Розділ 1

Назва: Повість о літах полку Пшеничнім

Опис:

Українка потрапляє в минуле, яке підозріло нагадує реалії твору Достоєвського “Біси”, та ще й в тіло Верховенського.

Жанр: “У денді проблеми”

P.S. Навіть не читаючи “Бісів” ви зрозумієте, що тут коється якесь божевілля. Але весело.

Вибачте за можливі помилки!

 

Розділ 1

 

Описані події відбувалися чи то у селі під Вишневим, чи то у селі Вишневім, чи то біля вишні під селом…Коли моя бабця Шмотря уже давно як цвіла й пахла. Літо століття… Ну теє, двадцять першого… Чи то двадцятого?

Не сердяться на невизначеність дат, у які мені повірити було важко… Але ж як було відмовитися, коли такі люди просили? Ой, знову щось забалакався. Почнімо ж повість.

Темно. Блимають побиті ліхтарі на вулицях.

Українці кажуть, що немає безславнішої смерті, аніж бути забитим насмерть, як зрадника, розгніваним народом, чи задихнутись від вареника, застряглого у горлянці.

Тримаючись за парасольку над темною, ідеально круглої форми прогалиною, куди так невчасно впав кривий люк, одною п’яткою зачепившись за неї, Ольга Надіївна Пшенична думала що зараз – таки доведе людям – се не так.

Її ранець давно вже покоївся в омуті брудно-зеленого болота, а світло-русе волосся нагадувало копицю сіна. Але те її не колихало – остання надія у вигляді чудового винаходу людства почала повільно згасати, прогинатися під її могутньою ногою.

Для рятівного маневру дуже бракувало місця і єдине, на що вона спромоглася сподіватися, був чудовий порятунок у вигляді одної товстенької сталевої їх, якою вона замінила стару, бо парасолька ся пережила 5 років перебування під наглядом завзятої садівниці, котрою була Святкіна бабуся.

” От хороші ж будівнички в наші часи… Та навіть мій дід, сліпий на одне око, зробив би рівніше” – так міркувала Льоха, готуючись до неминучої участі, бо горлала вже хвилин десять і схоже встигла зірвати голос.

Ймовірніше було б зазнати нападу, хоч в цій безлюдній місцині навряд знайшлася хоч одна людина. Та якщо ж і знайшлася, то навряд чи допомогла б. Якийсь відділений від зграї водяний не привернув бы увагу й стомленого урядовця.

Однак Вишневе не було поганим селом, зовсім ні. Як мені розповідали, то було найцивілізованіше село усієї України.

Куди не глянь – усюди ліхтар і собака в чужому дворі. Навіть трохи камер в цікавої до усього, що коїться, бабці Палашки. Сусіди п’яними горлали “Червону руту” лише раз на тиждень.

Навіть в аптеці поблизу її оркестру не ставалося ніяких подій, що коштували б уваги. Окрім, звичайно, регулярних спроб викрасти сушену морську капусту одного акціонера, що, звичайно, потрепав від неудач і натренованих ніжок працівниць. Ніжок, що заслуговують відзнаки!

Тут і Яхт-клуб був, з якого вона й поверталася, підпрацьовуючи тренером.

Нічого не вістувало незгоду – цілий день був штиль і лише найталановитіший з її учнів зумів кільнути свою блакитну “Європу” і отримати гіком по лобі. Як можна?

Одначе цікава думка для талановитої особи, що змогла провалитись під люк і застрягнути.

0, порятунок, однак, прийшов нізвідки – якась добра жіночка років сорока вигулювала свого собаку, судячи з гнівних окликів “Рей! До мене!”.

Ольга, навіть не формулюючи слів, крикнула скільки було сил після свого концерту. Звук, вилетівший з її горлянки більше нагадував надривне сичання індика, аніж людський голос.

Собака загавкала, а господарка нервово гикнгула. Судячи зі звуків вона трохи потопталася на місці, перш ніж наважитись підійти.

Біле світло чужого ліхтарика засліпило очі.

