Розділ 1

Я прокинувся від важких звуків шопенівського «Похоронного маршу». Сука, хто б не був цей камікадзе, який посмів перервати мій сон, він явно не підозрює про наслідки. Я і так не володію типовою для омег лагідною вдачею і терпінням, але втомлений я – це диявол у плоті. На жаль, не відповісти не можна було. Все-таки дзвонили по роботі:
– Алло, я Вас слухаю, Даміане!
– Привіт Драко, я подивився всі запропоновані варіанти луків на завтра. Найбільше мені сподобався третій. Але з урочистою промовою у мене дуже туго. Ніяк не виходить оформити всі думки в слова, і я подумав, що Ви, як професіонал своєї справи, впораєтеся з цим завданням набагато краще – пролепетали по той бік слухавки.
– Звичайно, Даміане, все буде в кращому вигляді. Я надішлю Вам на пошту чернетку надвечір, щоб Ви змогли підготуватися.
– Велике спасибі! Що б я робив без Вас!
Осоромився б  промовою з інтернету, – подумав я, але вголос промовив:
– Що Ви, це моя робота. На все добре! – І скинув трубку перш ніж набридливий клієнт ще щось скаже.
Плани поніжитися вранці у ліжку були безнадійно зруйновані. Накинувши улюблений атласний чорний халат, поповз на кухню ставити чайник, а поки він грівся, я паралельно накидував пару фраз для промови Даміана, за звичкою промовляючи кожну з них вголос, щоб відчути як звучатиме:
– Шановні гості! Величезне горе спіткало нас і привело в цей жалобний зал. З почуттям глибокої скорботи і втрати ми проводжаємо в останню дорогу близьку нам людину, – на цій фразі хтось кашлянув у мене за спиною.
Я обернувся і, трохи здивувавшись, побачив свого хлопця Тео. Звичайно, у нього були ключі від квартири, але що він забув тут так рано? Коли пауза затяглася, я все ж таки вирішив заговорити першим:
– Чаю?
– Ні дякую, ти ж знаєш, що я не люблю зелений, а нічого іншого в тебе немає, – він помовчав ще трохи, а потім спитав, – Чим займаєшся?
– Пишу промову для Даміана, – відповів я
–  Того молоденького вдівця вже покійного міністра? Ти й так уже організував церемонію і продумав навіть щоб квіти поєднувалися із фіранками, невже він не може написати промову сам?
– Та де там, хлопець за освітою економіст, а значить його голова вже зайнята рахунками та акціями, які благополучно тепер його. Він і так надто довго чекав, поки старий відійде, – не без сарказму, зате правда.
– Я хотів би з тобою поговорити, Драко, – голос Тео був незвично серйозний, – я так більше не можу. Твій сімейний бізнес…ніби нічого такого, але вертиться навколо теми смерті. Всі ці труни, промови, поминки, церемонії, каталоги із пам’ятниками. За рік стосунків я почув стільки чорного гумору, як не чув за все життя. Спочатку було цікаво і забавно, але тепер я розумію, що мені не підходить такий спосіб життя. Я не можу порозумітися з твоїми батьками, такими ж дивними, як і ти, і не можу показати тебе своїм рідним і друзям, адже ви явно не знайдете спільних тем. Почуй мене, не можна радіти похорону, не можна кайфувати від цього. Так неправильно. Ти неправильний. Я хочу звичайного, нормального омегу, який би вечорами вибирав в інтернет-магазині дитячі іграшки чи парфуми, а не труни, питаючи мене повсякденним тоном: «Милий, який би тобі хотілося? Чорний чи кольори слонової кістки?» Та хоч би щоб зовні виглядав зазвичай, а ти вилитий ангел смерті або вампір зі своїм платиновим волоссям і блідою шкірою, – він зробив глибокий вдих, а я вже був готовий почути фатальні слова, – Я йду, Драко. Все скінчено. Що ж, це було очікувано. Варто віддати Тео належне, він протримався найдовше. За свої 27 років мені доводилося чути подібне не двічі і навіть не тричі, тому боляче не було. Було….ніяк. Я чекав, що рано чи пізно Тео, як і всі його попередники, поставить мене перед вибором: він чи моя робота. Але хлопчина виявився розумнішим, і усвідомлював, що робота була моїм життям і сутністю. Я син трунаря та продавця в магазині ритуальних послуг, які зуміли, одружившись, відкрити своє бюро і долучили до цієї справи всю родину. Навіть мій двоюрідний брат, котрий хотів стати дизайнером, зараз займався гравіюванням портретів і був абсолютно задоволений. Щодо мене, я вважаюся найоплачуванішим похоронним агентом у місті і займаюся організацією цих заходів для найвищих вершків нашого суспільства. Звичайно, такий успіх прийшов не відразу і потрібно було довго працювати для створення клієнтської бази, зате тепер мене дуже поважали у вузьких колах і справді величали «ангелом смерті», тільки не за волосся, а за репутацію і підхід до роботи.
