Розділ 1
від БондарчукЧарівний світ в Україні
Цей день нічим не відрізнявся від попередніх: сонце огортало своїм теплом лісову галявину, птахи цвірінькали бурхливими діалогами, вітерець легенько погойдував гілочки дерев та колихав високою травою. Усе відповідало серпневому настрою природи Закарпаття. Десь здалека доринав дзюркіт гірської річки та репіння старих дерев, а поміж колосків трави пробігали молоденькі сарни. Проте для для когось день все ж таки відрізнявся від інших. На тихій лісовій галявині була собі невеличка хатина, в котрій мешкала родина чарівників, з яких, власне, і починається наша історія.
В Україні залишилось не так багато чаклунських сімей, адже за останні два століття серед нечаклів (не чарівників) з’являлось все менше дітей з чаклунськими здібностями, а самі чаклунські сім’ї зазвичай жили як відлюдники, відокремлюючись від людей загалом і поєднюючись з природою для підсилення своїх магічних можливостей. Тому, навіть якщо чаклуни й обирали собі за дружин чи чоловіків нечаклів, то це радче були ті, що мешкали в столиці, та працювали в тутешньому міністерстві магії. Хоч Київ і є містом-мільйонником, проте чарівників там не так вже й багато.
Але наша родина жила типово за мірками тутешніх чаклунів – далеко від міста, посеред карпатських гір. Місцева природа допомагала підтримувати магічні здібності на високому рівні, адже українські чаклуни та чаклунки у багатьох випадках опирались саме на природню магію, ту, яка ховалась в недрах землі, у потічках річок, в кронах старих дерев, в глубинах тутешніх боліт. Зустрічались й такі маги, що не потребували магічних паличок, з причини їх непотрібності – вони чаклували стехійно, тобто способом замовлянь стехій природи, та використання магічних настіянок. Нечакли їх іменували мольфарами. Хоча важко сказати, чи вони самі вірять у магічні властивості мольфарів. Тим легше для чаклунів, менше доводиться підчищати пам’яті нечаклам, які випадково стають свідками мольфарських ритуалів.
У будинку було чутно брязкіт казана та хохлі, родина якраз снідала, коли у вікно легенько постукав дзьобиком чорний крук.
– Це, мабуть, зі школи, – промовила висока кремезна жінка з русявим, зав’язаним хусткою, волоссям.
Жінка покрокувала повз стіл, витираючи руки об фартух, яким була перев’язана її талія, та відчинила вікно. Крук пурхнув всередину і одразу вмостився на краєчок обіднього столу, намагаючись витягти з найближчого горщика шматок картоплі.
– Та зачекай, круче! Нагодую! Тільки дай-но спочатку на листа подивиться, – забідкалась жінка, відв’язуючи від лапки крука скручений конверт з посланням.
Дівчинка, яка сиділа за столом біля того місця де сів крук, витягла з горщика барабольку з фасолею та поклала на стіл біля птаха. Той вдячно кивнув голівкою та почав клювати свій сніданок.
– Що там, Марічко? – запитав чоловік в дружини, котра вже розгорнула листа. Він був суворий, спрацьований чолов’яга, з густими чорними вусами і чорними, як той птах, очима. Але про таких як він кажуть “Вік їм до лиця”.
– Список необхідних речей до школи дійшов. Ось думаю, коли б ми пішли на ринок, бо дітям треба нові підручники в школу. А нашій Жені – так взагалі, цілий арсенал треба купити. Перший клас як-не-як.
Дівчинка за столом усміхнулась і глянула на хлопця, який сидів навпроти, поряд із батьком. Той усміхнувся їй у відповідь, а потім глянув на матір:
– А мені багато треба купляти? Я б хотів мітлу…
– Осипові панчохи, яка мітла? Понадивляються цих своїх іноземних газеток, а потім і мітлу давай, і в квідич будем грати. А далі що? Може полетиш на своїй мітлі в Британію і там оселишся? Забудеш за батькову хату, покинеш нас тут, і тільки вітер за тобою буде шумів.
– Ну ма-ам, не починай, я просто сказав… А ти мене вже з хати виселила, і в гравці записала. Добре, що хоч не в женихи.
– Я тобі дам, жених нещасний, тобі тільки п’ятнадцять. Ще можеш не мріяти про дівчат. Спочатку школу мені скінчи, а потім за дівок заводь розмови.
– Так я ж не казав нічо, – розгублено виправдовувався хлопепець. Дівчинка засміялась.
– Мам, а можна я з тобою піду на ринок? – схвильовано запитала маленька Женя.
– Чого ж ні, підемо разом. Обереш собі магічного супутника. Сашко собі взяв ящіра, коли йшов в перший клас. Тобі можемо взяти котика.
– А можна я візьму з собою Пустуна?
Хлопчик поперхнувся їжею і закашлявся, чим налякав крука, який мирно їв залишки картоплі, і той здійнявся вверх і вилетів з вікна. Мати з легкою усмішкою поглянула на доньку:
– У школу не можна брати домовиків, Женька, і ти це добре знаєш.