– Вам допомогти? – ввічливо запитала незнайомка.

– Ні-ні. Звісно це моя ранкова йога.

Незнайомка знизала плечима, мовляв, я ж не знаю що в нашої молоді в голові і витягла її за ногу на пару з вівчаркою.

Вівчарка виявилася німецькою – без душу вона сьогодні спати не ляже, а господарка – брюнеткою в синій сукні у горошок.

“Напевне теж у бабусі взяла” – подумала українка, оглядаючи власну одежу – сорочку в горошок з на скору руку пришитим каптуром і суто козацькі штани.

Віддихавшись, вона встала і, наче нічого й не сталося, міцно потиснула рятівниці руку.

– Доброго ранку – мовила, як мед наливала, Ольга, вихована в найкращий українських традицціях.

– Доброго вечора – незрозуміла жіночка нічного жителя.

– Красно дякую вам за порятунок, пані. Ви моя рятівниця. Не хочете випити по горнятку чудового шоколадного напою з назвою ранкове какао? В якості подяки.

– Я зараз на побаченні, як бачите, але якщо це какао на виніс, то я не проти погомоніти про політику з нашою молоддю – усміхнулась вона.

Прозвучали ці слова доволі загрозливо, як на літню жінку в синьому платті у горошок. Ользі дуже подобалися такі люди.

“Е ні, панночко, нас таким не налякаєш”

– Домовились – сказала Олешка, потискаючи новій знайомій руку.

Спільне здивування завершилося спільним інтересом, як буває у селах. Йшов, упав – познайомився із сусідським політиком.

Дзвеніли цвіркуни, скреготали жаби з рідного болота, що власне знаходилося підля Ольгіного дому. Українки інтелігентно мовчали, прислуховуючись до незвичних звуків. Під такий акомпонемент вони підійшли до дверей.

“Залатані двері – кращі від незалатаних” – думала Пшенична, заходячи в перше кафе, яке побачила.

” А касир, схоже, так присвячує себе роботі, що навіть не вітається”

Швидко запихнувши собі в кишеню жменю безкоштовних цукерок, вона забрала своє замовлення в сорок гривень.

Варвара вже стояла на порозі і Рей, німецька вівчарка, вже совав свій писок у щілину між дверима. Касиру, однак, було на те помаранчево.

Дівчина, видно,поспішала, що було й не дивно – надворі як-не-як звечоріло.

– Як думаєте, з нашими новими проблемами, як скоро Росія зазнає клопоту?

– Та у кацапів вже клопоту вистачає. У них люди хворіють незгірше ніж у Британії. А там новий вид з’явився. Тільки оце ми почали думати, що гірше не буде.

– Якщо гірше може бути, то воно й буде. За гріхи наші так наказують. Кажуть, онде три роки отак пролетить.

– Ой, як чудово!

– Що саме?

– Уяви, як світ за цей час зміниться. Як степи розростуться!

– Гадаю, він стане чистішим.

– Я сподіваюся, що ти маєш на увазі хороший вплив на природу зменшення виробництва заводів.

– Звичайно…

Он уже й перша зірочка на небі. Дивовижні малюнки можна на тому полотні знайти. Он десь летить дивна птаха до місяця, а потім ховає її хмарою. Комашня дзижчить.

Погонівши, приятельки як можна більш некультурно сьорбнули і вийшли.

Вони попрощалися і хоч не знали як життя поведе, але чуяли, що зустрінуться тут же завтра.

Дочалапавши додому – непримітного дерев’яного будиночку, пофарбованого зеленими фарбами Ольга мало не переселилась об хитку черепичну огорожу спільної з її подругою клумби. Але парусний спорт дав про себе знати – вона миттєво відстрибнула на два метри на знайому плиткову доріжку. Добре, що сходи були незмінно гнилі і вона встигла відпрацювати навичку ” не-зламай-собі-ногу”. Завтра ж їх поміняє.

