Ти ж помер.

Хочу одразу попередити, що в цієї роботи немає моралі, вона не повинна слугувати прикладом, адже тут люди не зовсім вміють справлятися із травмою.

———————

Вперше ти з’являєшся за кілька тижнів. Сидиш посеред моєї нової кухні, гортаючи якусь газету. А я ставлю перед тобою чашку з чаєм. Так звично. Буденно. Тихо. У цій невеликій квартирці на околиці Лондона завжди тихо: мені нема з ким говорити, а ти…

— Ти помер, — кажу раптом, відсторонено розглядаючи ковзаючі по шибці краплі дощу. Так звично, так… дивно. Дуже дивно. Мабуть, навіть, трішечки занадто.

— Так. Ну і що? — навіть не відриваєшся від газети. Говориш цим своїм байдужим тоном, у якому я став розрізняти відлуння емоцій лише за місяці після знайомства. І навіть не підводиш голови.

Звісно, навіщо тобі? Там набагато цікавіше, нові деталі, нові справи та докази. Нова надія, що скоро з’явиться Лестрейд, несучи з собою чергове “свято”. А я… а про мене ти давно все з’ясував, я вже тобі, напевне, не цікавий.

— Ти змусив мене дивитися, — голос мимоволі здригнувся, так, що довелося стиснути кулаки аби приховати це. Вдати хоча б перед самим собою, наче нічого зараз не сталося.

Я ж ніколи не любив свою слабкість, навіть ненавидів її. Проте, саме вона відчувається зараз неймовірно гостро, майже як тоді, після повернення до Лондону, коли я розгублено сидів на тому клятому ліжку, не знаючи, як жити у світі, де нема потреби кожен день боротися за власне життя. Де у людей є плани та мрії. Де посміхаються просто так, бо можуть же робити.

Моя слабкість, Шерлоку, відчувається зараз саме так, як вона відчувалась до того моменту як в моєму світі знову знайшовся сенс. Саме так, як відчувалась до тебе. Але ти, на щастя, за всієї своєї геніальності, ніколи і не вмів чітко розрізняти емоції людей поза “грою”. Колись мене це навіть трохи дратувало. А зараз я вважаю це за велике благо. Смішно.

— Примусив. Може бути. Але ж це вже не має значення, правда? — перегортаєш ще одну сторінку, байдуже стискаючи плечима, і різко змінюєш тему, саме так, як робиш завжди: — Ти спізнюєшся на прийом, Джоне. Ця Елла все ще думає, що ти не впораєшся. “Накладеш на себе руки”. Дурний вираз, тобі не здається?

— Ми обидва знаємо, що якби я справді цього хотів, я б тут вже не сидів у такому разі, — хмикаю тихо і роблю перший ковток за усю розмову. Обпалює. Це добре. Так навіть краще, бо нескінченна порожнеча там, де раніше було яскраве відчуття світла, вимотує.

— Люди Майкрофта забрали пістолет, — трохи хитаєш головою. Нагадуєш. Звичайно. Адже Джон Ватсон надто дурний, щоб усвідомити таку просту річ, правда?Ледве утримуюсь від невдоволеного зітхання.

— Так. Але ж мені він тепер не потрібен, Шерлоку.

І справді не потрібен. Мені нема кого захищати. А застосувати, як спосіб самогубства… ефективно, звичайно, але якщо я раптом все ж таки захочу втратити життя – є безліч інших способів. Від усього не вбережуть.

— Тебе перевіряють кожні півгодини.

— Це спочатку, — посміхаюся, чудово усвідомлюючи, що дуже скоро їм усім стане просто начхати. Як завжди. Світ, у деяких речах, незмінний із самого свого створення. Дуже, дуже скоро я знову залишуся один на один зі своїм власним життям. Свобода, а? — До того ж, для лікаря це нескладно – встигнути, сам знаєш.

Знизую плечима, роблячи ще один обпалюючий ковток. Це все не так вже й важливо, твоя правда, Шерлоку. Цілком неважливо. Просто тому, що я не хочу вмирати. Звісно не хочу. Втратити життя – значить позбутися спогадів про тебе, а це все, що в мене залишилося.

Бейкер Стріт? Ні, я туди не повернуся. Це надто жорстоко, повернутися туди. Адже там висить твій синій халат. Лежить скрипка. На стіні посміхається цей безглуздий смайлик. Усі поверхні завалені книгами, записами, слідами експериментів. Стоять два крісла один до одного. Живе поверхом нижче місіс Хадсон.

Там відчуття, ніби ти не помер, а просто вийшов ненадовго. Ніби й не було кривавої плями на асфальті і ще теплого зап’ястя в моїй руці. Сталевих очей, що дивилися в нікуди, чорних кучерів, що розтріпалися по землі. Наче не було польоту та приземлення, не було “записки”.