Я подивився на Тео і тихо відповів:
– Добре, сподіваюся, ти знайдеш того самого.
Той мабуть не очікував подібної реакції, але швидко впорався з подивом і сказав:
– Ти зрозумій, Драко, ти дуже хороша людина, справді. Краща за більшість, кого я знаю. Я щиро хочу, щоб у тебе все було добре. Твій брат казав мені, що всі альфи кидали тебе з тієї ж причини, що я.
– Ну по-перше, далеко не ВСІ вони кидали мене, – заперечив я, подумки змінюючи на епітафії Тедді фразу «Люблячий брат» на «Безмозке трепло».
– Не перебивай мене, прошу. Я хочу допомогти. Може, тобі варто змінити тактику? Хоча б спочатку менше говори про роботу. Знайди собі цікаве хобі або, я не знаю, просто почни займатися чимось іншим, – заторохтів Тео.
Чорт, ну яке хобі…мені 27, хто комуналку платитиме за ці хороми?
– Який у цьому сенс, Тео? Я хочу, щоб людина була зі мною, а не з найкращою версією мене. Я не хочу вдавати все життя.
– Не треба вдавати. Коли ти справді закохаєшся в когось, ти сам захочеш стати кращим. Я довго терпів, сподіваючись розтопити твоє серце, але більше не можу. Вибач.
Він поклав ключі на стіл і пішов. Я почув, як зачинилися двері. Що ж. Ще одна спроба була марною. Шкода. Я встиг до нього звикнути. Та й секс був чудовим. Але не час зневірятися, потрібно дописати мову і перевірити, чи доставили на місце проведення похорону рівно 353 стільці. Потім мені зателефонували з контори, що мала прислати квіти, потім був дзвінок від іншого клієнта….

Я прийшов до тями лише коли вже був вечір і неймовірно хотілося простого людського «пожерти». Проте відкривши холодильник, виявив тільки мишей, які ховали свого померлого побратима. Тихо і скомкано, адже самогубців не відспівують. Рішуче закривши холодильник, я подався до найближчого супермаркету за їжею. Попри мою любов до сорочок, виряджатися не хотілося, тому я одягнув прості чорні джинси, білу футболку і кардиган, а волосся зібрав у неакуратний пучок.
Народу в супермаркеті було багато, після блаженної тиші квартири важко адаптуватися до такої кількості звуків і запахів. Я походив трохи між стелажами, взяв усе необхідне: хліба, яєць, молока, як раптом мою увагу привернув дивовижний запах. Пахло грейпфрутом, навіть не так, зимовим чаєм із грейпфруту та імбиру. Але, тільки-но, я почав шукати володаря чудового аромату, він тут же зник, а мені залишалося тільки розчаровано завернути у відділ фруктів.
Тео мав рацію, коли казав, що в мене немає нічого випити, крім зеленого чаю, правда, для нього весь чай, некоричневого кольору – вже зелений, і неважливо, з бергамотом він чи з ромашкою. Чай – моя маленька пристрасть, тому шкода, що я прогавив, можливо, навіть свою долю. Хоча, з іншого боку, це добре, адже такого було б шкода відпустити, як Тео, коли б він захотів піти.
Від цієї думки чомусь стало так тужливо, і, я, різко повернувши візок, потупав на касу.
Як завжди, ввечері були величезні черги і кінця не було видно. Я став у самий кінець і почав «шаритися» в телефоні, перевіряючи повідомлення та дзвінки, як раптом знову відчув цей запах. Цього разу він був катастрофічно близько, просто позаду мене. Я відразу пошкодував, що не одягнений як завжди в сорочку та штани і не помив голову звечора, віддавши перевагу перегляду чергової серії серіалу. Зустрілися б ми вчора чи позавчора, коли я був у всеозброєнні після чергового «івенту», і я певен, що мені нічого не варто було того ж дня затягнути його в ліжко. А так, я лише сумно зітхнув, окинувши чергу, що рухалася в темпі похоронної процесії, і навіть не ризикував подивитися на грейпфрутового монстра. Щось мені підказувало, що він 100% був моїм типажем. Раптом запах став ще виразнішим, а я відчув чуже дихання у мене біля вуха:
– Перепрошую, тут така ситуація, я забув взяти сметану, а у Вас цілих дві упаковки. Може поділитеся? Мені так ліньки знову стояти чергу спочатку, – муркотнули на вухо оксамитовим голосом.