Піднявшись, благо, що не гнилими сходами, якими вже давненько треба було зайнятися, Льоха відчинила двері. Зняла куртку, звично вітаючись з паном Пацюком а іноді й Крисаком – як поважно був названий її кіт, бо мав світле забарвлення шкурки і вдачу Петра Верховенського. Інакше кажучи – він з навчанням кинувся їй під ноги, вітаючи.

– Ох, ти вже прийшла? Чому так довго? Я хвилювалася – зразу ж встрягла її сусідка, Любка.

– І тобі здрастуй, Лютик – усміхнулася Ольга своїй подрузі.

 

Колись вони познайомилися в Острозькій академії. Обидві знімали житло у селі поблизу академії, бо місто було їм чуже. Ні, степи – ось що справжня воля!

Та й хазяйка кімнат з доступними цінами у місті була генералом ганчірок і пральних машин. Спочатку – Любисток Юріївна і Ольга Надіївна, а потім – Лютик і Льоха , стали не розлий вода.

Ольга була дівчиною простою, та войовничою. Життя майоріло перед нею з скаженою швидкістю : в чотири роки – вступ до художньої школи у групу скрипалів; шість років – до загальноосвітньої; чотирнадцять – перша власна фортеця; п’ятнадцять – добридень, хімія, біологія і відмінні табелі;

шістнадцять – яхт – клуб. В якийсь момент життя світ якось потмянів. Ні тобі відсилки в армію…

Зате вона хоч стала жителькою ” Зеленої пущі” з їх постійними випробуваннями. Вона, звісно, не збиралася все життя вчити теорію мед-технічної частини на полі бою.

А далі що? Двадцять – розчарування у людстві; двадцять один – хто я і де мій полк? Вона була саме тою людиною, яка б в свої молодії роки сказала б, що для неї вже доволі пізно щось робити.

Так би воно й було, якби не стрілись вони з Любкою. В тій самій “Зеленій пущі” вони зрозуміли, що їх знайомство було не звичайним, а доленосним.

Дуже просто – Ольга зронила кілька слів, а Любка – свою уважність, бо не зупинила українку перед підступною міною. (Тренування в “Зеленій пущі” цього разу був присвячений проходженню мін, які не вибухали, але робили звук)

Вибух пролунав на пів Дніпрянщини, десь почулися грізні оклики Максима. Так віднайшлися цінителі гідної творчості.

Після верениці незручних і просто неймовірних ситуаціі, як-от викрадення викрадених ними ж шортів спільного друга з поліцейського управління, створення власної, хоч і невеличкої, армії. Або ж як-от коли їх сприймали за місцевих диверсантів. Ще, коли не мали зв’язку, кожного дня піднімалися на високу гору, де знайшли військовий літак…

Любка з Ольгою зійшлися як в рядках Пушкінського “Євгенія Онегіна”. Не нашого земляка, але чудового гостя.

Вони ідеально доповнювали одне-одного – десь Ольгіна вертливість, спільга впертість, а десь Любкіна винахідливість знищували будь-які перешкоди. Цей союз і став їхньою дружбою.

З тих пір Ольга почала трохи більше вірувати у долю.

– Наздоров’ячко. Сідай за стіл поки вареники не охололи й компот не скис від твого вигляду.

Українка й справді виглядала не найкращим чином, хоча буро-червоні плями на штанах підкреслювали яскраві зелені очі.

“Не так все й погано”

– У нас є вареники? А щоденник Шевченка ти випадково не знаходила?

– Як ти здогадалася? Тільки розумієш… Я так поспішала! Він вилетів у мене з-під пахви на дорогу. А там їхав велосипедист! І скинув його в каналізацію! Він навіть зупинився спочатку… Але такий вітрюган здійнявся, ти б бачила! – Любисток сумно подивилася своїми каріми очима.

– Це так само, як я згубила той глиняний кулончик і браслет, що ти мені плела?

– Та це ж місце усіх загублених речей! Знайдеться усе, чого тільки душа забажає. Може завітаємо якось.

– Ні, дякую. Я сьогодні вже намагалася. Вийшло не надто вдало. Наступного разу тільки з тобою.