Там, у квартирі 221Б на Бейкер-стріт, ти ось-ось повернешся весь у свинячій крові з гарпуном у руках. Або прийдеш із Бартса з дивними згортками сумнівного змісту. Або притягнеш черговий доказ. А може, приведеш із собою Лестрейда чи взагалі якогось незнайомця зі зброєю. Там дуже хочеться в це вірити. Але ж це неправильно, бо ти… ти помер. Помер, чуєш? І тішити себе ілюзіями щодо цього…

— Джо-оне. Іди. Елла вже, здається, зачекалася.

***

Так і повелося. Ти з’являвся іноді то в метро, то на роботі, то за спиною мого психотерапевта, ніби насміхаючись. Потім – частіше. А за кілька місяців знову став зовсім звичним. Так дивно.

Здається, оточуючі почали щось помічати. Чим ще пояснити це вічне: «Джоне, куди ти дивишся?», «Чому ти посміхаєшся, Джоне?», «Щось не так?», «Що смішного?», «Ти знущаєшся?!». Дурні. Вони просто не знають, що я дивлюся на тебе, що сміюся у відповідь на твої зауваження та репліки, хай рідкісні, так, але такі рідні. Ідіоти, правда.

Але, взагалі-то, знаєш, ти ж мерзотник, Шерлоку Холмсе. Практично Брут та Юда в одному флаконі. Зрадник, а не друг. Адже ти залишив мене. Залишив одного, змусив дивитися на свій «політ», чогось брехав тоді, стоячи на краю даху.

Навіщо? Хотів справити враження? Нісенітниця. Яка ж таки нісенітниця. Я ж не повірив, неприпустимо безглуздо було б думати, що я повірив. Для твого генія – неприпустимо, чуєш?!

Я ж тебе знаю, Шерлоку. Краще ніж тобі здається. Краще, ніж… здавалося. І нехай увесь світ вирішив тоді, що ти шахрай, що ти придумав Моріарті, що тільки грав і прикидався, але обдурити людину, яка жила з тобою пліч-о-пліч, брала участь у колотнечі, витягувала геніальну дупу з неприємностей і без сумнівів зводила курок, щойно тобі загрожувала небезпека, не вийшло. Ні. Ані на краплю. Навіть найменшу.

У кожного вчинку має бути причина та мета. Якщо ні – значить, десь закралася помилка, і все втрачає сенс. Та мета, яку назвав ти, вона неправильна. Я знаю, що неправильна. Можливо, якби я був трохи розумнішим, ти б відкрився мені до кінця. Можливо, якби ти був впевнений, що я зрозумію, ти поділився б зі мною своїми планами. Довірився би. Але ж ти не був певен, правда? Ти думав, я тебе підведу. Та ні, Шерлоку. Ти помилився. Тому що… правда, будь-кого. Кого завгодно, окрім тебе, бо ти…

Втім, зараз це вже давно не має значення, правда. Це марно – думати, розмірковувати, будувати якісь теорії. Тому що ти стрибнув, Шерлоку. “Впав”, “приземлився”. Ти помер. А тепер знову вриваєшся в моє життя недосяжною примарою. Мрією. Згадкою.

І нехай я не повернувся на Бейкер-стріт, ти все одно сидиш у вітальні. Або йдеш поряд. Або ходиш навколо. І я незмінно щоранку ставлю тобі чашку чаю. І це, звичайно, ранить до вою, проте, незважаючи на все, робить світ, нехай на мить, але яскравішим. Боже. Боже, який же ти мерзотник, Шерлоку Холмсе! А я, мабуть… мабуть, дуже заплутався…

***

Здається, Елла знає, що я не п’ю прописаних пігулок. Постійно каже, що це потрібно робити, що мені стане краще. Що усі ці розмови та пігулки, врешті-решт, допоможуть повернутися до нормального життя. Які ж дурниці! Адже мені й так добре. Цілком нормально.

Ти згоден. Я знаю цей скептичний погляд. Ти напевно вже заткнув би цю жінку одним безцеремонним зауваженням. Щось про те, де вона провела минулу ніч? З ким? А може, сказав би щось про її згубну звичку. Ганебну залежність від чогось. Адже тобі завжди так добре вдавалося: бачити і спостерігати.

Може, про мою залежність ти теж дізнався навіть раніше за мене самого? Тільки не сказав. Можливо, саме тому вчинив так, як вчинив. Ну що ти закочуєш очі, друже? Сам же неодноразово говорив, що у Ватсонів однозначно схильність. Тільки от у когось залежність від алкоголю, а в когось – від людей.

Ну що? Я правий? Тобі просто набрид вірний песик, що заглядає у рота? Тоді ти дуже радикально вирішив проблему, Шерлоку. Мабуть, навіть, занадто.

— Ти злишся, Джоне, — знову байдуже знизуєш плечима. — Ти просто втомився і тепер злий, зроби щось з цим. Відпочинь.

Коротко посміхаюся. Ну звичайно. Шерлок Холмс у своєму звичному амплуа. А чого б мені бути злим, не думав? Втомленим? Може з того, що найкращий друг стрибнув з даху на моїх очах, а тепер насміхається, не бажаючи залишати в спокої навіть після власної смерті?

— Ти ж, здається, просив, щоб я перестав бути мертвим, — о, ця дратівлива байдужість!

