Темрява

Вона опритомніла, покрившись холодним потом і з гучними зітханнями.

Наче ошпарена окром, вона різко спробувала підвестися на слабких ногах, але впершись у досить низьку стелю, присіла на липку підлогу.

Озирнувшись, вона бачила не багато, оскільки єдиним джерелом світла була жалюгідна мерехтлива лампочка, що висіла над головою.

Тут страшенно пахло вогкістю та автомобільним мастилом. Це приміщення було схожим на ліфт, ось тільки функції його були точно не для людей. Прямо зараз він летів просто угору.

Від швидкого руху незручного транспорту, моторошно зводило живіт до сильних спазмів. До горла потихеньку підкрадалася нудота.

Крім цього, дівчину дуже швидко починала огортати паніка.

Вона намагалася зрозуміти хоч щось, чи принаймні згадати. Але, на жаль, все закінчувалося лише тим, чим починалося.

Спогади вислизали прямо з-під кінчиків пальців.

Починаючи згадувати хоч щось: хто вона, як сюди потрапила, де вона, своїх батьків, сім’ю чи хоча б друзів — перед її свідомістю миттю возвеличувалася чорна висока стіна, відгороджуючи її від своїх спогадів.

До того ж, всі ці жалюгідні спроби сприяли появі жахливих запаморочень, постаючи різнокольоровими плямами перед очима.

«Кендалл»

Єдине, що лишилося від неї.

«Так… Кендалл – ім’я. Моє…»

 «Чому я пам’ятаю практично все? Тобто, звичайні елементарні речі. Починаючи від того, як вмикати пральну машину і нафарбувати нігті. А про те, де я і хто я — ні?!»

Поки дівчина зависла у своїх думках, її серце починалося битися дедалі швидше.

Страх, паніка, безвихідь, незвіданість — хотілося плакати, кричати і битися головою об стіну.

Вона без поняття куди зараз прямує цей ліфт, і що після прибуття її чекає…

У кутку щось сіпнулося на підлозі.

Різко повернувшись у той бік, дівчина почала часто кліпати, у спробах розглянути джерело шуму, яке почало голосно кашляти і підніматися на коліна, з гучними зітханнями.

“Що за..”

“Дівчина..?”

 “Як я зразу її не помітила..?”

Після того, як незнайомка віддихалася, вона відразу почала крутити головою і помітивши мене, сіпнулася назад.

– Гей, спокійно. – Дівчина спробувала заспокоїти незнайомку.

Кендал уперше почула свій голос. Нині він був хрипким та глухим. Губився в глибині цієї шахти.

– Де ми? Хто ти? Що… — швидко почала обсипати Кендалл запитаннями перелякана дівчина.

— Я й гадки не маю, де ми. – замовкла дівчина, підбираючи слова. — Єдине, що я пам’ятаю, так це своє ім’я — Кендал. — Подивившись на дівчину, чекала від неї відповіді.

Та, занурившись у свої думки на кілька хвилин, дивилася в підлогу порожнім поглядом. Потім різко сіпнулася, наче щось згадала.

— Якого біса, як таке може бути? Я нічого не пам’ятаю. Що відбувається… — Дівчина була налякана, але не більше, ніж Кендалл.

— Слухай, заспокойся. Я не знаю нічого, як і ти. — Кендал підповзла ближче до неї і подивилася їй у вічі. – Як тебе звати?

Замовкнувши на декілька секунд, дівчина важко зітхнула:

— Олівія… — тихо промовила дівчина. – Так, точно – Олівія. Але чому тільки це..? — Скоріше за все, дівчина питала це сама в себе, бо відповісти на це запитання не міг ніхто. Принаймні зараз.

Після цього дівчина замовкла, тому Кендал її не чіпала.