Чорні брови здивовано вигнулися, і подруга з розумінням огледіли її задрипані штані.

– Штани гідні благородних справ! Ну, розказуй, як так вийшло. А я тут доречі таке макраме наплела…

Сідати за пишний обідній стіл з нещодавно купленою красивою скатертиною було справді приємно. Недарма та була розписана вузлуватими візерунками, що обрамляли картини побуту українців. Зразу відчувається рідний дух…

 

– …по дорозі завітала на чийсь день народження. Думала – ритуал проводять, піду-но подивлюсь. Ан, ні! А там контрабандистський магазинчик. От і нахапала всього помаленьку. Галушки у них чудові!

“Наші контрабандисти на дні народження? Недурно.” – якби Ольга так слухала своїх людей, то точно мала б більше пошани.

– Ну хоч якась користь від вечері з чужої кишені взятої.

– Звичайно! Був доречі там і один твій… Надто підозріло він на мене косив. І вареник намагався украсти! Тож вирішила не затримуватися.

Пшеничній хотілося запитати, чого подруга з чисто козацькими манерами не познайомила того хлопця. Однак козацька традиція забов’язувала спочатку підживитися, а вже потім думати над заколотами.

– І оце все в одну харю? Мені залиш! – скрикнула Любка, але, напевне з доброго пориву, не відкусивши жодного шматочка від страви. Вареники були гострими.

****

Мушу промовчати щодо поважної людини, котра загадала мені написать подібний літопис. Ця вельми приємна, на перший погляд звичайно, особа не хотіла залишати без уваги одного, здається, не надто важливого героя повісті.

Я сказав би, що це Петро, сучий син, бо лев’яча доля його бажань і дій відіграла надзвичайну роль. Мстивий, дурний хлопчисько, якому я, однак, навіть вдячний, тому що без нього нічого з цих надзвичайних подій і не відбулося б.

Що той Петро? Стосунки з Ольгою в нього були жахливі. Якби з того і вийшло, то щось у лісі точно здохло б, і це не українка. Сама, або ж Любка перша зметикувала б його… теє.

Батьки його були зайнятими людьми. Старих своїх не навідували, лише обіцянками годували. Навіть дитину завели запізно. Від того Петро, мабуть, і виріс отаким прибацнутим.

Та годі, я б краще розповів про набагато більш гідну людину.

Любисток була дитям Юнони. Народилася в хорошій, шаманській сім’ї з численною ріднею і уже з перших днів…

Ні, ну не те. Я ж не роман пишу. Лише правду…

Любка була з тих людей, котрі без усяких страждань совісті грали в карти із будь-яким колективом, не боялися виступити зі своїми циганськими танцями перед директором і до того ж розбиралися у травах. Відвари усілякі робила, мазі, настоянки для п’яток… А ентузіазм так і пре. Ой, скільки справ різних вона намагалася освоїти! Та хіба є щось, чого ці люди бояться?

На відміну від мирної зазвичай (але не тоді, коли їй нудно, сумно, злісно або хочеться вкусити когось за п’ятку!) Ольги, танцюристка мала дуже тяжкий характер і до того ж у хороших стосунках зі своїми бажаннями. Совість у неї була присутня нечасто, зумовлюючи диявольське сполучення. Вона була справжнім джигідом і душею компанії. Дотепна до всякої справи, Любка була золотим дитям своєї й так різношерстної сім’ї. Батько – військовий інженер, мати – колишній біолог і теперішній снайпер…

От чув я про неї якесь такеє слово, що відразу зрозумів – так і є…. Такеє слово… Ой, точно. Відьма.

А Ольга… Те ж саме. Що ж вона? Просто розтікалася тою глиною в чужих руках. Вона була з тих людей, які мають на меті прожити життя якнайяскравіше, і не втрачати жодної хвилини. І була щаслива як корова, а здорова як коза, що в неї є у друзях така чудова людина.

Красива, сильна, розумна… Та ще й на флейті грає. У Ольги не залишалося й шансу.