Просив! Так, просив! Але якщо все це – виконання мого бажання, воно неправильне. Цілком і абсолютно неправильне. Я ж знаю, що ти помер. Знаю, що це ти, саме ти лежав там у калюжі крові, витріщаючись у небо. Знаю, що ти зараз не справжній. Що тебе ніхто не бачить, окрім мене.

— Мертві не повертаються, Джоне. Кому ж, як не тобі, це знати? Буде все-таки краще, якщо ти почнеш пити ті таблетки, що так наполегливо прописує Елла, і примиришся зі своєю запаленою від шоку та втрати уявою.

— Ні, — трясу головою, здається, надто різко. Бо я не можу. Правда не можу. Надто страшна навіть думка, що тебе знову… не буде. — Ні-ні, Шерлоку, мені вони не потрібні. У мене все добре. Я ж знаю, що тебе не існує. От і все.

От і все.

***

Сьогодні якось надто багато повідомлень та дзвінків. Наче всі раптом згадали про мене та вирішили потурбувати. Сара, місіс Хадсон, Елла, ще якісь люди. Усі дзвонять, цікавляться самопочуттям, справами, кличуть у бар випити.

Грег зазирнув у гості. Довго роздивлявся і мовчав. Постійно косився на твою чашку. На запитання я знизав плечима, а ти посміхнувся. Що відповідати?

Поки робив Лестрейду каву, вкотре брязнув мобільник. “Не засмучуйтеся.” Звичайно. О, Майкрофте, дякую за підказку. Сьогодні ж “річниця”. Та сама дата-коли-Шерлок-стрибнув. Тепер стало зрозуміло, звідки така активність.

Вони гадають, що мені особливо сумно. Але ж ні. Насправді, у всьому цьому навіть є плюси. Принаймні, тепер ти завжди поруч. Не треба хвилюватись за тебе. Не треба ризикувати життям. Не треба терпіти твої капризи та перепади настроїв… н-да.

До чого ти докотився, Джоне Ватсоне? Виправдовуєш власну хворобу, чудово про неї знаючи, і навіть ніби насолоджуєшся цим. Ідіот.

***

Гаррі заходила у гості. Розповідала щось про Клару та матір. Здається, вона навіть не знає, що ти помер. Що ти навіть існував. Смішно. Рідна сестра, а навіть не знає, що в мене колись був такий друг, як ти.

Ну то, правда, для чого це їй? У неї свої проблеми, та ж сама Клара. Їй нема, для чого знати, що була на світі така людина, яка дізналася про неї майже все, тільки подивившись на старий телефон. Просто ні для чого.

— Шерлоку, посунься, — фиркаю і пхаю тебе ліктем, змушуючи зістрибнути зі стільниці.

Гаррі ж все одно, вона, здається, нічого не помічає. Начебто так і треба. Треба… Не має значення. Роблю чай. Три чашки.

— Я не буду, — хитаєш головою. А я посміхаюся.

— Знаю, ти ж ніколи його не п’єш.

— І все одно щоразу його робиш, — твої губи на пів миті невдоволено кривляться. — Ідіот.

— Звичайно, — фиркаю, а ти… посміхаєшся.

Так дивно. Раніше ти майже ніколи цього не робив, хіба що, для якихось своїх невідомих цілей, а зараз… мабуть, мені просто подобається ця посмішка. А ти, як зразковий плід моєї уяви, потураєш маленьким забаганкам, бо це робить мене навіть трішечки щасливим. Мило.

Боюся, колись збожеволію настільки, що почну дивуватися, чому ніхто не бачить такого реального та живого тебе. Та ні. Ти ж помер. Я знаю. Поки що – знаю. От і все.

Хитаєш головою, знову у своїй звичайній манері звеш ідіотом, але посмішка – та сама – нікуди не зникає. Вона тут. І я знову посміхаюся у відповідь.

— Виглядаєш справді якимось…,щасливим, — тихо зауважує Гаррі. Вона міцно обхопила чашку руками і дивиться так, ніби теж тебе бачить і чує. Але ж це неможливо, правда?

На пару секунд замислююся, а чи не придумав я і її. А потім нахиляюся ближче, розумію, що у чужому гуртку вже зовсім не чай, і… знизую плечима. Що ж, хай так. Я, щиро кажучи, давно втомився з нею боротися. Та й… здається, просто втомився.

— Не знаю, — кажу і озираюся на тебе. А ти знову сидиш на стільниці, бовтаючи ногами.  Дивно. Не звично. — Не знаю…

Правда не знаю. Це ж не ти. Ти не справжній. Занадто ідеальна, надто близька мені, менш “геніальна” версія тебе, простіша. Згенерована моєю свідомістю, щоб полегшити біль та почуття втрати. Гарна, але тільки як заміна, не більше, чуєш?

***

Пігулки я пити так і не почав, але Елла, здається, про це вже не здогадується. Їй, мабуть, вже теж просто байдуже. Вона стала спокійнішою за ці місяці, перестала хмуритися з найменшого приводу. Почала посміхатися. Начебто мої проблеми тиснули на неї теж.