– Але він може перетворитись на кішку, ми завжди з ним так граємось! В школі навіть не помітять.
Цього разу відповів батько:
– Доцю, ти думаєш вчителі в школі дурніші за домових і не зможуть їх розпізнати?
Дівчинка похмуро потупилась собі в коліна. Вона любила їхнього домового. Він рідко з’являвся в полі зору, але з нею він любив гратись. Завжди підіймав їй настрій, коли їй було сумно чи самотньо. Часто було й таке, що мати залишала її саму вдома, прохавши домового її погледіти. Та Пустуна й прохати було не варто, він любив Женю, любив усю родину. Він вже століттями дбає про цей будиночок та оберігає його від нечистих. І ще жоден член сім’ї Мельників не образив його чи поставився зі зневагою. Тому він продовжував піклуватись про будинок і порядок в ньому.
Українські домові дещо відрізняються від британських домових ельфів. Перш за все- вони не ельфи. Домові – це маленькі істоти, дещо схожі на людину, тільки значно менші, волохаті та вкриті сажею (бо мешкають в пічці або під нею). Вони можуть перетворюватись на кота, або, навіть, ставати невидимими. Хоча, насправді, вони не невидимі, а просто чарівним способом відвертають від себе увагу, тобто людина буде гледіти в його сторону, але його не помічатиме, поки він сам того не забажає. Домові не прислужують чаклунським сім’ям, як от британські ельфи, вони селяться у хатах, які їм до смаку, та просто оберігають їх, співіснуючи з власниками будинку.
Цікаво й те, що домові селяться не тільки в хатах чарівників, в нечаклівських також. Проте, навідміну від чарівників, нечаклам вони ніколи не з’являться. Навіть, якщо ті їм дуже припадуть до душі. Бо в сучасному світі кожен чарівник, зарівно як і кожна розумна чарівна істота, дбають про статут секретності. Адже з приходом новітніх технологій , в кожну мить є шанс бути спійманим за чаклунством і знятим на камеру. А цього дуже б не хотілося усім.
– Ти ба! В Києві заарештували чаклуна, який намагався провести ритуал на Щекавиці. Той запросив трьох відьм, які розділись до гола і…
– Остапе! – присоромила батька матір, глянувши крадькома на сина. Той в свою чергу вже з цікавістю заглядав до батька в газету, щоб дізнатись про пригоди на горі Щекавиця. Але батько, схаменувшись, швиденько перегорнув сторінку.
– Тобі ще рано слухати про такі ритуали, Сашко, – поважно мовив чоловік до сина.
Хлопець розчаровано повернувся до своєї тарілки з недоїдками сніданку. Він якраз оце йшов в п’ятий клас магічної школи та не вважав себе дитиною. Але з батьком сперечатися не став. Сашко знав, що його кращий друг Тарас усе йому розкаже в школі. Той якраз мешкав в Києві, бо його батьки і старша сестра працювали в міністерстві магії. Можливо Тарас чув усю історію з перших уст, так би мовити. Тому Сашко, легенько посміхнувшись до самого себе, звернувся до матері:
– А як ми поїдемо до школи цього року? Павлюки переїхали до Києва на початку літа, а в них єдиних з наших були тестрали.
– Пічкою до Міжгір’я, а звідти шкільними автобусами до Синевирської школи. Ось, глянь, директорка дала нам дозвіл на використання лети-пороху до пічки, щоб переміститися якнайближче до школи.
Вона показала синові листа зі школи. Й справді, унизу листа було зазначено, що школа дозволяє використати шинок в Міжгір’ї для приймання учнів, що не мали змоги доїхати потягом. Також внизу додали, що в шинку “Три козаки” на учнів чекатиме провідник, учитель Синевирської школи чаклунства. Щоб усі мали змогу без перешкод й не одночасно скористатись пічкою в шинку – кожному з учнів було вказано дату з часом, коли вони можуть скористатися пунктом призначення. Для Сашка та Жені вказали той самий час, бо живуть вони в одній родині.
Мати знову подивилась на листа до Сашка і раптом зрозуміла, що не помітила невеличку картку з другої сторони, на котрій зазначалось, що цьогоріч до Синевиру прибувають студенти по обміну із Гоґвартсу, а тому у школі з’явиться гурток з квідичу, і усім бажаючим студентам четвертого класу і старшим рекомендують привезти власні мітли, бо шкільних може не вистачити.
Жінка косо глянула на сина поверх картки:
– Ти знав, чи не так? Знав, що в школі буде гурток з квідичу, тому завів розмову про мітли?
Син почервонів, але всміхнувся. Марічка тяжко зітхнула, розуміючи, що не відмовить сину в його найбільшій пристрасті, коли вже трапилась така нагода.
– Добре. Купимо тобі мітлу. Але доведеться завітати до Києва, бо тут на ринку не знайдемо нічого путнього.