 

“Давай напишемо партії “Немає москаля” для скрипки і флейти?”

 

“Годнотааа!”

 

***

Навіть не розплющуючи очі, Ольга зрозуміла : диванчик є диванчик. І прокинутись на ньому після відбірної порції пельменів було вельми приємно.

Диванчик на дотик був дуже дорогим – з майже м’якої шкіри.

“Щось тут нечисто” – подумала Ольга і неладний дзвіночок похитнувся на краєчку свідомості.

В її районі таких див не було зроду, тому вивід зробити вона могла лише один.

” Мене викрали”

Ясен ясен, так воно й було.

Сонні думки її знову поверталися до диванчика.

Чому він такий м’який? Навряд його зробили з собачої шкіри, як добрі люди роблять. Та точно з людської – ну нема в нас на районі таких мажорів з м’якенькими диванчиками, а сидільців було достатньо.

Вона розплющила очі. Було темно. Як Ольга помітила, година пізня – шоста година. Сонце ледве-ледве виднілося з-за небокраю. Світло. Воно ще не втомилося ганяти людей по полю у жниву.

“Зачекайте, шоста? Але ж я прийшла о дванадцятій!”

Зліва Олешка запримітили відчинені двері, до яких була повернута головою. Звідти і подекуди зі шпаринок продиралось блідувате жовтогаряче світло. З усіх так і сквозило чисто московською розкішшю.

Місце, де вона опинилась, підозріло нагадував балкончик з білого мармуру. Дивина – весь такий білий, що пил неначе корова язиком злизала. На стіні за її спиною виявилася непримітна різьба в стилі барокко, себто тріщини з яких вабили око своєю вишуканістю.

“Пани якісь. Музей би не допустив такого мракобісся” – Ольга для себе зауважила, що їй же краще, якщо це музей.

Пшенична встала, похитуючись наче після змагання у шквал і , помітивши світлі, по-плебейськи цілі двері зліва, увійшла прямісінько до кімнати.

Її не засліпило тепле, як сонечко, сяйво невеличкої лампи – очі застелила темрява. Мутило зі страшною силою. Ольга відчула, як втрачає зв’язок зі світом. Єдине, що вона встигла відзначити так це те, що вона падає. Закони ведення війни по-козацьки говорили, що треба негайно хлебнути горілки.

Рука в пориві жаху натрапила на якусь невдало розміщену тумбочку. Почувся жалібний скрип і звук биття якогось дуже тендітного посуду – це не ті українські глеки, що за своє нелегке життя падають щонайменше п’ять разів. В очах прояснилося і от уже на підлозі, наче для чужого неситого ока, утворився натюрморт зі скалків ніжно – рожевого кольору з якимись візерунками.

За цю мить в її голові пронеслася якась мара – чужі люди, хоча й було відчуття знайомства з ними. Неначе актори з фільму повилазили – всі у суртюках й піджаках, такі собі поважні вельможі. Дивитись на їх чвари було не вельми приємно.

Ольга угледіла велику шафу з люстерком поряд та дверима, що, вірогідно, провели б її до основного коридора.

– Что случилось? С вами всё в порядке? – роздався за дверима шовковистий голос невідомого москаля.

Ольга ладна була вже забарикадувати їх осліном зі стільцями, хоч би стукнула, якби щось із перечисленого тут було. Лише шафа сумно скрипнула вишуканими дверцятами.

Туди, як розповідає очевидець, забралася вона, мужньо сопучи, ба дверцята ж не відчинялися. Але от уже після другого потужного поштовха дверці прочинилися.

В шафі виявилися шуби.

Очевидець і сам уже був ладен залізти у шафу, побачивши накоїне. І добре, якби це був просто розбитий глек! На підлозі серед скалків дорогого фарфору лежали дві книги надзвичайно похабного змісту. Одна тільки назва першої, “Энциклопедия страсти”, віщувала великий гріх на голову читача.