Кілька разів звично вихоплюючи текст, написаний догори ногами, бачу слова «Прогрес» і «Поліпшення», «Іде на покращення». Вона не помічає відхилень. Або не хоче помічати. Вже не питає, куди це я дивлюся, чому посміхаюся невпопад.

Я, насправді, радий, що вона перестала. Помічати. Або звертати увагу, однаково. Справді радий. Адже це все не так уже й серйозно, щоб заважати комусь насолоджуватися життям. Щоб заважати комусь жити. А я… а що я? Мені не так багато й залишилося. Зустріну старість де-небудь… з тобою.

Краще припинити сюди ходити. Навколишнім вже не здається, що я спробую “накласти на себе руки”, а для себе ми давно все з’ясували. Мимолітно посміхаєшся і киваєш. Ти згоден. Звичайно згоден. Адже це ти.

Життя налагодилося. Увійшло в якесь русло, нехай навіть і нове, огидно передбачуване та спокійне. Нехай. Зате ти ніби й не зникав нікуди, і все як і раніше. Хіба що тепер ми чомусь не ганяємося за злочинцями, не живемо на Бейкер-стріт. Але ти – все ще моє особисте сонце. Центр світу. Знову.

Я повернувся до розповідей. Тобі вони так само не подобаються і лестять одночасно. Так, зараз нічого не відбувається, але в хід пішли ті старі історії, що ти розповідав довгими, нудними вечорами. Ті, що так і не потрапили до блогу. Настав їхній час.

Але після того, як вийшла перша… після такої тривалої перерви, знову посипалася низка дзвінків та повідомлень. Місіс Хадсон, як виявилося, нікому не здала квартиру, там все так само як і раніше. Сказала, що я… завжди можу повернутись додому. Я відповів, що подумаю.

Ти невдоволено хитнув головою.

— Чому не сказати прямо, що не повернешся?

— Я… — відводжу погляд. — Я же не хочу її образити.

І ми обидва знаємо, що це – все ще брехня.

— Навряд чи її пряма відмова чіпатиме більше, ніж те, що ти ігноруєш усі її спроби закликати тебе на чай і обходиш Бейкер-стріт за пару миль.

— Я думаю, вона розуміє, — ніяково стискаю плечима, ти фыркаєш.

Чую кроки за спиною. Відразу обертаюся. Звичка.

— Джон? — Мері. Гарна, приємна, майже подруга. Сусідка. Як вона потрапила до квартири? Сара не зачинила двері? — З ким ти розмовляєш?

— Ні з ким, не хвилюйся, — м’яко посміхаюся. Ти кривишся. Вибач. — Промовляю майбутню розповідь. Щось трапилося?

— Та ні, просто зайшла. Привітати.

— Привітати… — мало не питаю, з чим. Але схаменутися вдається швидко: — А, так! Привітати. Звичайно, сідай,— киваю на стілець, краєм ока стежачи за тим, як ідеш до іншої кімнати. Знаю, вона тобі не подобається.

— Я взагалі не надто люблю людей, якщо ти досі не помітив. Просто не вважаю цю Мері гідною моєї уваги.

Звичайно. Як скажеш. Але ти просто погано знаєш, Щерлоку. Впевнений, ви потоваришували б.

***

Я запросив Мері до ресторану. Ні-ні, нічого романтичного, ми просто друзі, але всі навколо очікують від мене наявності дівчини, ось і… Вона погодилася мені підіграти. Аби заспокоїти тих, кому на мене, все ще, чомусь, не начхати.

Про те, що настала чергова “річниця”, нагадав Грегорі, який знову закликав до бару. Щиро кажучи, самогубство друга – дивний привід для відзначення цим чином, хоча, мабуть, я і сам колись був таким. До тебе, так.

Інші ж, на диво, окрім, хіба що, місіс Хадсон, здається, забули про цю дату. Навіть Майкрофт не писав.

Вечеря. Ти ходиш серед відвідувачів, тихо коментуєш щось час від часу, я чую. Я завжди чую. Роблю замовлення дивакуватому офіціантові, майже не звертаючи на нього уваги. Твої коментарі з приводу однієї з парочок набагато цікавіші за це.

Повертається Мері з трохи дивним виразом обличчя. Ах так, вона напевно дізналася про день. Як? Ну, це неважливо, на дату подивилася, в газету зазирнула.

— Джон… — тягне співчутливим тоном.

О ні. Ні ні ні. Тільки не жалість чи що вона там собі надумала. Мені тієї каші вистачило з лишком.

— Мері, — перебиваю, маючи намір сказати, що ми не перериватимемо вечерю, але… не встигаю. Нахабний італієць лізе прямо під ніс із цією пляшкою.

— Сер, гадаю, ви знайдете це вино просто чудовим. Якості старого із вкрапленнями нового.

— Ні-ні, вибачте, не зараз,— відмахуюсь, але Мері вже посміхається. Здається, він її бавить. Чоловік продовжує щось тараторити, і я мимоволі озираюсь у пошуках того, кого мені нагадує така манера спілкування. Куди ж ти подівся?