– До Києва?, – схвильовано запитав Сашко, – Полетимо лети–порохом? А сестра? З нами?
– Ні, Сашко, лети-порох прибережімо до вашої мандрівки в школу. Роз’явитись теж не вдасться, Женя ще надто юнна для такого роду подорожей. То ж поїдемо потягом.
Хлопець розчаровано зітхнув. Дорога до Києва була довгою, і перспектива провести щонайменш шість годин у потязі, м’яко кажучи, йому не всміхалась. Але мати помітила розчарування Сашка і тому додала:
– Потяг зачарований, сину. Не встигнеш й збагнути, як опинишся в столиці. Тарас тобі ніколи не розказував яким чином приїздять до нас в гості?
Хлопець заперечно похитав головою.
– Окрім Синевирського шкільного потягу, є ще й чар-експрес. Це спеціально зачарований потяг, який діє накшталт лети-ключів. З єдиною різницею – щоб подорожувати з ним – потрібно сісти на потяг, а не торкнутись його. Він миттєво переносить пасажирів від станції до станції. А щоб пасажирам не крутилось в голові, на потяг наклали додаткові чари стабілізації. Потрібно тільки буде дістатися до станції Кваси, а це від нас хвилин тридцять ходьби.
Хлопець втішився цією новиною, а тим часом батько, дочитавши ранкову газету та доснідавши, підвівся на ноги. Йому вже час було йти на роботу. Він працював у штабі контролю та догляду за магічними тваринами, що базувався в місті Тернопіль. Але з причини успішного екзамену з роз’являння, що він склав ще навчаючись у школі, не мусив добиратись до роботи за допомоги лети-ключів чи пічки. Тому, поцілувавши дружину, вийшов на подвір’я, пройшов за межі огорожі, і, крутнувшись на місці, роз’явився.
Ще за деякий час доснідали й діти. Марічка помахом чарівної палочки змусила тарілки самостійно злетіти і поскладатись в злеві. Потім другим помахом палочки примусила їх помитися.
– Діти, збирайтеся, поїдемо до Києва сьогодні. Нема чого відкладати. До школи залишився всього тиждень, то ж встигнете щось корисного прочитати з нових підручників. А ти, Сашко, зможеш потренуватись на новій мітлі.
Хлопець не змусив себе чекати, а стрімголів кинувся у свою кімнату на збори. Женя також побігла до своєї кімнати. Там, сидячи на ліжку, на неї чекав Пустун, домовий, про якого вона згадувала за сніданком.
– А, це ти, Пустуне. Батько сказав, що тебе не пустять зі мною до школи. Знаю-знаю, – швиденько додала, вона, коли побачила розчарування на волохатому личку домового, – я теж не в захваті. Нам було б так весело в Синевірі. Я казала, що ти міг би прикинутись котиком, але батько каже, що вчителі впізнають домового, навіть, якщо той замаскується.
– Та то брехня! – низьким хрипким голосом буркнув домовий, – Нічого вони не впізнають. Я б міг їм і не з’явитись взагалі, вони б навіть не знали, що я…
– Пустуне, краще не ризикувати. Та й краще тобі зостатися з мамою, будеш її оберігати. А я буду в безпеці в школі. Сашко казав, що вона надійно захищена. І не тільки від пересічних маглів, але й від темних чарів та злих духів. Краще допоможи мені вибрати сорочку, бо ми їдемо у Київ! – гордо додала Женя, дивлячись з захопленням кудись через вікно.
Дівчинка почала порпатись в шафі, витягаючи розшиті червоними та чорними нитками льняні сорочки. Потім знайшла дві найгарніші, на її думку, та почала крутитися біля дзеркала, прикладаючи то одну то другу до грудей.
– Ота, зліва. – буркнув домовий, все ще сердячись чи то на Женю, чи то на її батька через те, що змушений буде лишитись вдома. Він зістрибнув з ліжка і поплентався геть з кімнати.
Женя прислухалась до думки Пустуна та вдягнула сорочку, розшиту червоними орнаментами на манжетах. Потім загорнулась у спідницю-запаску з червоної легкої тканини та, востаннє крутнувшись біля дзеркала, побігла назад на кухню.
На кухні вже чекав Сашко, переминаючись з ноги на ногу, ніби йому вже кортіло вилетіти з хати, а також мати, яка вже вдягнулась в літню сукню з тонкого льону, розшиту лілового кольору квітками. На голові в жінки була лілового кольору хустина, якою вона перев’язала своє довге волосся.
Марічка поглянула на своїх дітей, ніби оцінюючи чи все в порядку з їхнім одягом, а потім промовила:
– Гаразд, рушаймо. Потяг приїде за п’ятдесят хвилин, то ж краще бути на станції заздалегідь. Бо наступний буде аж за три години. Нагадайте мені перевірити графік у Києві, бо я не пам’ятаю за вечірні рейси.
