Розділ 1. ASPEN

Аспен.
грудень 2021 року.

Спартак.
За декілька миттєвостей до перших змін.

     Ми познайомилися з ним в Аспені, престижному навчальному закладі, для крутих людей на кшталт Жені і рандомних як я.
Мене, завжди мовчазного і задумливого, протиставляв цей веселий та максимально активний Женька, який був наче той вихор. У перший день він намагався всіх перезнайомити, розговорити та розсмішити (куди ж без того).  Хоча признаюся, в нього смішні жарти, тому не раз доводилося ховати посмішку за книгою.
Я відсторонено зайняв позицію спостерігача. Намагався не надто зближуватися з кимось, як ви можете здогадатися він мені спокою в тому інституті не давав.
Зараз на годиннику була уже 8 вечора, усі зібралися в одному приміщенні 25 людей, лідерів, які на даний момент вже 3 години сперечалися, та не могли дійти остаточної згоди щодо майбутньої вистави, яка мала б завершити наше навчання у цьому закладі. Поглядуючи на годинник я розумів, що цей час вже міг би грати Skyrim у своєму номері, тож вирішив їм підкинути ідейку і піти уже нарешті.

     Я підняв руку (тут було так прийнято, якщо хочеш висловитися), і всі затихли. Ну звісно. Хлопець, який всі дні мовчав, хоче щось сказати.

– Я пропоную, щоб постановкою вистави зайнялися люди, які уже мають досвід продюсуванням та гри. Тож я пропоную, щоб Женя, Ірина та Костя її поставили, хто «за»? – почувся одобрюючий гомін, всі погодилися, я був задоволений, що проґавив момент, як на мене Женя дивно дивився.

– Я «за», за однієї умови, – усі повернули голови в бік Яновича, – якщо головну роль зіграє він! – і цей гівнюк вказує прямісінько на мене, з хитрим поглядом дивитися мені прямо в очі. Ці бісики в його очах, ой як мені не подобаються, вони вселяють в мій мозок якийсь неспокій. Але всі гаряче підтримали цю ідею та розійшлися нарешті по кімнатам, а ми залишилися вчотирьох обговорювати деталі вистави.

Женя.
За декілька миттєвостей до перших скоєних дурниць.

Мене завжди захоплювали різні поїздки, нові знайомства, тому для мене це була ідея фікс попасти на навчання в Аспен, щоб трішки розгрузити голову і провести час в колі цікавих людей. Ну і звісно випити, розслабитися і подвіжувати, доки навколо природа Карпат. (А саме там ми перебували з групою студентів).

Я стрімко підкорював серця моїх колег-студентів, своїми жартами та легкістю, тому проблем з комунікацією особливо не було, окрім одного хлопця. Його звали Спартак, згадуючи наше перше знайомство я б не сказав, що воно пройшло вдало. Я дурак не повірив, що це його справжнє ім’я і почав домахувати, називати Спартачком, на що він тоді закотив очі і просто спокійно пішов в номер. Я уже був подумав що все зіпсував, дебільними жартами та сміхом. Але він мене здивував, спокійно повернувся з документами та показав мені їх.

– Тепер віриш?- з насмішкою питав, злегка припіднявши брову. А я вдивлявся і не вірив очам, дійсно Спартак.

– Вірю, Спартачок!- і я щиро білозубо всміхнувся, закидуючи руку йому на плече, – давай дружити?м?

– Це тобі що, дит.садок? Не потрібна мені твоя дружба..- і хоч він так говорив, руку його не скинув, як на мене це був добрий знак. Зловив себе на думці, що дивлюся на нього дійсно як дурачок і всміхаюся чомусь своєму.

Дні в Аспені минали для мене стрімко і весело, я намагався завжди бути в центрі подій і при нагоді веселити своїх жартами, інколи я навіть встигав помітити посмішку Спартака, на черговий мій жарт, доки він не ховав її за книгою, чи своїм беземоційним виразом обличчя. Хотілося зняти з нього цю маску байдужості. «В нього красива посмішка…» така думка часто крутилася в голові, та я її або відганяв або вигадував виправдання цим думкам.