—… обличчя старого друга, — італієць ставить пляшку на стіл, знімає окуляри. Навіщо ця вистава? Хай відчепиться. Я не чую твоїх коментарів.

— Так, послухайте, — піднімаю очі, підкидаю брови і одразу хмурюся. Ти чекаєш, задоволений фурором, але я хмурюся ще сильніше.

— Джоне? — схиляєшся ближче.

— Господи, Шерлоку, — трохи зло фиркаю, роздратовано торкаючись скронь. — Ти що витворюєш? Відчепись, у мене ж вечеря.

Ти стоїш, мабуть, у легкому шоці. А я гарячково думаю, щось не дає мені спокою у цьому всьому. Бо ж, якщо Мері не може бачити тебе, чому вона посміхалася? Може, моїм спробам говорити із самим собою? Ні, маячня. Невже галюцинації раптом вирішили прогресувати після кількох років, і я прийняв за тебе іншу людину? Напевно, звичайного офіціанта. Та ні. Не може бути. Я ж… я ж не божеволію остаточно, вірно?

Піднімаюся на ноги, швидко дістаю пару купюр, кидаю на стіл і стрімко прямую до дверей. Ти стоїш, спершись на столик і хмуришся, склавши руки на грудях. Образився? Хто ж тобі винний? Але найголовніше, люди, які вечеряють за цим столиком, точно нічого не бачать, і це тільки змушує мене йти швидше. Хтось біжить слідом.

— Джоне! Джоне! — чую голос Мері і… твій? Так, наче твій. Ти тут і там. Боже, та що відбувається?! Жмурюсь на мить і майже вибігаю назовні. Потрібно додому. Туди, де ніхто нічого не побачить.

— Кеб! — махаю рукою, забираюся в машину, що вдало підвернулася. Ті, хто біжать слідом, цього зробити точно не встигнуть. Мері… потім. Все потім. Гірше ситуація вже точно не стане, адже я тут, здається, божеволію. Так, дійсно. Остаточно і безповоротно. І ти, один, сидиш поряд.

— Джоне Ватсоне, ти – точно ідіот, — скрушно хитаєш головою. Та ну! Це ж… — Ти ж уже думав про це.

— Ні, Шерлоку. Не смій. Зрештою, це я тримав твоє тіло, це я бачив калюжу крові на асфальті! Бачив, як ти зриваєшся з даху Бартса! Невже не вистачило правдоподібності?!

— Все в порядку? — водій нервово коситься на мене. Ще й це… Вдаю, що розмовляю по телефону, що, звичайно ж, не надто допомагає, і вдивляюся у дзеркальце. Раптом ти тепер будеш мріяти мені в кожному зустрічному? Але ні. Водій звичайнісінький. Фиркаєш, насміхаючись.

Так, знаю, Джон Ватсон – ідіот. Але мені ж можна, зрештою, я божеволію!

Доїжджаю до будинку, розплачуюся, влітаю в квартиру і зачиняю двері на ключ. Все. Тут лише ти і я. А, якщо примариться хтось третій, нічого не станеться. Ніхто не дізнається. Ніхто не дізнається, що я божеволію. Збожеволів, так. Вже давно. Головне – розібратися з цим до того, як хтось викличе санітарів.

Поступово заспокоююсь. Вмиваюся, переодягаюся, думаю, що скажу Мері. Нічого розумного на думку не спадає, але впевнений, що викручусь. Як завжди.

Іду на кухню заварити чашку чаю, а ти сидиш у кріслі. Усміхаюся. Ледь помітно киваю і проходжу повз. За кілька хвилин заходиш на кухню, сідаєш за стіл. Добре. Мені подобається наша майже рутина.

— Будеш? — мирно озираюсь через плече.

— Що? Чай? — ти здивований. Дивно.

— Звичайно, Шерлоку.  — фиркаю і брязкаю чашками. Дві. Як завжди. — Що це за невпевнений тон? Не перегравай, пам’ятаєш? Він так не робив.

— Джоне? — у твоєму голосі прозирає недовіра.

— Так? — Я обертаюсь знову. Повністю. І помічаю тебе… двоє. Один стоїть, притулившись до одвірка, і дивиться до неможливого сумно. Другий, із почервонілими слідами від маркера під носом, сидить за столом. Такі схожі і водночас невловимо різні. Розгублено переводжу погляд із одного на іншого.

—Джоне! — “новенький” хмуриться невдоволено і… так само розгублено. Здається, вперше не хоче вірити своїм спостереженням. Смішно. Хоча ні, кому я брешу? Якщо це правда. Те, про що я зараз думаю. То нічого смішного тут немає. Тільки злість, біль і стара, їдка гіркота.

— Шерлоку… — руки раптово починають трястись, чашка летить на підлогу, рідина розливається. Але ти підхоплюєш її біля самої підлоги. Чи ні. Не ти. Не мій Шерлок, а той живий. Справжній. Той, що помер і залишив мене одного. Хоча… ні, все ж таки. Не вмер. І залишив не одного. З тобою.