Сім’я один за одним покрокувала з хати. Коли всі вийшли, мати заклинанням замкнула двері, а далі рушила у напрямку станції по єдиній стежці, яка вела з галявини до лісу. Через хвилин п’ятнадцять вони уже вийшли з-поміж дерев та йшли вздовж колії. А ще через десять підходили до залізничної станції Кваси.
На станції нікого не було, мабудь час прибуття чарівного потягу не дарма підібраний в такий момент, щоб на пероні не було нечаклів, які очікують наступний потяг. Так подумала Женя. Але вона помилилась.
– Явись. – чітко промовила Марічка, і раптом між ними та станцією повітря ніби забриніло хвильками. – Це перехід, не лякайтеся. Кожна станція, повз котру проїзджає чар-експрес зачарована. Так ми приховуємо від маглів дивну появу та дивне счезання магічного потягу. Проходьте-проходьте.
Марічка легенько поплескала дітей по спині і ті з цікавістю ступили в чарівну повітряну браму. На секунду вони відчули як вітер огортає все їхнє тіло, а потім, опинились на такій самій станції, тільки вона вже була не пуста. На лавці сиділа сива бабуся, яка теж їх помітила і усміхнулась.
– Дай Боже здоровля! – привіталась бабуня до Марічки.
– Дай Боже і вам, бабця Орися! А куди ж ви так зраненька їдете? Чи вам не важко в ваші роки?
– Та важко, Марійко. Але треба. В міністерстві зламалось зачароване дзеркало, що його мій покійний чоловік винайшов (земля йому пухом), то тепер не знають, шо з ним робити. Мене покликали, бо я єдина, хто знає як його розчаклувати та до ладу привести. Дуже вже їм то дзеркало потрібно.
– Йой, а не могли самі то дзеркало до вас привезти?
– Та де там, воно в них на мертво причіплене до стіни. То теж чоловік постарався. Хоча як його відчіпити – навіть і я не знаю. Але знаєш, Марійко, дуже добре платять за мої послуги, то я й подумала, зароблю копійку, то може вишлю внуку круками. Він зараз в Польщі працює. Шукає зачакловані місцини, та й знімає ті чари, щоб можна було безпечно подорожувати. Бо вже, каже, не раз нечакли потрапляли в дивні пастки. Кому його воно треба, ніяк не второпаю. Ну то до чого я? А, каже, шо платять добре, але сама знаєш як то з молодими, ніколи не зізнаються, шо потребують помічі.
– То ви, Орисю, думаєте, що він вам правди не каже. А може в нього дійсно всього вистачає. Може й вам би вислав. Ви ж тут сама зосталася, поміч би не завадила.
– А шо мені з тих грошей, люба? Їсти – я собі сама збираю, паличкою раз-два – і вже певен кошик грибочків. Пенсійні в мене є, заслужила за стільки років праці. Я часом як гляну на тих нещасних нечаклів – то мені аж серце країться. Мого віку жінки – а на городі пораються без чарів, їсти готують без чарів, та ще й худобу гледять. Де в них те здоровля береться?
Бабуня сумно похитала головою, і раптом ніби з повітря на станцію в’їхав, миттєво загальмувавши, потяг, який складався лишень з одного вагону. Марічка допомогла бабці Орисі встати і зайти по крутих східцях у вагон. Потім підняла на сходи Женьку (Сашко заліз зсамотужки) і піднялась сама. У вагоні були тільки вони, бабуся Орися і ще один чоловік, який мовчки з ними привітався, зтягнувши капелюха. Двері потягу з гуркітом зачинились. Сімейство обрало собі місця по праву сторону вагону і не встигли ще сісти, як краєвид за вікном перетворився в суцільну пляму, що грала зеленими і блакитними кольорами.
– Це ми так швидко їдемо? – захопливо мовив Сашко
– Швидше, телепортуємось, сину. Телепортація таких громіздких речей займає більше часу, тому, телепортуючись, ми встигаємо бачити простір навколо.
Та не встигла Марічка договорити, як потяг уже зупинився на наступній станції. Але марно, бо у потяг ніхто не зайшов. І знову після того, як зачинились двері, потяг понісся кріз простір. Ще черз дві зупинки потяг опинився у Франківську. Тут пасажирів чар-експресу додалося. Зайшло четверо дітлахів в супроводі своїх батьків, хто з татом, хто з мамою. Усі привіталися з присутніми. Потяг рушив далі. Після Франківську було ще пару зупинок на станціях в селах і людей назбиралось іще більше. Потім зупинка у Львові (декотрі пасажири повиходили, але ще більше зайшло). Потім зупинка в Тернополі, на диво порожня, ніхто не заходив й не виходив. Далі Хмельницький (два пасажира), Вінниця (жодного), Житомир (четверо). Між великими містами потяг також робив зупинки в селах, і, на диво, чарівників було значно більше. Можливо, так думала Женя, це через преференцію магів жити подалі від нечаклів. А тому у великих містах їх не багацько. Хіба що за виключеням Львова і Києва.