Наближався випуск, потрібно було ставити виставу. НАМ потрібно було ставити. Єдине що тішило, що я зміг втягнути Спартачка в його ж ідею і тепер міг спокійнісінько любуватися як він страждає на сцені з текстом його слів, яка щоразу магічним чином змінювалася у формулюванні, але я на нього на тиснув, ми ж не на премію за «…театральну досконалість» претендуємо.

День вистави пройшов сумбурно та весело. Усі видихнули з полегшенням, як тільки п’єса була відіграна, дипломи вручені, а це означало що можна випити та розслабитися.

– Спартачок, вип’єш зі мною? – я наздогнав його по дорозі з зали, і розмістив свою руку уже на знайомому плечі.

– Жень, я не п’ю. – він трохи скривився від запаху алкоголю, скинув мою руку та продовжив рух до своєї кімнати.

– Ну Спартачок, будь лаааасочка, – я був випивший, відчував легкість, та слабо контролював свої дії в той момент, тож продовжив йти за ним. А мій п’яний мозок як назло нагадав мою ідею фікс забрати цю байдужість з його обличчя. Але «яким чином» мозок ще не знав.

– Це моя кімната. – а я і не помітив що зайшов разом із ним. І я не придумав нічого кращого ніж відповісти:

– Ні, це моя кімната.
-Ну ти і п‘янь, Женя. – знову ці закочені очі, і невдоволення, – краще йди і продовжуй святкування з друзями, – він уже почав мене спроваджувати за лікоть до дверей.

Я не знаю, чим керувався мій п’яний мозок в той момент, але я розвертаюся до Спартака, пристально дивлюся йому в очі, а він завмирає. Я злегка починаю його штовхати за руки назад та притискаю до стіни, відчуваючи як його тіло інстинктивно напружилися, не знаючи чого очікувати. Я користуючись моментом і його сум’яттям, однією рукою припіднімаю його обличчя за підборіддя, його зіниці розширюються, здається від усвідомлення, що САМЕ я збираюся зробити. Я нахиляюся повільно, дивлюся йому прямо в очі, мене розпалює ще більше усвідомлення того, що нарешті його незворушна маска байдужості пала. Наші носи уже торкаються один одного, я відчуваю його подих, погляд, напружене тіло, губи злегка привідкриті як і мої, ці напружені міліметри відділяють їх. Дотик. Обережний, легкий і майже невагомий. Не відчувши супротив, я дозволив собі більше.

Я чув останній тяжкий подих перед поцілунком. Моя рука була у нього на обличчі, пальці задівали почервонівше вухо чоловіка, а мої губи уже брали владу над його. Жар розливався по тілу, а поцілунок тільки набирав обертів. Вологий, гарячий, зі змаганням за домінуванням. Я відчув, як чоловік закинув руки мені на плечі, притягуючи. Ці гарячі секунди поцілунку зливалися в хвилини, зрідка відриваючись щоб вдихнути такого потрібного кисню. Не знаю скільки ми так простояли в тому коридорі, аж доки я не зупинився. Тяжкий подих, і не тільки він, я відчував жар у всьому тілі і збудження. Притулився лобом до його. Треба йти, доки я не наробив те, про що шкодуватиму.

– Добраніч, Спартачок. – тихо прошепотів йому в губи, наче нас в цій темній кімнаті міг хтось почути. Швидко, на скільки міг розвернувся і вийшов з кімнати, ледь почувши на прощання тихе:

– Добраніч, Жень…

____________________________
Прим. Тут надалі будуть коментарі автора.

Дякую усім хто прочитає. Буду рада почитати ваші коментарі, і сподіваюся продовжити цю історію, з подальшим розвитком їх відносин.
Усім любові,

фрфрфр