— Ти все зрозумів, Джоне, — ти, наче справді ти, сумно посміхаєшся. Чому? Невже думаєш, я тебе кину? Примушу зникнути? Що за нісенітниця?

— Що з тобою таке? — Шерлок хмуриться, розглядає мене до неможливого занепокоєно, поки я просто розглядаю таке знайоме, але, все-таки, трохи інакше обличчя. Шерлок, за два роки, встиг змінитися. — Що, чорт забирай, трапилося, поки мене не було?..

Шепіт. Звична байдужа маска спотворилася дивною гримасою. Якийсь невимовно-болісний вираз обличчя, і… о, стривай… Біль? Тобі боляче, Шерлок? Чому? Чому раптом боляче? Ти ж все сам спланував. І все давно зрозумів, геній. Зрозумів і усвідомив. Напевно, навіть прорахував варіанти. Ще там, у ресторані. І точно знаєш, що Джон Ватсон тепер навіть не ідіот, а справжнісінький псих. І ось це все… Навіщо, Шерлок? Це ж не у твоєму стилі. Це ж… сантименти.

— Ти живий, — пробую фразу на смак. Дивно. Кручу чашку у пальцях, роблю крок через калюжу, ставлю посуд на стіл.

— Так, я живий, Джоне. І чекаю пояснень,— він складає руки на грудях. От тільки цього разу мені здається спроба захиститися, а не звичайна – звичайна? Хіба? Вже давно ні. – байдужість чи зарозумілість. Та й тон… все ще підводить.

— О, ти можеш на них чекати скільки завгодно, Шерлоку, — криво посміхаюся і відступаю від нього ще далі. Не хочу навіть перебувати поряд. — Скажемо… років зо два. Або трохи більше. Я ж все ще чекаю.

— Моріарті… — починає, але я різко відмахуюсь. А ти… підходиш і кладеш руку на плече. Підтримуєш. І знову переграєш. Он, бери приклад із оригіналу. Хоча… мабуть, ні, не сьогодні. Сьогодні навіть оригінал якийсь фальшивий. Противний. В’язкий.

— Ти… змусив мене… — у горлі встає ком, я відкашлююся. Говорити про це все ще досить важко, але треба сказати. Саме тут і зараз. Інакше він не зрозуміє. До нього просто не дійде, яку помилку він зробив, не сказавши навіть слова. З’явившись ось так і чекаючи… чого? Рука на плечі стискається трохи сильніше, я продовжую: — Ти змусив мене дивитися… як стрибаєш. Змусив повірити у свою смерть, попередньо представившись брехуном та шахраєм. Змусив увесь світ думати, що Моріарті був лише плодом твого божевільного генія. Але, Шерлок, невже ти думав, ніби я справді повірю? Невже ти так мені не довіряв?!

— Джоне… — губишся і тягнешся до мене з наміром, здається, взяти за плечі і струсити. — Джоне, послухай, було кілька ймовірностей і всі вони…

— О, ні, — знову відмахуюсь з усією злістю, яка мені ще доступна. Відступаю доти, доки не впираюся в стільницю, бо… ні.

Імовірності, Моріарті. Нічого нового. Нічого, що пояснить, навіщо треба було залишати друга на два роки. Друга, який вірив, що ти помер через його помилки. Навіть якщо ніхто його не звинувачував, навіть якщо ніхто про це навіть словом не обмовився, все одно вина давила майже нестерпним тягарем. Не вберіг, не виявився досить розумним, надійним, так далі… І ось ця поява, ніби нічого не сталося…

— Було б наївно чекати змін, — лунає над самісіньким вухом, і я стискаю руки в кулаки, борючись із бажанням закрити обличчя руками, лиш би не бачити цього всього.

— Не сьогодні. Шерлоку, чуєш? Не сьогодні. Просто піди зараз і дай мені час. Просто. Іди.

— Але ж…

Ти раптово морщишся, виходиш уперед, затуляючи мене собою. Вимовляєш одне слово. Твердо, з якоюсь зневагою і майже ненавистю: «Іди». І Шерлок не бачить, не може бачити чи чути тебе, але киває. І йде. Залишає кухню, а потім і квартиру. А я… я опускаюсь на підлогу і, здається, плачу. Вперше за багато років. Плачу, а ти гладиш мене по волоссю.

Так, безглуздо, можливо. Так, занадто частий прояв емоцій, занадто багато “сантиментів”, але … ти ж тепер абсолютно точно не Шерлок. Та, мабуть, за ці два роки ти став мені ближчим, ніж він.

***

— Що з ним трапилося, Майкрофте? — оглушливо грюкають двері. — Куди дивилися твої люди?!

— Він живий, здоровий фізично, психотерапевт запевняє, що ментально теж йде на поправку, — чоловік у кріслі байдуже знизує плечима, не відриваючись від якихось паперів. Зрештою, однією істерикою брата більше.

