Розділ 1

Мені двадцять шість. Щойно я повернувся з казино, де знову програв всі батькові гроші.
Дідько ! Не спинило навіть те, що він дав їх востаннє, на їжу , після моїх слізних прохань на колінах. Чи купив я їжу ? В моєму холодильнику порожньо. Хотів би сказати я, якби він в мене взагалі був. Коли відрізали світло за несплату комуналки, то і холодильник став не треба, розібрав і виніс на металобрухт. А ви би так на моєму місці не зробили ? Хоча хто “ви” , до кого я звертаюсь взагалі ?
– Дах вже їде – З цими словами я вийшов на балкон. Цигарки звісно ж в мене були, нажаль цигарки і палений алкоголь це і є моя їжа , хах. Жарт не вдалий, знаю.
Дим, колихаючись, поплив у небо. Взагалі на балконі не можна палити, але… але так все одно, ви і не уявляєте.
Я дістав з кишені карти для покеру і почав перебирати їх в руках думаючи про те, що тепер робити.
–  Ай, до біса – сказав я і вже хотів відправити карти у вільний політ, але згадав, що і за них можна отримати якусь копійку.
Ще тяга. Видохнув. Де ти, натхнення, муза, чи інші міфічні субстанції, які мають направити мене ?
Позаду на старому столі лежить лист паперу. Він має бути заповнений тонесенькими та вихлястими лініями, що ніби танцюють від моєї руки. Але ні, він пустий. Там тільки назва і кілька перших рядків. І те, назва робоча, ще буде змінюватись. Важко.
– А якщо? Хахаахха
Сміх рознісся по квартирі.
А чому і ні? Все одно гірше не стане, а так хоч щось цікаве. Зім’явши залишки цигарки, я з миттю кинувся до столу з палаючими очима. Впавши на стілець, я взяв ручку. Це буде весело.
Так, а телефон де? Ага, ось. Зараз, зараз. О. знайшов. Треба ж чимось світити, хоч якісь плюси від азартних ігор, телефон завжди є де зарядити, хаха, ладно, все. Пишу:
“І тремтячими пальцями він шкрябав пером. Шкрябав по старому. Шкрябав по старому пергаменту, скрип якого було чутно на весь дім. Ковтнув ком у горлі, він писав слова, що так сильно в’їлися в пам’ять. “
“Господи і господарю Люцифере, я визнаю тебе богом і князем і прошу допомогти в обмін на мою душу. І я зрікаюся іншого Бога і Ісуса Христа і інших святих і святих і апостольської і римської церкви і всіх його таїнств і всіх молитв і благань, якими вірні можуть заступитися за мене. І я прошу тебе направити мене у інші світі. Що ходять під тобою, допоки не знайду Музу свою єдину і вічну, після чого моя душа твоя душа, темний князе. Я зробив це цього року і дня. Чоловік видохнув і наважився поставити підпис. Свічка затухла…”
Ну, поки що вистачить, піду кави зроблю, поміркую. На диво газ мені ще не відключили, хоча вже мали б. Каструля , чашка , ложка кави, дві цукру, а в голові ідеї, що можна додати в книгу, які потенційні сюжети, персонажів. Нарешті в мене був непоганий настрій та купа потенційного матеріалу. Завжди хотів щось написати, а можливо і письменником стати, але мене послали на цей трясця юрфак ,котрий хрін знає як зміг закінчити, а потім не працював і дня по професії. Ну нічого, час прийшов, треба змінювати життя. Завтра же піду, закодуюся від цієї отрути на спирті , кину курити і грати в азартні ігри та стану врешті решт гідною людиною , письменником, котрого світ не бачив.

– Востаннє вирішив попити?
Я швидко обернувся з чайною ложкою замість зброї. Бо це казав не я.
В моєму кріслі на моїй кухні сидів чоловік. Він був у дорогому костюмі, чорному, як сама темрява, в руках чашка запашної кави. Точно не моя розчинна.
– Хто ти, трясця , і що тут робиш? – до мене дійшло, що ложка йому багато шкоди не зробить. Шукаю очима ніж.
– Можете не хвилюватися, ніж мені все одно нічого не зробить, пане… – чоловік дістав якийсь старий сувій та розгорнув його, – Так, так.. господине Люцифере… не те, обмін на душу… далі, о, містер морган (Прізвище робоче), це ваш підпис?
Чоловік повернув до мене сувій, на якому був текст моєї нової книги.
– А звідки ви це….
– Розумієте, містер Морган, – чоловік повернув якось рукою і сувій перетворився на мій рукопис, – я і є Темний князь, Люцифер.
–       В сенсі Люцифер? Та… та ну ні, не насміхайся наді мною, хлопче, – я ще дужче стиснув ніж, – вломився до мене в квартиру, поцупив мій рукопис та й насміхаєшся з мене. Геть, бо я зараз поліцію викличу!
–       Ох, не люблю я цього робити, але чорт з ним.
І на моїх очах почало щось відбуватись. Якби я був п’яний, то взагалі не здивувався б, але я був тверезий як відмінник на екзамені.
В чоловіка за моїм столом посипалася шкіра, немов пісок, а під нею було безформне темне полум’я, де вирізнялися очі, немов дві іскринки, а з голови повільно росли довгі, закрученні, як баранячі, роги.
– Ну що, тепер віриш? Через те, що змусив мене це робити, я додаткову пожартую над тобою в твоєму бажанні.
Я вже кинув ніж. Сенсу від нього ну…. Ну ніякого вже. Мені кінець.
–       Та не будь таким песимістом, – диявол вочевидь вже підняв собі настрій, – не кінець тобі. Поки що. Просто трохи поподорожуєш. Ніхто ж не змушував тебе писати цей контракт.
–       Але ж… його пишуть всі. На вечірках, діти і.т.д
–       Ну не буду ж я безневинних дітлахів чіпляти, які не розуміють, що коять. До того ж, в тебе й випадок цікавий. Турне по різним світам. Коли я ще за таким поспостерігаю, га?
–       Але ж…
–       Нініні, все, я і так забагато часу на тебе витратив, все, закінчуємо цю розмову. Щасти в пошуках себе.
З цими словами чоловік в костюмі допив свою каву і клацнув пальцями. В моїх очах почало темніти , а ноги стали ватними, здається я падаю. Спроба схопитися за щось була невдалою, падіння неминуче.
– Холодно…
Коли я відкрив очі, побачив як на моїх грудях сидить пацюк і дивиться прямо в очі. Перша думка це те, що знову напився і приліг де прийшлося на вулиці, але миттєво від цієї думки і слід простив. Захотівши його зігнати, зрозумів , що не можу рухати руками: я в кайданах. Коли оглянувся, побачив, що знаходжусь у якійсь старій каменій камері. Одразу після цього піднялась тривожність , дихати стало набагато важче ; здавалося, що цей клятий пацюк, котрий витріщається на моє обличчя зараз мене розчавить своєю вагою, серце вибивалося з грудей, а холодний піт стікав по моєму чолу, як раптом, я почув голос.