” Пётр Степаныч,- він на секунду запнувся, наче хотів назвати когось інакше і тепер соромився, – как же я вас понимаю. Я бы тоже не выдержал такого бесовства. Это явно выходки Липутина, не гневайтесь Боженька, ведь не ведает, что творит”

– Що ти мені отакеє розказуєш?

– Я не… Пётр Степанович, выходите. Эта ересь не стоит вашего душевного спокойствия. Никак кто-то из гостей пошутил.

– Сам вийди – одказала Ольга.

” Виманити мене вирішив, скотиняка руська.” – міркувала Ольга Надіївна.

“Неужели его так потрясло баловство этих невоспитанных господ?” – думав Григорій Максимович підмічаючи дивну інтонацію.

Не розуміючи жодного слова Максимович надав їм якогось такого високого сенсу, що і мене заплутав вагаючись пояснити це словами. Але як він сказав:

“Він вперше зустрів такої чистої і щирої душі людину”

– Вам нужно побыть одному, я полагаю. Ваш порыв очистить это место от дьявольщины достоин уважения – він ще раз обвів поглядом підлогу – Так бы поступил каждый достойный человек на вашем месте.

І Григорій зі спокійною душею пішов шукати слуг, які б поприбирали цей безлад.

Тим часом Льоха, відзначивши відсутність людей

вилізла, як той вовк серед мисливців, і прошмигнула у щілину між наступними дверима на її шляху.

А потім назад у шафу – бо це ж не вічливо покористуватися зламаним і піти. Ні! Вона не з того Барабашського полку! Шафу треба відродити!

Їй дуже пощастило, що єдина лампа в кімнаті була рясно змащена олією. Тож вона взяла кінчик своєї білої сорочки і… Передумала, бо таке вбрання, незважаючи на козацьку традицію не прив’язуватися до речей, була шкода. Коштував він точно дорожче, аніж її знамениті штани за сорок гривень.

Врешті-решт Пшенична узяла пояс соболевої шуби і щедро обмазала старі дверні клепки.

****

Коридор, а наступна кімната виглядала просторішою навіть не дивлячись на більшу кількість меблів. Серед сих меблів можна було знайти стільці зі столом і навіть дзеркало.

Тумбочка була встелена білою мереживою хусткою, як і стіл.

Ольга взяла зброю, що лежала на тумбі, котрою була довга дідтельменстьська палиця з оббитим металом кінцем, і поспішила вийти.

Що ж, коридор, як ви напевне помітили, був такий, що й зайвого опису не вартий. Хіба що примітне – надзвичайна тьмяність.

“Коридор для темних справ”

Єдине варте уваги власне Ольги – це, як не дивно, диванчик.

Сором, але героїню нарешті зморило – набігалася вона в смак.

“Якось моє тіло сьогодні почувається не дуже. Наче і не одпочивала”

Дивна думка спалахнула на межі свідомості. Вона присіла, роздивляючись свої руки – наче такі самі, тільки якось… Ніжніщі?

“Ну, я завжди знала, що у Руслани зволожувальні мазі краще од Любкіних. Їй би руку набить.”

Вона підхопила прядку волосся – колір той самий, може більш світлий і солом’яний, але рівніший. Тепер вона на всіх правах могла вважатися білокурою. Та її, видно, обкорнали маленько.

– Пётр Степанович? Это вы? – рознісся над головою москальський голос невідомого .

От як буває, коли втрачаєш пильність.

– Ні! – мало не крикнула Ольга, миттєво підриваючись з місця і готуючись дати відступ злодію. Її невдоволений вигляд був прямо пропорційний роздратуванню.

– Что? Впрочем, неважно – брюнет аж приосанився – Как же я рад, что с вами всё в порядке. Мне подумалось, что вы по случайности выпали с балкона.

Його розчарований погляд говорив зовсім інакше.

Ольга, навіть будучи скрипалем, не витримала паузи.

– Я, далебі, не знаю, себто, як у вас тут справи робляться – почала Ольга – але зась тобі мирних бурлаків мого району чіпати!

Тут би мусила бути запекла боротьба яка, проте, скінчилася надто швидко.