І ось потяг робить останню зупинку – Київ. Усі пасажири попрямували до виходу. Женя вистрибнула з потягу на перон одразу вслід за матір’ю, але дуже здивувалась. Замість десятка перонів і десятку колій, що переплітаються одна з одною, вона побачила один єдиний перон і одну однісіньку колію, на яку, власне, і прибув потяг. Але дівчина швидко збагнула, що, мабуть, станція також зачарована. І щойно з їх потягу зіскочив останній пасажир (то був той чоловік у капелюсі), як він зник і за якусь мить на його місце прибув уже другий потяг. Дехто з пасажирів попереднього чар-експресу заходив уже в свіжоприбулий експрес. Женя взяла матір за руку, щоб не загубитись серед натовпу. Станція в Києві знаходилась під землею. Проте в тунелі, по яких теоретично рухався потяг, на стінах були зачакловані вікна, крізь які пробивалось сонячне проміння, хоча це було й неможливо по нечаклівським міркам, бо це ж все було під шаром ґрунту.
– Тримайтесь ближче, не загубіться! – гукнула мати Жені та Саші.
Женя ще міцніше стисла руку матері. Вони йшли вздовж колії у напрямку стіни з орнаментом птаха, і мати, не спиняючись, прямувала просто в стіну. Сашко вже знав про таємні переходи крізь стіни, що приховувались від нечаклів, тому не хвилювався. А от Женя про них не знала, тому як тільки мати наблизилась до стіни, дівчинка заплющила очі і потягнула матір за руку до себе. Але матір тільки міцніше її потягнула і додала: “Не бійся”. Женя довірилась матері і розплющивши очі побачила як її рука проходить крізь стіну одразу за материною. А коли вона й сама зайшла в стіну, то опинилась на мить в цілковитій темряві, а потім, крізь пітьму, почали виднітись ще одна платформа і тунель. Перейшовши крізь стіну повністю, вони опинились у тунелі метро (мати пояснила дітям це згодом). По обидві сторони платформи розсташовувались арочні проходи, між якими висіли різблені з металу круглі образи. Жені вони нагадали монети, тільки вони були завбільшки з людину і, ніби, вкарбовані в стіни.
Це була станція метро “Вокзальна”, так зазначалось на вказівних таблицях, що знаходились під стелею. На платформі було дуже багато людей, але ніхто, здається, не помітив, як крізь стіну, в кінці зупинки, пройшла сім’я з трьох чоловік. А потім іще декілька чарівників. І іще. Раптом з тунелю зліва донісся звук, який свідчив про наближення стрімкого транспорту метро.
– Нам сюди! – гукнула дітям Марічка, показуючи ліворуч, куди якраз під’їхав транспорт.
Вони хутенько забігли у найближчий вагон.
“Обережно, двері зачиняються! Наступна станція – Університет” – пролунав чоловічий голос з гучномовця. І ось потяг рушив крізь тунель. Вони проїхали декілька станцій, після чого мати повідомила, що їм треба перейти на іншу лінію. Людей в переході було ще більше, ніж на станції Вокзальній. Але Женя міцно тримала матір за руку, а Сашко йшов одразу позаду них. Змінивши лінію метро, вони були змушені проїхати ще декілька станцій (Женя не рахувала, бо розглядала людей у вагоні), а потім вони піднялись із метро на вулицю.
Вони опинились посеред жвавої вулиці, біля переходу знаходилось декілька кіосків, які нагадали Жені невеличкий ринок. Мати повела їх повз них. Людей було багато і тут. Київ нагадував дівчинці мурашник. Але, на диво, місто не тисло на неї. Вулиці були достатньо широкі. Вздовж хідників були посаджені дерева (здебільшого каштани – символ столиці). Доволі зелене місто, бо за хвилину-другу, вони вже проходили повз невеличкий парк.
– Не лякайтеся, нечакли нас не побачать. Зараз ми прямуємо до переходу на Андріївські тарги, що на узвозі. Запам’ятайте місце переходу. Воно доступне тільки чарівникам, але навіть нам важко його знайти, якщо заздалегідь не знати, де шукати.
Вони підійшли до вулички, яка вела вгору. Вздовж сиділи чоловіки та жінки, здебільшого похилого віку, і торгували різними дрібничками, починаючи від посуду і закінчуючи книжками. Мати перевела їх через дорогу, і, за пару кроків від ліхтаря, провела рукою по повітрі. Вона, ніби, вхопила щось рукою і зненацька простір просто перед ними почав викривлятись. Схоже це було на штору, на якій була зображена реальність, і котру щойно відгорнули. За “шторою” був прохід, схожий на арку. Вони пройшли крізь нього і опинились, здавалось, на тій самій вулиці. Тільки було одне “але”. Вуличка, що вела вгору вздовж узвозу, яворіла магією. По обидві сторони розташовувались крамнички з яскравими “живими” вивісками з назвами, які чарівним чином змінювались на картинки, що рухались, немов у записі. В повітрі літали мильні бульбашки, котрі розлітались на дрібніші, коли тріскались. Над людьми плавали дивні туманні хмарки, які намагались затягнути перехожих в ті чи інші крамнички (здавалось, ніби вони тягнуть людей як магнітом). Неподалік від переходу стояв візок з морозивом. Чоловік-продавець помахом чарівної палиці підкидував в повітря грудочки різного кольору морозива, а ті формувались в рівні кульки, та самі собою вкладались в вафельні ріжки, що їх тримали діти перед візочком. На візочку висіла вказівка, що морозиво зачароване і втілює улюблений смак покупця.