– Ну що, вже прийшов до тями? — голос був одночасно ласкавий і насмішкуватий, наче той, хто говорив, грався зі мною, як кішка з мишею.
Я озирнувся, але нікого не побачив. Тільки пацюк поворухнувся на моїх грудях, але навіть він, здається, насторожився, так що говорив не він. Голос продовжив, і на цей раз він звучав звідусіль, огортаючи мене з усіх боків:
— Здивований, чи не так? Ти потрапив у цікаве місце, але час підібрав не дуже вдалий, — промовив голос, і раптом просто переді мною з’явилася усмішка, яка повисла у повітрі, поступово матеріалізуючись у форму смугастого кота з яскравими жовтими очима.
– Та ну вас, ніде спокою не знайдеш від вас. Всюди ці кляті коти! – пролунало в мене з грудей.
Після цього пацюк нарешті втік.
— Хто ти? Я сплю? — прохрипів я, намагаючись зрозуміти, що відбувається і чому кіт зі мною розмовляє.
— Сон чи реальність – це залежить від того, як ти на це дивишся, — промуркотів він, усміхаючись ще ширше. — Можеш називати мене Чешир.
— Що це за місце? Чому я тут? — запитав я, намагаючись зібрати докупи свої думки.
— Хм… А що таке “тут”? — кіт примружив очі. — Можливо, це питання не до мене, а до тебе? Ти ж шукаєш щось, чи не так? Але чи знаєш ти, що шукаєш ?
— Тепер я ще більше не розумію…Мені потрібні нормальні відповіді
— Відповіді, кажеш? Кожна відповідь це лише ключ до нового питання і іноді цей ключ тобі не потрібен, – Кіт засміявся
– І як я маю це розуміти?— запитав я, відчуваючи, що поступово заплутуюсь у його словах все більше і більше.
– Зрозуміти? О, мій любий, — Чешир усміхнувся ще ширше. — Розуміння — це занадто банально. Воно ніколи не було твоїм сильним боком, чи не так? Проте, якщо ти слідуватимеш знакам і підказкам, можливо, ми обидва отримаємо те, чого хочемо. Ти ж не хочеш залишитися без голови, правда?
– Без голови?! – Прокричав я. Мене охопила ще паніка і страх від нерозуміння ситуації в якій я опинився
Кіт почав зникати, залишаючи після себе лише усмішку, що повисла у повітрі ще на кілька секунд, перш ніж розчинитися у темряві.
Мене оточила глибока тиша, і я залишився один. Але обдумати все в мене не було часу. Раптом темрява розсіялася і в коридорі з’явились дві тіні, котрі наближались до камери. Це були дві гральні карти з піками в руках. Після цього точно нічого не здивує.
— Час рухатися. — голосом з напругою сказала одна з карт
— Чому я маю йти з вами? Куди ви мене ведете? — запитав я, намагаючись не показати тривоги у голосі. Після слів кота мені хотілося залишитися тут, в темряві, де нічого не могло заподіяти шкоди. Одна з карт зупинилась і подивилась на мене з незрозумілим виразом обличчя, якщо це взагалі можна було назвати обличчям. Її чорні очі на білому фоні виглядали порожніми і безжальними.
— Ти думаєш, що у тебе є вибір? — промовила карта сухо
Після цих слів вони насильно підняли мене і кудись повели. Я відчував, як кожен мій м’яз напружується від страху. Втекти? Але куди? Що мені робити? Знаки і підказки, знаки і підказки. Кіт казав що це мені допоможе, йому я також не хочу довіряти, але це єдине що мені лишається. Але я не бачив і не помічав нічого, звичайні стіни, звичайна підлога.
— Що мене чекає? — нарешті прошепотів я, намагаючись триматися спокійно, хоча руки все ще трусилися.
Одна з карт , котра вела мене кудись , підняла свою піку та доторкнулась до шиї холодним наконечником.
— Суд. Королева чекає. Вона вирішить твою долю.
– А ти певен що Королева, Шістко? Завжди ж Король суди проводив.
– Так, але він коли грав в крокет, його вкусила ключка за ніс і тепер він не може з’являтися на людях, Четвірко.
– А ще й на картках.
– Й на тваринах.
– А й ще…
І я зрозумів що ці вартові ще й як люблять побалакати.