Мене ніби струмом шибануло, по шкірі пробігли мурашки. Блять, Драко! Візьми себе в руки! Той факт, що за тиждень тічка не дає тобі права так реагувати на будь-яких незнайомців із спокусливими голосами.
Я постарався надати своєму обличчю фірмового виразу незворушності та спокою і повернувся до незнайомця, який претендує на мою сметану.
На мене запитливо дивилися очі світло-зеленого кольору з темною окантовкою. На тлі смаглявого обличчя вони здавалися ще виразнішими. Кажуть, очі – дзеркало душі. Якщо це правда, то його явно вже давно було продано дияволові. Бо на мене дивився саме він. Усміхався м’яко і невимушено, наче знав мене все життя.
Я отямився від плачу дитини. Якийсь дрібний шантажист не зміг вмовити татуся на “Кіндер”. Зазвичай мене бісить така поведінка, але зараз я був як ніколи вдячний цьому плаксі. Тепер вже остаточно прийшовши до тями, я злегка усміхнувся у відповідь і сказав:
– Звичайно можна, – а потім, трохи сповільнивши і вирішивши йти вабанк, додав – але Ви, молодий чоловіче, будете мені винні.
Сподіваюся, він не тільки гарний, а й розумний і зрозуміє натяк.
– Звичайно, я відшкодую збитки, – на цьому моменті я вже мало не розчарувався, але він додав, – може, скажімо, келихом вина завтра о 7-й?
– А що пляшку не потягнеш? – ляпнув я, перш ніж усвідомити зміст сказаних слів. Я вже готовий був вибачатися, але у відповідь почув те, чого зовсім не очікував. Чоловік заливисто засміявся саме тим сміхом, який хочеться щоранку чути на кухні, готуючи млинці, або ввечері, коли втомлений приходиш із роботи. Здається, мені кінець.
– Чого ж не потягну, я просто боюся, щоб ти мінус не вийшов з такими компенсаціями, – все ще посміхаючись відповів він.
Здається, він хотів ще щось додати, але підійшла моя черга на касі. Я віддав свою сметану, тим самим ніби давши згоду на завтрашню зустріч, розплатився, запакував усе своє добро, крадькома знову глянувши на чоловіка. Гарний, зараза. У шкіряній куртці та потертих джинсах. Кучеряве волосся знаходилося в повному хаосі, ніби він щойно трахався десь у підворітті. Густі брови, легка щетина. Саме такий, яких люблю я і яких ненавидять мої батьки.
Вже збирався йти до виходу, усвідомлюючи, що слова, сказані ним, були швидше за все жартом, як мене хтось схопив за руку. Чорт, він дуже тактильний.
– Далеко зібрався?
– Додому.
– А як же твоя компенсація? – здавалося, в його голосі явно з’явилися сумні ноти. – Я ж ні твого номера не знаю, ні імені.
– Драко, – відповів я і вже хотів дати йому візитку з але  згадав, що вона виконана в готичному стилі. Ні, так я його точго злякаю, навіть до ладу не поспілкувалися, – записуй номер.
– Супер! Я Гаррі, – сказав він і знову променисто посміхнувся, – давай сюди свої пакети.
Я спочатку хотів заперечити, але потім передумав. Ну і що, що на роботі я тягаю реквізит набагато важчий за пляшку молока, коли хтось пропонує виконати якусь роботу замість мене – я завжди за.
Поки він записував номер, ми підійшли до парковки біля супермаркету. Гаррі запропонував підвезти мене, невизначено махнувши убік і показуючи свій транспортний засіб. Звичайно, це був мотоцикл, що ж ще. Такий як він не міг би їздити на чомусь менш банальному (але і менш сексуальному). Я ввічливо відмовив, ледь знову не ляпнувши, що мені звичніше і рідніше кататися на катафалку.
Я вирішив спробувати прислухатися до поради Тео і не викладати на самому початку всі “козирі”. Врешті-решт завтра буде більше часу для розмови.
Гаррі не був особливо засмучений відмовою. Чоловік тримав в руці головний трофей вечора – номер, швидше за все, не перший і не останній за сьогодні.
Я забрав свої сумки і пішов додому, згадуючи, що треба ще підтвердити оренду приміщення для похорону Марка Бегшота.