Льоха вирішила використати найвбивчіший прийом, якому навчив її батечко. Складався він зі зв’язки ударів, що закінчувалася смертельним уколом двума пальцями в живіт.

– Хук зліва! – вийшов боковий справа, чим вона спантеличила опонента – Хук зправа!

Чоловік аж похитнувся під натиском важких і влучних ніжок.

– Что вы?.. Одумайтесь! Не подобает особам вроде вас так… – та Ольга його не слухала.

– Хунча! – використала козачка Любкін фокус.

Від несподіванки той відступив назад до дверей. Жовтогарячі промені осяяли його лице і Ольга встигла здивуватись навіть раніше, ніж її удар дістався мети.

Але він таки її дістався. Зігнувшись в три погибелі на порозі молодик не втримав рівноваги. І от перед нею на мармуровій підлозі розпластався Микола Всеводолодович Ставрогін – або актор, або маньяк-персональний-зітхач.

“Чудово, Олечко, в тебе тепер один мрець.”

Щось горіло у далині. Було чути чиюсь відчайдушну лайку, у якій постійно згадувався якийсь Верховинець.

Вона перевірила пульс – все в нормі.

 

– Ставрогин? Что вы забыли в моём болоте? – вопрошала вона.

– Не ваше болото, а моё – тихо проговорив той, зовсім не образившись на таке порівняння його дому.

Треба віддати йому належне – говорив він нечутно і навіть зовсім натурально грав непритомного, не наважуючись підійматись – видно ніжки йому добре запам’ятилися. Хоча подейкують що був він сили неабиякої, то може й не хотів нападника, ну теє, як то кажуть, заламати. Навпіл. Благородною людиною був Миколай Всеволодич.

Опам’ятавшись, Ольга почала розмірковувати що ж робити далі. Навряд чи її б притягли в такий будинок просто на обід.

“Ну, хіба що мною”

Увесь досвід з книжок про вбивць волав, що свідка треба знешкодити. Але як?

“О, є одна ідея”

 

Деякий проміжок часу потому, в якому наявні вирази не прийнятні для письма вона таки дотягла дуже зацікавленого в тому що діється чоловіка до кімнати. Свою зацікавленість він проявляв у мужньому мовчанні навіть тоді, коли якийсь необережний і зовсім не вічливий кут зустрічався з ним. Зате всіх їх чудово облаювала Ольга.

В перекладі на літературну мову це звучало б так:

– Та йоханий же бабай! Який же маньяк такі незручні для перетягування трупів будинки обирає?

Та я б вас усіх….

Що то за кімната була? О, Ольга навмисне вибрала саме таку, з якої не долинали ніякі звуки й не видавали присутності нікого з небажаних свідків. Хоча і їй самій було лячно в неї заходити.

Але в приміщенні вона побачила дуже цікавого гостя. Це був невеличкий дерев’яний стіл темнуватого кольор, що мав ніжку – корінь з світлими розгалуженнями. Самі розгалуження милували око красивою різьбою і в Ольги так зачухались руки намалювати його, що вона засумувала за полишеним вдома фарбами. Папір їй був навіть необов’язковим – як найшановніший варвар на селі, вона б зайнялася розписом стін.

Більше нічого тут око й не привертало – кремові шпалери, ліжко з білим комплектом, окрім необачно відчиненої шухляди якоїсь тумбочки в стилі не-чіпайте-мої-речі. Власник схоже був дуже кмітливим і покрив її усю занозами й впадинками від цікавих ручок, як-от Ольгіних.

Подекуди виднілися чорні сліди від вогню. Колись такі самі були і в її батька на столі, тільки з тою різницею, що то були сліди від цигарок. Тут було щось інше, можливо, паяльник? Чи просто вспалахи злості?

В її руці смикнувся рукав – діяти треба швидко.

“Які ж у нього все ж таки ніжні пальчики” – не без єхидності відмітила Надіївна, хапаючи того за руки.

Вона затягнула русича на ліжко, хапаючи за все, але в основному ляхи, за що тільки можна. Ну що ж, в мріях усе – правдиво, але не так уже й легко підняти такого кабана.