— Він майже ні з ким не спілкується, живе на околиці Лондона, працює терапевтом і явно хворий! — Шерлок із силою б’є по стільниці, привертаючи увагу. І тут же незвичайно губиться під чужим спокійним поглядом. — Він бачить… мене, Майкрофте. І, схоже, бачив упродовж усіх цих місяців. Невже ніхто нічого не помітив? Все навколо настільки ідіоти?

— Ну чому ж, дехто помітив, — чоловіка братів розпач не чіпає. Папери бачаться набагато цікавішими, ніж черговий припадок. — Дехто вважає, що краще так, ніж суїцид, а я не вважав за необхідне втручатися.

— Ти знав, що він не приймає призначені ліки…

— Джон – дорослий і цілком самостійний чоловік. Я не повинен бігати за ним і підтирати слини.

— Річ не про це, Майкрофте! — Шерлок перегинається через стіл і хапає брата за плечі, струшуючи, змушуючи знову подивитися у вічі. — Ти обіцяв мені, пам’ятаєш?! Ти обіцяв, що з ним нічого не станеться, і тільки через це я погодився на твоє ідіотське…

— Сантименти, брате мій. — Чоловік невдоволено морщиться, по одному відчеплюючи від себе чужі пальці. — Я попереджав, що вони нічого хорошого не принесуть. Змирися з тим, що ця твоя іграшка зламалася. Не витримала. Так буває, що ж, знайдеш іншу. Чи ти серйозно думав, що після всього, через що ти змусив його пройти, він залишиться старим-добрим лікарем?

— Його можна вилікувати! — заперечив і раптом здригнувся, усвідомивши, що саме злетіло з губ.

— Можеш замкнути його в психлікарні, — Майкрофт іноді – майже завжди – чудово читав його думки.

— Я…

— Наступного разу врахуєш свої помилки.

— Майкрофте, він мій друг! — вчепився пальцями у волосся, з силою потягнувши пасма в різні боки.

— Він був твоїм другом, Шерлок. Поки ти все не зіпсував. Ти сам наполіг на повному невіданні, пам’ятаєш? Намагався сперечатися зі мною. Хотів захистити його. Вийшло, чи не так? — прямий, впевнений, спокійний погляд проти незвично пересмикненого розпачом і жахом уперше за багато років.

Очі в очі. І чоловік, що так моторошно нагадує зараз себе-підлітка, відсахується, майже вилітаючи з кабінету геть.

***

— Ти маєш піти до нього, — сидиш на спинці дивану, спостерігаючи за моїми метаннями.

О, не сміши, нічого я нікому не винен. Це він кинув мене на два роки і зник знову, щойно з’явився.

— Ти ж не думав, що я-справжній бігатиму за тобою? — фиркаєш. Ну, звичайно, не думав! Але елементарні вибачення?.. — Так сходи до нього сам. За вибаченнями.

— Сам? Я не хочу йти першим. Це ж…

— Саме так, це ж Шерлок! — закочуєш очі і падаєш спиною вперед, щоб наступної миті заспокійливо плескати мене по плечу. — І взагалі, невже ти думаєш, він відпочивав ці два роки? Ти ж бачив це виснаження, легку гримасу, варто зайвий раз зачепити спину… Що за це за дитяча поведінка, Джоне?

— Нічого не дитяча, цілком обґрунтована образа. Причини є, між іншим.

— О, Джоне,— у тебе в руках крутиться скрипка. Боже, перестань. — Сходи.

Сходи.

— Добре, добре, — різко підводжуся з крісла і йду за курткою. Справді, це ж Шерлок. Скільки разів я сам собі казав цю фразу? Ти вдоволено хмикаєш. Звичайно. Розумниця, умовив.

***

Що ближче підходжу до заповітної вулиці, то більше хочеться втекти назад. Два роки, чи не жарт. Два роки я не був тут, а таке почуття, ніби й не йшов нікуди. Ти крокуєш поруч, мовчки підтримуєш, трохи зачіпаючи полами чорного пальта. Як раніше, тільки… ти не справжній, а я, мабуть, уже не той.

Підходжу до дверей і завмираю на кілька секунд. Цікаво, чи відкриє місіс Хадсон? Чи Шерлок, котрий збирається на чергову справу? Чи, може, якийсь нудний клієнт, що йде геть?

Якийсь перехожий зачіпає плечем. Невдоволено бурчу, повертаючись йому вслід, щоб побачити твоє злякане обличчя. Що?.. Відчуваю укол у шию. Намагаюся струсити нападника, якось вирватися. У мене навіть майже виходить. Майже. Не встигаю. Мене підхоплює другий, опускають на землю, дихання перехоплюється, і останнє, що бачу – неясне обличчя одного з них.

***

В себе приходжу ривком. Ти стурбовано плескаєш по щоках, але я нічого не бачу, тільки твій силует і невиразні відблиски. Звеш на ім’я. Тихіше, помовчи. Я щось чую. До горла підкочує паніка, але я намагаюся зосередитись.

Незрозуміло де я. Незрозуміло, що відбувається. Але я абсолютно точно чую людей. Вони щось кажуть, треба лише розібрати, що. Тільки і всього – трохи зосередитися. Але я не можу. Не можу. Нічого не можу!