Родина піднялась вище по вулиці, але магічність місця тільки набувала обертів. Згори, граючись, спускались підлітки на мітлах, в пів-метра над землею. Над однією з крамниць сидів зачарований іграшковий дракон, метри два заввдовжки. Він спостерігав за “перегонами” на мітлах та випускав струмінь вогню вгору, коли хтось з дітей вигравав. На вивісці під драконом значилось “Корінці та трави від Забави”.
– Нам сюди! – сказала мати до дітей, показавши на крамницю з драконом.
Всередині стояв дивний землянистий запах. На полицях було безліч різної сушеної трави, над кожною висіла табличка з назвою. Женю причарувала одна квітка, яка світилась, ніби палала зсередини. “Вогнецвіт звичайний” – значилось на табличці.
– Чим можу допомог… Марічко? – почувся голос з дальнього кутку крамниці.
– О, привіт Марко! Я й не знала, що ти тут працюєш. Ми ж не бачились з…
– Зі школи, так, – закінчив речення чоловік, який уже підійшов до них ближче. Жені він здався старшим за її батьків, бо в волосі пробивалась сивина, а обличчя прикрашали зморшки, від яких чоловік виглядав дещо втомленим. – Мій батько вже геть старий, доручив мені сімейний бізнес. Бачу, ти тут не по чар-зілля прийшла. Шкільні справи? – додав чоловік, поглядаючи на дітей.
– О, так! Сашкові потрібен поглиблений набір трав до зіллєваріння п’ятого класу. А Жені – стандартний набір до першого класу. І, якщо твоя ласка, попрошу загорнути в торбинку.
Чоловік на ім’я Марко усміхнувся, і узявши дві дерев’яні скриньки, почав складати у них різного роду рослини, що лежали на полицях та у ящиках біля прилавку. Деякі трави він зважував, деякі клав поштучно. Коли скриньки наповнились усім необхідним, чоловік запитав:
– Розрахуєшся гривнями чи монетами?
– Гривнями, Марку.
Марко простягнув виписаний чек, а Марічка взамін протягла гроші.
– Все вірно, ну що ж, щасти! Раджу завітати в кафе “Лети-ключ”, воно тут одразу за поворотом. Там тепер Сана головна, думаю, вона тобі зрадіє.
Марічка подякувала, і родина попрямувала до наступної крамниці.
– А це твій однокласник, мам? – запитала Женя.
– Так, сонце. Ми вчились в одному класі. До речі в ті часи чарівників в школі було дуже мало, особливо на моєму напрямку. Так що в класі нас було шестеро. Зілля та настійки зазвичай дівчата люблять, то ж він в нас був єдиним хлопцем.
Женя помітила, що мати трішки почервоніла, але подумала, що це через спеку, адже сонце вже було в зеніті.
Згодом Марічка з Женею пішли в книжковий магазин, тим часом Сашко помітив крамницю з мітлами і побіг одразу ж туди, сказавши матері, що їх наздожене. Магазин був дуже великий, значно більший, ніж виглядав з вулиці. В середині він розділявся на дві частини – над правою висіла табличка “Магічні книги та література”, над лівою – “Книги та література нечаклів”. Мати з донькою пішли вправо. Як виявилось, книжок їм треба було багацько, тому мати замовила усе з доставкою до дому. Женя вже була подумала, що круки будуть нести книги по одній, як раптом з-поміж книжкових полиць вийшов маленький ельф-домовик, усміхаючись вклонився Марічці і Жені, узяв стопку їхніх книжок (за якою одразу ж зник – така вона була висока), та, крутнувшись, роз’явився.
– Користуємось послугами ельфів, бо вони можуть обійти всі чари по прихованню будинку. Раніше були почтарі, але ельфи значно швидші та ефективніші, – пояснила молоденька продавщиця.
Як тільки дівчина договорила, на тому ж місці з’явився той самий ельф, тільки очі в нього були налякані:
– Пані, там биу домови. Хотів… ееее… гризти мене, – налякано затріпотів ельф ламаною українською.
– Ой, перепрошую! Я й не подумала попередити, не зорієнтувалась, – перепросила Марічка, – Візьміть решту на чай, в знак вибачень.
Марічка розплатилась за книжки й сімейство попрямувало далі.
