.

Її переповнювали почуття. Як таке можливо. Дівчинка швидко підняла голову вгору. На небі сяяло лише одне сонце, а не три. Небо було чисто блакитним, але десь пливли пухнасті хмари, а не всипане по низу небосхилу зірками, а сам небосхил де розташовувалися зірки не сяяв північним сяйвом. І трава тут не блакитно-смарагдового кольору, а звичайного зеленого. Вода вирізнялася прозорістю. А дерева пишністю та розмірами. Це означає лише одне це не її рідний світ. Тоді куди вона потрапила. Дівчинка глянула на свої руки. Маленькі долоньки з гострими як леза кігтиками. Підійшовши до води ближче вона сіла на землю і почала вдивлятися у своє відображення. «І як тебе сюди закинуло, а Ебігейл» говорила вона сама собі. «Та і як ти взагалі стала такою крихіткою. Тобі від сили можна дати шість років не більше.» дівчина зітхнула. Вона озирнулася ще раз і піднялася на ноги. Тіло тремтіло. Куди йти вона не знала. Але точно знала хто вона така…

··———·—––····–––———·——––––······––––··—————–––·····– –—–—··–––––––···——––···

Як я й сказала. Час не зупинити. Воно йтиме туди, куди захоче. Але й безсмертних істот можна вбити або вигнати …