Панікою буквально накриває. Хочеться схопитися за ниючі віскі, але тіло не слухається, тільки й виходить, що мукати. Надто я відвик від таких ситуацій. Занадто розслабився. І я все ще надто хочу жити, щоб не боятися зараз.

— У тебе кров, Джоне, — помічаєш тихо, легко торкаючись волосся. Зло фиркаю, і намагаюся втримати свідомість, що спливає знову. Це складно, але треба спробувати. Зосередитися. Не скотитися назад у дурман препарату, а дізнатися, що відбувається. Чому пахне землею? Що кричать люди?

— Заспокойся, вдих-видих, отямся, так більше толку, — плескаєш по щоках, але я не відчуваю. Прикриваю очі. Потрібно зібратися. Зібратися. Вдих-видих, ще раз. Не допомагає. Зовсім. Чую твій голос: “Заспокойся, Джоне!”. І намагаюся знову. Дихаю.

Вдих. Видих. На цей раз виходить краще. Достатньо для того, щоб відкинути задушливий дурман. Я лежу на землі. Зверху якісь дошки, зовні кричать люди. Що?

Мичу, намагаюся покликати на допомогу, нічого не виходить, мене не чути… намагаюся підвестися.

— Дата, Джоне, згадай дату, — наполягаєш, але я тільки роздратовано видихаю. Господи, та ти ж ніколи не стежиш за цим, яка може бути дата… Дим… звідки дим?!

— Пом… Допо… — кличу, намагаюся кликати, але нічого, зовсім нічого не виходить. Тебе нема, ти кудись зник. Що ж, все одно від тебе зараз немає ніякого толку… в ніс тицьнув запах бензину.

Бензину. Бензин. Дата… Гай Фокс! Гай Фокс, чортів Гай Фокс! Я всередині багаття? О Боже. Рвусь з новою силою, брикаюсь, нумо! Запах стає майже нестерпним, а потім навкруги здіймається полум’я.

Щось усередині обривається. Невже кінець? Невже я зараз згорю живцем, не в змозі навіть покликати на допомогу? Але ж ні. Ні-ні-ні, так не можна. Я виплутувався і не з таких колотнеч. В Афганістані було набагато гірше, але ж я вижив. Один із небагатьох – вижив. То невже загину ось так зараз? Шерлок… Ми ж так і не поговорили, адже я так і не встиг попрощатися. Сказати.

А дим забивається в ніс і легені, даючи натомість можливість, нарешті, крикнути.

— Допоможіть! — і чується вереск. Ну треба ж! Помітили. Всередині розпалюється шала надія і я намагаюся підвестися. Підвестися, встати і вибратися, перш ніж… чую твій голос, ще чийсь… Мері? Дошки тріщать.

—Джоне! Джоне! — крики, а я все намагаюся встати, кличу на допомогу. Адже якщо це ти, то тебе не чують, а якщо Шерлок…

Боже, ні, тільки це не це. Не лізь у вогонь, Шерлоку, не треба, я не хочу бачити тебе мертвим знову. Ти маєш жити. Ти ж геній. Без тебе світ приречений. Я сам виберуся. Ще трохи – і обов’язково виберуся. І ми поговоримо. Точно тобі говорю.

Ти зовсім близько, але я не можу. Свідомість спливає, а потім зверху взагалі падає якась балка, і…

***

— Джоне, Джоне! — крики, хлопки по щоках. Так, хлопки по щоках. Марні хлопки.

Швидка вже їде, їде швидко, напевно, але високий чоловік, який витягнув з вогню тіло іншого, точно знає, що якщо його друг не розплющить очі зараз – медики не встигнуть.

Він сидить на землі, трясе “врятованого” за плечі, мажеться в крові і сажі, кричить, кличе його по імені, намагається хоч щось зробити. Намагається його навіть відкачати.

Поруч приголомшено плаче жінка. Вона винна. Занадто розслабилася за період “мирного” життя. Не надала значення відразу, попрямувала до Шерлока на хвилину пізніше, ніж мала. А тепер Джон…

— Він живий… живий… вони встигнуть… — як мантру, повторює Холмс, гойдаючи на руках друга. Адже він не може померти ось так. Не може. Бо ж стільки слів не сказано. Стільки… Зрештою, вони обидва заборгували один одному пояснень! Це просто не може закінчитись так. Обірватися. В одну коротку мить, але…

Потім буде швидка. Буде реанімація, годинник очікування. Морг. Похорон. Майкрофт, що співчуває, батьки. Гаррі, яка бурмочить щось про те, що як же так, Джон же був таким щасливим.

Тижні самокопання, жалю та болю. Наркотики. Спроби уникнути реальності. Знову Майкрофт, який намагається витягти його, як у далекій юності. Магнуссен. Два постріли. Один – його власний, другий – снайпера, що перенервував. Випадок. Так буває…

Нарешті, білі стіни лікарні. Реанімація, години очікування.

Морг. Похорон. І… Джон.

Знову Джон.

Лише Джон.

Тепер уже назавжди.