Сашко чекав їх на вулиці. Він радісно розказував матері за мітли різних моделей і форм, за їхні переваги й недоліки і за те, як він виграє у будь-якого гоґварця в квідич. Мати, послухавши сина, дала йому гроші на мітлу. Сашко вже досить дорослий, щоб купляти такі “іграшки” самому. Та й, все-таки, краще знається на мітлах.
Після годинного блукання по різноманітним крамничкам, Марічка з Женею купили майже все необхідне до школи: до вже куплених трав та книжок долучилась шкільна форма, новенькі казанки, рукавички з драконячої шкіри, набір грабельок, лопаток та іншого приладдя для садівництва, пергаменти та пера з чорнилами, телескоп, срібні ваги та чарівну паличку для Жені (їй підійшла паличка з осики, яка містила в собі серцевину з волосини нявки). Сашко також купив усе необхідне (а найбільшим здобутком була, звісно ж, мітла), отже залишався тільки супутник в ролі домашнього улюбленця, яких часто називали провідниками. В школі існували певні рамки, кого можна було тримати в якості домашніх тварин: крука, сову, кота, щура, ящіра, змію або тхора. Тому останній візит родина подарувала зоо-магазину “Менші друзі”.
У магазині стояв запах мокрої шерсті. Женя здивувалась, адже жодна з тварин не перебувала в клітці. Круки сиділи на жердинах в одному кутку, сови – в іншому. У дальній частині магазину розмістився величезний скляний тераріум, де жили змії та ящіри. Коти тинялись магазином спостерігаючи за птахами вгорі. Тхори мали куток з в’язаними нірками, в яких спали разом з котами (котам, вочевидь, було трохи чхати на кордони інших). А щурі розмістились вгорі, в збудованому для них з прозорого пластику містечку, що кріпилось до стелі.
Женя розгубилась. Вона любила тварин, і для неї не було важливим чи це гарненький котик чи страшна змія. А тепер перед нею стояв вибір.
– Мамо, а я можу взяти усіх?
– Не ти обираєш тварину, а вона тебе.
З-за прилавку вийшла жінка, років п’ятидесяти. Вона усміхалась, і від неї віяло дивним теплом, ніби вона самою посмішкою здатна розтопити лід у будь-якому серці.
– Йди-но, роздивись тут всіх. Дозволяю гратися і обніматися. Тільки нікого не годуй, вони в мене провіантом добре забезпечені.
Женя пішла роздивлятись тварин. Поки вона задивлялась на щуриків угорі, повз неї, отираючись, ходили коти. Але, здавалось, їх більше цікавило чи не має вона із собою чогось смачненького. Женя їх погладила. Вона згадала про домового Пустуна, який вміє прикидатися котом і подумала, що це буде зрадою, якщо вона візьме кота. А тому попрямувала далі в сторону тераріуму. Але раптом їй впала в око маленька тхоряча голівка, що виглядала з в’язаної кишеньки на стіні. І коли їхні погляди зустрілись, Женя раптом зрозуміла, що мала на увазі власниця магазину. Тхір різко вигулькнув з кишеньки і побіг до неї. Женя присіла, простягши руку, так вона завжди робила з дикими тваринами в лісі – спочатку давала себе обнюхати. Але це було зайвим, адже тхорик одразу видерся по простягнутій руці їй на плечі і почав обнюхувати, а згодом вилизувати обличчя.
– О, я бачу ти йому сподобалася! Нарешті він знайшов дім. Його звати Шпигун. Я його так кличу через характерну пляму довкола очей. Але ти можеш назвати його іншим іменем.
Жінка вказала на мордочку тхора. І справді сам він був чорний, але мордочка повністю біла за винятком плями навколо очей, що нагадувала чорну маску.
– Чудове ім’я! – відповіла радісно Женя.
– Ну що ж, тоді у нас з’явився новий член родини! – посміхаючись сказала Марічка.
Виявилось, що в зоомагазині була чаклунська платіжна система – монети. Тому мати Жені дістала невеличку торбинку із своєї плетеної сумки. Монетна платіжна система в чарівному світі зберіглась ще з часів Київської Русі. Щоправда, монети постійно змінювались з плином часу. Усі монети відповідали вартості матеріалу, а саме: в обороті ходили три типи монет – злотники (двокольорові монети з золотою серцевиною та срібним кільцем довкола), срібняки (зроблені з срібла) і мідяки (мідні відповідно). Злотники були дорогими монетами, через вагу золота, що знаходилась в серцевині. Їх вартість становила 3960 гривень за монету, або ж 33 срібняки. Один срібняк коштував 120 гривень, або 60 мідяків. А один мідяк коштував 2 гривні. Через доволі незручний спосіб зберігання при собі великої кількості монет (адже часом їх могло назбиратись декілька кіло), в чарівному світі часто приймали нечаклівські гривні за оплату. Один злотник в срібняках важив 165 грам, і ніби все ще нічого, але мідяки були найбільшими, і кожна мідна монета важила по 10 грам, а отже один срібник важив 600 грам, якщо рахувати в мідяках. Тому деякі крамниці приймали і монетами і паперовими гривнями для зручності. Марічка розплатилась злотником (в ціну тхора входила також клітка та корм на два тижні).