Ставрогіну таке знущання над його ногами рішуче не сподобалося, тому він вирішив припинити цю комедію

– Верховенский, прекратите…

Се слово пролунало так нежданно, що Пшенична, а вже ж бо Пшенична – Верховенський відступила на декілька кроків спиною назузтріч м’якому шовковому стільцю, підло ховаючому дерев’яну основу. Дерево, як поганий турок, врізалося їй в литки, не даючи змоги відштовхнутися, і повалило.

Почувся здавлений але мужній ох.

Ні, це не був ох Ольги, бо українці і не такі тортури перенесуть!

Всеволодич і помислити не міг, що його слово матиме такі наслідки, тому замовк, вирішивши, що безпечніше для них обох буде його мовчання. Зловтішні іскорки все ж промайнули в його темних очах, увидячи розпластаного білокурого злочинця . Продовживши вдавати непритомного він уже було захвилювався, бо згаданий не ворушився.

Ні, брешу – він не хвилювався аніскілечки і, зморений, заснув, думаючи, що паскуда ота знепритомніла.

Ольга, намагаючись піднятися, була придушена новою хвилею якихось барвистих мар, незнайомих їй. Тут Верховенського вчать удома, питає, де його батько, там – уже й університет закінчив. Що

Пролежала вона хвилин зо п’ять, перш ніж піднятися на ноги.

Всеволодич, судячи з мірного дихання чи то спав, чи то дрих – сказати складно. Пшеничній дуже захотілося так його й залишити і просто вийти з кімнати. Однак почате треба було закінчити. Ви не подумайте, тут Ользі вигоди немає…

Далі методом підсовування всього, що під руку попадеться “Всеволодичу” під ноги, в тому числі й стола, вона підняла москальського кабанюку на ліжко. Уже перевіряючи якість своєї роботи, Ольга подивилася на ліжко й враз отримала хвилю естетичного задоволення.

Микола Всеволодич, ніби той Гоголів козак, що мов лев розкинувся на дорозі, розлігся на ліжку й темні його пасма розтеклись, як тая Волга, по простирадлу. Легкий рум’янець прикрашав його білосніжні щоки, губи нагадували коралі і ліва нога його звисала, як оселедець, з ліжка.

Захотілося сфотографувати такий чудовий референс в повній красі. Однак однієї деталі не вистачало – Ольга тихенько, як куниця на полюванні, підійшла до сього витвору і почала свою чорну справу.

Розтібати ґудзики чужого сюртюка було вельми цікаво. А от уже й перші ґудзики сорочки… Який бо Гоголів козак ходить так запахавшись в дорогу одежу? Для доповнення образу вона повністю відкрила шию брюнета і трохи грудей.

“Ставрогін” нервово ковтнув. Йому дуже хотілося скинути все на те, що його неприємний знайомий напився як свиня, але спиртним навіть не пахло. Він був уже ладен підскочити і допомогти гостю схаменутися, а себто виперти з кімнати тумаками, та се дійство аристократам не пасує.

Однак сам гість повернувся й зробив непередбачуване – застебнув ґудзики як вони були, хоча може трохи й переплутав.

“Ставрогін” зковтнув ще нервовіше.

Справа у тому, що Ольга свого телефону, звичайно, не дістала. В шовкових штанях навіть кишень не знайшлося, як і в штанях, не подумайте зайвого, у жертви.

“Кмітливі засранці” – подумалось їй.

Тому Льоха сховала сліди злочину (не дуже вдало, але) і хотіла вже йти шукати вихід, але помітила портрет Петруши на протилежній стіні.

Портрет був дуже добре намальований, неначе по воді фарбами, й постійно мінявся.

“Зараз цей прийом не часто використовують” – згадалася Моноліза.

Вона підійшла ближче – портрет наблизився, відійшла – віддалився.

“Що за нечиста сила?”

Вона насупилась – портрет зробив те ж саме. Ольга подумала лише про одне.

” Чорт, я в пеклі”