Врешті, зібравши повний комплект необхідних речей до школи, можна було просто погуляти Андріївським узвозом. Перш за все, родина завітала до кафе “Лети-ключ”, що його пригадував чоловік на ім’я Марк в магазині з травами. Воно виявилось досить жвавим. Вдалось зайняти останній столик в найдальшому кутку. До них підійшла офіціантка в якої волосся магічним чином переливалось різними кольорами.
– Готові одразу замовити чи бажаєте ознайомитись з меню?
– Меню, буль ласка, дякую. А Сана зараз на роботі? – запитала Марічка
– О, ви про Оксану Ігорівну? Так. Вона завжди тут. Мені її покликати? Як вас представити?
– Скажіть, що прийшла її однокласниця Річка.
Дівчина подала родині карту меню і, посміхнувшись, пішла до бару.
– А навіщо вам моя мама? – гукнув якийсь хлопчина, що сидів за сусіднім столиком. Він був десь віку Жені, але сидів сам і щось малював в першаментному альбомі.
– Перепрошую? – озирнулась Марічка.
Хлопець відвів погляд від своїх малюнків та подивився на них. Худорлявий, з неслухняним русявим волоссям і сірими очима, трохи нагадував безпритульного, бо усе його лице було вимащене графітом, яким він малював.
– Сана. Це моя мама. Я не пам’ятаю, щоб вона мені розказувала за своїх однокласників. Зі всіх я знаю тільки дядька Марка, бо він працює недалеко.
Марічка посміхнулась.
– А я тебе знаю! Ти Артем, чи не так? Мама мені писала за тебе, але то було дуже давно. Ми з нею втратили контакт після певних подій… Але в мене є навіть фото тебе малого. Твоя мама висилала. Ти ще був тоді зовсім малий, навіть року не мав. Моя Женя якраз теж тоді щойно народилась. Ти ж в перший клас цього року йдеш? Можливо потрапите з Женею до одного напрямку.
Хлопчик перевів погляд на Женю. Вона йому всміхнулась, і він швидко перевів погляд назад.
– Річко?! – з-за спини почувся жіночий голос.
Це була повненька жінка, невисокого зросту, з тугим білявим хвостом на голові. Вона розглядала Марічку, ніби та була примарою.
– Не можу повірити! Ти – і в Києві? – додала жінка, кидаючись старій подрузі в обійми.
Марічка підскочила, щоб прийняти обійми. Різниця в їхньому зрості була вражаюча.
– Довелось проїхатись, малих у школу збираю. Ми вже встигли познайомитись з Артемом.
– Ой як добре. Лишай малих разом, я сказала Наталці (офіціантці), щоб вона вам принесла все, що забажаєте за мій рахунок. Сашко молодчих допильнує. А мамам треба поговорити! Це ж треба, стільки років…
Марічка підморгнула Сашкові та пішла услід за Оксаною. Діти залишились втрьох.
– Я – Саша! – простягнув руку брат Жені.
– Артем, – потис руку хлопчик, – А ви не Києві живете?
– Ні, – втрутилась Женя, – Ми живемо в Закарпатській області. В нас хата в лісі.
– Ого! Круто. А ви нявок бачили в лісі?
– Та ні, жодного разу. В нас домовий є, він всіх нечистих від хати відводить. А в вас є домовий?
– Ні… В нас навіть домашнього ельфа немає. Мама мене змушує прибирати кімнату власноруч. Я б хотів жити в лісі, хотів би побачити нявку. Кажуть в них спини немає.
– А я бачив нявку, – тепер уже відповів Сашко, – Біля школи недалеко. Але школа захищена, то ж ближче підійти вона не могла. Я спочатку думав, що то звичайнісінька мавка, але потім вона повернулась спиною і я побачив її легені.
– Вау! Оце так повезло! – з захопленням сказав хлопчина, – А ти в якому класі вчишся?
– Я вже в п’ятий перейшов. Клас “Ґ” з поглибленим вивченням заклинань та практичних чарів. А ти б куди хотів?
– Я б звірів хотів вчити. Я люблю їх малювати. Ось, дивись, – хлопець показав малюнок в своєму альбомі.
На малюнку був зображений тестрал. Не найприємніша тварина для малювання одинадцятирічним хлопчиною. Виглядав як скелет коня, обтягнутий чорною шкірою, з розправленими, мов кажанячими, крилами.
Діти дуже між собою розговорилися. Згодом вони замовили собі поїсти, найсмачніші страви їм радив Артем. Минуло, мабуть, зо дві години, коли мати повернулась назад і повідомила, що вони залишаться сьогодні переночувати в Києві. Бо так наполягла тітка Оксана. А отже на них чекав чудовий вечір, в чудовій компанії, в чудовому місті.
0 Коментарів